Українсько-польські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українсько-польські відносини
Польща і Україна
Польща Україна

Українсько-польські відносини — відносини між Україною та Республікою Польща на міжнародному рівні, що включають співпрацю у галузі міжнародної політики, зокрема, європейської інтеграції, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Історія[ред.ред. код]

Середньовіччя[ред.ред. код]

Болеслав І Хоробрий здобуває Київ (1018)

981: великий князь київський Володимир І захопив червенські городи, що належали Польщі.

1010: великий князь київський Святополк І Окаянний одружився на доньці польського короля Болеслава І Хороброго.

1018: Болеслав Хоробрий втрутився у міжусобиці в Київській Русі — надав підтримку зятю в боротьбі проти Ярослава І Мудрого, переміг останнього у битві на Бузі, захопив Київ і повернув червенські городи. Але через повстання киян був змушений тікати до Польщі, захопивши київську скарбницю.

1031: Ярослав Мудрий і його брат Мстислав Хоробрий в союзі зі Священною Римською імперією напали на Польщу й відвоювали червенські городи.

1041: київський княжич Ізяслав І Ярославич одружився на Гертруді, доньці польського короля Мешка ІІ Вялого.

1069: великий князь київський Ізяслав І Ярославич утік з Києва до Польщі внаслідок повстання, де отримав допомогу від рольського князя і свого швагра Болеслава ІІ Сміливого.

1215: волинські князі Данило І та його брат Василько захопили Володимир за підтримки краківського князя Лешка I Білого.

1241: волинські князі Данило І та його брат Василько втікли до Польщі під час монгольського вторгнення Батия на Волинь і Галичину.

1245: волинські князі Данило І та його брат Василько розбили галицьку опозицію і поляків у битві під Ярославом.

1262: руський король Данило І провів переговори із польським князем Болеславом щодо розмежування кордонів.

1279: руський князь Лев І Данилович втрутився у польські міжусобиці за спадщину бездітного свояка, краківського князя Болеслава V Сором'язливого.

1280: руський князь Лев І Данилович, васал Золотої Орди, спільно з ординцями здійснив похід на Польщу.

1285: руський князь Лев І Данилович спільно з ординцями здійснив похід на Польщу.

1290: руський князь Лев І Данилович підтримав чехів у війні проти Польщі.

1292: руський князь Лев І Данилович приєднав Люблінську землю.

1289: руський королевич Юрій І Львович одружився на Євфимії, доньці польського князя Казимира І Куявського, сестрі польського короля Владислава І Локетека.

1302: Польща відвоювала Люблінську землю.

1325: польський князь Болеслав Мазовецький (Юрій ІІ) із династії Пястів, родич Юрія І, стає королем Русі внаслідок вимирання руської династії Романовичів.

Казимир ІІІ Великий підкорює Русь (1366)

1340: галицькі бояри отруїли руського короля Юрія ІІ, що спричинило війна за руську спадщину між Польщею та Литвою. Польський король Казимир III Великий як родич отруєного короля проголосив себе господарем Русі.

1344: польський король Казимир ІІІ Великий захопив Перемишльську і Сяноцьку землі.

1349: польський король Казимир ІІІ Великий захопив Галицьку землю.

1366: польський король Казимир ІІІ захопив Холмську і Белзську землі, а також південну Волинь.

1392: польський король Ягайло і великий князь литовський Вітовт розділили українські землі Руси за Островською угодою.

1410: руські війська підтримали поляків у Грюнвальдській битві.

1434: польський уряд скасував самоврядність у Галичині та Поділлі, створивши Руське і Подільське воєводства.

Ранній новий час[ред.ред. код]

1569: Люблінська унія. Утворення федеративної держави Польщі і Литви — Речі Посполитої. На прохання руської шляхти Волині й Київщини, південні землі Великого князівства Литовського увійшли до складу Польської корони.

1573: Варшавська конфедерація, проголошено свободу віросповідання.

1596: Берестейська унія, перехід православної Київської митрополії Константинопольського патріархату під юрисдикцію Риму.

1618: Деулінське перемир'я. Внаслідок поразки Московії Чернігівщина увійшла до складу Речі Посполитої.

16481657: Повстання Хмельницького. Початок національно-визвольної боротьби українців проти польського панування в Надніпрянщині. Створення козацької держави на теренах Київщини, Чернігівщини і Поділля.

1658: Гадяцький договір. Спроба частини козацької старшини вступити у союз із Річчю Посполитою перед загрозою поневолення Московією.

Преамбула Вічного миру про поділ України (1686)

1667: Андрусівський мир. Поділ козацької держави між Річчю Посполитою і Московією на Правобережну та Лівобережну України. Київ стає московським містом.

1686: Вічний мир. Закріплення поділу козацької України між поляками і московитами.

1699: скасування польською владою козацького устрою на Правобережній Україні.

17021704: козацьке повстання Палія на Правобережжі. Продовження національно-визвольної боротьби українців проти польського панування.

1768: Коліївщина. Кульмінація національно-визвольної боротьби українців проти польського панування на Правобережній Україні.

1793: 2-й поділ Речі Посполитої. Входження Поділля і Східної Волині до складу Російської імперії. Інкорпорація Галичини до австрійської імперії Габсбургів; стоврення на окупованих австрійцями землях Королівства Галичини та Володимирії.

1795: 3-й остаточний поділ Речі Посполитої. Входження Західної Волині до складу Російської імперії. Інкорпорація Холмщини і Підляшшя до Австрії.

Імперська доба[ред.ред. код]

1817: запровадження викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах підавстрійської Галичини.

1846: селянське повстання на Галичині проти польських поміщиків.

18481849: Революція у Австрійській імперії. Створення у Львові Польської Національної Ради та Головної Руської Ради — центральних національних організацій поляків і українців.

1918, 19 жовтня: проголошення Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) на теренах підавстврійської України.

Новітня доба[ред.ред. код]

Поляки окуповують Львів (1918)
Пацифікація в Західній Україні.

19181919: 1-а українсько-польська війна. Поляки ліквідували ЗУНР й окупували Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя.

19201921: 1-а радянсько-польська війна. Ризький договір. Поляки окуповують Західну Україну.

1920, 20 січня: скасування поляками Галицького крайового сейму та Крайового виділу; поділ Галичини на 3 воєводства. Заборона української преси, підпорядкування шкільництва польському міністерству освіти.

1924, 31 липня: заборона української мови в державних та самоврядних установах Західної України.

1930, 16 вересня: проведення поляками репресивних акцій проти українського населення в Західній Україні.

1934, 18 червня: створення польським урядом концентраційного табору в Березі-Картузькій для українських політичних діячів.

1939: розгром польською владою української православної церкви на Холмщині (знищено 189 церков; 149 було передано римо-католикам).

1939, 17 вересня: 2-а радянсько-польська війна. Окупація військами СРСР Західної України.

19431944: 2-а українсько-польська війна. Початок національно-визвольної боротьби українців проти польського панування в Західній Україні. Проведення поляками етнічних чисток українського населення. Відплатні акції УПА та українського населення.

1944: початок виселення українців з Польщі до УРСР, що тривало до 1946 року.

1945, 16 серпня: радянсько-польський договір, що визначив кордон між Радянською Україною і Польщею (сучасний українсько-польський кордон).

1947, 29 вересня: знищення поляками українських громад у західноукраїнських землях в ході операція «Вісла».

1951: Радянсько-польський обмін ділянками територій.

Сучасний етап[ред.ред. код]

1989–2004 рр.[ред.ред. код]

У вересні 1989 р., невдовзі після приходу до влади у Варшаві демократичних сил, очолених «Солідарністю», група польських парламентарів прибула до Києва на установчий з'їзд Народного Руху України. Вони підтримали устремління національно-демократичних сил України. Саме тоді були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин.[1]

Про прогрес в польсько-українських взаєминах свідчила ухвала Сенату Польщі від 27 липня 1990 р. з приводу проголошення Україною 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет. В цьому документі, зокрема, відзначається: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України, — сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому…».[2]

3 серпня 1990 р. Сенат Республіки Польща прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла». У цій заяві вказувалося, що «комуністична влада, приступивши до ліквідації відділів Української повстанської армії, здійснила в той же час насильницьке переселення осіб, в основному української національності. Протягом трьох місяців було виселено з різних місць близько 150 тис. чол., позбавлених свого майна, будинків і святинь. Багато років їм не давали змоги повернутися назад, а потім всіляко затруднювали їх повернення. Сенат Республіки Польща засуджує акцію „Вісла“, характерну для тоталітарних режимів, і буде старатися відшкодувати образи, що випливають з неї».[3]

13 жовтня 1990 р. в Києві міністр закордонних справ Республіки Польща Кшиштоф Скубішевський і міністр закордонних справ Української РСР А. М. Зленко підписали Декларацію про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин. У статті 3 цієї Декларації записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка і Республіка Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не будуть висувати таких претензій у майбутньому. Існуючий між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Республікою Польщею державний кордон … сторони розглядають як непорушний тепер і в майбутньому і вважають це важливим елементом миру та стабільності в Європі».[4] Обидві країни пообіцяли поважати права національних менших на своїй території і сприяти покращенню їх положення. Декларація ще раз підтверджувала історичні й етнічні зв'язки між Польщею та Україною, містячи згадку і про «етнічну і культурну спорідненість польського та українського народів».[5]

2 грудня 1991 року Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня наступного року між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини на рівні посольств.[6]

18-19 травня 1992 р. відбувся перший офіційний візит Президента України Л. Кравчука до Республіки Польща, під час якого було підписано міждержавний Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, у якому зокрема зазначалося, що країни «активно співпрацюватимуть у відповідних європейських механізмах та структурах на основі Заключного Акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, Паризької Хартії для нової Європи»,[7] «вживатимуть і підтримуватимуть заходи, спрямовані на збереження і розвиток позитивних традицій спільної спадщини, а також подолання упереджень і негативних стереотипів у відносинах між двома народами».[8]

24-25 травня 1993 року відбувся офіційний візит в Україну Президента Польщі Л. Валенси, одним з головних результатів якого стало створення Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща. У лютому того ж року було підписано угоду між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Польщі про військове співробітництво, яка в наступні роки була доповнена рядом протоколів.[9]

У березні 1994 р. було підписано Декларацію міністрів закордонних справ України та Польщі про принципи формування українсько-польського партнерства, у якій міністри закордонних справ вперше на міждержавному рівні оголосили про стратегічне значення українсько-польських відносин та зобов'язались розвивати їх в майбутньому.[10]

Польща погодилася допомагати Україні інтегруватися в західноєвропейські організації, насамперед НАТО і ЄС. Як зазначав на початку 1996 р. перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, «одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій». Представник МЗС України так образно визначив головний напрямок співпраці з Польщею: «Для України шлях через Москву веде до Сибіру, а через Варшаву — до Парижа».[11]

Після візитів Л. Кучми до Варшави 25-27 червня 1996 р. і новообраного Президента Польщі О. Кваснєвського до Києва 20-22 травня 1997 р. українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства.[12] 21 травня голови обох держав підписали спільну неформальну Декларацію до злагоди і єднання.

Цілеспрямований розвиток польсько-української політичної взаємодії дозволив Україні заручитися підтримкою Польщі у налагодженні діалогу першої зі США та провідними державами Європи. При цьому слід зазначити, що у Стратегії національної безпеки Польщі задекларовано підтримку Варшавою євроатлантичних устремлінь України, зокрема, в рамках продовження політики «відкритих дверей» до НАТО. Крім того, наголошується, що польсько-українська співпраця повинна сприяти закріпленню вагомої ролі України в європейській політиці безпеки.[13]

Під час офіційного візиту міністра закордонних справ Бронислава Геремека до України 15-16 вересня 1998 р. сторонами було досягнуто домовленості щодо інтенсифікації спільних дій з метою уникнення можливих негативних наслідків розширення ЄС. Також Б. Геремек зауважив, що його країна й надалі підтримуватиме інтеграційні прагнення України, зокрема в питанні набуття статусу асоційованого члена ЄС. Наприкінці березня 1999 р. у Варшаві відбулося перше засідання українсько-польської конференції з питань європейської інтеграції.[12]

Хоча деякі українські офіційні особи, вчені та політологи висловлювали побоювання, що після того як Польща стане членом НАТО, Варшава відвернеться від України[14], однак як виявилося пізніше, характерною рисою «української політики» Польської держави була і залишилась підтримка співробітництва і зближення України з НАТО, а також обраного Києвом у 2002 р.[15] на інтеграцію до Альянсу. Це зумовлено баченням Польщею основних контурів європейської безпеки в контексті її національних інтересів та прагненням відігравати важливу роль в оновленому Альянсі, який адаптується до сучасних умов.[16]

Подібні причини обумовлюють і польську підтримку європейської інтеграції України. Незалежна і сильна, а головне, дружня Україна для Польщі є суттєвою противагою впливам і амбіціям Російської Федерації, важливим інструментом польської східноєвропейської політики. Виступаючи 5 березня 1998 р. у Сеймі Республіки Польща Б. Геремек мав усі підстави стверджувати, що «незалежна Україна має ключове стратегічне значення і для Польщі та її безпеки, і для стабільності у всьому регіоні. Збереження привілейованих відносин з Україною сприяє зміцненню європейської безпеки».[17]

2004-2010[ред.ред. код]

Президент України Віктор Ющенко (праворуч) цілує Президента РП Александра Квасневського, Давос 2005

Вступ Польщі до Європейського Союзу створив для України нову реальність: серед його членів уперше з’явилася країна, яка лобіювала український курс на членство в ЄС, а також і НАТО. Водночас, в умовах післяпомаранчевого розвитку постала необхідність істотної модернізації структури та наповнення політичного діалогу між Україною та Польщею. Наприклад, принципової ваги набула співпраця, спрямована на досягнення відповідності України першому з Копенгагенських критеріїв членства в ЄС (“політичному” критерію): забезпечення стабільності демократичних інститутів, захист прав людини та верховенство права. 2005 рік був проголошений Роком України в Республіці Польща і урочисто відкритий у Варшаві в квітні 2005 р. за участі президента України В. Ющенка. Україна і Польща підписали угоди про академічне визнання документів про освіту і наукові ступені та про співробітництво у сфері інформатизації. Розширилися торговельно-економічні та науково-технічні зв’ язки між Україною та Польщею. Республіка Польща стала найважливішим економічним партнером України у Центральній Європі. Україна - друга за величиною країна, куди спрямовувався польський експорт. Спільна українсько-польська програма співробітництва у галузі науки і технологій станом на 2008 рік налічувала понад 150 спільних науково-дослідних проектів. Розвивалося транскордонне співробітництво у рамках створених у середині 1990-х років єврорегіонів "Карпати" і "Буг". Водночас практично на всі сфери двосторонніх відносин накладалися проблеми, пов’язані із входженням Польщі з кінця 2007 р. до Шенгенської зони, що зумовлювало нові процедури й правила перетину українсько-польського кордону й, відповідно, створювало додаткові труднощі для розвитку й оптимізації співпраці між двома державами. Важливим акцентом розвитку двосторонніх відносин стало ініціювання Польщею активізації східного вектора в політиці ЄС. Ідея посилення східного вектора Європейської політики сусідства (ЄПС) стала на 2008 рік одним із пріоритетів зовнішньої політики Польщі, яка позиціонувала себе лідером у цьому напрямку. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, представляючи 7 травня 2008 р. в сеймі напрями зовнішньої політики держави на 2008 рік, задекларував цю ідею: "Польща має продовжувати спеціалізуватися на виробленні спільної зовнішньої політики щодо Сходу". Водночас Польща прагнула і прагне зміцнити свою позицію в ЄС, насамперед, за рахунок посилення ролі в Східній Європі. Директор Центру східноєвропейських досліджень Варшавського Університету Ян Каліцький в інтерв’ю Польському радіо підтвердив цю ідею: "Хочу наголосити, що сила польської позиції в Європейському Союзі залежить від того, яку підтримку і силу ми маємо на сході". Міністр закордонних справ Польщі підкреслив, що його країна має намір реалізувати ЄПС на східному напрямку зі своїми партнерами - Чеською Республікою, Словаччиною, Угорщиною, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією і Болгарією, а також із Швецією. Польща на засіданні Європейської Ради у березні 2008 р. підтримала пропозицію створити Союз для Середземномор’ я і, таким чином, розраховувала на підтримку з боку ЄС для виокремлення східного напрямку ЄПС. Ці наміри Польщі тоді ж були реалізовані й знайшли своє відображення в спільній польсько-шведській пропозиції "Східне партнерство" від 23 травня 2008 р. Вона була представлена і схвалена на засіданні Ради ЄС із Загальної політики ЄС та Ради з питань Міжнародних відносин 26 травня 2008 р. в Брюсселі та стала флагманською ініціативою всього ЄС. 26 травня 2008 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ Європейського Союзу в Брюсселі, Польща і Швеція представили загальну пропозицію в сфері поглиблення східного напрямку політики ЄС, котра отримала назву “Східне партнерство ЄС” (далі - СП). Ініціатива СП адресована до шести країн: безпосередні адресати - Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан і Вірменія, а також передбачалася технічна й експертна співпраця з Білоруссю. СП - це набір конкретного інструментарію, який не гарантує перспективу членства в ЄС. Водночас через цей інструментарій дає можливість відкривати канали ЄС для втілення інтеграційних проектів на теренах визначених країн. На думку багатьох політичних діячів і дослідників, СП може бути корисним механізмом, який сприятиме прискоренню політичної й економічної модернізації східних партнерів [8]. Отже, від часу входження Польщі до ЄС відбувалося наповнення відносин новим змістом, посилення її ролі як адвоката й лобіста євроінтеграційного та євроатлантичного курсу України. Це знайшло свій вияв, з одного боку, в підтримці ідей України, а з іншого, - у виробленні та реалізації конкретної програми співпраці ЄС з країнами Східної Європи. Насамперед, мова йде про програму сусідства і особливо про проект "Східне партнерство". Саме польсько-шведська ініціатива спрямована на реальне прискорення процесу долучення України (поряд з іншими східноєвропейськими державами) до інтеграції з ЄС.

2010-сьогодення[ред.ред. код]

Перші місяці 2010 р. супроводжувалися змінами найвищого державного й політичного керівництва в Україні. У результаті чергових виборів президентом України став В. Янукович. Водночас призначення М. Азарова прем’єр-міністром означало зосередження Партією регіонів найвищої державної й виконавчої влади в Україні. Трагедія під Смоленськом і загибель президента Л. Качинського призвели до дострокових виборів глави польської держави. Перемога Б. Коморовського супроводжувалася концентрацією влади по лінії президент-прем’єр у руках партії Громадянська Платформа. Попередні заяви і перші рішення нового керівництва України і Польщі дозволяють говорити про настання з середини 2010 р. нового етапу в українсько-польських відносинах. Народний депутат України, президент Українського союзу промисловців і підприємців, Співголова координаційного комітету Польсько-української господарчої палати, співголова Українсько-польського форуму партнерства Анатолій Кінах і депутат Європейського Парламенту від Громадянської Платформи, Член Європейської Народної партії (EPP), заступник голови комітету міжнародної торгівлі та голови комітету закордонних справ, член комісії з питань безпеки та оборони Європейського Парламенту Павел Залевскі в публікації в газеті "День" від 7 вересня 2010 р. "Скористаймося сприятливим моментом" окреслили нові підходи до польсько-українського співробітництва в умовах зміни політичного керівництва в Україні та Польщі, схарактеризувавши цей етап розвитку як “нову еру польсько-українських відносин”. Зауважимо, що ще в 1990-х рр. йшлося про початок "нової ери" в українсько- польських стосунках, відлік якої датували прикінцевим етапом горбачовської "перебудови" (коли представники Народного Руху України налагоджували контакти з діячами "Солідарності"). Ключовими напрямами нинішнього етапу для двох країн визначено реформування, розширення економічних контактів між Україною та Польщею, інвестиційна співпраця наших країн, підтримка й допомога Польщі у питаннях інтеграції України в європейську спільноту та скасування візового режиму для українців з країнами ЄС, посилення захисту їх прав та інтересів. Автори зазначають, що вихідним пунктом співпраці має стати визначення взаємних зацікавлень - політичних, економічних, культурних. Україні потрібна підтримка у наближенні до Євросоюзу та інвестиції. Натомість, в інтересах Польщі - дотримання й захист прав польського бізнесу в Україні. Хоча до кінця 2010 р. президентський візит В. Януковича до Польщі не передбачено, двостороння співпраця розвивається на рівні транскордонної співпраці, регіональних проектів тощо. При вибудуванні перспектив економічної співпраці варто враховувати безперечні здобутки Польщі хоча б з огляду на той факт, що Польща в 2009 році, коли в усій Європі спостерігалося падіння економіки, продемонструвала зростання своєї економіки на рівні 2,4 % (це був кращий показник по ЄС). Відповідно потребує вивчення досвід державного управління і адміністрування. Польща та Україна є найбільшими торговельними партнерами серед країн Центральної та Східної Європи. Польща залишається для України одним із найбільших європейських економічних партнерів (поряд із РФ, Німеччиною, Голландією, Італією, Туреччиною). За офіційними даними Держкомстату України за січень-липень 2010 р. український експорт товарів до Польщі склав 883 585,3 тис. доларів, що на 57,5 % більше відповідних показників за січень-липень 2009 р. За цей же час імпорт товарів Польщі в Україну становив 1309399,9 тис. доларів (на 13,5 % більше, ніж у січні-липні 2009 р.). Водночас експорт послуг до Польщі за перше півріччя 2010 р. становив 38075,1 тис. доларів (порівняно з першим півріччям 2009 р. спостерігається спад на 12,8 %). Показники польського імпорту до України в зовнішній торгівлі послугами зросли до 60080,4 тис. доларів, що на 4,3 % більше відповідного показника за І півріччя 2009 р.. Станом на 2009 рік Україна й Польща мають розвинену мережу контрактів на міжрегіональному рівні. Підписано близько 430 партнерських угод про співпрацю між суб’єктами місцевого самоврядування обох країн. Водночас слід відзначити, що найбільші закордонні інвестиції Польща має саме в Україні - 730 млн доларів. Українські інвестиції в Польщі також є найбільшими за кордоном і становлять 1,2 млрд доларів. В Україні понад 1 тис. польських фірм з польським або змішаним капіталом. Останнім часом в Польщі спостерігається тенденція до зниження терпимості по відношенню до протилежних трактувань історичних подій, особливо на тлі прославлення УПА та Степана Бандери в деяких частинах України. Так, польський Сейм 20 червня 2013 р. ухвалив заяву, у якій йдеться, що «9 лютого 1943 нападом загонів УПА на Волинське село Паросля почалася груба акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівської фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі також йдеться, що жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків. За ухвалення такого тексту документа проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту.[18]

Польський уряд планує створити спеціальний фонд для розвитку малого та середнього бізнесу в Україні та виділити на його фінансування 300 млн. польських злотих (100 млн. доларів США). Це питання обговорювалося під час зустрічі в Канцелярії Президента Республіки Польща Державним секретарем Канцелярії Президента РП О.Дзеконським, Заступником Міністра фінансів РП В.Ковальчиком, представниками банку «PKO BP» та Банку національної економіки РП. Такий фонд зміг би інвестувати в розвиток і реструктуризацію українських підприємств, а також в польські малі та середні підприємства, які працюють на українському ринку. Передбачається, що фонд діятиме за зразком Польсько - американського фонду підприємництва (Polish-Ameriсan Enterprise Fund), який на початку трансформації польської економіки успішно підтримував польський малий та середній бізнес, а також розвиток приватного сектору в Польщі.[19]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Головченко В. І., Тамм А. Є. Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Центральної та Східної Європи (середина 40-х — середина 90-х рр. XX століття). — Харків: ІСМВ «Харківський колегіум», 2001. — С. 62-63.
  2. Заставний Ф. Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах). — Львів: Світ, 1991. — С. 63.
  3. Заставний Ф. Д. Цит. тв. — С. 62-63.
  4. Декларація про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин // Зібрання чинних міжнародних договорів України. — 1990. — № 1.
  5. Stephen R. Burant. International Relations in a Regional Context: Poland and Its Eastern Neighbours. Lithuania, Belarus, Ukraine // Europe-Asia Studies. — 1993. — Vol. 45, No. 3.
  6. Васильєва-Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1944–1996 рр.). — К.: Освіта, 1998. — С. 115.
  7. Treaty between the Polish Republic and Ukraine on Good-Neighboring, Friendly Relations, and Cooperation // Ukraine in the World: Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State / Edited by Lubomyr A. Hajda. — Cambridge: Harvard University Press, 1998. — P. 307.
  8. Treaty between the Polish Republic and Ukraine on Good-Neighboring, Friendly Relations, and Cooperation // Cited publication / Edited by Lubomyr A. Hajda. — Cambridge: Harvard University Press, 1998. — P. 310.
  9. Гевко В. Р. Україна і Польща: особливості розвитку двосторонніх відносин (1991–2004 рр.). — Чернівці, 2005. — С. 11.
  10. Гевко В. Р. Цит.тв. — С. 9.
  11. Головченко В. І., Тамм А. Є. Цит. тв. — С. 73.
  12. а б Головченко В. І., Тамм А. Є. Цит. тв. — С. 74.
  13. Сардачук П. Д., Сагайдак О. П. Україна в двосторонніх міжнародних відносинах (кінець ХХ — початок XXI століть). — К.: Видавництво Європейського університету, 2005. — С. 72-73.
  14. Andrzej Kaczyński. W duchu prawdomównej przyjażni // Rzeczpospolita. — 1 lipca 1997.
  15. У листопаді 2002 р. з метою поглиблення та розширення відносин між Україною та НАТО у Празі був підписаний План дій «Україна — НАТО», який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. В рамках нього реалізується щорічний Цільовий план «Україна — НАТО».
  16. Стоєцький С. В. Україна в зовнішній політиці Республіки Польща: євроатлантичний та європейський інтеграційний вимір. — К: Б.в., 2007. — С. 10.
  17. Геремек Б. Основні напрямки зовнішньої політики Польщі // Політична думка. — 1998. — № 1.
  18. Сенат Польщі визнав події на Волині 1943 року «етнічною чисткою з ознаками геноциду»
  19. Інформація МЗС України, травень 2014.

Посилання[ред.ред. код]