Українсько-російські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Россия и Украина.png

Дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією встановлені в 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, серед засновників якого були обидві республіки. Російська Федерація містить посольство в Києві та консульства в Харкові, Одесі, Львові та Сімферополі. Україна містить посольство в Москві і консульства в Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону, Тюмені і Владивостоці

Російська Федерація — держава-сусід України, кордон із якою проходить на північному сході та сході країни. Відносини із нею мають стратегічне значення[1][2] для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику.

Історія[ред.ред. код]

1991—1999[ред.ред. код]

З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і зараз перебувають у стані погіршення, головним прикладом чого є ринкова війна котру Росія починає проти України.

Після зникнення СРСР між Україною та Росією виникли різні спірні питання. Одним з них була приналежність Кримського півострова. Проблему вирішили, коли Росія погодилася на те, щоб Крим залишився у складі України, зберігаючи при цьому автономний статус.

Ще одним каменем спотикання стала приналежність Севастополя та розміщеного в його порту Чорноморського флоту СРСР. Після довгих інтенсивних переговорів вирішено поділити Чорноморський флот, за російською його частиною зберегти право використовувати Севастополь як базу до 2017 р. У 2010 р. Харківські угоди подовжили термін до 2042 р.

Спірним питанням стали проблеми з енергопостачанням Європи, оскільки багато нафто- і газопроводи з Росії на Захід проходили через Україну.

Протягом 1990-х рр. обидві країни разом з іншими колишніми республіками СРСР заснували Співдружність Незалежних Держав, в рамках якої здійснювалося економічне співробітництво.

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найсприятливішими і, певною мірою, добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

2000—2009[ред.ред. код]

Найгострішим із суперечливих питань часів Леоніда Кучми стало протистояння в районі острова Тузла (Крим).

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р.[3], але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України.

Від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору. Це позначилось у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України та перманентні «економічні війни»: в тому числі «газовий конфлікт» 2005–2006 рр., «Сирна війна» 2012 року, «Шоколадна війна» 2013 року тощо.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.

2010—дотепер[ред.ред. код]

У квітні 2010 р. укладені Харківські угоди, що передбачають збереження бази російського флоту в Севастополі до 2042 р. й знижки для України на російський газ. У липні 2010 р. прем'єр-міністр України М. Я. Азаров заявив, що уряд України веде переговори про створення газотранспортного консорціуму між Україною, ЄС і Росією.

Проблеми[ред.ред. код]

Статус російської мови в Україні[ред.ред. код]

Росія офіційно веде міжнародну політику з пропаганди, впровадження та підтримки російської мови за межами своїх кордонів. Цими питаннями займається фонд Російський світ.

У 2007 році прийнято рішення збільшити кількість осередків російських центрів на території України, оскільки країни колишнього соцтабору в цілому вважаються пріоритетними для РФ[4]. Згідно з планами федеральної цільової програми «Російська мова на 2006–2010 роки», доля осіб, які володіють російською мовою загалом по країнам СНД складатиме 40%. Станом на 2007 рік таких людей було 20 % — тобто передбачається, що кількість людей, які вільно розмовляють російською мовою, повинна збільшитись вдвічі, в основному завдяки пропаганді і оплаченому десанту в зазначені країни учителів російської мови і літератури. На Україну в цьому розумінні покладаються особливі надії — очікується, що рано чи пізно російська мова стане тут державною.[5]

Російська Федерація підтримує мережу організацій, які опікуються зв’язками з етнічними росіянами поза межами Росії. В свою чергу офіційний Київ висловлював своє занепокоєння діяльністю таких установ як Інститут країн СНД, чий голова Костянтин Затулін був визнаний персоною нон-грата за втручання у внутрішні справи України і заклики до порушення територіальної цілісності країни.

Питання Голодомору[ред.ред. код]

Україна закликає ООН визнати Голодомор 1932-33 років геноцидом українців[6]. Офіційна влада Росії неодноразово висловлювала свою незгоду з таким формулюванням трагедії 33-го року, у якій також постраждала Росія. Офіційна позиція Москви з цього приводу: «Голодомор — це злочин комуністичного режиму, але не етнічний геноцид»[7].

Питання НАТО[ред.ред. код]

На вищих урядових рівнях різні уряди України проголошували свій намір поступово інтегруватися в європейські структури, в тому числі і в НАТО[Джерело?]. Це викликало різке негативне ставлення офіційної Росії. Співробітництво України з НАТО та навіть навчання з цією організацією піддавалися критиці як зовні так і зсередини через проросійські організації України. Влітку 2006 р. за підтримки деяких російських політиків відбулося протистояння між протестуючими і контингентом НАТО у навчаннях Сі Бриз 2006 в Євпаторії. Це призвело до погіршення стосунків між двома державами і заборони в'їзду до України декільком російським політикам.

Під час саміту країн-членів НАТО 2-4 квітня 2008 року в Бухаресті(Румунія) президент Росії Володимир Путін у приватній розмові з президентом США заявив: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!»[8][9].

Майбутнє відносин[ред.ред. код]

Див. Політологічні прогнози розвитку українсько-російських стосунків у XXI ст.

Результат аналізу поглядів закордонних політологів (див. основну статтю) приводить до висновку, що багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні в найближчий час реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар’єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для долі цих країн можуть бути подальші роки — не раніше 2010–2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.

При цьому, починаючи з 2012 року, більшість українських та закордонних політологів схиляються до думки, що Україна все більше виходить з-під впливу Росії, а Росія програє Євросоюзу битву за Україну[10][11].

Джерела[ред.ред. код]

  1. Зовнішньополітичні контакти (Із зустрічі Президента РФ з Прем'єр-міністром Україн, 9 жовтня 2007 року)(рос.)
  2. Кіевскій Телеграфъ: Україно-російські відносини конкретнішають (13-20 липня 2003 р., № 24)
  3. Депутат Держдуми: У Кремлі зрозуміли, що грубе втручання в українські вибори нікому не на користь
  4. Інтерв’ю «Незалежній газеті» з приводу 80ти ліття РосЗарубЦентра (рос.)
  5. Московський журнал «Большой город» — Прогнози на майбутнє (рос.)
  6. Радіо Свобода. Українські новини.
  7. BBC News. Госдума: голодомор — преступление, но не геноцид(рос.)
  8. «Блок НАТО разошелся на блокпакеты». Коммерсантъ. 
  9. «Лавров подтверждает слова Путина «Украина — это даже не государство»». УНІАН. 
  10. Политолог: Россия проигрывает Евросоюзу битву за Украину
  11. Россия проигрывает газ за газом

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Політика Це незавершена стаття з політики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.