Українсько-турецькі відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українсько-турецькі відносини
Туреччина і Україна
Туреччина Україна

Короткі відомості[ред.ред. код]

Туреччина — країна на Близькому Сході, на півострові Мала Азія (97 % території) і Балканському півострові, оточена Чорним, Мармуровим, Егейським і Середземним морями, межує із Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Іраном, Сирією, Грецією і Болгарією. Площа 780 000 км² і 38,5 млн (1975) населення.

Туреччина — південний сусід України (через Чорне море). Впродовж століть територія Туреччини (до 1923 Османської або Оттоманської імперії) зазнавала змін, а за деяких періодів Туреччина безпосередньо межувала з Україною чи навіть володіла частиною українських земель, а турецькі васальні державні формації: Кримське ханство, Молдавія, Семигород — впродовж століть були південними і південно-західними сусідами України.

Туреччина відігравала значну роль в історичному минулому українського народу: у боротьбі з турецько-татарською інвазією сформувалося українське козацтво, особливо запорозьке.

За Козацько-гетьманської держави (17-18 століття) гетьмани намагалися використати допомогу Туреччини для урівноваження політичної ситуації у Східній та Центральній Європі, зокрема проти великодержавницьких прагнень Польщі та Росії. У 18-19 ст. з ослабленням Козацько-гетьманської держави і втратою Україною автономії, українці брали активну участь у російсько-турецьких війнах (у складі російської армій) та визволенні південних слов'ян на Балканах. На підставі Берестейської угоди 1918, Туреччина визнала українську державу і встановила дипломатичні зв'язки з українським урядом. На початку радянського періоду Туреччина підтримувала економічні і культурні зв'язки з УРСР.

Доба Козацько-гетьманської держави[ред.ред. код]

До 1048 кочові турецькі племена тюрків-огузів з'явилися у Малій Азії в 11 ст. Створений сельджуківською династією султанат розпався в кінці 13 ст. на кілька напівсамостійних князівств. Одне з них (розташоване в північно-західній частині Малої Азії) бей Осман (12581324) перетворив 1282 на самостійний емірат, який став осередком майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшись занепадом Візантії, османи підкорили в 14—15 ст. Малу Азію, Балканські країни, захопили Константинополь (1453), перетворивши його на свою столицю Стамбул. На початку 16 ст. захопили Валахію, Молдавію (у складі якої була Буковина), Закавказзя і країни Близького Сходу.

Починаючи з 1470-х років, Туреччина почала опановувати північне узбережжя Чорного моря: 1475 захопила колонії на півдні Криму: Кафу (Феодосію), Балаклаву, Судак, Керч, внаслідок чого Кримський хан визнав 1478 зверхність Туреччини. Далі турки створили свої військові бази в Аккермані (Білгород-Дністровський, 1484), Кілії (1484), Очакові (1480-і pp.), Ізмаїлі (поч. 16 ст.). Забезпечені турецькою протекцією, татари самі чи спільно із турками протягом двох століть нападали на українські землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике число української людності, яку продавали в Криму й Туреччині. Стамбул був одним з головних ринків українських невільників. Українські бранки іноді відігравали певну політичну роль у житті Туреччини: відома Роксолана (Настя Лісовська, 15051561), що була жінкою турецького султана Сулеймана І і матір'ю Селіма П. Вона мала неабиякий вплив на політику Туреччини.

Тяжка доля невільників та боротьба з турками і татарами відбилися в українській народній творчості, у думах та історичних піснях.

Перший турецький напад на Західну Україну відбувся в 1498/1499, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта у турецько-молдавські справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після організації Запорізької Січі у середині 16 ст. українські козаки чинили організований опір турецько-татарській агресії.

З другої половини 16 ст. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на турецько-татарські володіння на півдні України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшись з ослаблення Туреччини війнами з Австрією і Венецією, козаки на початку 17 ст. організовували великі походи проти турецьких міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед турецького населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Західній Європі.

Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу із мусульманським світом, гетьман Петро Сагайдачний став членом Християнської міліції і зробив спробу організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Польщу, король Жиґмонт III був змушений прохати козаків про допомогу; і перемогу під Хотином (1621) вирішила 40-тисячна козацька армія та досвідчений провід гетьмана Петра Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625–1628) і Тарас Федорович (1630) продовжували антитурецьку політику й уславилися морськими походами.

Відносини України з Туреччиною за доби Козаччини (16-17вв.) і Гетьманщини (17-18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, турецька аґресія в Європі, яка тривала до кінця 17 ст., примушувала Козаччину чинити опір турецьким зазіханням на українські землі Речі Посполитої й руїнницьким нападам татар на Україну. Тим самим Козаччина ставала захисником християнської Європи від навали мусулманського світу і вважала це за свою історичну місію.

Ця концепція та створена нею традиція, особливо популярна у кінці 16 і першій половині 17 ст., мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми і тому вимагала активної української політики на цьому терені. Так виникла ідея об'єднання всіх сил православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її православних народностей, ліквідації турецько-татарських володінь на півдні України для виходу її через Чорне море на широкі шляхи національної та міжнародної економіки і політики.

Протягом всього періоду до 1648 року зовнішея політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних чи східно-європейських держав:

  • укрансько-російські походи Дмитра Вишневецького;
  • посольство Еріха Ляссоти від цісаря Рудольфа II на Запоріжжя 1594;
  • політика гетьмана Петра Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію;
  • їх морські походи на Крим і Туреччину;
  • участь Козаччини в антитурецьких планах короля Володислава IV тощо.

Ця ідея та її традиція імпонувала українським політичним і церковним діячам 17 ст., зокрема, Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (у перший період гетьманування до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Туреччини. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Росії  — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Туреччиною й Кримом — або пізніше з Москвою.

Це було директивою зовнішньої політики Б. Хмельницького після укладення польсько-московської угоди Адама Кисіля 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Польщі, Богдан Хмельницький уклав договір (наприкінці 1647 — на початку 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з кропивнянським полковником Филоном Джалалієм у червні 1648 уклала у Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі.

Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулювала торговельні взаємини між Туреччиною й Україною. Але до українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Ґірея III, якому Порта доручила опікуватися «північними (тобто українськими) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти (Адам Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Богдан Хмельницький на початку 1651 визнав турецьку протекцію. Однак, спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652/53 не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада 1654 формально заборонила зносини з Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і українсько-турецький союз був відновлений 1655 року.

Ці союзні зв'язки і зносини з Туречиною залишилися традиційною лінією української політики і надалі. З тими чи іншими відмінами, визначеними змінами міжнарадно-політичної кон'юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Богдана Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман Іван Виговський (1659), Павло Тетеря (1670), П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Туреччиною. Гетьман Іван Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делегацію на чолі з лубенським полковником Григорієм Гамалією для переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького знедійснила його заходи.

Українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка, який прагнув відновити державу Богдана Хмельницького і поширити її на західно-українські землі. 1667 він розпочав переговори з Туреччиною, які завершилися 1668 угодою про військово-політичний союз України з Туреччиною. Султан погодився взяти Україну під турецьку протекцію, при чому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, звільнення від данини й діставала військову допомогу для об'єднання всіх українських земель під владою Війська Запорізького. Цей договір був схвалений Корсунською радою в березні 1669. Україна Дорошенка взяла участь як союзник Туреччини у переможній війні з Польщею, але Бучацький договір від 5 жовтня 1672, за яким Польща зрікалася Поділля на користь Туреччини, а Брацлавщини й Київщини на користь Дорошенка, був порушенням українсько-турецької угоди 1668 й початком краху туркофільської політики Дорошенка.

Капітуляція Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації турецько-українського порозуміння. Туреччина проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 років ув'язненим у Стамбулі, «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорізького» (1677–1681) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після, так званих, Чигиринських походів 1677/1678 і невдача його наступника, призначеного Туреччиною, молдавського господаря Ґ.Дуки (1681–1682), завершилася Бахчисарайським миром Туреччини з Москвою 13 січня 1681, а поразка Туреччини під Віднем 1683 припинила її аґресивну політику на території Східної Европи й України.

Обидві політичні концепції — антитурецька та туркофільська — в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів І. Мазепи та Пилипа Орлика. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антитурецької політики, Україна брала активну участь у Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними військовими діями проти турецьких фортець. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Туреччиною та її допомоги у боротьбі проти панування Москви в Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимосковської коаліції, а Мазепа та Кость Гордієнком з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман Пилип Орлик разом з турецько-татарським військом брав участь у військових акціях на Правобережній Україні перед Прутським походом 1711. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 і намагався відновити союз з Туреччиною у 1712. Туреччина визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Польщею.

З 1722 Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742) жив у володіннях Оттоманської Імперії, марно сподіваючись допомоги Туреччини своїм політичним планам в Україні. Це відбилося і на його антитурецькій (антимусулманській) ідеології, побудованій на старих українських традиціях 16&—17 ст. і підсиленій власним досвідом екзильного гетьмана. Це були останні намагання самостійної української політики щодо Туреччини.

XVIII–XIX століття[ред.ред. код]

У 18 ст. Гетьманщина і Запоріжжя мусили брати участь у війнах Росії з Туреччиною 17351739, 17681774, 17871791, які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі ДніпроБуг, а Кримське ханство здобуло незалежність від Туреччини. (Кючук-Кайнарджійський мирний договір). Після знищення Запорізької Січі (1775) частина запорожців подалася до Туреччини (в північному Добруджі), де заснувала Задунайську Січ, що як організована військова одиниця проіснувала до 1828 року. У 1783 Росія анексувала Кримське ханство, а 1791 Ханську Україну між долинами Бугу і Дністра (Ясський договір). Після ліквідації турецько-татарських володінь на північ від Чорного моря. Туреччина припинила бути сусідом України.

У 1774 Австрія, з нагоди російсько-турецької війни, захопила Буковину, яка доти входила до складу Молдавії і перебувала під зверхністю Туреччини понад два з половиною століття.

У 19 ст. тривали далі російсько-турецькі війни: 1806–1812 (російське захоплення Бесарабії), 1828–1829, 1853–1856 (Кримська війна), 1877–1878, в яких українці брали участь на боці Росії, сприяючи визволенню поневолених балканських народів. Під впливом польських емігрантів, на чолі з князем Адамом Чарторийським, були спроби організувати, за допомогою Туреччини, протиросійський рух. У середині 19 ст. туркофільську політику провадив Михайло Чайковський, учасник польського повстання 1831 року, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши турецьке підданство та іслам, змінивши своє прізвище на Садик-Паша. Він переконав турецький уряд у доцільності створення у складі турецької армії козацьких формацій («султанські козаки») з українських поселенців у північному Добруджі, які взяли участь у Кримській війні. Ці полки існували до 1861 року. Українські добровольці брали участь у боротьбі південніх слов'ян (сербів і болгар) проти турецького панування у 1875—77, а населення України зібрало чималі фонди й організувало медичну допомогу.

XX століття[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни Туреччина воювала проти Російської імперії. У листопаді 1914 міністр внутрішніх справ Туреччини Талаат-бей прийняв делегацію Союзу Визволення України (СВУ) та пообіцяв підтримку українським самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене Меленевським, яке видавало летючки для турецьких вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Türkiye, Magălemer rnecmu'asi» (1915).

Навесні 1916 російське військо, в якому значну частину становили українці, захопило східну Анатолію із центром у Трапезунді (Трабзоні) і до 1918 тримало її у своїх руках. Після березневої революції 1917 у Трапезунді організовано Украйнську Громаду, яка видавала «Вісті Української Громади міста Трапезунду» за редакцією Григорія Хименка. У вересні 1917 Центральна Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського району, який готував українізацію військових частин, а у жовтні 1917 організовано Військовий З'їзд у Трапезунді. Але на початку 1918 року російське військо евакуювало Трапезунд і всі українці виїхали в Україну.

Турецька делегація у складі везиря Талаат-Паші, міністра закордонних справ Агмед Мессімі-бея, Ібрагім Гаккі-Паші, генерала Агмеда Іцует-Паші, разом з Центральними Державами підписала 9 лютого 1918 Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу. Цей договір Туреччина ратифікувала 22 серпня 1918 року. Україна і Туреччина обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був Суковкін Михайло Акінфійович (1918), за Директорії Лотоцький Олександр Гнатович (1919/20) та Токаржевський-Карашевич Ян (1920/21), а радниками посольства — Люцій Кобилянський і Василь Мурський (згодом до 1935 представник екзильного уряду УНР у Туреччині). За гетьманату головою турецького посольства у Києві був Ахмед Мухтар-бей. 1919 в Стамбулі видано інформативну публікацію «Ukrayna ve Türkiye», а в 1930 В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklâl müca hedeler».

На початку існування УРСР (2 січня 1922 року) укладено угоду про політичні, торгівельні, культурні зв'язки й «про дружбу та братерство» з Туреччиною, але радянська Україна не мала в Туреччині постійної дипломатичної репрезентації, і ці зв'язки 1923 були замінені всесоюзними.

В УРСР справами турецької культури у Харкові з 1926 цікавилася Всеукраїнська Наукова Асоціація Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона підтримувала контакти з Туреччиною. У 1928–1929 укр. делегація (О.Гладстерн, П.Тичина, В.Зуммер, О.Самойлович) їздила до Туреччини. Після 1945 у Стамбулі існувала Українська Громада в Туреччині, яку очолював сотник М.Забіла.

Турецько-українські культурні зв'язки були незначні. З українського боку це були спроби ознайомити турецький світ з українськими політичними і культурними проблемами: видання СВУ, українських дипломатичних представників, переклади і переспіви з турецької літератури, статті про турецький фолкльор і народну творчість: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); І.Франко «Вірша про турецько-російську війну 1787–1791» (ЗНТШ, т. 64); Т. Грунін «Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); А.Кримський «Переклади турецької народної творчості і турецьких пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); П.Тичина — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади турецьких літературних творів X.Едіба, Назима Хікмета, Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; збірка «Оповідань турецьких письменників» (К., 1955). Менше з'явилося турецькою мовою з української літератури: твори Т.Шевченка у перекладі А.Кримського, Назима Хікмета; П.Тичини у журналі «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Українські тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В.Дубровський, Є.Завалинський, О.Самойлович, X.Надель, О.Ганучець, Лев Биковський, Омелян Пріцак. З українських мистців працював якийсь час у Туреччині — Олексій Грищенко («Два роки в Константинополі», франц. видання 1930, укр. 1961).

Економіка[ред.ред. код]

Товарообіг між Україною та Туреччиною у 2012 році збільшився на 8,3% і склав $ 6,15 млрд, що на $ 469,5 млн більше, ніж у 2011 році. За обсягами експорту українських товарів Турецька Республіка у 2012 році посіла друге місце після Росії. Позитивне сальдо для України — $ 1,73 млрд.[1]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  2. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты. Собрание сочинений, кн. V. П. 1905; Застирець І. Мазепинці в Туреччині. З паперів Садик-Паші (Чайковського). ж. Україна, II. К. 1914;
  3. Stübe R. Die Ukraine und ihre Beziehungen zum Osmanischen Reich. Vol. II, Serie: Länder und Völker der Türkei. Ляйпціґ 1915; Кримський А. Історія Туреччини. К. 1924;
  4. Кобилянський Л. Укр. посольство в Туреччині, ж. Нова Україна, червень-липень 1925; Крип'якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), укр. посол в Туреччині 1670-их pp., ж. Україна, ч. 6. К. 1928;
  5. Rypka J. Aus der Korrespondenz der Hohen Pforte mit B. Chmelnicki. Z déjin Východni Europy a Slovanstva. Прага 1928; Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст., ж. Східній Світ, ч. 5. X. 1928;
  6. Всеукр. Наук. Асоціація Сходознавства. Україна та Туреччина, ж. Східній Світ, чч. 7 — 8. X. 1929; Dorošenko D. — Rypka J. Hetjman Petr Dorošenko a jeho turecká politika. Časopis Národniho Musea. Прага 1933;
  7. Dorošenko D. — Rypka J. Pblsko, Ukrajina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII St. Čas. Národniho Musea. Прага 1936; Konopczyński W. Polska a Turcja (1683 — 1792). B. 1936;
  8. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Праці Укр. Наук. Інституту. т. XLII. В. 1938; Крип'якевич І. Відвічна вісь України, ж. Сьогочасне й минуле, 1. Л. 1939;
  9. Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 4. В Царгороді. В. 1939; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI — XVII веках, тт. І — II. М. 1946;
  10. Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648, ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948;
  11. Мельникова Т. Борьба России с Турцией в 1730-ых гг. и Украйна. Ученые Записки Института Славяноведения. т. І. М. 1948;
  12. Алекберли М. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков. Саратов 1951;
  13. Pritsak О. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis (1648), ж. Oriens, Vol. VI, ч. 2. Ляйден 1953;
  14. Смирнов Н. Борьба русского и украинского народов против агрессии султанской Турции в XVII — XVIII вв. Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954. М. 1954;
  15. Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII — IX. Нью-Йорк 1956 — 57; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТЩ, т. 170. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960;
  16. Апанович О. Запор. Січ у боротьбі проти тур.-тат. агресії. К. 1961;
  17. Надель X. Культ. взаємини двох народів (укр. і тур.), ж. Всесвіт, ч. 1. 1963;
  18. Назарко І. Роля козаків у протитур. кампанії під Віднем 1683 р. в насвітленні ватиканських документів. Наук. записки УТГІ, ч. XIX. Мюнхен 1969;
  19. Лемерсье-Келькеже Ш. Лит. кондотьєр XVI в. — кн. Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным Оттоманских архівов. Франко-русские экономические связи. М. — Париж 1970;
  20. Wynar L. and Subtelny О. Habsburgs and Zaporozhian Cossacks. The Diary of Erich Lassota von Steblau. 1594. 1975: Waugh D. C. On the Origins of the Correspondence between the Sultan and the Cossacks. Recensija, Vol. I, No. 2. Кембрідж, Mac. 1971;
  21. Bartl P. Der Kosakenstaat und das Osmanische Reich im 17 und in der ersten Hälfte des 18 Jahrhunderts. Südostforschungen. XXXIII. 1974;
  22. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина, ж. Укр. Історик, чч. 3 — 4 (47 — 18). Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975.