Українсько-японські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Flag of Japan (bordered).svg   Flag of Ukraine.svg
Japan Ukraine Locator.png
UKR&JPN.jpg
Японські дівчата в українських костюмах.
Політичні зв'язки
Визнання 28 грудня 1991[1]
Відносини 26 січня 1992[1]
Посольства Японія Японія 1993
Україна Україна 1995
Економічні зв'язки
Яп. експорт 362 млд єн[1]
Яп. Імпорт 196 млд єн[1]

Украї́нсько-япо́нські відно́сини (яп. 日宇関係, にちうかんけい) були офіційно започатковані 1992 року. Перші ж контакти між українцями і японцями мали місце на теренах Сибіру та Примор'я починаючи з 18 століття. Через тривалу залежність України від Росії, до кінця 20 століття, відносини між обома народами визначалися ступенем розвитку японсько-російських міждержавних відносини. З одного боку, українці брали активну участь в російсько-японській (19041905) та радянсько-японській (1945) війнах, колонізації японського Сахаліну та Курил. З другого боку, вони співпрацювали з японським урядом з метою унезалежнення Зеленого Клину від Росії. 1991 року Японія визнала незалежність України і встановила міждержавні відносини. Однак відносини між обома країнами перебувають у зародковому стані. Японія не інвестує в українську економіку, а її підприємства практично не представлені на українському ринку. Україна, зі свого боку, не створює умови для належного інвестування, що гальмує розвитком двосторонніх відносин. Станом на 2009 рік розмір фінансової допомоги Україні з боку Японії, включно з позиками, становив 85,11 млн доларів США[2]. Культурно-наукові зв'язки між обома країнами перебувають на рівні ознайомчих виставок, короткотермінових стажувань, мовних курсів для початківців. Порівняно з іноземцями з країн Америки, Європи чи Азії, японці практично не відвідують Україну. Зростання японського інтересу до України мало місце в період Помаранчевої революції 2004 року. Токіо сподівався на появу демократичної і реформованої України, вбачаючи в ній силу, що могла стримувати Росію на заході. Проте цей інтерес поступово згас через неефективність роботи урядів Віктора Ющенка та приходу до влади Віктора Януковича, що в японських офіційних колах мав репутацію проросійського політика[3].

У розпал Кримської кризи 2014 Японія продемонструвала себе вірним союзником України, японський уряд ввів санкції на Росію.[4] Токіо критикував Росію, заявивши, що вона порушує територіальну цілісність і суверенітет України. Крім того, японський уряд заявив, що вони готові надати Україні 1,5 млрд. доларів США фінансової допомоги, коли Київ прийме та введе в дію різні реформи МВФ.[5]

Історія[ред.ред. код]

Перші згадки про Україну[ред.ред. код]

Козаки гуляють в Маньчжурії (1904).

Одна із перших згадок про Україну в японських джерелах датується кінцем 19 століття. Українці згадуються під назвою «козаків» у японській енциклопедії «Кодзіруйен» у Розділі «Дипломатія», в статті «Росія»:

« Здавна ця країна (Росія) розширяє свої землі і є дуже широкою. На заході вона захопила провінції Полонії і Швеції; на півдні розбила Туреччину, здобула провінції малих татар, знищила козаків та відібрала околиці Персії; на сході (Росія) спустошила разом декілька держав великих татар; на півночі, в районі льодових морів, їй належать усі терторії аж Камчатки, що на північному сході від едзо, і морських островів у тих околицях[6].  »

Перші контакти[ред.ред. код]

Зв'язки України з Японією датуються початком 20 століття. Вони мали місце переважно в окупованих японцями країнах Східної АзіїМанчжурії і Північному Китаї) та російському Далекому Сході.

Перші японсько-українські контакти пов'язані з російсько-японською війною 19041905 років. В ній українці були представлені 10-м армійським корпусом, що був перекинутий в Маньчжурію з Київської військової округи навесні 1904 року. Цей корпус складався з 9-ї (полтавці) та 31-ї (харків'яни) піхотних дивізій. У боях він зазнав великих втрат. Навсені 1905 року з Одеської військової округи було перекинуто 15-у піхотну дивізію та 4-у стрілецьку бригаду, але вони прибули по завершенню бойових дій.

У війні брало участь багато офіцерів українського походження. Так, на початку й наприкінці війни командувачем російської Маньчжурської армії був чернігівський дворянин, генерал-українець Микола Ліневич. Найкрупнішими кінними з'єднаннями кубанських і донських козаків керував генерал-лейтенант Павло Міщенко. Начальником 2-го Сибірського корпусу був генерал-лейтенант Михайло Засулич, а 10-го армійського корпусу — генерал-лейтенант Капітон Случевський. Інженерами Маньчжурської армії командував генерал-майор Костянтин Величко, нащадок козацького літописця Самійла Величка. Начальником загону кораблів порт-артурської ескадри був контр-адмірал Йосип Матусевич, командиром сибірських козачої дивізії — генерал-майор Володимир Косоговський, а генерал-квартирмейстером штабу Маньчжурської армії — генерал-майор Володимир Харкевич. Майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський командував забайкальськими козаками. Проте найбільшим героєм війни з російського боку досі вважається генерал-українець Роман Кондратенко, один із організаторів піврічної оборони Порт-Артура.


Kondratenko.jpg Nikolai linevitch.jpg Mishchenko kozak.jpg Skoropadsky - after 1905.jpg


У 1904 році колишній студент медичного факультету Київського Університету М. Судзіловський, дістався через США до Японії і організував допомогу військовополоненим російської армії та видавав для них часопис.

Українці в Азії[ред.ред. код]

Докладніше: Українці та Зелений Клин
Відсоток носіїв української мови в Російській імперії за губерніями і областями (1897).

На початку 20 століття російське Примор'я називали «другою Україною»[7]. Перепис населення краю, здійснений 1909 Загальноземською організацією засвідчив, що в Амурській області українці становили 40,6% населення, а в Приморській області — 75% населення[7]. Протягом 18581914 років в Примор'я переселилися 22 122 селянські родини, 70% яких були вихідцями з України. В Південно-Усурійському краю вони становили 81,26% усіх селян-переселенців[8][9]. Регіон компактного проживання українців у Східній Азії називали «Зеленим Клином» або «Зеленою Україною», за аналогією із «Зеленоросією» — Сибіром.

Серед службовців Східно-китайської залізниці було, за переписом 1920, понад 20 тисяч українських родин. До українських поселенців на Далекому Сході приїздила театральна трупа К. Кармелюка-Каменського, яка у 1916 відвідала Японію і виступала на японській сцені у Токіо, Кобе, Йокогамі, Камакурі.

Завдяки заходам російського консула у Японії Й. Гашкевича (походив з України) у 1899 році у Владивостоці було засновано Східний Інститут, в якому викладали японську і китайську мови. Серед студентів цього інституту було чимало українців: Кость Андрущенко, Борис Воблий, Федір Даниленко, Трохим фон Віккен (українізований німець). Вони організували український студентський гурток і згодом жили в Японії. У 1918 році Т. фон Віккен склав «Грамматику японского языка».

З 1872 року у Токіо працювала російська православна місія, членом якої був Незнайко (родом з Приморщини).

Бандурист В. Ярошенко публікував поезії, оповідання, казки і п'єси японською мовою.

Перша світова війна і революція[ред.ред. код]

Центральна Україна[ред.ред. код]

Ашіда Хітоші

Під час Першої світової війни 19141918 років Японія разом із Росією входила до союзу держав Антанти і вела війну проти союзу Центральних держав. На українських землях японці мали генеральне консульство в Одесі, що підпорядковувалося посольству Японії в Росії.

З початком лютневої революції в Російській імперії та активізацією сепаратистських рухів японці, разом з іншими державами Антанти, звернули увагу на ситуацію в Україні. За даними українських істориків, у липні 1917 року воєнний аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду в Києві та зустрівся із Генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгинім з метою отримання інформації про становище в Україні та намірів Ради щодо продовження війни[10]. За даними японських дослідників, цим Ашідою був майбутній прем'єр-міністр Японії Ашіда Хітоші. Згідно з його щоденником, дипломат перебував в гостях у єврейських цукровиробників Гальперіних та їхніх друзів Бернінсонів, з якими познайомився ще у Петрограді. Він сприймав Україну як невід'ємну частину Росії й, можливо під впливом свого проросійськи налаштованого оточення[11], негативно оцінював український визвольний рух:

« Пройшов день і дві ночі відтоді як паротяг полишив російську столицю і зараз, посеред зволоженого росою степу, прямував до Києва. О, Україна – трав’яна Південна Росія!... Дніпровська Рівнина, що простирається від Чернігова до Одеси одразу кидається в очі подорожнього, відрізняючись від Північної Росії. Земля, трава, люди... тут кожна річ без винятку промовляє про Південний край – зелені хвилі, що тягнуться до хмар чорнозему, листя чорнявих тополь, радісні й запальні погляди малоросів... Сто-двісті років тому, степи часів Тараси Бульби, оспівані Гоголем, обігріті променями спекотного сонця, збудили в синах Рівнини кров завойовників. Тоді у тих краях з'явилися козаки, верхівки чорних хутряних яких то виринали, то знову тонули у високих степових травах.[12]  »
« Сьогодні український рух виглядає потужним, але це лише антивоєнні настрої під виглядом національної незалежності, що збуджують дурний народ. Просто в Північній Росії пронімецька партія представлена антиреволюційно-консервативними колами, а в Південній — націоналістами, що може свідчити про проникнення тут німецько-австрійських сил.[13]  »

З листопада 1917 Японія мала свою воєнну місію у Києві на чолі з генерал-майором Такаянаґі Ясутаро[Джерело?]. Японці не мали чіткої політики стосовно УНР. Стосовно ЗУНР вони займала про-французьку, а відповідно і про-польську позицію, і на Раді послів держав Антанти, яка відбулася 14 березня 1918 дала згоду на приєднання Галичини до Польщі.

Зелена Україна[ред.ред. код]

В серпні 1918 року держави Антанти розпочали інтервенцію на Далекому Сході Росії, куди було відряджено 6.000 тисячний японський контингент. Японці захопили Уссурійську, Амурську й Забайкальську залізниці. Під їхнім контролем була територія, на якій проживало українське населення у Владивостоку, Микольсько-Уссурійську, Хабаровську, Благовіщенську, Чіті.

У 19201922 роках на цих землях була створена демократична Далекосхідна республіка під протекцією японських експедиційних військ. В уряді цієї республіки українці мали свого міністра П. Марчишина, родом з Галичини, що опинився в російському полоні. Все українське життя на Далекому Сході координував український Далекосхідний Секретаріат з ценром у Владивостоці, який ставився із застереженням до співпраці з японцями, вважаючи їх тимчасовими окупантами. У листопаді 1922 японці відвели свої війська з Далеко-Східної Республіки, під натиском більшовиків. Комуністи ліквідували всі українські організації. Близько 200 українських діячів було арештовано (з них 24 суджено) за сепаратизм, шпигунство і зв'язки з чужоземними державами.

Іміграція в Маньчжурії[ред.ред. код]

Маньчжурська держава

Частина українських діячів врятувалися у Маньчжурії і разом з тамтешніми українцями, які тут проживали з кінця 19 століття, створили у Харбіні український центр. З 1931 року за втручання Японії на території Маньчжурії постала Маньчжурська держава. Відтоді контакти між японською місією і українськими колоністами у Харбіні стали частішими. У 1933 японці передали українцям колишній будинок Українського клубу у Харбіні, який був перейменований на Український Національний Дім. У 19331935 референтом в українському питанні японської військової місії у Харбіні був К. Хоріє.

З дозволу японців впродовж 19321937 у Харбіні друкувався українською мовою тижневик «Маньчжурський Вісник» за ред. І. Світа, у якому розміщувалося чимало статей про те, що «віковічні прагненя українського народу до власної державності будуть реалізовані за допомоги імператорської Японії».

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років уряд УНР в екзилі підтримував зв'язки з певними японськими військовими колами. У Варшаві генерал В. Сальський встановив контакти з японським військовим аташе полковником Янаґітою, який цікавився ситуацією українців на Далекому Сході й у Сибіру. Згодом Янаґіта, перебуваючи у Сінкінґу, столиці Маньчжурії, сприяв діяльності місцевим українцям у їхній громадській і політичній діяльності.

У Харбіні українці співпрацювали з відділом управління Південно-Маньчжурської залізниці, який підлягав японцям. Серед японських керівників відділу з українцями працювали К. Фукуї, Т. Такахата, Н. Ґундзі. І. Михайлів був українським посередником до місцевих японських установ.

ОУН[ред.ред. код]

У 1930-х роках ОУН підтримувала політичні зв'язки з японцями з метою посилення антирадянської діяльності у Східній Азії. Починаючи з 1934, ОУН висилала через Токіо в Манчьжурію своїх представників з декількома завданнями: наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в СРСР, ширити інформацію серед вояків Червоної армії про ОУН та здобути вплив серед української еміграції в Маньчжурії. Діячі ОУН — Б. Марків, Р. Корда-Федорів, М. Митлюк — заснували у Харбіні «Українську Далекосхідну Січ» і видавали журнал «Далекий Схід»[14] .

Похолодання у відносинах[ред.ред. код]

Наприкінці 1930-х років японці почали підтримувати російські націоналістичні організації, що знаменувало замороження японсько-української співпраці у Маньчжурії. Була спроба відновити її під час другої світової війни, але без особливого успіху. Після того, як 9 серпня 1945 року СРСР оголосив війну Японії, Маньчжурія була окупована радянськими військами. Більшість українців виїхала до Шанхаю, а деякі — до США і Канади через Японію.

Політичні і дипломатичні зв'язки[ред.ред. код]

1990-ті[ред.ред. код]

Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року та встановила дипломатичні відносини з нею 26 січня 1992 року[15]. У відповідь жовтні 1992 року Японію відвідав віце-прем’єр-міністр України Олег Слєпічев.

20 січня 1993 року в Україні відкрилося посольство Японії. Протягом 12 червня 199219 січня 1993 року послом Японії в Україні за сумісництвом був призначений Посол Японії в Російській Федерації Едамура Суміо.

В квітні 1994 року Японію відвідав перший заступник міністра закордонних справ України Микола Макаревич, а в травні — депутат Верховної Ради України Шульга. У вересні 1994 року відбулася реєстрація посольства України в Японії, офіційне відкриття якого відбулося 23 березня 1995 року.

В січні 1995 року Україну відвідав заступник міністра закордонних справ Японії з політичних питань Янаґісава Хакуо. За його підготовки, протягом 22 — 25 березня 1995 року, відбувся офіційний візит до Японії президента України Леоніда Кучми.

В червні 1996 року, Україну відвідав міністр закордонних справ Японії Ікеда Юкіхіко. У відповідь, протягом 18 — 20 травня 1997 року в Японії побував міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко.

В липні 1997 року до України прибув депутат Палати Представників Парламенту Японії, голови Комітету у закордонних справах Айсава Хідеюкі. 26 — 30 серпня її відвідав голови Палати Радників Японії Сайто Дзюро, у вересні — голови Асоціації дружби Японія-Україна, депутат Палати Представників Хаясі Йосімаса. У відповідь в грудні Японію відвідав начальник Управління міжнародної політики Адміністрації Президента України Володимир Огризко.

В січні 1998 року Україну відвідав заступник голови Управління національної оборони Японії Акіяма Масахіро. 10-12 березня 1998 року в Японії побував міністр закордонних справ України Генадій Удовенко.

В квітні 1999 року відбувся візит до Японії міністра економіки України Василя Рогового та Голови митної служби України Миколи Азарова.

2000-ні[ред.ред. код]

В червні 2000 року до Японії прибув міністр закордонних справ України Тарасюк та його заступник Майданник. В жовтні 2001 року в країні побували дружина президента Кучми та віце-прем’єр-міністра України Семиноженко. Через місяць Японію відвідав начальник Управління міжнародної політики Адміністрації Президента України Фіалко і віце-спікер Верховної Ради України Гавриша.

В серпні 2002 року до України прибув заступник Міністра закордонних справ Японії з політичних питань Мацунамі. 26-29 травня 2003 р. — візит до Японії спікера Верховної Ради України Литвина. В серпні того ж року Україну відвідав генеральний секретар Асоціації дружби Японія-Україна Янаґісава Хакуо, а 31 серпня — міністр закордонних справ Японії Каваґуті Йоріко.

Kuchma&Kawaguchi.jpg Yushchenko&Koizumi.jpg Yushchenko&HiroshimaPMP.jpg
Зустріч президента Леоніда Кучми з міністром закордонних справ Каваґуті Йоріко.
Передача японського військового прапора на зустрічі президента Віктора Ющенка з прем'єром Коїдзумі Дзюнітіро.
Президент Віктор Ющенко покладає квіти в Хіросімському парку миру.

В лютому 2004 року Японію відвідав перший заступник міністр закордонних справ України Єльченко, 8 — 11 червня — міністр закордонних справ України Грищенко і голова Асоціації дружби Україна-Японія Жеваго.

В січні 2005 року, у зв'язку з Помаранчевою революцією, відбувся візит до України спеціального представника японського уряду Янаґісави Хакуо. У відповідь в березні Японію відвідав віце-прем’єр-міністр України Томенко.

6 — 8 липня 2005 року в Україні побував перший віце-міністр закордонних справ Японії Айсава Хідеюкі. За його підготовки 2023 липня 2005 року відбувся візит до Японії президента України Віктора Ющенка. Президент зустрівся з Імператором Японії, Його Величністю Акіхіто, прем'єр-міністром Коїдзумі Дзюнітіро, відвідав Токіо, Кіото та Хіросіму. Ющенко повернув японській стороні військовий японський прапор, захоплений радянськими військами під час Другої світової війни[16]. У відповідь на візит президента, в листопаді 2005 року, в Україні побував депутат Палати Представників Парламенту Японії, голова Комітету у закордонних справах пана Харада.

24 — 30 квітня 2006 року відбувася візит до Японії міністра освіти і науки України Ніколаєнко.

16 — 18 травня 2006 року в Україні побував заступник міністра закордонних справ Японії Яті, а 30 червня1 липняАсо Таро, міністр закордонних справ.

Після цього офіційні і напівофіційні візити стали односторонніми. Зокрема, 7 — 9 жовтня 2006 року Японію відвідав міністр культури і туризму України Ліховий, 18 — 20 березня 2007 року — заступник міністра закордонних справ України Костенко, 8 — 12 липня 2007 року — міністр транспорту та зв’язку України Рудьковський, 24-29 липня 2007 року — міністр охорони здоров’я України Гайдаєв, 24 — 26 березня 2008 року — міністр закордонних справ України Володимир Огризко, 8 — 11 березня 2009 року — міністр економіки України Данилишин, 25 — 26 березня 2009 року — прем'єр-міністр України Тимошенко, 24 — 25 вересня 2010 року — віце-прем’єр-міністр України Колесніков та міністр культури і туризму Кулиняк, в січні 2011 року — президент України Віктор Янукович, у лютому 2012 — міністр фінансів Федір Ярошенко.

2011 року, після Великого східнояпонського землетрусу й аварії на Фукусімській АЕС, офіційний Токіо відновив відвідини України. Метою візитів стало запозичення українського досвіду у сфері подолання наслідків ядерної катастрофи на Чорнобильській АЕС. Зокрема, в квітні Київ відвідав заступник міністерства закордонних справ Такахаші Чіакі та заступник міністра сільського господарства Шінохара Такаші. У вересні в Україні побували голова Палати представників Йокомічі Такахіро та заступник міністра довкілля Такаяма Сатоші. В жовтні у Києві перебувала група депутатів Палати представників з Комітету управління палати та Особливого комітету подолання наслідків природних лих, а також заступник міністра культури Морі Юко.

У березні 2012 — голова Верховної Ради Володимир Литвин.

Tymoshenko&Aso.jpg Tymoshenko&pochet.jpg Janykovych&Kan.jpg Yoho Velychnist Akihito&Janykovych.jpg
Зустріч прем'єр-міністрів Юлії Тимошенко і Асо Таро.
Тимошенко з японським почетом.
Зустріч президента Віктора Януковича з прем'єром Каном Наото.
Янукович на аудієнції Його Величності Акіхіто.

Двосторонні договори[ред.ред. код]

Основні:

Економічні зв'язки[ред.ред. код]

Економічні відносини між Україною і Японією є нерозвиненими. Станом на 2009 рік на українському ринку працювало лише 11 представництв японських підприємств. Японська сторона не інвестувала в українську економіку.[17]. Японський експорт щодо України становив &&&&&&&&&&036154.048000036 154,48 млн єн, а імпорт&&&&&&&&&&019597.049000019 597,49 млн єн. Торговельний баланс був негативним і становив -&&&&&&&&&&016555.099000016 555,99 млн єн[17].

Протягом 20052009 року, в рамках Офіційної допомоги для розвитку (ODA), з метою реформування української економіки та демократизації суспільства, японський уряд і Японське агенство міжнародної співпрації передали Україні фінансову позику на суму 61,89 млн доларів США (190,92 трильйони єн). Так само було надано безкоштовну допомогу в розмірі 13,76 млн доларів (27,90 трильйонів єн), та технічну фінансову допомогу на суму 9,46 млн доларів (10,29 трильйонів єн)[2]. Загальний розмір фінансової допомоги Україні з боку Японії становив 85,11 млн доларів США[2].

Культурні зв'язки[ред.ред. код]

Тайхо Кокі (Іван Боришко) — син українця та японики, найкращий сумоїст другої половини 20 століття.

Мова[ред.ред. код]

Українська в Японії[ред.ред. код]

Дослідженням української мови в Японії займаються переважно науковці, основною спеціалізацією яких є російська мова. В університетах українська вивчається через призму російської — після опанування російської граматики і лексики. Українська є факультативною, третьою іноземною мовою після російської. На тлі загального падіння попиту на російську мову в Японії після розвалу СРСР, частка японців, які вивчають українську дуже мала. Інтерес до України і, зокрема, української мови пожвавився після Помаранчевої революції 2004 року. Основні правці японських русистів з української мови, що були видані в Японії після здобуття Україною незалежності, такі:

  • 1944 — Ясуда Сабуро. Українсько-ніппонський словник[18].
  • 1991 — Накай Кадзуо.«Вступ до української мови»[19]. — перший японський підручник з української мови.
  • 1995 — Курода Рюносуке. «1500 українських основних слів»[20] — зошит базової української лексики.
  • 2007 — Абе Сьокіті. «Японсько-український — українсько-японський збірник слів»[21] — зошит базової української лексики.
  • 2009 — Накадзава Хідехіко. «Українська мова»[22] — підручник з розмовної української мови.

Японська в Україні[ред.ред. код]

У 1920-их pp. викладали японську мову й літературу в Харківському Університеті. Там вийшов 1926 «Теоретично-практичний курс японської мови» Федора Пущенко. 1926 у Харкові створено Всеукраїнську Наукову Асоціацію Сходознавства (ВУНАС) з філіями у Києві й Одесі, в якій японську секцію очолював Пущенко, а історію Дальнього Сходу досліджували Б. Курц й І. Тригубов. ВУНАС організувала курси сходознавства, на яких був і японський відділ. Статті про Японію з'являлися у виданнях Асоціації: «Бюлетень ВУНАС» (1926–1928) і в журналі «Східній Світ» (19271931).

Література[ред.ред. код]

Юлія Тимошенко приймає язичницьке благословіння у синтоїстському Святилищі Мейдзі.

українська японською[ред.ред. код]

Найбільша увага прикута Шевченку. Також перекладено твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини.

  • 1907 — японський переклад вірша «Садок вишневий» Тараса Шевченка[Хто?]
  • 1926 — Т. Сібуя. «Голос полів» («Нора-ні сакабу»), в якій вміщено вірші про Шевченка.
  • 1959 — С. Комацу. «Антологія світової поезії» (т. 12); вірші Шевченка.
  • 1961 — Т. Сібуя «Сін ніхон бунгаку», 1961. Огляди творчості Т. Шевченка.
  • 1961 — засновано «Товариство для вивчення творчості Шевченка»
  • 1964 — «Як умру» («Ватакусі-ва сіндара») — перша збірка поезій Шевченка. 26 перекладів поезій, зроблених Т. Сібуя, С. Комацу, Т. Мураї, X. Тадзава, Т. Кіносіта.
  • 1962 — С. Комаду. Огляд змісту «Кобзаря» (у «Довіднику найкращих творів світової літератури»)
  • 2005 — переклад збірки сучасної української новели Юрія Винничука, Володимира Даниленка, Богдана Жолдака, Євгенії Кононенко.

японська українською[ред.ред. код]

  • 1926 — А. Лотоцький. «Японські казки», Львів
  • 1931 — О. Кремена Утворення та розвиток японської лірики феодальної доби // Японська лірика феодальної доби, Харків.
  • 1932 — Н. Такунага. «Вулиця без сонця», Харків.
  • 1932 — В. Хосої «Текстильник Кодзі», Харків.
  • 1934 — Т. Кобаясі «Крабо-консервна факторія», Харків.
  • 1954 — Н. Такунага. «Тихі гори», Харків.
  • 1955 — Т. Такакура «Води Хаконе», Київ.
  • 1961 — А. Ковалівський. «Антологія літератур Сходу», Харків.
  • 1966 — І. Шанковський «Сто поезій—сто пісень»

японська, написана українцями[ред.ред. код]

  • О. Ольжич. «Тісна клітка», «Глек мудрощів» та ін.
  • Василь Єрошенко «Хмарка персикового кольору»


Поза УРСР японознавцем був С. Левинський, який у 1935 — 46 жив на Дальньому Сході (у Харбіні, Пекіні, Сайґоні) і працював у польському консулаті, написав репортаж «З японського дому» (1932). В Орієнтальному Інституті у Харбіні навчався В. Одинець, який згодом викладав історію Східної Европи в Сінкінґському (Hsinking, столиця Манджоу-Ґо) Університеті. В. Одинець з японологом А. Дібровою і за співпраці з С. Левинським видали у Харбіні «Україно-Ніппонський словник». Головним редактором цього словника був Ясудо Сабуро. Рада Української Національної Колонії у Манджу-Ґо видала 1936 у Харбіні збірник «Далекий Схід», в якому вміщено переклади з японської поезії Кавадзі Рюукоо, Кі-но-Томонорі, Оона Катомі, Іосано Акіко, а також статті «Нариси ніппонського побуту» і «Народня освіта в Ніппоні (Японії)». Після 1945 А. Ковалівський, професор історії середніх віків у Харківському Університеті, згуртував орієнталістів, серед яких був і японолог Я. Побіленький. 1961 А. Ковалівський видав у Харкові «Антологію літератур Сходу», в якій вміщено переклади поезій і оповідань з японської. У Київському Університеті працює знавець японської літератури І. Чирко. Поза межами України відомий історик Я. П. Топеха.

Історія[ред.ред. код]

України в Японії[ред.ред. код]

  • 1954 — створено Інститут славістики при Хоккайдському університеті, центр вивчення СРСР.
  • 1998Накай Кадзуо. «Історія Польщі, України та Балтійських країн»[23] — перше академічне дослідження, присвячене історії України.
  • 1998Накай Кадзуо. «Український націоналізм»[24] — перше академічне дослідження, присвячене історії українського визвольного руху.

Японії в Україні[ред.ред. код]

  • Рубель Вадим Анатолійович — український історик, японознавець, спеціаліст з історії стародавнього світу та середніх віків, викладач Київського університету. Автор першого україномовного нарису з історії Японії — «Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність» (1997)[25].

Населення[ред.ред. код]

Японці в Україні[ред.ред. код]

  • 202 особи (станом на 2009)[26]
  • 210 осіб (станом на січень 2012)[27]

Українці в Японії[ред.ред. код]

  • 907 (2005)[28]
  • 1.590 осіб (2009)[1]
  • 1.507 осіб (грудень 2010)[29]
  • З 2000 по 2005 загальна кількість виросла від 1 004 до 1 784 осіб. Статус перебування: «сфера розваг» – 556/735, «чоловік/дружина громадянина Японії» – 174/531, «проживання в сім’ях» – 79/61, «довгострокове проживання» – 12/135; стать: жінки – 858/1607; вік і стать: жінки 20–24 року – 331/541, жінки 25–29 років – 305/538, жінки 30–34 року – 84/301; місце проживання: Токіо – 173/268, Фукуока – 86/178, Канагава – 80/189. [30]

Українські неурядові організації в Японії[ред.ред. код]

Дивіться також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Україна. Основні дані // Офіційна сторінка Міністерства закордонних справ Японії
  2. а б в Міністерство закордонних справ Японії (2009). «Україна. Профайл. Матеріали японського філіалу Офіційної допомоги для розвитку». Таблиця №4 — 5. — С.1044—1045. Кабінет Міністрів Японії. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-9. 
  3. (яп.) Президентські вибори в Україні. Екс-прем'єр Янукович і прем'єр Тимошенко в фінальному голосуванні від 7 лютого // Асахі Сімбун. 2010-1-19; (яп.) Янукович переміг на президентських виборах в Україні // Асахі Сімбун. 2010-2-9; (яп.) Аби врятувати Україну від Януковича... // Асахі Сімбун. 2010-8-10
  4. Японія розширила санкції відносно Росії
  5. Японія готова виділити Україні 1,5 мільярда доларів
  6. 「露西亜上」『古事類苑』外交部21.
  7. а б Приамурье. Факты, цыфры, наблюдения. Собраны на Дальнем Востоке сотрудниками Общеземской организации. — Москва, 1909. — С. 717—718
  8. Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. XIX — начало ХХ вв). — Москва, 1993. — С.32.
  9. Герасимов И. Новая имперская история постсоветского пространства. — Казань, 2004. — С. 236—237
  10. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Нью-Йорк: Око, 1966. — 179 с.; Головченко В. І., Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — с. 150.
  11. 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.179.
  12. 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.177-178.
  13. 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.179.
  14. Українці в Китаї в умовах японської окупації (1931–1945 рр.) — розділ статті з Вісника УВКР
  15. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Японії
  16. «Зустріч голів держав Японії та України». Відео. Кабінет Міністрів Японії. 2005/07/21. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-10. 
  17. а б Міністерство закордонних справ Японії (2009). «Україна. Профайл. Матеріали японського філіалу Офіційної допомоги для розвитку». Таблиця №2. Відносини Японії з Україною. — С.1042. Кабінет Міністрів Японії. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-9. 
  18. Діброва А., Одинець В., Українсько-ніппонський словник / За ред. Ясуда Сабуро. - Харбін, 1944.
  19. ウクライナ語入門 / 中井和夫著. — 東京: 大学書林, 1991. ISBN 4-475-01797-1
  20. ウクライナ語基礎1500語 / 黒田竜之助. — 東京: 大学書林, 1995. ISBN 4-475-01113-2
  21. 日本語-ウクライナ語ウクライナ語-日本語単語集 / 阿部昇吉編著. — 東京 : 国際語学社, 2007. — ISBN 978-4-87731-345-6
  22. ウクライナ語 / 中澤英彦著. — 東京: 白水社, 2009. ISBN 978-4-560-06798-7
  23. ポーランド・ウクライナ・バルト史 / 伊東孝之,井内敏夫,中井和夫. — 東京: 山川出版社, 1998. ISBN 4-634-41500-3
  24. ウクライナ・ナショナリズム / 中井和夫. — 東京: 東京大学出版会, 1998. ISBN 4-13-036093-0
  25. Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
  26. Україна. Основні дані // Офіційна сторінка Міністерства закордонних справ Японії
  27. Україна. Основні дані // Офіційна сторінка Міністерства закордонних справ Японії
  28. 113 козаків, 794 баб. Дані перепису населення Японії 2005 року. Таблиці по іноземцях в Японії (2008-6-30).
  29. Україна. Основні дані // Офіційна сторінка Міністерства закордонних справ Японії
  30. Кадзі Ітару. Іноземці в Японії у світлі статистики: в'їзд, тимчасове й постійне проживання, натуралізація // Народна творчість та етнографія - 2009 №1

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]