Ульчі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ульчі
Нани
Ulches.jpg
Ульчі, 1920-ті роки
Загальна кількість бл. 3 тис. осіб
Найбільші розселення Росія Росія: Приамур'я: 2913 осіб (2002)
Україна Україна: 76 осіб (2001)
Близькі етнічні групи Маньчжури, нанайці, орочі, евенки, евени
Мова ульцька і російська мови
Релігія Шаманізм

У́льчі (самоназва нані «місцеві люди», що є спільною для низки народів Приамур'я; застаріла російська назва — ольчі / рос. ольчи) — малочисельна тунгусо-маньчжурська народність Приамур'я (Росія).

Етнонім ульчі прийнято з 1926 року, у пізніший час функціонує як автонім.

Територія проживання і чисельність[ред.ред. код]

Ульцький район Хабаровського краю Росії — осн. р-н проживання ульчів

Ульчі населяють райони нижньої течії р. Амур, зокрема, Ульцький район Хабаровського краю Росії. Живуть у декількох (9) національних і напівнаціональних поселеннях. В недалекому минулому окремі ульцькі родини проживали на о-ві Сахалін[1].

Чисельність російських ульчів за даними переписів 18962002 рр. (Російської імперії — ульчі рахувалися як ольчі; СРСР; Росії):

Рік Чисельність,
осіб
1896 1455
1926 1414
1959 2055
1970 2448
1979 2552
1989 3233
2002 2913

За даними перепису чисельності населення Росії 2002 року кількість ульчів склала 2913 осіб.

Після розпаду СРСР в Україні за даними перепису населення 2001 року виявилось, що в країні проживало 76  ульчів, з числа яких тільки 5 осіб (бл. 7%) вказали ульцьку як рідну мову, тоді як українську такою назвали 8 осіб, решта — іншу, переважно російську (43 особи)[2].

Таким чином загальна чисельність ульчів у світі становить бл. 3 тис. осіб.

Чисельність ульчів у СРСР/Росії

Антропологія, мова і релігія[ред.ред. код]

В антропологічному плані ульчі є представниками байкальського антропологічного типу північно-азіатської раси, з незначною домішкою амуро-сахалінського типу, що пояснюється їхніми тривалими етнічними контактами з нивхами.

Мова ульчів належить до південної (амурської) гілки тунгусо-маньчжурської мовної групи алтайської сім'ї мов. Разом з нанайською і орокською, ульцька мова містить релікти давньоалтайської лексики, що уможливлює припущення про автохтонність і давність проживання ульчів у Приамур'ї. Ульцька мова має писемність на кириличній графічній основі.

Ульчі традиційно є шаманістами, номінально з кін. XIX ст. — православні християни.

Етнічна історія[ред.ред. код]

Ульцький шаман, кін. XIX — поч. XX ст.ст.
Ульцьке село, середина XIX ст.

В етногенезі ульчів виділяють різноманітні компоненти — нанайський, тунгуський (евенкійський) і навіть сахалінський — нивхсько-айнський.

Ульчі вели осідлий образ життя, історія їхнях деяких поселень нараховує десятки і навіть сотні років. Для ульчів притаманний значний рівень інтегрованості з ін. народами Приамур'я. Змішаний в етнічному плані характер поселень мав вплив на підвищену значимість сусідських зв'язків.

Значний вплив з 2-ї пол. 2-го тисячоліття на ульчів, як і на решту народів Приамур'я мали маньчжури.

До XVIII ст. належать перші згадки в російських джерелах про ульчів (під ім'ям нгаткі і лонкі за назвами родів). Ці згадки про ульчів, як і про ін. народи, пов'язані зі спробами обкласти ясаком приамурців.

З сер. XIX ст. Приамур'я ввійшло до складу Російської імперії. Відтоді росіяни та українці починають селитися на Приамур'ї, закладаючи поселення поряд з ульцькими. Налагодження контактів з прибулим населенням мало, перш за все, побутове і економічне значення — нові знаряддя праці, нові види діяльності (провідництво, ізвоз), привнесення товарних відносин у традиційні галузі господарства (рибальство і полювання).

Лише з 80-х рр. XIX ст. зроблені спроби просвітництва і християнизації (невдалі) ульчів. Зокрема, засновано декілька однорічних церковно-приходських шкіл, в яких навчались ульцькі діти, що вже на поч. ХХ ст. припинили своє існування.

Для етноконсолідації ульчів велике значення мали організація Ульцького району в складі Хабаровського краю (1933) і створення писемності для ульцької мови у 1970-80 рр..

Господарство і соціальні інститути[ред.ред. код]

Основне традиційне заняття ульчів — рибальство (кета, горбуша, осетрові) за допомогою сітей, заїздків, острог тощо. Велике значення у господарстві мали також полювання, особливе морське — на нерпу, сивуча, тюленя з використанням гарпунів, та лісове (тайгове) — на лосів, оленів, ведмедів, хутрових звірів за допомогою луків, різного роду пасток і самострілів.

За засоби пересування правили собачі нарти, лижви (для полювання по насту і повсякденні — з хутряною підклейкою), човни (дошкові, пласкодонки, багатомісні, востроносі — для рибалки; довбанки, берестяні — переважно під час морського полювання).

До поч. XX ст. у суспільному житті ульчів значну роль відігравали традиційні родові інститути, основні функції яких полягали у в регулюванні шлюбних відносин, реалізації норм родової взаємодопомоги тощо.

Матеріальна і духовна культура[ред.ред. код]

Матеріальна культура[ред.ред. код]

Зимове житло ульчів
Інтер'єр будинку ульчів 1854-60 рр.

Зимове житло ульчів — доволі великий дім з колод на декілька сімей, оалюваний двома вогнищами. Вздовж стін розміщались нари-кан. Літнім житлом були хатинки з кори або й дім на маньчжурський лад фанза, у промисловиків — різноманітні курені.

Традиційний чоловічий і жіночий одяг — халати покрою кімоно, найчастіше тканяні або замшеві, зимові — на ватяній підкладці хукту), святкові — подеколи суціль вишиті й оздоблені аплікацією. Виготовлялись також арми — одежина з риб'ячої шкури, ровдуги, взимку — хутряні кожухи. Під халатом носили штани, ногавиці (з тканини, на ваті, з риб'ячої шкури, ровдуги), нагрудник (чоловічий — малий хутряний, жіночий — подовжений, гаптований бісером, металевими бляхами). З іншого одягу — чоловічі спідниці з нерп'ячих шкур, мисливські фартухи і куртки з лосячих шкур, святкові орнаментовані накидки і фартухи, невеликі хутряні шапочки, що носили з тканяними шоломами тощо. Одяг (особливо жіночий) прикрашався хутряною мозаїкою з окрайків собачого, лисячого або білячого хутра, оленячого волосся тощо.

Взуття ульчів — на кшалт черевиків з окремими пришиваними халявами, з ровдуги, камусів; другий тип — з окремо викроєним верхом зі шкури риб, нерпи або сивуча, зазвичай, багато оздоблені.

В ульцькій традиційній кухні переважали страви з риби. Її вживали в сирому, вареному, смаженому, в'яленому, печеному, сушеному, мороженому вигляді. Спіймавши великого осетра, з'їдали лише невелику частину, більша частина йшла на виготовлення юколи, яка мала стратегічне значення. Ще одна рибна страва, яку заготовляли про запас, — септула́ являла собою кашу з товченої смаженої риби.

Духовна культура[ред.ред. код]

Жанри ульцького фольклору включають космогонічні міфи, перекази і казки про духів, історії про тварин, чарівні оповідки, історичні перекази і легенди, закадки, прислів'я та приказки.

З музичних інструментів найхарактернішими є прості однострунні скрипки, малі сопілки і свищики, залізні і дерев'яні варгани.

Традиційна ідеологія ульчів, як і решти народів Приамур'я виражена шаманізмом. Поряд з цим велику роль в суспільному житті ульчів відігравала система культів: промислового, сімейних, предків.

Виноски[ред.ред. код]

Джерела, посилання і література[ред.ред. код]