Умар ібн аль-Хаттаб

Умар ібн аль-Хаттаб عمر ابن الخطاب
2-й праведний халіф
Час на посаді:
22 серпня 634 — 3 листопада 644
Попередник	Абу-Бекр
Наступник	Осман
Народився	581—583 Мекка
Помер	3 листопада 644 Медина
Національність	араб
Діти	Сини: Абдулла, Убайдулла
Батьки	Батько: аль-Хаттаб ібн Нуфайль Мати: Хантама бінт Хишам Брат: Хасан Абдурахман ібн Хаттаб
Релігія	іслам

Ісламські завоювання при праведних халіфах. I — на час смерті Мухаммада; II — завоювання Абу Бакра; III — завоювання Омара; IV — завоювання Османа

Надгробок халіфа Омара

Умар ібн аль-Хаттаб з дому Адієв (араб. عمر ابن الخطاب; `Umar ibn al-Khattāb) (* ~581—583 — † 3 листопада 644) — 2-й мусульманський правовірний халіф. Був будівничим арабської імперії. За його правління араби завоювали Палестину, Сирію, Межиріччя, Західний Іран, Єгипет. Встановив закони, що забезпечили відносно малочисельним завойовникам особливий статус, заклав основні засади мусульманського права, ввів ісламський календар (637 року).

Спершу (до 6-го року від Хіджри) був полум'яним ворогом ісламу. Потім, близько 615 (або 616 року), увірував у пророка після прочитання Корану, що йому дала його сестра, і став його ревним і діяльним помічником, можливо навіть керівником. Багато європейських істориків вважають, що справжнім засновником ісламу слід вважати саме Умара, а не Мухаммеда. Коли Мухаммед помер й ісламу загрожувала загибель, Умар домігся, щоб халіфом був вибраний не мединець Осман і не слабохарактерний зять пророка Алі ібн Абу Таліб, а розумний Абу-Бекр. Останній, вмираючи, узяв із товаришів клятву, що його наступником буде Умар, хоча це було порушенням прав Алі.

Умар ібн аль-Хаттаб був убитий, у своїй столиці Медіні, персом Абу-Лулу Фірузом (християнським рабом), за незадоволення скарги на куфского намісника (644 рік). Ім'я вбивці священне у шиїтів.

Ім'я та титул

Повне ім'я — Умар ібн аль-Хаттаб ібн Нуфайль ібн Аді ібн Абд аль-Узза ібн Риях ібн Абд Аллах ібн Курайш ібн Разах ібн Аді ібн Кааб ібн Луай Абу Хафс аль-Адаві. Арабське слово «умар» означає «той, хто живе довго».

Умар казав, что посідає посаду халіфа (посланця Божого) тільки як представник єдиного законного правителя — пророка Мухаммеда. Абу Бакр називав себе «заступником халіфа», а Умар спочатку проголосив себе «заступником заступника посланця Божого». Цей громіздкий титул пізніше був замінений більш короткими — «халіф» та «повелитель правовірних».

Арабські завоювання за часів Омара

За халіфства Умара влада арабів розповсюдилася за межі Аравії. Перші напади на володіння візантійців і персів почалися ще за Абу-Бакра, у напрямку південної Палестини та низовин Євфрата.

Сирія та Палестина

За правління Омара видатним полководцем Халідом 636 року був узятий Дамаск. Вирішальний бій Халіда із об'єднаними, але незгідними між собою силами греків, християнських арабів та вірмен відбувся дещо раніше здачі міста — 20 серпня 636 року, біля річки Ярмук (Ієромакс). Візантійське військо було майже все винищено. У 638—640 роках була скорені одна за одною сильні сирійські фортеці (з них Цезарея 640 року узята Моавієм лише внаслідок зради одного іудея). Омар, в'їхавши до Єрусалиму, обернув храм Соломона на мечеть.

Персія та Межиріччя

Персія, де за малолітнього Ездігерда II панував повний безлад, не могла дати арабам відсіч. Війна з Персією, що одночасно поновилася, ознаменувалася блискучою перемогою арабів при Кадісії, поблизу Хіри (637 рік), де Саад ібн-Ваккас розбив об'єднане персидське військо під проводом хороброго Рустема, яке страждало відсутністю одностайності вождів. У тому ж 637 році завойовано було всю Вавілонію, з Ктесіфоном (Медаїном), столицею царя Ездігерда, до самих до Мідійськіх гір. У 638—640 роках були зайняті Месопотамія і Хузістан, 641 року підпорядковано Мосул, що захищав Месопотамію з півночі. 642 року перейдено мідо-персидські прикордонні гори і розсіяно останні значні сили персів поблизу Ніхавенді, що на південь від Екбатани. 643 року Персія була захоплена до самого Рея (Тегеран) і вчинено спроби вторгнення до Азербайджану (Персидської Вірменії). 644 року захоплений Ісфахан, а на північному сході арабські володіння дійшли до меж Хорасана. Ездігерд II тримався ще до 651 року.

Єгипєт

У 640—641 роках араби під проводом Амра оволоділи Єгиптом, куди їх покликали монофизити-копти, що ненавиділи православних греків. 642 року узято штурмом Александрію. Середземне море було сполучене за допомогою каналу з Червоним морем^{[Джерело?]}. Подальші завоювання були зроблені на захід, до Барки (Киренаїка). 643 року в північній Африці узятий Тріполіс.

Державні перетворення

Мешканці скорених країн або приймали іслам, або повинні були платити подать поголовну і поземельну, піддававалися відомим обмеженням у правах. Система податків поділяла населення скорених країн на мусульман та невірних. Щоб не допустити змішування мусульман (зокрема арабів) з іновірцями, Умар заборонив мусульманам мати земельні володіння в скорених країнах (з часом закон цей був забутий). З тією ж метою з Аравії були вигнані іудеї та християни та був встановлений (637 року) ісламський календар.

Завоювання надали мусульманам величезну здобич, яку не можна було відразу роздати на руки, і великий державний прибуток. Для впорядкування фінансових справ, Умар заснував казначейство і «диван» (міністерство фінансів або верховну фінансову палату). Наслідував він при цьому візантійські та персидські зразки. Прагнув зберегти добре заведену бюрократичну машину персів та візантійців: навіть рахункові книги велися в Сірії і Персії на старих мовах, монети карбували з грецькими і персидськими написами, на них були залишені навіть хрести і попередні зображення.

Заснував мережу військових таборів, що згодом переросли в міста — Куфа, Басра, Фустат.

В кожній провінції був поставлений арабський намісник, з мусульманським військом (невірні взагалі були позбавлені права носити зброю). Наміснику належала також влада судова, але поряд з ним Умар поставив і спеціальних суддів, «кадіїв».

Єврейське питання

Згідно з єврейськими джерелами, Омар надав особливу пошану Бустенаю бен Ханинаю, якого призначив ексилархом (головою єврейської громади Вавилонії). Арабський історик Табарі розповідає про єврея, що перейшов у іслам і прийняв ім'я Каб аль-Ахбар, вказав каліфові «наріжний камінь» (евен штія) на Храмовій горі (івр. הַר הַבַּיִת). Умар наказав розчистити це місце. За часів правління Абд аль-Маліка (685—705) на цьому місці було збудовано мечеть Куббат ас-Сахра (мечеть Умара). Умар ібн аль-Хаттаб дозволив євреям оселятись у Єрусалимі, таким чином він відмінив римську півтисячолітню заборону. Виділив жидам місце для молитов на Храмовій горі. В однім з мідрашів згадується як «друг Ізраіля».

Розбудова ісламу

У своїх започаткуванях халіф керувався інтересами ісламу, якому він був глибоко відданий, але цього не можна сказати про масу арабів-воїнів. Не фанатизм, а розбійницька жадібність вабила велику їх частину до завоювань. Після Кадисійської битви Умар велів надлишок здобичі роздати тим видатним сміливцям, які знають найбільше місць з Корану, проте виявилося, що вони знають тільки шахаду:

«

немає Бога окрім Аллаха, і Мохаммед його пророк

»

чи то молитву-промовляння:

«

в ім'я Господа милостивого, милосердного

»

не більше.

Серед скорених народів впроваджувались закони, що оберігали релігійні права арабів та надавали їм привілейованого стану, не порушуючи загалом місцевого укладу життя. Не можна було висміювати ім'я пророка, чіпати мусульманських жінок, загрожувати життю мусульман тощо.

У своєму способі життя, що межував із аскетизмом, халіф намагався, щоб мусульмани не ухилялися від настанов Корану, і карав за їх порушення (навіть своїх родичів). Пам'ять про Умара дотепер шанується сунітами, навпаки, шиїти проклинають його за порушення прав Алі.

Див. також

• Халіф

Література

1. Ислам. Словарь атеиста. Москва. Изд полит. літератури. 1988. стор. 24. (рос.)
2. Большаков О. Г. История Халифата. 2. Эпоха великих завоеваний (633-656). М.: Восточная литература, 1993. (рос.)
3. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — Санкт-Петербург, Издательское общ-во Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона, 1890—1907. (рос.)
4. Donner, Fred. The Early Islamic Conquests, Princeton University Press, 1981. ISBN 978-0-691-05327-1 (англ.)
5. Guillaume, Alfred. The Life of Muhammad, Oxford University Press, 1955. ISBN 0-19-636034-X (англ.)
6. Madelung, Wilferd. The Succession to Muhammad, Cambridge University Press, 1997. ISBN 978-0-521-64696-3 (англ.)
7. Giorgio Levi Della Vida, Michael Bonner. "Umar" in the Encyclopaedia of Islam CD-ROM Edition v. 1.0, Koninklijke Brill NV, Leiden, Netherlands 1999. (англ.)
8. Previté-Orton, Charles William. The Shorter Cambridge Medieval History. Cambridge: Cambridge University Press, 1971. ISBN 978-0-521-05993-0 (англ.)