Усташі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Усташі
Ustashian U.png
Емблема Усташів
На службі 19291945
Країна Flag of the Kingdom of Yugoslavia.svg Королівство Югославія
Flag of Independent State of Croatia.svg Незалежна Держава Хорватія
Патрон Анте Павеліч (Поглавнік)
Війни/битви Друга світова війна

Усташі (хорв. Ustaše — повстанці, бунтарі) — хорватська фашистська, крайньо-права визвольна організація у 1920—1940-их роках. Сьогодні слово Ustaše вживається виключно стосовно членів цієї організації. Створена у січні 1929 р. лідером Хорватської партії права Анте Павелічем. Мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині. Рух виник як відповідь на утиски хорватів режимом югославського короля Александра І. Основною метою організації була незалежність Хорватії та ліквідація Югославії.[1][2]

Усташі були причетні до вбивства в 1934 у Марселі югославського короля Александра І і французького міністра закордонних справ Л. Барту македонським революціонером Владо Черноземським. Після ліквідації 1941  Югославії, Усташі за підтримки країн Осі створили на території Хорватії, Боснії і Герцеговини Незалежну державу Хорватія на чолі з королем Томіславом ІІ, але де-факто країною керував ген. А. Павеліч.

Усташі причетні до масових вбивств жителів Югославії, впродовж трьох років перешкоджали поширенню на Балканах партизанських загонів Тіто (Народна визвольна армія Югославії).

Після поновлення держави Югославія 1945 р. більшість членів організації усташів емігрували до США та Аргентини, частина — страчені, деякі — через самосуди. [3]

Історія виникнення[ред.ред. код]

Замах на Степана Радіча у Народній скупщині

Суспільну і парламентську боротьбу за незалежність Хорватії у 1920-х рр. очолює Хорватська республіканська селянська партія (Hrvatska republikanska seljačka stranka), очолювана ветераном хорватської політики Степаном Радічем (1871-1928). Майбутній керівник Усташів Анте Павеліч, обраний від Партії права спочатку до міського парламенту Загреба, а потім до Народної скупщини (парламенту) Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Kraljevina Srba, Hrvata I Slovenaca), бере активну участь у парламентській боротьбі. Відомий сміливими промовами проти великосербського шовінізму та за самостійність Хорватії, а також регулярними сутичками з депутатами-сербами в кулуарах Павеліч завойовує скандальну популярність, особливо серед націоналістично налаштованої хорватської молоді. Коли 20 червня 1927 р. Степан Радич і четверо його прихильників були розстріляні під час конфлікту в парламенті депутатом від правлячої сербської Народної радикальної партії (Narodna radikalna stranka) Пунішею Рачичем (двоє загинули на місці, Радич через півтора місяці помер від ран, двоє були поранені), Анте Павеліч негайно виїхав до Загреба і взяв активну участь у масових акціях протесту. Ситуація переросла у масові безладдя. Офіційний Белград застосував проти мітингувальників жандармерію, а великосербські шовіністи вбили кількох хорватських політичних і культурних діячів. У ці дні Анте Павеліч очолив стихійно створену націоналістичну організацію «Хорватський домобран» (Hrvatski domobran), що мала на меті захистити учасників протестів від урядових сил і формувань сербських націоналістів. Як лідер цієї організації, в серпні 1928 р. Анте Павеліч написав «Декларацію хорватської самооборони», у якій виклав основні ідеї, що пізніше лягли в основу руху Усташів. Починає виходити газета «Хорватський домобран», яка вже до Різдва 1928 р. була закрита югославськими властями за «антидержавну агітацію». Після державного перевороту 6 січня 1929 р. короля Александра І, Анте Павеліч і його соратники з «Хорватського домобрану» переходять на нелегальне становище.

7 січня на конспіративній квартирі у Загребі на зборах кількох керівників «Домобрана» було прийняте рішення про його трансформацію в Хорватську революційну організацію «Усташі» (Ustasa - Hrvatska revolucionarna organizacija). Хорватські націоналісти переходять до насильницьких методів боротьби за незалежність. Лідером (поглавніком) усташів був одноголосно обраний Анте Павеліч.

Організаційна структура[ред.ред. код]

Організація формувалась за територіальним принципом. Найнижчим підрозділом був «рій» (roj) на чолі з «ройовим», що формувався у окремому населеному пункті. «Рої» об’єднувалися у «tabor», «logor», «stozer» і очолювалися відповідними керівниками. Головний штаб організації називався «Головним усташським станом» (Glavni Ustaski Stan). «Усташський стан» очолював «поглавнік» (poglavnik), що обирався «усташами-засновниками», він мав у організації практично необмежені владні повноваження. Мав право призначати і зміщувати членів «Усташського стану» — 15 «доглавників» (doglavnike) і 7 «помічників» (pobočnike); видавати «Усташському стану» накази про призначення місцевих начальників і осіб, що були наділені «спеціальними повноваженнями», включно з судовими; приймати практично будь-яке рішення стосовно діяльності організації і т. д. Організація була створена за вождистським типом — про термін діяльності «поглавніка» і його звітність у статуті нічого не було сказано. Членом «Усташів» міг стати «кожний хорват, здатний до повстанської боротьби, повністю відданий усташським ідеалам». Кожний, хто вступав до організації, виголошував клятву. Клятву виголошували «поклавши руку на Біблію, на якій були схрещені кинджал (kama) і револьвер»[4].

Діяльність Усташів у підпіллі та на еміграції[ред.ред. код]

Невдовзі після створення організації Анте Павеліч, лідер молодіжного крила Усташів Бранімір Єліч та колишній айстро-угорський офіцер Густав Перчец, що керував військовими справами, втекли з Югославії до Відня. Потім перебрались до Будапешту, а навесні 1929 р. прибули до Болгарії. У болгарській столиці А. Павеліч налагодив контакти з лідерами македонських національних революціонерів (Вътрешна македонска революционна организация, ВМРО), що боролися за звільнення своєї батьківщини спочатку від Османської імперії, а потім від Королівства Югославії та Греції, і мали величезний досвід диверсійної та партизанської боротьби. Македонці стали природними союзниками Усташів у боротьбі проти Белграду. Керівником ВМРО був Іван «Ванче» Михайлов (1886-1990), непримиренний ворог сербів. 20 травня 1929 р. між Усташами і ВМРО була підписана т. зв. «Софійська декларація», яка передбачала, що обидві організації будуть «координувати свою законну діяльність у відстоюванні людських і народних прав, політичної свободи і повної незалежності Хорватії і Македонії». Усташі стали проходити військовий вишкіл під керівництвом досвідчених македонських бійців, і навіть отримали можливість брати участь у декількох зухвалих набігах похідних груп (чет) ВМРО на югославську територію. 17 серпня 1929 р. надзвичайний суд у Белграді заочно виніс смертні вироки А. Павелічу і його військовому раднику Г. Перчецу «за підготовку військового заколоту проти престолу і югославської державності».
Одночасно з підпільною діяльністю Усташів продовжував існувати «Хорватський домобран», як легальне крило хорватського національно-визвольного руху. На еміграції виходили газети «Хорватський домобран» (Буенос-Айрес) та «Хорватська незалежна держава» (Пітсбург). Ці видання нелегально переправлялися до Югославії. Усташі були елітою «Домобранів». У своїх записках Б. Єліч каже, що «всі усташі були домобранами, але лише найдосвідченіші домобрани ставали усташами». Верховне керівництво «Хорватського домобрану» також належало А. Павелічу, який у 1931 р. очолив колегіальний керівний орган цієї організації. Єдність двох організацій призвела до появи в історичній науці терміну «усташсько-домобранський рух» (Ustasko-domobrasnki pokret).
На міжнародній арені на початку 1930-х рр. Усташам, разом з іншими хорватськими і югославськими опозиціонерами, вдалося налаштувати доволі широкий спектр громадської думки проти диктатури короля Александра. Зокрема, безкарне вбивство сербськими радикалами хорватських літераторів Мілана Шуфлая та Іво Пілара викликало обурення та заяви на підтримку «хорватських борців» з боку цілої низки видатних діячів, яких аж ніяк не можна назвати «правими» — Максима Горького, Анрі Барбюса та ін.
З січня 1932 р. А. Павеліч робить спроби перетворити Усташів на масову напівлегальну організацію. Починає виходити щомісячний журнал «Усташ». Одночасно Усташі намагалися вийти з-під патронату ВМРО і самостійно розгорнути повстансько-диверсійні дії на території Хорватії. Для першої збройної акції був обраний район Ліка, розташований поблизу узбережжя Адріатичного моря. У вересні 1932 р. на підпільну базу коло міста Госпич було перекинуто 10 озброєних гвинтівками та револьверами бійців-емігрантів. Саме до цього періоду відносяться перші згадки про уніформу усташів, у яку, за зразком бійців ВМРО, вони були одягнуті. За свідченнями сучасників, форма являла собою «туристичний чи дорожній одяг темного кольору з виготовленими у кустарний спосіб кокардами у формі букви «U»».
У ніч з 6 на 7 вересня бійці-емігранти, до яких приєдналось кілька хорватських усташів здійснили спробу збройного постання. Повстанцям вдалося захопити приміщення югославської жандармерії в містечку Брушані коло Госпіча. Захопивши кілька десятків гвинтівок і кілька ящиків боєприпасів, усташі планували почати набір добровольців і створити ще кілька загонів. Реакція югославських властей на вилазку усташів була дуже масштабною та жорстокою. Були задіяні багатотисячні сили армії та жандармерії, а також загони озброєних добровольців із місцевих сербів. У результаті, за хорватськими джерелами, кількість заарештованих, побитих чи пограбованих хорватів перевищила 5 тисяч чоловік. Загін усташів 13 вересня відступив до Задару, на італійську територію. Сербські втрати склали 2 убитих і 16 поранених, з боку усташів один загинув (21-річний Степан Девчіч, пізніше був прославлений в усташській традиції як один із «офіційних мучеників» руху), троє отримали легкі поранення. А. Павеліч високо оцінив результати «знаменитого Лікського повстання» (Licki ustanak). Але насправді, в результаті репресивних дій югославських властей, підпільній мережі Усташів було завдано серйозного удару.

Емблема Усташів з "шахівницею"

Хвиля політичних репресій югославського королівського режиму, спровокована спробою повстання, викликала новий потік хорватських біженців до сусідньої Італії. Поява у цій країні дієвої хорватської спільноти викликала переорієнтацію Усташів на цю країну. З 1932 р. А. Павеліч та його соратники, не припиняючи співробітництва з ВМРО, все більше орієнтуються на фашистську партію Муссоліні, як на потенційного союзника у боротьбі з королівською Югославією. Восени 1932 р. в італійському містечку Бовеньо коло Брешії був заснований перший тренувальний табір Усташів, там був розпочатий бойовий та ідеологічний вишкіл 46 курсантів. Табір у Бовеньо відіграв важливу роль у становленні руху Усташів та його традицій. Тут усташі почали носити форму, схожу на форму італійських фашистів, з обов’язковим кинджалом на поясі (пізніше названим «сербосєком»). Було введене аналогічне до фашистського вітання «римським салютом» і гаслом: «За батьківщину готові!» (Za dom spremni!); усташська емблема була доповнена біло-червоною «шахівницею» всередині букви «U» і т. д.
У 1933 р. в Італії були розгорнуті ще два табори Усташів — у Фонтенеччіо та Сан-Деметріо, а загальна кількість курсантів досягла 400 чоловік. Ще два табори знаходились на території Угорщини — в Янка-Пузта і Надж-Каніжа під керівництвом Г. Перчеца (якого невдовзі вбили за наказом А. Павеліча). Від угорського уряду адмірала Хорті Усташі отримали 90 гвинтівок і амуніцію з армійських запасів, а також можливість проходити практику в підрозділах прикордонної служби на югославському кордоні. Поява іноземної підтримки і тренувальних таборів дозволило усташсько-домобранському рухові активізувати підпільну роботу в Югославії. Перекинуті з-за кордону навчені диверсанти вступали у контакт з існуючими осередками і створювали нові. Було здійснено декілька замахів на найжорсткіших у «хорватському питанні» сербських націоналістів, а також демонстративні (без людських жертв) підриви югославських дипломатичних вагонів у експресах «Белград-Відень» та «Белград-Софія» у 1933-34 рр. Підпільні групи, що стихійно виникали у Хорватії, приймали назву «Усташі» й шукали контактів з організацією. Відповідно посилювались репресії югославських властей — за даними емігрантської преси за ґратами на початок 1934 р. знаходилось 1684 хорватських політв’язні.

Вбивство короля Александра І Карагеоргійовича[ред.ред. код]

Найгучнішим терористичним актом Усташів стало вбивство 9 жовтня 1934 р. у Марселі югославського короля Александра І Карагеоргійовича. У наступні роки хорватські націоналісти перетворили «марсельський атентат» у засіб самореклами, хоча насправді Усташі були лише учасниками цього замаху. Плани вбивства короля Александра обговорювались А. Павелічем і «Венче» Михайловим у серпні 1934 р. Лідери Усташів та ВМРО вирішили розправитись з монархом у Франції, де Александр І планував побувати у рамках свого амбітного проекту військово-політичного союзу проти Італії та Угорщини (Малої Антанти).
Групу усташів, що складалася з діаспорних хорватів очолив Євген «Дідо» Кватернік (1913 – 1961), нащадок легендарного революціонера. Враховуючи відсутність у хорватів бойового досвіду, ВМРО наполягла на виконання атентату в Марселі македонським революціонером Владо Черноземським, відомим своїм мистецтвом у «стрільбі по-македонськи» (з двох рук по двох рухомих мішенях одночасно). На випадок невдачі одна хорватська група чекала короля у Марселі, а друга – у Парижі.
9 жовтня король Александр прибув до Марселю на югославському есмінці «Дубровник» у супроводі Луї Барту, і на автомобілі поїхав на вокзал. В. Черноземський з «маузером», схованим за величезним букетом квітів, вискочив із натовпу, заскочив на підніжку автомобіля і смертельно поранив короля Александра та міністра Барту. Тяжко пораненим був також французький генерал Жорж, що супроводжував короля. Командир ескорту полковник Піоле вдарив македонця шаблею, а поліцейські добили його з револьверів.
Вбивство югославського короля викликало гостру реакцію світового співтовариства. Для усташів на еміграції це мало негативні наслідки. Після того, як Є. Кватернік і його люди втекли до Італії, стало зрозуміло, що до атентату причетні Усташі. Під міжнародним тиском Муссоліні змушений був припинити стосунки з Усташами. Наприкінці жовтня 1934 р. Італійська поліція заарештувала А. Павеліча, Є. Квітерніка та понад 150 усташів за звинуваченнями у причетності до марсельського вбивства, незаконному зберіганні зброї і т. д. Всі вони лишались в ув’язненні не менше двох років. Тренувальні табори організації на території Італії були ліквідовані (в Угорщині табори продовжували функціонувати.

У Югославії після вбивства короля Александра режим суттєво пом’якшився. Для хорватів і словенців були зроблені відчутні послаблення. Зокрема, перестали переслідуватись культурно-просвітні та спортивні організації. З 1935 р. полем діяльності усташсько-домобранського руху стає територія самої Хорватії. Основні напрямки діяльності – пропагандистка робота з масами і розбудова підпільної мережі. Важливу роль у організації починають відігравати законспіровані лідери, в першу чергу – керівник загребської підпільної мережі полковник Славко Кватернік (18761947), колишній офіцер австро-угорської армії і дворянин, батько Євгена «Дідо». Будучи представником поміркованого крила організації, Кватернік-старший зосередився на агітації та збиранні сил. Великою заслугою Славка Кватерніка було залучення до лав Усташів десятків кадрових і запасних офіцерів хорватського походження. З лютого 1939 р. членом Усташів публіцистом Міле Будаком (18891945), що втік із ув’язнення в Італії, було налагоджено щоденний випуск газети «Хорватський народ» (Hrvatski narod), що пропагувала усташські ідеї та поширювалась напівлегально (з 1940 р. після арешту Будака – нелегально).
Після зближення нового югославського керівництва з нацистською Німеччиною, у травні 1937 р. за посередництва останньої був врегульований італо-югославський конфлікт. Згідно з пакетом двосторонніх домовленостей, Муссоліні, зокрема, зобов’язувався оголосити поза законом на території Італії Усташів. Звільнений наприкінці 1936 р. з в’язниці, А. Павеліч продовжував знаходитись під пильним наглядом італійських спецслужб на поселенні у Сієні. Для більшості усташів, що перебували в ув’язненні умовне звільнення настало впродовж 1937–1939 рр. Слідчі дії щодо них формально тривали в Італії до 1940 р. До того часу в тюрмах продовжували залишатись переважно члени групи Є. Кватерніка.

У надії знайти нового покровителя, А. Павеліч намагається домовитись з керівництвом Третього рейху. Він направляє чільному ідеологу нацистської геополітики Карлу Хаусхоферу меморандум, щоб той передав документ своєму учневі і другій людині після Гітлера у націонал-соціалістичній партії Рудольфу Гессу. Одначе на той час об’єктивні передумови для німецько-хорватського союзу були відсутні. Гітлера влаштовувало нове керівництво Югославії в особі принца-регента Павла (25 березня 1941 р. королівство приєдналося до Антикомінтернівського пакту, ставши союзником країн Осі).

З 1936 до 1940 р. А. Павеліч з нечисленними сподвижниками-емігрантами залишався практично бездіяльним. Пізніше в офіційній усташській традиції цей час отримав назву: «роки великого мовчання».

Муссоліні вирішив знову підтримати Усташів у ході Другої світової війни, в яку він вступив у червні 1940 р. Муссоліні планував розчленувати Югославію, тому вирішив підтримувати місцеві сепаратистські сили. Його уряд шукав контактів зі словенськими, албанськими та хорватськими націоналістичними організаціями. Восени 1940 р., напередодні італійської агресії проти Греції, ставлення Муссоліні до Усташів кардинально змінилося. Кримінальне переслідування було припинене, всі соратники Павеліча були випущені з-під варти (деякі з них провели в ув’язненні без суду по шість років). Спочатку Усташі отримали статус об'єднання політичних емігрантів, пізніше були визнані «політичною організацією хорватської нації». Сам А. Павеліч восени 1940 р. відмовився налагодити контакт з фашистськими ієрархами у Римі. Під час короткої зустрічі з главою італійського МЗС членом Великої фашистської ради графом Чіано Павеліч, зі слів графа, «тримався зверхньо, звинувачував Італію у беззаконні і скоро холодно розкланявся». «Поглавнік» Усташів не міг пробачити італійцям образ. Зв'язки з італійським керівництвом для Павеліча і його оточення обмежувались особистими контактами з Даванцаті, Мікелі та ще кількома фашистами середньої ланки, що симпатизували Усташам [5].

Усташі і створення Незалежної Держави Хорватія[ред.ред. код]

28 травня 1941 р. Муссоліні повідомив Гітлера про те, що він підтримує ідею поділу Югославії і створення незалежної Хорватії. Після цього Муссоліні особисто запросив А. Павеліча до Риму для консультацій. Через кілька днів були мобілізовані всі італійські усташі. Були відновлені тренувальні табори в Італії. Приблизно 300 бійців були одягнені в італійське польове обмундирування сіро-захисного кольору. На головних уборах вони носили спеціально виготовлені латунні усташські кокарди, а на петлицях, за італійським взірцем, нашивки національних кольорів Хорватії. За розпорядженням Муссоліні, усташам була передана радіостанція, яка з вечора 28 березня розпочала мовлення на Хорватію під назвою «Радіо Велебіт» (за назвою гірського масиву, де переховувались у 1932 р. учасники Лікського повстання). 5 квітня, напередодні вторгнення гітлерівських військ до Югославії, А. Павеліч звернувся по радіо до хорватського народу з закликом до загального повстання і створення Незалежної держави Хорватія (Nezavisna drzava Hrvatska, НДХ)[6].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.




Політика Це незавершена стаття з політики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.