Фальсифікація історії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Залізна діва, що начебто існувала у Середньовіччі, була вигадана у 19 сторіччі

Фальсифікація історії — свідоме викривлення історичних подій, або історична міфотворчість.
Цілі й мотиви фальсифікацій можуть бути найрізноманітнішими: ідеологічними, політичними, створення суспільного або комерційного інтересу до тієї чи іншої проблеми, події або вченого і т.ін. Приклади історичних фальсифікацій відомі з часів Давнього Єгипту.

Методи фальсифікації[ред.ред. код]

Методи фальсифікації історії різноманітні, але в цілому їх можна звести до наступних:

  1. пряме вигадування фактів і підробка документів; знищення документів та історичних досліджень; приховування існуючих документів.
  2. однобічний добір і довільне тлумачення фактів, у результаті чого між фактами вибудовуються зв'язки, у реальності відсутні, і робляться висновки, які на підставі повної картини зробити ніяк не можна.

Перша група методів належить до фальсифікування джерел інформації. Джерела тих або інших «фактичних» суджень можуть не вказуватися взагалі, вказуватися з посиланням на неіснуючі видання або явно не повязані із первинними джерелами роботи (звичайно публіцистичні), у яких ці «факти» були вперше озвучені. У такому випадку вірніше говорити не стільки про фальсифікацію (підробку відомого), скільки про міфотворчість (дописування неіснуючого). Найбільш тонким засобом фальсифікації є підробка первинних джерел («сенсаційні» археологічні відкриття, раніше «невідомі» й «ще не друковані» літописні джерела, мемуари, щоденники тощо. У цьому випадку для спростування неправильних даних необхідна спеціальна експертиза, яка або не проводиться, або проводиться із заздалегідь відомим результатом, тобто теж фальсифікується.

У другому випадку всі використані факти окремо можуть відповідати реальності, але висновки робляться із грубим і цілеспрямованим порушенням методологічних основ. Для обробки первинної інформації можуть застосовуватися нетрадиційні методи, що приводять до «сенсаційних» висновків, істинність або хибність першоджерел можуть підтверджуватися залежно від поставленої мети, може використовуватися неповне цитування, проводитися екстраполяція тих або інших тенденцій тощо.

Особливого цей процес розмаху досягає у країнах із тоталітарними режимами, де апарат пропаганди контролюється лише владою, а не громадськістю, а альтернативна інформація блокується. У результаті влада одержує можливість створювати зовсім довільні картини минулого й потім змінювати їх на свій розсуд. Це відбилося у відомому жарті: «СРСР - країна з непередбаченим минулим».

Історичні приклади[ред.ред. код]

Стародавній Єгипет[ред.ред. код]

У давньоєгипетських документах діяльність фараонів звичайно зображувалася в гіпертрофованому й перебільшеному виді. Наприклад, вказувалося, що Рамзес ІІ вніс вирішальний особистий внесок у перемогу в битві при Кадеші, самостійно знищуючи полчища ворогів. Насправді Рамзес ІІ особисто брав участь у бої, коли проривався з невеликим загоном з оточення, а сама битва закінчилася нічиєю. Хети відступили в Кадеш, на полі залишилися єгипетські війська, і кожна зі сторін виставила себе переможцем. Але, безсумнівно, результатом цього бою стало посилення впливу Єгипту.

Після смерті фараона Ехнатона, що провів релігійну реформу й намагався ввести єдинобожжя, новий культ був оголошений єрессю. Зображення й скульптури Ехнатона знищувалися, а його ім'я було вилучено з документів.

Іван IV Грозний[ред.ред. код]

Один з перших у Росії документально підтверджених випадків фальсифікації історії за політичними мотивами відноситься до царювання Івана Грозного. За вказівкою царя був написаний «Лицевий літописний звід» — цілісний запис історії із прадавніх часів до того часу. В останньому томі (так званий «синодальний список»), де розповідалося вже про царювання самого Грозного, кимось були зроблені виправлення, у яких воєводи й бояри, що потрапили в немилість до царя, обвинувачувалися в різних непорядних діяннях. За деякими припущеннями, боярський заколот 1533 року, що був описаний тільки в синодальному списку, але не згадувався більш у жодному письмовім джерелі, також був цілком придуманий.

Петро І[ред.ред. код]

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі..[Джерело?]
У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.[Джерело?]
Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.
Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави..[Джерело?]

Нацистська Німеччина[ред.ред. код]

З приходом націонал-соціалістів до влади вся історія людства, для викладання у навчальних закладах Німеччини та для використання у пропаганді, за вимогами керівництва партії була приведена німецькими істориками у відповідність до «расової теорії», тобто сфальсифікована у необхідних для націонал-соціалістичної пропаганди межах. Однією із праць, що була використана як відправний пункт для багатьох фальсифікацій, стала книга «Міф ХХ століття» (1929) Альфреда Розенберга. У Німеччині 1933—1945 років широко культивувався міф про «удар у спину» (Dolchstoßlegende). Суть його полягала в тому, що Німеччина до листопада 1918 року ще могла продовжувати війну, і якби не революція, організована «зрадниками» соціал-демократами, війна могла б закінчитися на її користь. Насправді[Джерело?] ж Німеччина на той час перебувала в безнадійному стані: усі союзники капітулювали, резервів не було, а військова машина Антанти ставала все активнішою. Було очевидно[Кому?], що Німеччина приречена. Проте нацисти стверджували, що вона ще могла пручатися.

1939 року А. Гітлер зібрав групу теологів-протестантів[Яких?] і заснував теологічний інститут з питань «деєвреїзації»[Джерело?]. Завданням теологів[Яких?] було тлумачення релігійних текстів, щоб змінити дані про євреїв. Зокрема, 1940 року націонал-соціалістичною пропагандою було офіційно оголошено, що Ісус Христос не був євреєм. Стверджувалося, що він прибув у Віфлеєм з Кавказу.

Радянська Росія та Радянський Союз[ред.ред. код]

Див. також: Фальсифікація
Фальсифікація історії КПРС

У зв'язку із монопольним становищем комуністичної партії, протягом усього періоду існування Радянської Росії та СРСР історія тлумачилася згідно з її ідеологічними установками та цілями під контролем відповідних партійних структур, — відділів ЦК КПРС та республіканських партійних організацій (відділи пропаганди та агітації, відділ науки і т. ін.),— та підпорядкованого ЦК КПРС головного органу державної цензури в СРСР - Головліту.

Тотальний контроль за засобами масової інформації дозволяв керівництву партії фальсифікувати будь-яку інформацію і будь-які події.

Так, вже на початку 1918 року керівник більшовицького уряду Радянської Росії В. Ульянов у своїх виступах з пропагандистською метою наводив недостовірну інформацію: 7 квітня у промові на мітинзі стверджував, що меньшовики та праві есери «поставили шибеницю для тов. Шаумяна» [1], хоча на той час він навіть не був заарештований [2]; 23 квітня він же говорив, що «перший за хоробрістю контрреволюціонер Корнілов убитий своїми ж власними, обуреними солдатами» [3], хоча Л. Корнілов був убитий у бою під Катеринодаром [4].

Одним із прикладів фальсифікації історії в СРСР є фальсифікація історії КПРС, засвідчена науковцями АН СРСР, що входили до Наукової ради «Історія Великої Жовтневої соціалістичної революції», науковцями Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та Центрального партійного архіву КПРС.

Вказівки на фальсифікацію історії Жовтневої революції, історії СРСР та більш ранніх періодів історії Російської імперії містяться у багатьох наукових дослідженнях та енциклопедичних виданнях, особливо у тих, що виходили друком у періоди чергового розвінчування попередньої влади: у 1920-х роках — стосовно періоду до 1917 року, як наприклад «Малая советская энциклопедия»; після XX з'їзду КПРС — стосовно періоду диктатури Й. Сталіна, як, наприклад, дослідження О. Солженіцина; після 1991 року — стосовно різних періодів історії, як Російської імперії та захоплених нею у різні часи земель, так і історії СРСР, як, наприклад, Енциклопедія історії України у 10 томах (із яких на 2013 рік вийшло друком дев'ять); Короткий енциклопедичний словник, що вийшов друком у Москві [5] та багато, багато інших. Фальсифікувались біографії керівників держави — В. Ульянова, Й. Джугашвілі [6], багатьох інших партійних та державних діячів: Л. Бронштейна, Скрябіна В.М., Кагановича Л.М. та інших.

Фальсифікувалась та замовчувалась історія таких найважливіших подій у державі як Голодомор в Україні 1932—1933, Голодомор в Україні 1921—1923, Голодомор в Україні 1946—1947, масові депортації населення за національною приналежністю (українців, щодо яких див. також Операцію «Вісла», поляків, чехів, кримських татар, молдаван, чеченців, інгушів, німців, естонців, латишів, латвійців та ін.), підписання Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною та супутніх документів, утворення СРСР, створення та діяльність ГУЛАГ'у, КПРС, винищення польских полонених, розстріли мирних демонстрацій (починаючи із січня 1918 року й до 60-х років, як, наприклад, у Новочеркаську) та безлічі інших.

Як приклад фальсифікації методом довільного вибору історичних фактів історики С. Волков та Ю. Ємельянов наводять брошуру «Фальсифікатори історії (історична довідка)» [7], виготовлену «Совинформбюро» 1948 року у відповідь на опублікування Держдепартаментом США, разом із міністерствами закордонніх справ Великої Британії та Франції, збірки документів «Нацистсько-радянські відносини 1939—1941 р.р.». Вказуючи на значний перелік реальних подій того часу, у той же час анонімні автори брошури не згадують таємної радянсько-німецької угоди 1922 року, яка дозволила Німеччині здійснити істотний ривок у пдготовці збройних сил в обхід Версальської угоди [8].

Сучасна Україна[ред.ред. код]

В Україні наприкінці 1980-х — початку 1990-х років з'явилася також низка українських псевдоісториків, які намагалися на підставі фальшивих доказів звеличити роль українського народу в історії. Зокрема стверджувалося, що первісні індоєвропейці були українцями або видатні історичні постаті, як Ісус Христос і Будда, були з України. Офіційна українська історична наука бореться з такою фальсифікацією історії [Джерело?].

Сучасна Росія[ред.ред. код]

В Росії також є низка істориків, що прагне піднести велич Росії на підставі багатьох фальсифікацій або замовчування деяких історичних обставин. Так, шкільний підручник Н. Загладіна «Історія Росії та світу у 20 ст.», що за завданням В. Путіна повинен був викладати історію «патріотичніше», навмисно замовчує чи однобічно інтерпретує багато темних сторінок історії Росії — сталінські репресії та голодомори, Чеченські війни тощо.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 427.
  2. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 620.
  3. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 431.
  4. Ленин В. И. Сочинения / Издание третье, перепечатанное без измененией со второго, исправленного и дополненного издания. Под. редакцией: Н.И. Бухарина, В.М. Молотова, М.А. Савельева. — М.: Партиздат ЦК ВКП(б), 1933.— Том XXII. 1917—1918.— С. 621.
  5. Краткий энциклопедический словарь — М «ООО Издательство АСТ» ООО «Издательство Астрель», 2002. — 1136 с.
  6. Сталін Йосип Віссаріонович
  7. Фальсификаторы истории (историческая справка).— (Б.м): ОГИЗ — Государственное издательство политической литературы, 1948.— 80 с.
  8. Волков С.В., Емельянов Ю.В. До и после секретных протоколов.— М.: Воениздат, 1990.— С. 4—5

Посилання[ред.ред. код]