Фонологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мовознавство
Мови світу
Загальне мовознавство (також Теоретична лінгвістика)
Фонетика
Фонологія
Граматика
Морфологія
Синтаксис
Лексикологія
Семантика
Лексична семантика
Статистична семантика
Структурна семантика
Прототипна семантика
Прагматика
Прикладна лінгвістика
Засвоєння мови
Психолінгвістика
Соціолінгвістика
Антропологічна лінгвістика
Генеративна лінгвістика
Когнітивна лінгвістика
Математична (комп'ютерна) лінгвістика
Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика
Стилістика
Приписова лінгвістика
Корпусна лінгвістика
Перекладознавство
Історична лінгвістика
Порівняльна лінгвістика
Етимологія
Історія лінгвістики
Список лінгвістів
Невирішені проблеми

Фонологія (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові.

Термін виник на поч. 20 ст., хоч фонол. дослідження здійснювалися уже в ост. десятиліття 19 ст. У Росії основоположником Ф. був І. Бодуен де Куртене, велика роль у формуванні заг. теорії Ф. належить Л. Щербі. В укр. мовознавстві дослідження у цій ділянці починаються з 20-х pp. у працях з укр. мови та діалектології О. Синявського, Є. Тимченка, О. Курило та ін. Ф. безпосередньо пов’язана з фонетикою, яка вивчає звукові засоби мови з фізіол. та акуст. погляду. Отже, об’єкт дослідження в обох випадках той самий — звук людської мови, відмінні тільки аспекти його вивчення.

Осн. одиницею Ф. є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у Ф. не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов’язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специф. рис у різних його стиліст. спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звук. вираженні. Тому й розгляд її фонем. складу в Ф. грунтується на фіз. та артикуляц.-акуст. характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та ін. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференц. ознаки, що пізнаються на основі протиставлення ін. фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення слів і морфем. Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються, напр., фонема к — приголосна, задньоязикова, непалаталізована, глуха, в слові кут зберігає усі свої диференц. ознаки, а в слові вокзал [воґзал] у позиції перед дзвінким приголосним втрачає ознаку глухості; у слові кіт [к’іт] у позиції перед голосним перед, ряду і втрачає ознаку непалаталізованості й реалізується у приголосному напівпалаталізованому к’ і т. д. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звук. варіантах, або алофонах, один з яких є основним, коли всі диференц. ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.

Ф. тісно пов’язана з морфологією: по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення грамат. значень слів (рука — руку) і, по-третє, зміна грамат. форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі (рука — руці, рух — рушати, ніс — носа; див. Морфонологія).

Розрізняють Ф. загальну (досліджує закони функціонування фонем, властиві багатьом мовам), описову (вивчає їх у конкр. мові або в якомусь конкр. діалекті) та історичну (її завданням є дослідження змін у фонем, складі мови протягом її існування чи певного періоду розвитку). Істор. зміни у фонол. системі мови безпосередньо пов’язані з фонетичними і на них грунтуються. Внаслідок таких змін деякі фонеми можуть втрачатися. Напр., носові голосні зникли ще в давньосхіднослов’ян. період, голосні [ъ], [ь], [Ђ] занепали в давньорус. період розвитку східнослов’ян. мов, інші виникли пізніше, напр., фонема [и] в укр. мові розвинулась внаслідок злиття в одному звукові давніх [ы] та [і][сынъ > син, сіла (графічно — сила) > сила]. У процесі розвитку фонем. складу можуть втрачатися і окр. диференц. ознаки фонем, і їх протиставлення за цими ознаками, напр., назальність — неназальність у системі голосних, а також виникати нові диференц. ознаки й протиставлення за ними фонем, як-от палатальність — непалатальність приголосних, що з’явилася ще в пізній період існування спільнослов’ян. мови тощо. У різні періоди розвитку мови виникають нові морфонол. чергування, напр.: [е] > [о] (везти — возити, нести — носити) ще в праслов’ян. мові, [о], [е] > [і] (столи — стіл, печі — піч) — у ранній період розвитку укр. мови. Може також розширюватись функціонування окр. фонем, напр., [о], [е] в східнослов’ян. мовах після вокалізації зредукованих ь, ь тощо.
Фонологія, зокрема, виокремлює в структурі мови одиниці двох рівнів - сегментного і надсегментного. Відповідно виділяється сегментна фонологія і надсегментна фонологія.
Сегментна фонологія займається одиницями мовленнєвого потоку. До них належать: фонема, силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).
Надсегментна фонологія (просодика, просодеміка) займається вивченням тих одиниць і засобів мовлення, які накладаються на лінійне (сегментне) мовлення і які в цілому формують явище, що дістало назву інтонація. Сюди належить тонема (тон), акцентема (наголос), ритм, темп, пауза.