Фрейдо-марксизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Фрейдо-марксизм - філософський напрям, що розвивався у межах франкфуртської школи неомарксизму, і представляв із себе синтез вчення Зигмунда Фрейда, точніше, неофрейдизму, та неомарксизму. Основоположниками фрейдо-марксизму були представники франкфуртської школи Еріх Фромм і Герберт Маркузе.

Герберт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із найвизначніших представників франкфуртської школи неомарксизму. Активно співпрацював із франкфуртским Інститутом соціальних досліджень, з 1934 жив у США. У 50-ті роки співпрацював із Російським інститутом при Колумбійському і Російським центром при Гарвардському університетах (експертом з радянського марксизму).

Філософсько-соціологічна еволюція Маркузе протікала під впливом «лівого» німецького марксизму, витолкованного на кшталт неогегельянства 20-х років. Наприкінці 20-х Маркузе займався проблематикою «історичності», витлумачуючи на кшталт власної версії «гайдеггер-марксизму» ранні роботи Маркса («До феноменології історичного матеріалізму», та філософію Гегеля.

У 50-ті роки у зв'язку з загальним захопленням у Польщі «фрейдо-марксистською» версією неофрейдизму, притаманному франкфуртській школі в цілому, Маркузе побудував ліворадикальну версію теорії індустріального суспільства, спираючись на фрейдомарксистскі передумови. За Маркузе, сучасне індустріальне, чи пізньокапіталістичне суспільство забезпечує лояльність своїх «функціонерів» (ним же пригноблених) тим, що формує відповідну «структуру потягу», «вітальних потреб», які не виходять за соціокультурні рамки цього суспільства. Отже, протест проти такого суспільства міг би бути успішним лише тому випадку, якби поглибився рівень «антропологічної структури» людських потреб те щоб соціальна революція перетворилася на антропологічну, передусім сексуальну, оскільки основою всіх потягів за Фрейдом вважається сексуальний потяг.

Еріх Фромм (1900 — 1980) — німецько-американський психолог і соціолог, співробітник франкфуртського Інституту соціальних досліджень, із приходом до влади нацизму еміґрував до США. З 1951—професор університету в Мехіко.

Фромм відступає від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми вихідним положенням до екзистенціалізму. Відповідно до Фромма, власне людське починається лише там, де закінчується природне; воно корениться в специфіці існування. Основна психічна потреба індивіда за Фроммм — встановити систему ставлення людини-спеціаліста до світу і суспільства. Двоїстість становища людини у світі — як природної та соціальної істоти — породжує основну історичну дихотомію: разом із прагнення до свободи і незалежності людини, як мислячої істоти, у ній так само вкорінено і прагнення безпеки («втеча від свободи»), яка лише приймає різноманітні форми під час історії. Ставлячи метою створення цілісної концепції людини, Фромм шукає шляхів до цього через об'єднаннія соціального та індувідуально-психологічного підходів, зокрема вчень Маркса та Фрейда. Це здійснюється через соціалізацію психоаналізу з одного боку, і гуманізацію марксизму з іншого. Через панівний тип характеру діяльність індивіда направляють у канали, що підтримують функціонування даного суспільства.

Форми соціального характеру збігаються у Фромма з різними історичними типами самовідчудження людини. Діяльність «Втеча від свободи» Фромм застосував свою концепцію до епохи раннього капіталізму, зв'язавши первісне накопичення з накопичуваним типом характеру, що поєднало в собі скнарість, завзяття й педантизм, і експлуататорським типом. Паралельно із нею іншою суспільно полюсі йшло формування рецептивного (пасивного) типу характеру. Відтак до ним додався ринковий тип характеру — породження капіталізму 20 ст. — «суспільства тотального відчудження».

З відчуженням людини у суспільстві Фромм пов'язує і форми патології — невроз у будь-якій формі є прямий результат відчуження, і індивідуальна спроба його компенсації, пошук виходу з отчуждения.