Хайку

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ха́йку[1] (яп. 俳句, はいく) — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.


Структура[ред.ред. код]

Оригінальне японське хайку складається з 17 складів (хоча уже в Басьо зустрічаються відступи від норми складового змісту), записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами — кіредзі (яп. 切れ字 кіредзі, «ріжуче слово») — текст хайку ділиться у відношенні 2:1 — або на 5-му складі, або на 12-му. На заході хайку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5.

Класичні хайку обов'язково будуються на співвіднесенні людини (автора), його внутрішнього світу, біографії з природою, при чому природа повинна бути визначена відносно пори року — для цього в якості обов'язкового елемента тексту використовується кіго. Найчастіше розповідь ведеться в теперішньому часі: автор показує свої переживання. Дуже важливим є те, скількома рисками малюються ієрогліфи, які стоять поряд. Якщо кількість рисок рівна, то японці вважають, що це хороше хайку. А чим більша різниця в кількості рисок в поблизу намальованих ієрогліфах — тим воно гірше.

Історія[ред.ред. код]

Пам'ятник Мацуо Басьо, одному з найвідоміших поетів хайку

Ха́йку виник у Японії, в 16 ст., що було зумовлено розвитком міської культури. Існувало кілька шкіл хайку: «Кофу» — «давня школа», пов'язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хокку у новий жанр хайку: відтоді суб'єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи.

Зверталися до хайку такі поети, як Йоса Бусон (18 століття), Кобаясі Ісса (19 століття), Масаока Сікі (межа 19-20 століття) та інші. Цей жанр привертав увагу й українських поетів (приміром, В. Коломійця), які вбачали в його лаконічній формі можливість точного вираження ліричного настрою.

Приклад хайку — з доробку Марії Ревакович:

   наші голоси —
   скорбні двійники
   мов крила вітру в степу.

Хайку заборонено писати на політичні, релігійні теми та на тему кохання.

Мацуо Басьо написав три правила доброго написання хайку:

  • Сабі (японською) — зосередженість, спокійна радість самотності;
  • Сіфі — усвідомлення гармонії прекрасного;
  • Наусомі — глибина проникнення

У світі[ред.ред. код]

З ранніх років XXI століття всесвітньо процвітає товариство поетів хайку, зв'язане між собою через національні та регіональні спільноти та журнали у Японії, у англомовних країнах (включно з Індією), у Північній Європі (в основному у Швеції, Німеччині, Франції, Бельгії та Нідерландах), у Центральній та Південно-східній Європі (Хорватія, Словенія, Сербія, Болгарія, Польща та Румунія). Журнали хайку публікувалися у південно-східних країнах Європи — Letni časi (Словенія), Vrabac (Хорватія), Haiku Novine (Сербія) та Albatros (Румунія).[2]

Деякі об'єднання, такі як Інтернаціональна асоціація хайку, пропонує культурні обміни між японськими та закордонними поетами хайку.[3]

Див. також[ред.ред. код]

  • 12477 Хайку — астероїд, названий на честь цього жанру поезії[4].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Часто помилково українською кажуть Хокку
  2. «Aozora project». Aozora. Архів оригіналу за 2013-06-25. 
  3. «Сайт Інтернаціональної асоціації хайку». HIA. Архів оригіналу за 2013-06-25. 
  4. «База даних малих космічних тіл JPL: Хайку» (англ.). 

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
  • Бондаренко І. Антологія японської поезії. Хайку XVII — XX ст. — Київ: Дніпро, 2002.
  • Луна над горой. — СПб.: Кристалл, 1999.

Посилання[ред.ред. код]