Хасидизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Хасиди́зм (від гебр. חָסִיד, хасид — побожний, благочестивий; прибічник, послідовник) — містичне відгалуження юдаїзму, що виникло на території України у першій половині 18 століття як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії.

Засновником хасидизму був Ізраїль бен Еліезер Баал-Шем-Тов (скороч. Бешт) (1700—1760), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі; він мав великий вплив на єврейські маси, зокрема через інших «праведних» людей, так званих цадиків. Наступником Бешта був рабі Дов-Бер (відомий як Магід із Межерича). Рух охопив і Галичину (зокрема, Покуття і Гуцульщину).

У середині 19 ст. половина єврейських громад України визнавала хасидизм. Це викликало боротьбу проти хасидів з боку оборонців інституційної гебрейської релігії, а також польського, згодом російського урядів.

Хасидизм поширився з України до сусідніх Литви, Білорусі, Польщі, Угорщини й Румунії. Частина визнавців хасидизму емігрувала до Палестини, а рештки тих, що пережили Другу світову війну, опинилися в Америці, де вони стали однією з груп ортодоксальних євреїв.

Існує багато течій хасидизму. Найвідоміші з них: Любавицький хасидизм, більш відомий як ХАБАД; Брацлавський хасидизм; Каролінський та інші. Назви походять від міст, де жили засновники цих течій - учні Магіда з Межерича.

Це незавершена стаття з релігії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
• Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.