Хвороба Паркінсона

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Sir William Richard Gowers Parkinson Disease sketch 1886.jpg

Хворо́ба Па́ркінсона (описав Джеймс Паркінсон) — це повільно прогресуюче рухове порушення, яке супроводжується порушенням мови, скутістю, підвищенням тонусу м'язів, тремором та ригідністю м'язів, сповільненням рухів - це пов'язано з тим, що концентрацію білка дофаміну при пошкодженні щільної частини (pars compacta) у чорній субстанції середнього мозку зменшено. Вона найчастіше починається у віці між п'ятдесятьма і шістдесятьма роками. Частота трапляння у Сполучених Штатах становить 20 випадків на 100 тисяч осіб у рік, а розповсюдженість 100—150 хворих на 100 тисяч населення. Шістдесят відсотків пацієнтів — чоловіки. На загал, протягом 5—10 років після появи симптомів, хвороба Паркінсона спричиняє помірні порушення життєдіяльності. Рівень смертності втричі вищий, ніж серед решти населення через інфекційні захворювання, падіння, травми й інші фактори, які утруднюють рухливість. Близько 90 % випадків мають ідіопатичне походження (набуте).

Стадії неповносправності[ред.ред. код]

Перебігу хвороби Паркінсона властиво 5 стадій, що супроводжуються відповідними симптомами.

При I стадії спостерігається слабкий тремор у розслабленому стані, ригідність, брадикардія, дизартрія, нахил тулуба, некоординованість точних рухів і нерухомість обличчя, що не викликає неповносправності. Симптоми часто мають односторонній чи геміпаретичний характер (без виражених артрогенних контрактур і атрофій, грубих порушень інтелекту).

II стадія призводить до легкої неповносправності, оскільки симптоми проявляються з обох сторін, а постава при стоянні стає згорбленою. Ході властиве човгання. Втома, брадикардія і слабкість негативно впливають на діяльність вдома і на роботі. Зап'ястя набувають трохи розігнутого положення. Характерна деформація кисті проявляється у згинанні зап'ястково-психологічних проблем мають таке саме значення при цьому захворюванні, як і при інших видах неповносправності. Здійснення безпечної, самостійної ходьби залежить від постави, рівноваги і координації рухів на початку ходьби і при зупинці.

Американська асоціація хворих на паркінсонізм пропонує такі практичні вказівки:

  • При ходьбі або стоянні ступні повинні бути розставлені на 25 см одна від одної, а ноги не повинні перехрещуватись. Ступні треба старатись піднімати надто високо, щоби запобігти човганню по землі. Пальці ніг треба проносити над землею, щоби уникнути спотикання.
  • При ходьбі також потрібно інтенсивно махати руками. Пацієнт повинен дивитись вперед, а не під ноги. Слід старатись робити ширші кроки. При повороті пацієнт повинен заздалегідь передбачати виконання широкої дуги, причому він має завжди йти тільки вперед і не повинен перехрещувати ноги. Якщо пацієнт усвідомлює, що він іде вперед або назад занадто швидко, то треба відразу ж зупинитись. Знову розпочати ходьбу можна широкими кроками, високо піднімаючи ноги. Під час ходьби не варто розмовляти, бо це відволікає пацієнта і не дозволяє йому зосередитись на правильному виконанні ходьби.
  • При тренуванні ходьби можна допомагати собі, голосно рахуючи в такт крокам, марширувати під музику, перевіряти правильність постави перед дзеркалом, переступати через низькі предмети, розкладені на підлозі, тримати щось в руках (наприклад скручені в рулон журнали чи тягарці), щоби створити ефект маятника при помахах рук. За допомогою твердого, зручного взуття можна забезпечити більшу стійкість, а також полегшити незручність внаслідок скутості гомілково-стопного суглоба і молоткоподібних пальців.
  • Для кращого самообслуговування можна переробити одяг під защіпки-«липучки» і зіпери. Можна порадити користуватись підвищеними сидіннями на унітаз, поруччям і великими ручками. Треба уникати тривалого сидіння або лежання.
  • Щоби протидіяти мовній дизартрії варто виконувати вправи з глибокого, ритмічного дихання, тренувати артикуляцію під наглядом ортопеда, з яким можна також проконсультуватись щодо слинотечі і дисфагії.

Домашня програма[ред.ред. код]

Лікар повинен порекомендувати докладну програму домашніх вправ, яку пацієнт має освоїти під керівництвом фізичного реабілітолога або працетерапевта. Через коливання у загальній силі, витривалості і координації, у пацієнта часто бувають періоди більшої фізичної активності, після яких настає тривала імобілізація. Пацієнт повинен поступово збільшувати кількість неважких вправ і робити перерви для відпочинку під час загальної фізичної діяльності. Перенаруження, спотикання і дискомфорт повинні бути вказівкою щодо припинення або скорочення запланованих вправ. Американська асоціація хворих на паркінсонізм пропонує домашню програму для підтримання доброго стану м'язів, запобігання контрактурам і поліпшення координації. Бажано, щоби фізичний реабілітолог та працетерапевт допомагали пацієнтові розробляти індивідуальну домашню програму і в разі необхідності відвідували його вдома, щоби порадити допоміжні пристосування і переобладнання приміщень.

Література[ред.ред. код]