Целібат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Целібат (від лат. caelebs — нежонатий, холостяк) так зване «безшлюб'я» духовенства, відоме у східному і західному християнстві. У принципі це добровільний акт, високо цінений, що став суттєвою ознакою монашого життя. Згодом аскетичні ідеали взяли верх у Західній Католицькій Церкві, і переконання в несполучності подружжя й активного душпастирства поширилося на Захід і Схід. Проте, спроба Нікейського собору 325 р. заборонити одруженим священикам залишатись у подружньому стані після рукоположення була відкинута.

Практику Східних Церков у цій справі визначив собор у Трулло 692 року; священики, диякони і піддиякони можуть продовжувати своє подружнє життя, в яке вони вступили перед висвяченням. Чоловіки, що, повдовівши, одружилися вдруге або розведені, не можуть бути священиком, а священики чи диякони не можуть одружитися вдруге після смерти своєї дружини. Собор у Трулло також затвердив норми для кандидатів на єпископів: єпископ може бути неодружений або вдівець, коли ж одружений, то мусить назавжди розійтися зі своєю дружиною.

Обов'язкову безшлюбність католицьких священиків встановив Папа Григорій VII у 1073-1085 роках. А практично целібат утвердився в середині XIII ст. Запровадженням целібату Католицька Церква намагалась зберегти земельну власність, не допустити її розділу поміж нащадками священика. Енциклікою «Caelibatus Sacerdotalis» ("Про целібат священиків") 1967 року Папа Павло VI підтвердив непорушність церковного целібату, що стало одною з причин відмови багатьох католицьких священиків від сану.

Це законодавство було в силі, коли християнство прийшло в Україну. Священики були переважно одружені, а єпископів обирали з-поміж монашого духовенства, хоч нерідко вдівці ставали єпископами після складання монаших обітів. Цієї канонічної норми в Українській Православній Церкві дотримуються й тепер.

Коли на основі Берестейської унії 1596 року українські і білоруські ієрархії з'єдналися з Римською Церквою, єпископи. були свідомі, що Рим може увести целібат і в їхній Церкві, тому вони домагалися схвалення одруженого духовенства, що його й одержали від папи Климента VIII в буллі «Magnus Dominus», в якій сказано: «священичі подружжя залишаються недоторканими, за винятком двоєженства». Свобода вибору подружнього стану перед рукоположенням залишалася безспірною в Українській Церкві аж до першої світової війни. Спроба провінційного Синоду у Львові 1891 року встановити обов'язковий целібат, до якого ставилися прихильно папські представники, не мала успіху. Конференція трьох єпископів Галицької митрополії 1919 врешті схвалила целібат. Однак митрополит Андрей Шептицький, не бажаючи порушити акт Берестейської унії, розумів цей крок як надання переваги добровільному целібату. Він залишив половину місць у семінарії для одружених кандидатів. Два інших єпископи (Григорій Хомишин 1929 та Йосафат Коциловський 1924) не пішли слідами його заходів і відмовилися висвячувати одружених кандидатів. Три інші єпархії (Мукачеве, Пряшів і Крижевці) також не наполягали на обов'язковому целібаті.

Інакше розвинулася ситуація в діаспорі: у США, Канаді, Бразілії й Аргентіні, де українські католицькі скупчення почали творитися в 1880-90-их роках, і великі громади імігрантів з Галичини і Закарпаття селилися назавжди. Циркуляр Конгрегації поширення віри від 1 жовтня 1890 року, звернений до українських єпископів Австро-Угорщини, забороняв одруженим священикам бути душпастирями своїх земляків в Америці. Цю пересторогу повторювано кілька разів, хоч їй не завжди підпорядковувалися. Більшість священиків, що поселилися в США, були одружені і привезли з собою своїх жінок і дітей. Ті, що прибули до Канади й Бразілії, були здебільша монахами.

Опозиція Риму до одруженого духовенства під впливом місцевої ієрархії латинського обряду, призвела до того, що багато священиків і вірних перейшли до Російської Православної Церкви. Папський декрет «Cum episcopo» 17 серпня 1914, що встановлював окрему українську греко-католицьку юрисдикцію в США, не згадував про заборону одруженого духовенства. Однак вона була відновлена 1929 з рішучою вимогою її дотримуватися. Це призвело до розколу закарпатького екзархату в Пітсбурзі, коли близько 100 000 вірних відокремилися й створили православною єпархію, пов'язану з Константинопольським патріархом.

З новим напливом імігрантів із Західної Європи по другій світовій війні Римська Курія погодилася з фактом, щоб з ними приїхали одружені священики з України. Проте виявилося, що це було виняткове послаблення, бо заборону висвячувати одружених кандидатів або запрошувати їх з Європи для українців у Північній і Південній Америці та Австралії повторювано кілька разів у 1970-их роках. Толеровано, однак, і дозволено виконувати душпастирські обов'язки тим священикам, що були висвячені в Європі і виемігрували до США або Канади. Римська Курія поширює закон целібату і на українських католиків у Західній Європі, а нещодавно і в Польщі. Українці в Галичині, Закарпатті, Чехо-Словаччині і Юґославії цій забороні не підлягають.

Світський рух українців католиків, як також священиків з Товариства св. Андрея відстоюють перед Ватиканом одружене духовенство, хоч і без великого успіху.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • ред. Митрохин Л.Н. и др., "Христианство" (словарь), изд. "Республика", г. Москва, 1994 г., стор. 517;
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Мартинюк П. Євангельська рада безженности, а священство — у східній і західній Церкві та Україні. Жовква 1929;
  • Bilaniuk P. «Celibacy and Eastern Tradition» in Celibacy: The Necessary Option. Нью-Йорк 1968;
  • Pospishil V. Compulsory Celibacy for the Eastern Catholics in the Americas. Торонто 1977;
  • Ґерич Ю. Проблема целібату на Львівському провінційному Синоді (1891). Зб. на пошану В. Орелецького, вид. УВУ. Мюнхен 1982.


Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.