Центральні торгові лазні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Центральні торгові лазні
Вигляд пам'ятки у 2013 році

50°27′07″ пн. ш. 30°31′16″ сх. д. / 50.452056° пн. ш. 30.521167° сх. д. / 50.452056; 30.521167Координати: 50°27′07″ пн. ш. 30°31′16″ сх. д. / 50.452056° пн. ш. 30.521167° сх. д. / 50.452056; 30.521167
Статус діючі
Країна  Україна
Розташування Київ, вул. Мала Житомирська, 3
Тип будівлі громадські лазні
Архітектурний стиль історизм
Архітектор Гаврило Позняков
Будівництво 1893 — 1894
Центральні торгові лазні. Карта розташування: Україна
Центральні торгові лазні
Центральні торгові лазні (Україна)
Мапа

CMNS: Центральні торгові лазні у Вікісховищі

Центральні торгові лазні — громадські лазні, пам'ятка архітектури кінця 19 століття на вул. Малій Житомирській у Києві. Були відомі також як «Купецькі лазні» та «Лазні Познякова».

Історія[ред. | ред. код]

Побудовані у 1893—1894 роках архітектором Гаврилом Петровичем Позняковим. Піч, яка діє донині, побудована в 1895.

Тут купці усіх гільдій відзначали укладання угод. В 1914 Гаврило Петрович подарував лазні муніципальній владі[1], яка володіє будинком досі (споруда є пам'яткою архітектури, і тому не підлягає приватизації). За іншою інформацією в 2004-му перейшла у приватні руки[2].

За радянських часів лазня відносилась до Лисогірського банно-прального комбінату,

Опис[ред. | ред. код]

Лазні були обладнані за зразком давньоримських терм: з мармуровими ваннами, лавами, фонтанами і мозаїчною підлогою. Поруч Позняков звів чотириповерховий прибутковий будинок, в якому розмістилися ресторан, перукарня та кілька магазинів[3].

Зараз лазня має велике приміщення з вологою парою та суху фінську сауну, невеликий басейн для пірнання та дві зали зі столами для масажу чи відпочинку.


Примітки[ред. | ред. код]

  1. http://zamkovagora.kiev.ua/detal.php?id=467[недоступне посилання з липня 2019]
  2. Фотогалерея: Ідіть в баню. Архів оригіналу за 28 вересня 2016. Процитовано 28 жовтня 2011. 
  3. «Економічний журнал». Віталій Пономарьов. Архів оригіналу за 2 березня 2014. Процитовано 28 жовтня 2011.