Церера (карликова планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
(1) Церера  
Ceres optimized.jpg
Фото Церери, зроблене телескопом «Габбл».
Контрастність штучно збільшено.
Відкриття[1]
Відкривач Джузеппе Піацці
Місце відкриття Палермо
Дата відкриття 1 Січня 1801
Позначення
Названа на честь Церера
Категорія малої планети карликова планета,
астероїд головного поясу
Велика піввісь 413 832 587 км
2,7663 а. о.
Перигелій 380 995 855 км
2,5468 а. о.
Афелій 446 669 320 км
2,9858 а. о.
Ексцентриситет 0,07934
Орбітальний період 4,60 років
1680,5 діб
Середня орбітальна швидкість 17,882 км/с
Середня аномалія 27,448°
Нахил орбіти 10,585° до екліптики
9.20° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла 80,399°
Аргумент перицентру 72,825°
Фізичні характеристики
Екваторіальний радіус 487,3 ± 1,8 км
Полярний радіус 454,7 ± 1,6 км
Маса 9,43 ± 0,07×1020 кг
0,0128 маси Місяця
Середня густина 2,077 ± 0.036 г/см³
Прискорення вільного падіння
на поверхні
0,27 м/с2
0,028 g
Друга космічна швидкість 0,51 км/с
Період обертання 9.074170 годин
Нахил осі
Альбедо 0,090 ± 0,0033 геометричне
Температура середня 167 К
Стандартна зоряна величина 3,36 ± 0,02

Церера (лат. Ceres) — карликова планета в поясі астероїдів, в середині Сонячної системи[3][4][5]. Церера — найближча до Землі карликова планета, вона часом наближається на відстань 263 млн км. Відкрита 1 січня 1801 року італійським астрономом Джузеппе Піацці у астрономічній обсерваторії в місті Палермо. Це була перша відкрита мала планета.

При діаметрі близько 950 км. (590 миль), Церера є найбільшим і наймасивнішим тілом у поясі астероїдів, за розміром перевершує багато великих супутників планет-гігантів та містить майже третину (32 %) загальної маси поясу[6][7]. Сучасні спостереження довели, що вона має кулясту форму, на відміну від більшості інших малих тіл, які мають неправильну форму через низьку гравітацію[8].

Видима зоряна величина Церери становить 6,64m — 9,34m. Стандартна зоряна величина — 3,34m.

Історія відкриття[ред.ред. код]

Джузеппе Піацці

У Палермо, на острові Сицилія, італійський астроном Джузеппе Піацці вже багато років вів спостереження положень зірок для складання зоряного каталогу. Робота наближалася до кінця. 1 січня 1801 року Піацці виявив у сузір'ї Близнюків слабку зірочку (~7m), якої чомусь не було ні в його власному каталозі, ні в каталозі Христиана Майера, що був у розпорядженні Піацці. Наступного вечора виявилося, що зірка має трохи не ті координати, що напередодні: вона зсунулася на 4" за прямим піднесенням і на 3,5" за схиленням. На третю ніч з'ясувалося, що помилки немає й що зірка повільно пересувається небосхилом. Піацці стежив за дивною зіркою шість тижнів. Він не помітив ні диска, який мав бути у планети, ні туманного виду, характерного для комет. Потім спостереження було перервано хворобою Піацці. Повернувшись до спостережень, він вже не зміг знайти Цереру, як надалі була названа нова планета.

У той час Карл Фрідріх Гаус розробляв методи обробки астрономічних спостережень. Він спробував визначити еліптичну орбіту нової планети розробленим ним методом (за трьома спостереженнями). Таким чином, Гаус визначив, що орбіта об'єкта лежить між орбітами Марса і Юпітера й що велика піввісь її становить 2,8 а. тобто. Це була планета, яку шукали відтоді, коли виявилася, так звана, залежність Тіциуса-Боде, за якою відстані планет від Сонця підпорядковуються певній залежності. Із цієї залежності випливало, що між орбітами Марса і Юпітера мала бути ще одна планета, якої астрономи чомусь не спостерігали. Ця залежність і підштовхнула астрономів того часу взятися за пошуки цієї гіпотетичної планети, яку було названо Фаетон. Проте, досить слабкий блиск Церери свідчив про те, що розмір цієї планети дуже малий (у порівнянні з іншими планетами Сонячної системи).

Походження назви[ред.ред. код]

Орбіта Церери на фоні орбіт Землі, Марса, Юпітера

Піацці пропонував назвати її «Церера Фердинанда», присвячуючи планету своєму королю. Наполеон хотів назвати планету Юноною. Учитель Піацці Лаланд пропонував назвати її ім'ям свого учня. Але в підсумку збереглася назва «Церера» на честь прадавньої римської хтонічної богині продуктивних сил землі, зростання й дозрівання злаків, а також підземного світу, яка насилає на людей безумство. Церера також богиня материнства й шлюбу. Шанувалась як хранителька сільської громади, захисниця врожаю від грабіжників. Згодом вона вважалася тільки богинею злаків і врожаю, мала як така велику шану, особливо серед селян. У III ст. до н. е. Церера зближується з Деметрою. Із Церерою (як і з грецькою Деметрою) пов'язується винахід землеробства й запровадження законів, що залучили людей до цивілізації.

Орбіта[ред.ред. код]

Орбіта Церери лежить між орбітами Марса і Юпітера, подібно до планетних орбіт вона слабкоеліптична (тобто, близька до кола: ексцентриситет — 0,08) і має помірний нахил до площини екліптики (10 °). Велика піввісь орбіти становить 2,76 а.о., відстань у перигелії 2,54 а.о., в афелії — 2,98 а.о. Період обертання навколо Сонця — 4,6 року.

Фізичні характеристики[ред.ред. код]

Порівняння розмірів Землі, Місяця та Церери

Церера має форму сфероїда розмірами 975 × 909 км. Її маса становить 9,5 × 1020 кг, що становить майже третину всієї маси пояса астероїдів, але в той же час поступається масі Землі більш, ніж у 6000 разів. Значна маса Церери призвела до того, що під дією власної гравітації це небесне тіло набуло форми, близької до кулястої. Проте на цьому її еволюція не скінчилася і, на відміну від більшості астероїдів, на Церері почалася диференціація внутрішньої структури — важчі породи опускалися до центру, легші піднімалися до поверхні. Таким чином сформувалося кам'яне ядро й мантія з водяного льоду. Виходячи з низької густини Церери, вона містить значну кількість льоду, до 20-30% за масою, що еквівалентно крижаній мантії товщиною 60-100 км. На початковому етапі існування ядро Церери могло розігріватися за рахунок радіоактивного розпаду і, можливо, якась частина крижаної мантії перебувала в рідкому стані. З усього видно, що значна частина поверхні і зараз укрита льодом або якимось різновидом крижаного реголіту[Джерело?]. За аналогією з крижаними супутниками Юпітера й Сатурна можна припустити, що під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця частина води дисоціює й утворює дуже розріджену «атмосферу» Церери. Також залишається невирішеним питання про наявність на Церері зараз або в минулому кріовулканізму.

Про зовнішній вигляд Церери відомо не так вже й багато. На земному небосхилі вона постає слабкою зіркою 7-ї величини. Видимий диск Церери дуже малий, тому перші подробиці вдалося розгледіти тільки наприкінці XX сторіччя за допомогою орбітального телескопа «Хаббл». На поверхні Церери помітно кілька світлих і темних структур (імовірно, кратерів). Шляхом їх спостереженнями вдалося встановити період обертання Церери (9,07 години) і нахил осі обертання до площини орбіти (менше 4 °). Найяскравіша структура на честь першовідкривача Церери отримала назву «Пьяцца». Можливо, це кратер, що оголив крижану мантію, або навіть кріовулкан. Спостереження в інфрачервоному діапазоні показали, що середня температура поверхні становить 167 К (-106 °C), у перигелії вона може сягати 240 К (-33 °C). Радіотелескопом в Аресібо кілька разів проводилося дослідження Церери в радіодіапазоні. За характером відбивання радіохвиль встановлено, що поверхня Церери досить гладенька, мабуть, за рахунок високої еластичності крижаної мантії. Супутників у Церери не виявлено. Принаймні спостереження «Хаббла» виключають існування сателітів розмірами більше 10-20 км.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. «база даних астрономічних об'єктів при NASA». Архів оригіналу за 2013-06-25. 
  2. ...
  3. «NASA – Dawn at a Glance». NASA. Архів оригіналу за 2012-07-04. Процитовано 2011-08-14. 
  4. Shiga, David. «Dawn captures first orbital image of asteroid Vesta». New Scientist. Архів оригіналу за 2012-07-04. Процитовано 2011-08-07. 
  5. Space Telescope Science Institute (2009). Hubble 2008: Science year in review. NASA Goddard Space Flight Center. с. 66. 
  6. Pitjeva, E. V.; Precise determination of the motion of planets and some astronomical constants from modern observations, in Kurtz, D. W. (Ed.), Proceedings of IAU Colloquium No. 196: Transits of Venus: New Views of the Solar System and Galaxy, 2004
  7. Moomaw, Bruce (2007-07-02). «Ceres As An Abode Of Life». spaceblooger.com. Процитовано 2007-11-06. 
  8. Li Jian-Yang, McFadden, Lucy A.; Parker, Joel Wm. Icar.182.143.pdf Photometric analysis of 1 Ceres and surface mapping from HST observations (PDF) // Icarus, 182 (2006) (1) С. 143–160. — Bibcode:2006Icar..182..143L. — DOI:10.1016/j.icarus.2005.12.012. Процитовано 2007-12-08. [недійсне посилання]

Джерела[ред.ред. код]


Сатурн Це незавершена стаття з астрономії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.