Цех

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цехи́ (нім. Zunft, також нім. Zech) — закриті корпоративні спілки, що складалися з членів, приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені по містах Західної Европи починаючи з XI—XII століття.

Зміст 1 Історія 2 Принципи діяльності 3 Ліквідація цехів 4 Дивіться також 5 Джерела та література

[ред.] Історія

Типового характеру цехи як станові об'єднання ремісників набули за середньовіччя. Особливого розвитку вони зазнали в німецьких країнах, звідки через Польщу поширилися й в Україні, головним чином у містах, що користувалися маґдебурзьким правом. Ремісничі цехи спричинилися до розвитку міського самоуправління й творили у ньому, поряд патриціїв, купців та інших станів численний прошарок населення. Діючи спершу лише як професійно-суспільні організації ремісників, цехи згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів рємісників-виробників, для здобуття й утримання певних виключних прав, встановлення внутрішньої дисципліни серед членів, контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Цехи монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх членів («братів»}, усували конкуренцію, дбали за професійну етику і всіляко боронили привілеї своїх членів. Вступ до цехів був утруднений і обмежений. Подібні до ремісничих цехів, іноді з тією ж назвою, були фахові організації учителів, лікарів, аптекарів, адвокатів, нотарів; згодом вони звалися ґільдіями, при чому назву цех залишено для ремісничих об'єднань.

Попередники цехів в Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їх організацію і ролю знаємо дуже мало. Перші Ц. на укр. землях виникли в 14 ст. (Ц. шевців у Перемишлі, 1381), згодом були відомі львівські Ц. (1425 їх було 10; у сер. 17 ст. — до 30). Ц. відомі також у Луцькому (сер. 16 ст. — 5 Ц.), Ковелі, Кам'янці, Володимирі, Холмі, Красноставі, Тернополі та ін. м. Найвідоміші були Ц. столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі.

Особливого розвитку зазнали Ц. у 17-18 вв., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 в Києві діяло 17 Ц.; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстрі), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) та ін. З часом Ц. як основна організація ремісників по м. охоплювали всю Україну (див. Ремесло).

[ред.] Принципи діяльності

Поза Ц. діяли ремісники, що працювали на передмістях, у малих містечках і по селах та по шляхетських володіннях, де Ц. не мали права на виключність. Порівняно з чл, Ц. ці ремісники мали обмежені права, усувалися від конкуренції з цеховими ремісниками, взагалі не допускалися до діяльности, де існував цеховий устрій. Ц. об'єднували майстрів одного фаху, що працювали з товаришами (підмайстрами) й учнями у власному підприємстві з відносно простою технікою; ручна праця була основним джерелом робочої енергії. Оргція забезпечувала певні екон. інтереси майстрів, монополізувала ринок збуту, усуваючи позацехових ремісників, та дбала за проф. етику чл. (фаховість, солідність у виробництві, справедливі ціни тощо), контролювала їх поведінку, як також опікувалася родинами померлих чл.; іноді Ц. утримували шпиталі. На чолі Ц. стояв обраний цехмістер і управа. Ц. керувалися власними статутами (уставами), що їх затверджував маґістрат, іноді й королівська влада. Деякі передові Ц. ухвалювали з незначними змінами статути Ц. менших м. Іноді постанови Ц. виконувала і щодо не чл. їх міська влада, напр., порушення цехових привілеїв каралися гривною, конфіскацією вироблених предметів або й арештом нецехових робітників, т. зв. партачів. Прийом нових чл. (майстрів) був пов'язаний з різними умовами: учнівство, праця підмайстром, виконання показового продукту (Meisterstück) й оплата на користь Ц. Ці умови були полегшені для синів і зятів майстрів, які мали успадкувати підприємство. Чл. Ц. складав, крім цехової, присягу перед маґістратом, чим визнавав міське право. Повноправними чл. Ц. були тільки майстрі; підмайстрі й учні перебували у залежному становищі, зокрема останніх надмір використовували. Тому для самозахисту і взаємодопомоги подекуди існували й окремі товариства підмайстрів і т. зв. господи (їх домівки з мешканням) під проводом старшого майстра.

Організовані в цехи ремісники мали свій внутрішнії кодекс поведінки, дисципліни, санкцій (діяли цехові суди), свої обряди, касу (цехова «скринька»), прапор, печатку, знак (так звані «цеха»), а навіть цехове вбрання для різних урочистостей (церковні свята, похорони, обіди, засідання тощо); були спеціальні відзнаки (герби) відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували члени цехів («братчики») рел. свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, давали віск на церкву. Деякі Ц. мали власні приміщення, напр., у Києві на Подолі був будинок шевського Ц з садибою. З своїх фінансових засобів Ц. утримували варту, допомагали міськ. поліції і пожежній службі. Деякі Ц. утримували власні крамниці для збуту товарів своїх майстрів. Музичний Ц. у Києві був засновником міськ. оркестри та муз. школи, що діяла у 18 ст.

Ц. мали своїх представників у маґістраті. Діяло назагал цехове право, що санкціонувалося центр. й міською владою. В екон. стосунках виникали конфлікти між Ц. і купцями та їх організаціямі;, які підтримували вільну конкуренцію і домагалися допущення нецехових ремісників до ринків, Також шляхта противилася автономії цехових корпорацій і т. зв. нецехового примусу (Zunftzwang), за яким нецехові ремісники позбавлялися певних прав.

Бувши західного походження, цехи в Україні були тісно пов'язані з римо-католицькою релігією, діяли насамперед серед римокатоличного населення (німців і поляків); православні українці й вірмени мали утруднений доступ до цехів, хіба що ставали католиками чи згодом уніятами (але й ці не були рівноправні). Були винятки, коли православних ремісників приймали до цеху чи толерували як підмайстрів чи учнів.

На східно-українських землях діяли цехи, зформовані з православних ремісників. Євреїв взагалі не допускали до цехів, але вони повільно захоплювали деякі ремесла, бувши тільки партачами. Там, де існували католицькі цехи, православні українці творили окремі власні організації, так звані, братства з членів різних професій та загалом міщан. Братства мали культурно-релігійні цілі, насамперед національну оборону. Євреї подекуди творили власні цехи і на це здобували дозвіл центральної чи міської влади.

[ред.] Ліквідація цехів

Зростання позацехового ремісництва, виникнення мануфактури, внутр. послаблення Ц. через брак дисципліни і зниження професійних стандартів призвели до зменшення ролі і розкладу цехів і цехового устрою під Польщею. Хоч цехи існували ще впродовж всього 18 століття, вони втратили первісну монополію й автономію, бо нецехові ремісники були поступово емансиповані.

На Лівобережжі 1785, а на Правобережжі 1840 — царський уряд ліквідував автономію Ц., підпорядкувавши їх адміністрації. Реґляментували ремісничу діяльність і Ц. закони Петра І (1722), Катерини II (1785); за останньої цехові ремісники ставали одним з 6 розрядів міського населення, але натоді ще не утворився окремий ремісничий стан.

«Устав цехів» Павла І 1799, а зокрема реорганізація цехів 1802 дали початок окремому ремісничому станові. «Вічнозаписані» ремісники в цехів користувалися всіма правами міщан і платили податки на противагу до ремісничої прислуги і робітників.

У кінці 19 століття російське законодавство почало ліквідувати цехи, і вони стали перетворюватися в ремісничі товариства з харитативними цілями; наприклад, 1886 київський шевський цех перетворено у спілку «Взаємодопомога».

1900 цехи скасовані в Росії остаточно.

На західно-українських землях австрійський уряд ліквідував цехи у 1859.

[ред.] Дивіться також

• Дза — японські цехи

[ред.] Джерела та література

• Лазаревский А. Цеховые акты Девобережной Малороссии. — Чтения Історичного Товариства Нестора. т. XV
• Грушевський М. Історія України-Руси. т. VI. — К., 1907 (2-е вид. Нью-Йорк, 1955)
• Єршов А. До історії цехів на Лівобережжі XVII-XVIII в. // Записки Ніжинського ІНО, кн. VI. — Ніжин, 1926
• Єршов А. Ніжинські цехи в першій половині XVII ст. // Чернігів та північне Лівобережжя. — К., 1928
• Клименко П. Цехи на Україні, т. 1. — К., 1929
• Пажитнов К. Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма. — М., 1952
• Крип'якевич І. Боротьба нецехових робітників проти цехів у Львові (1590-1860) // З історії зах.-укр. земель, випуск 1, 4. — Л., 1957
• Кісь Я. Промисловість Львова у період февдалізму (XVII-XIX ст.). — Л., 1968
• В. Маркусь
• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Це незавершена стаття з економіки. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з Історії Середньовіччя. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.