Чак Поланік

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чак Палагнюк
Charles Michael Palahniuk
Чак Поланік на літературному фестивалі у Мантуї, 2007
Чак Поланік на літературному фестивалі у Мантуї, 2007
При народженні Чарльз Майкл Палагнюк
Дата народження 21 лютого 1962(1962-02-21) (52 роки)
Місце народження Песко, Вашингтон
Громадянство США США
Рід діяльності Прозаїк
Жанр Сатира (постмодернізм)
Magnum opus: Бійцівський Клуб (Fight Club)
Премії

1997 Pacific Northwest Booksellers Association Award (за Бійцівський Клуб)
1997 Oregon Book Award for Best Novel (за Бійцівський Клуб)
2003 Pacific Northwest Booksellers Association Award (за Колискову)

Офіційний сайт

Ча́рльз Ма́йкл «Чак» Пола́нік (англ. Charles Michael «Chuck» Palahniuk, укр. Палагнюк; *21 лютого 1962, Песко) — американський сатиричний письменник і вільний журналіст, що живе в Портленді, Орегон. Більшості він відомий за відзначеним багатьма преміями романом «Бійцівський клуб» (англ. Fight Club), який пізніше було екранізовано Девідом Фінчером. Поланік має одну з найбільших спільнот послідовників в Інтернеті, що створена на його офіційному сайті. Творчість Поланіка, схожа за стилем на Брета Істона Елліса, Ірвіна Велша і Дугласа Копленда, зробила його одним з найпопулярніших новелістів Генерації Х.

Біографія[ред.ред. код]

Поланік народився в Песко, Вашингтон, у сім'ї Керол і Фреда Поланіків, і виріс у вагончику в Бербенку (штат Вашингтон) разом зі своєю сім'єю. Його батьки потім розійшлися і розлучилися, часто лишаючи його і ще трьох братів з дідусем і бабусею на їхньому ранчо в східному Вашингтоні.[1] Дід Поланіка був українцем, що мігрував на Захід через Канаду, південні штати до Північної Дакоти, а врешті решт осів в Нью-Йорку в 1907 році. Сам Чак Україну поки не відвідував, хоча тут ще й досі живе брат письменника.[2]

Чак Поланік в Університеті Олбані в рамках промо-туру свого твору «Щоденник» (21 вересня 2004 року)

З двадцятирічного віку Поланік відвідував Школу Журналістики при Університеті штату Орегон, і закінчив її в 1986 році. Навчаючись в коледжі, він працював на Національному Громадському Радіо в місті Юджин, Орегон. Невдовзі він переїхав до Портленду. Після короткого періоду роботи у місцевій газеті він почав працювати у фірмі Freightliner механіком, і залишався там, аж доки не став успішним письменником. Протягом того часу він також писав інструкції по ремонту вантажівок і мав невелику журналістську практику (робота, до якої він ще повернеться, та вже після злету кар'єри). Після випадкових відвідин безкоштовного семінару, що проводився організацією Landmark Education, Поланік покинув роботу журналіста у 1988 році.[3] Бажаючи від життя більшого, аніж просто роботи, Поланік працював волонтером у будинку безпритульних. Пізніше він також працював на добровільних засадах у притулку як супроводжуючий; він організовував транспортування безнадійно хворих людей і приводив їх на збори груп підтримки. Поланік припинив волонтерську роботу після смерті пацієнта, до якого відчував дуже велику приязнь.[4]

Будучи вже дорослим, Поланік приєднався до організації непокори Cacophony Society. Він стає регулярним учасником їхніх акцій, включаючи щорічні Безчинства Санти (громадська різдвяна вечірка, в якій брали участь хулігани і п'яниці) в Портленді. Членство в організації надихнуло його на деякі твори, як художні, так і публіцистичні.[5] Найзначнішим є використання Cacophony Society як прототипу Проекту «Знищення» (Project Mayhem) у Бійцівському Клубі.

Поланік почав писати художні твори приблизно у віці 35 років. За його власними підрахунками, це сталося у період відвідин письменницької майстерні Тома Спанбауера, куди він приходив, щоб познайомитися з новими друзями. Спанбауер у значній мірі надихнув Поланіка на його мінімалістичний стиль письма. Його перша книга, Безсоння (Insomnia: If You Lived Here, You'd Be Home Already), не була опублікована через розчарування самого автора історією (хоча невелика частина світу цієї книги все ж таки буде використана у Бійцівському Клубі). Коли він спробував надрукувати свій наступний твір, Невидимі монстри (Invisible Monsters), видавці відмовили, назвавши новелу занадто нервуючою. Це привело його до написання найвідомішого роману, Бійцівський Клуб, яку він написав з метою ще більше рознервувати видавця через його відмову. Поланік написав його у вільний від роботи на Freightliner час. Після публікації його як оповідання (що пізніше стане главою 6 роману) в збірці Навздогін Щастю (Pursuit of Happiness), Поланік розширив його до повноцінного роману, який — на його великий подив — видавець погодився опублікувати.[6] Хоча перше видання твору у твердій обкладинці отримало позитивні відгуки і кілька нагород, вона невдовзі втратила популярність. Тим не менш, книга пробила собі шлях до Голлівуду, де виник значний інтерес до її екранізації. Зйомку фільму було завершено у 1999 році режисером Девідом Фінчером. На фільм очікували низькі касові збори (хоча він був №1 за зборами в США у свій перший уїкенд) і критична реакція, однак фільм невдовзі з'явився на DVD і став надзвичайно успішним. Роман перевидавався ще тричі — у 1999, у 2004 (із новим авторським вступом про успіх екранізації) і у 2005 роках (із післямовою Поланіка).

Обкладинка американського видання книги Задуха (Choke), першого бестселера Поланіка

Виправлене і доповнене видання Невидимок, як і його четвертий роман, Вцілілий (Survivor), також були опубліковані того року, зробивши Поланіка культовою фігурою. Кількома роками потому він створив свій перший бестселер за версією «Нью-Йорк Таймс», роман Задуха (Choke). Після цього усі пізні книги Поланіка мали значний успіх. Це дало йому змогу організовувати промо-тури своїх книг, де він читав уривки з своїх нових, ще не опублікованих творів.

1999 року у особистому житті Поланіка сталася велика трагедія. У той час його батько Фред Поланік почав зустрічатися з жінкою на ім'я Донна Фонтейн, з якою познайомився через службу шлюбних оголошень під іменем «Kismet». Фонтейн раніше вже запроторила свого колишнього чоловіка Дейла Шеклфорда до в'язниці за сексуальні домагання. Шеклфорд заприсягнувся вбити Фонтейн, як тільки він вийде з тюрми. Поланік упевнений, що через службу шлюбних оголошень Фонтейн шукала «найсильнішого чоловіка, якого лиш можна знайти» («the biggest man she could find»), щоб захистити її від Шеклфорда, і батько Поланіка відповідав цьому опису.[7] Після свого звільнення Шеклфорд переслідував Фонтейн і Поланіка-старшого до дому жінки у Кендріку, Айдахо, коли вони поверталися з побачення. Шеклфорд застрелив їх обох і затіг тіла досередини будинку Фонтейн, який негайно підпалив. Навесні 2001 року Шеклфорда було визнано винним у двох вбивствах і засуджено до смертної кари. Услід за цими подіями Поланік почав роботу над новелою Колискова (Lullaby). Як свідчить він сам, її було написано, щоб допомогти собі розібратися, чи заслуговував Шеклфорд на смертний вирок.

У вересні 2003 року Поланік дав інтерв'ю Керен Велбі, кореспонденту журналу Entertainment Weekly. Протягом інтерв'ю Поланік часто говорив про свого партнера. Поки усі були впевнені, що Поланік одружений (деякі ЗМІ запевняли, що у нього є дружина), насправді він жив із своїм хлопцем. Потім Поланік стверджував, що Велбі надрукувала цю інформацію в її статті без його на те згоди. У відповідь він розмістив на своєму веб-сайті сповнений обурення аудіозапис, у якому не лише підтвердив свою гомосексуальність, а й у образливих тонах відізвався про Велбі і її родину. Однак хвилювання Поланіка не мало підґрунтя, тому що стаття Велбі не розкривала нічого з його приватного життя, окрім того, що він неодружений. Запис потім було видалено з веб-сайту, через що деякі прихильники подумали, що Поланік соромиться своєї гомосексуальності. Як сказав Денніс Відмайєр, адміністратор сайту, запис видалили через напади Поланіка на Велбі, а не заяви про сексуальну орієнтацію. Поланік потім розмістить на своєму сайті нове аудіо, в якому прохатиме своїх прихильників не перейматися через ці події. Він також вибачився за свою поведінку, зізнавшись, що шкодує через це[8]

У 2003 році в рамках промо-туру свого нового твору Щоденник (Diary) Поланік прочитав аудиторії невелике оповідання Кишки (Guts) — збірку оповідей про нещасні випадки під час мастурбації, яку потім було включено до його книги Привиди (Haunted). Повідомляють, що протягом читання 35 осіб втратило свідомість (хоча можливо, що більшість з них, будучи прихильниками Поланіка, насправді лиш вдавали непритомних).[9] Журнал Плейбой потім опублікує це оповідання у березневому випуску 2004 року; Поланік дозволив їм опублікувати, крім цієї, ще одну новелу, однак видавцям вона здалася знову-ж таки занадто нервуючою. У рамках промо-туру твору Дивніше за Вигадку: Правдиві Історії (Stranger Than Fiction: True Stories) влітку 2004 року він читав оповідання знову, і цього разу зомліло вже 53 особи, а наступного разу — 60 (під час промо-туру видання Щоденника у м'якій обкладинці). Останню втрату свідомості зафіксовано в листопаді 2004 року в Дархемі, Північна Кароліна. Поланіка, схоже, ці випадки не особливо турбують, тому що прихильники продовжують читати Кишки та інші твори. Аудіозаписи цих його читань можна знайти в інтернеті.

Авторський стиль[ред.ред. код]

Книги Поланіка, що передують Колисковій, мають чітку схожість. Персонажами є люди, хто був так чи інакше не сприйнятий суспільством, і хто діє іноді навіть із самознищувальною агресією. У всіх цих творах він намагається коментувати нагальні проблеми суспільства, такі як фетишизм. Та після подій 11 вересня 2001 року і суперечок, що виникли навколо творів такої тематики, Поланік почав писати більш тонко. Починаючи з Колискової, його новели стають сатиричними історіями жахів. Відрізняючись сюжетно від попередніх книг, вони продовжують мати з ними багато спільного.

Оповідь в книгах Поланіка часто починається з тимчасового кінця, коли герой книги згадує події, що передували початку книги. У Колисковій використано різновид цього. Наявний поділ між нормальною, лінійною розповіддю і тимчасовим кінцем після кожних кількох глав. Існують і винятки, як Задуха і Щоденник (які є більш лінійними). Часто наприкінці книг стається відхилення головної гілки сюжету, яке буде якимось чином пов'язане з тимчасовою кінцівкою (що сам Поланік називає «прихованою зброєю» — «the hidden gun»). Його більш лінійні твори, відрізняючись стилем на початку, також врешті мають схожі розгалуження сюжету.

Письменницький стиль Поланіка багато бере від таких письменників, як Гордон Ліш і Емі Хемпел. Його називають мінімалістичним через використання доволі обмеженого словникового запасу і коротких речень з метою зімітувати розповідь простої людини. В одному з інтерв'ю Поланік сказав, що йому більше подобається писати дієсловами, аніж прикметниками. Повторення певних рядків в історії (Поланік називає це «приспівами» — «choruses») є однією з найпомітніших ознак його стилю; їх можна знайти у майже кожній главі будь-якого його твору. Поланік також говорить про приспіви, які перегукуються між окремими романами. Це волошково-синій колір і місто Міссула (штат Монтана), які так чи інакше з'являються в усіх книгах. Тим не менш, відомим Поланік став через свій цинічний та іронічний чорний гумор, яким пройняті його твори. Саме через поєднання такого почуття гумору і дивних подій, навколо яких будуються сюжетні лінії (завдяки чому деякі читачі вважають ці книги важкими для читання) мас-медіа називають Поланіка «шоковим письменником».

Іноді, окрім художніх творів, Поланік пише і публіцистичні. Працюючи вільнонайманим журналістом у вільний від письменницької роботи час, він пише есе і репортажі на різноманітні теми. Іноді він сам є учасником подій, описаних в цих творах, які складно піддаються літературному аналізу. Він також бере інтерв'ю у знаменитостей, як, наприклад, Джульєтта Льюїс чи Мерилін Менсон. Деякі з цих творів опубліковано в його книзі Дивніше за Вигадку: Правдиві Історії. Іноді Поланік включає деякі елементи публіцистики до своїх художніх творів, пояснюючи це бажанням більшого заглиблення читача у книгу.

Критика[ред.ред. код]

Поланік на літературному фестивалі у Маямі, 2011

Деякі критики характеризують його як «шокового письменника» через ненормальність змальовуваних ситуацій, до яких все ж ставляться більше з гумором, аніж критично, в першу чергу через вчинки персонажів.[10] Також іноді виникають сумніви у доречності публіцистичних вставок у художні твори, що є одним з аргументів характеристики «шокового письменника». Багато критиків стверджують, що твори Поланіка є нігілістичними, чи схильними до нігілізму. Та сам Поланік запевняє, що він не нігіліст, а романтик, і його праці помилково вважають такими, тому що вони несуть ідеї, в які більшість просто не вірить.[11] Інші критики говорять про елементи сексизму у його творах.[12]

Лора Міллер (Laura Miller) з сайту Salon.com написала різко негативне рев'ю Щоденника[13] на що фани і сам Поланік доволі швидко відреагували у секції кореспонденції сайту Salon.[14]

На додачу деякі літературні критики, зокрема Міллер, стверджують, що після Бійцівського Клубу твори Поланіка стилістично є дуже схожими. На доказ цього вони говорять, що оповідачі у Бійцівському Клубі, Задусі і Вцілілому мають майже однакові стилі письма і мовлення, попри те, що належать вони до різних прошарків населення (наприклад, Бійцівський Клуб оповідається приземлено-мудрим і цинічним представником інтелектуальної праці, а історію Вцілілого розповідає людина, що була віч-на-віч зі смертю). Спільними рисами усіх цих трьох романів є дуже короткі речення і абзаци, звернення до поп-культури і тонкі цинічні дотепи на тему статусу кво, балансу й рівноваги у світі. Оскільки кар'єра Поланіка триває, дехто також звинувачує його у навмисному зверненні до гострих тем, адже від нього цього очікують.

Адаптації творів[ред.ред. код]

Після успіху фільму Бійцівський клуб з'явився інтерес до екранізації Вцілілого. Права на фільм за Вцілілим вперше було продано на початку 2001 року, та з того часу ще жодна кіностудія не взяла на себе зйомку. Після атак на Пентагон і Всесвітній Торговий Центр 11 вересня 2001 року кінокомпанії, певно, вважають роман занадто суперечливим як на основу фільму. Пояснюється це тим, що головний герой Вцілілого викрадає цивільний літак і розбиває його в малолюдній місцевості Австралії. Однак у середині 2004 року студія 20th Century Fox оголосила про початок підготовки до екранізації книги.[15]

Тим часом права на фільми Невидимі монстри, Щоденник і Задуха також було продано. Поки мало що відомо про перші два проекти, крім того, що Джессіка Біел погодилася грати ролі одночасно Шеннон і Бренді в Невидимках. Поланік також заявляв, що екранізацію Задухи буде знімати Даррен Аронофські, режисер фільму Реквієм за мрією, і його звична команда. Проте цей фільм зняв режисер Кларк Грегг. "Задуха" вийшла у прокат 2008 року. «[1]». Девід Фінчер висловив своє зацікавлення у зйомці Щоденника як міні-серіалу на каналі HBO.[16]

Окрім фільму, за мотивами Бійцівського Клубу було створено файтинг-відеогру, видану в жовтні 2004 року і оцінену всіма незадовільно. Поланік також якось згадував, що працює над мюзиклом на основі Бійцівського Клубу з Девідом Фінчером і Трентом Резнором.[17] Бред Пітт, який зіграв роль Тайлера Дердена у Бійцівському Клубі, також виявив інтерес до участі.

В Інтернеті також доступні комікси Невидимі монстри і Колискова.[18]

Прихильники[ред.ред. код]

У 2003 році учасники офіційного Інтернет-сайту Поланіка зняли документальний фільм про його життя, названий Листівки з майбутнього: Документальна стрічка, присвячена Чаку Поланіку (Postcards from the Future: The Chuck Palahniuk Documentary)[19].

Офіційний фан-сайт, «Культ» («The Cult»), як його учасники називають себе[20], організував письменницьку майстерню, де Чак Поланік навчає всіх тонкощів книгописання. Щомісяця Поланік викладає есе про методи роботи письменника, і відповідає на запитання про них протягом усього наступного місяця. Він збирається скомпонувати їх усі у книгу, присвячену мінімалістичному стилю письма[21].

Поланік також намагається відповідати на усі листи, що надходять від його прихильників. Іноді він надсилає дивні подарунки (пластикові руки, діадеми королев шкільних балів і маски) разом із своїми відповідями. Інколи він дарує їх прихильникам на читаннях своїх книг, часто як призи за задані питання. Підписуючи на цих читаннях книги, він також ставить на них гумористичні печатки, зміст яких пов'язаний із змістом книг (наприклад, печатка «Власність клініки доктора Б. Алекзандера по зміні статі» («Property of Dr. B. Alexander Sex Reassignment Clinic») на примірнику Невидимок)[22].

Англійський гурт Fightstar перейменував свою пісню «Out Swimming in the Flood» (присвячену цунамі, що сталося під час землетрусу в Індійському океані в 2004 році) на «Palahniuk's Laughter»[23]. Їм здалося, що Поланікова теорія консервованого сміху, записаного у 1950-х роках, є цікавою темою.

Деякі з музичних композицій альбому A Fever You Can't Sweat Out гурту Panic! at the Disco цитують і посилаються на твори Поланіка[24][25].

Вимова прізвища[ред.ред. код]

Існують різні варіанти вимови прізвища «Поланік». Сам Чак в інтерв'ю The Guardian повідомив правильний: Пола-Нік (PAUL-AH-NIK, МФА: [pɔːlʌnɪk]).[26] Історія цієї версії вимови походить ще з дитинства Чака. Ще дітьми він і його сестра поїхали разом з батьками до могил своїх дідуся і бабусі, з якими ніколи не зустрічалися. Потрапивши туди, діти побачили, що імена їхнього дідуся і бабусі були «Пола» і «Нік». Дітей це розсмішило, оскільки в поєднанні ці імена становили сучасну вимову їх прізвища, що до переїзду дідуся до США вимовлялося «Паланюк» (PAH-la-NYOOK).[27] Неправильний варіант прізвища «Паланік», що поширений на теренах СНД, зумовлений поганою якістю перекладу у першому виданні книги Бійцівський клуб. Прізвище автора було транслітеровано неправильно, що і призвело до розповсюдження помилки серед читачів.

Бібліографія[ред.ред. код]

Художні твори[ред.ред. код]

Публіцистичні твори[ред.ред. код]

Нагороди та номінації[ред.ред. код]

Рік Назва Нагорода Категорія Результат
1997 «Бійцівський клуб» «Pacific Northwest Booksellers Association Award» «Найкраща книга»[28] Нагорода
«Oregon Book Award» «Найкращий роман»[29] Нагорода
1999 «Вцілілий» «Oregon Book Award» «Найкращий роман»[29] Номінація
2002 «Колискова» «Премія Брема Стокера» «Найкращий роман»[30] Номінація
2003 «Колискова» «Pacific Northwest Booksellers Association Award» «Найкраща книга»[31] Нагорода
2005 «Привиди» «Премія Брема Стокера» «Найкращий роман»[32] Номінація

Примітки[ред.ред. код]

  1. Jenkins, Emily. «Extreme Sport». The Village Voice. October 19, 1999.
  2. "Я действительно ходил в группы поддержки для неизлечимо больных". Известия. Ру. .
  3. "Fright club". The Observer. May 8, 2005.
  4. Palahniuk, Chuck. Stranger Than Fiction: True Stories. New York: Doubleday, 2004. p.195-199 ISBN 0-385-50448-9
  5. Palahniuk, Chuck. Stranger Than Fiction: True Stories. New York: Doubleday, 2004. p.56 ISBN 0-385-50448-9
  6. Tomlinson, Sarah. «Is it fistfighting, or just multi-tasking?». Salon.com. October 13, 1999.
  7. "Palahniuk, Slapstick, Skyspace". Studio 360, NPR. February 12, 2006.
  8. Chalmers, Robert. «Chuck Palahniuk: Stranger than fiction». The Independent. August 1, 2004.
  9. "I dare you". The Guardian. March 13, 2004.
  10. Seven, Richard. «the first rule of writing?» The Kansas City Star. Dec 28, 2005.
  11. Williams, Laura J. «Knock Out». Ann Arbor Paper. Retrieved June 20, 2005.
  12. Phillips, Logan. «That Little Bitch Marla Singer: A Cultural Critique of Sexism in Fight Club». Everything2. March 26, 2002.
  13. Miller, Laura. «review of Diary». Salon.com. August 20, 2003.
  14. "Salon.com Letters". Response by Palahniuk to Laura Miller's review. August 26, 2003.
  15. Epstein, Daniel Robert. «Chuck Palahniuk: Author of Haunted». SuicideGirls.com. Перевырено: 12 травня, 2006.
  16. Sciretta, Peter. «The Chuck Palahniuk Update». Cinematical.com. June 17, 2005.
  17. Chang, Jade. «tinseltown: fight club and fahrenheit». BBC.co.uk. July 2, 2004.
  18. The Cult. Retrieved October 12, 2006.
  19. The Cult. (2003). «Postcards from the Future: The Chuck Palahniuk Documentary» (англійською). chuckpalahniuk.net. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  20. «About chuckpalahniuk.net» (англійською). chuckpalahniuk.net. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  21. Чак Поланік. «Writers' Workshop» (англійською). chuckpalahniuk.net. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  22. Karen Valby. (23 вересня 2003). «A Knock Out» (англійською). Entertainment Weekly. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  23. «Fightstar: About» (англійською). lyrics-bank.com. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  24. «Rolling Stone: The 100 Best Songs Of The Year» (англійською). Rolling Stone. 14 декабря 2006. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  25. «Inside The Teenage Rock & Roll Circus» (англійською). Rolling Stone. 25 січня 2007. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  26. ""It's Paula-nick"". Guardian Unlimited. 2004-03-24.
  27. "Frequently Asked Questions About Chuck Palahniuk". Chuckpalahniuk.net. Retrieved 2006-06-01.
  28. «1997 Book Awards» (англійською). Pacific Northwest Booksellers Association Award. 1997. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  29. а б «Winners and Finalists through 2001» (англійською). literary-arts.org. 2001. Процитовано 2012-09-26. 
  30. «2002 Bram Stoker Award Nominees & Winners» (англійською). Премія Брема Стокера. 2002. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  31. «2003 Book Awards» (англійською). Pacific Northwest Booksellers Association Award. 2003. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 
  32. «2005 Bram Stoker Award Nominees & Winners» (англійською). Премія Брема Стокера. 2005. Архів оригіналу за 2012-10-15. Процитовано 2012-09-26. 

Посилання[ред.ред. код]