Червоний терор

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Черво́ний теро́р — заходи насильства, які здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, включаючи робітників та селян, що були оголошені «класовими ворогами», або звинувачувалися в «контрреволюційній» діяльності. Терор та насильство широко застосовувалися у Радянській Росії під керівництвом В. І. Ульянова-Леніна відразу ж після захоплення більшовиками влади восени 1917 року, тобто ще значно раніше до прийняття Декрету «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року. Необхідність застосування терору та насильства для захоплення та утримання більшовиками влади була теоретично обгрунтована Леніним у його працях ще раніше до узурпації влади восени 1917 року[1].

Згідно з Декретом «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року (рос. Декрет о красном терроре), «червоний терор» ставив перед собою завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів»[2]. Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів лівих соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.

Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917–1923)[3]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики[4] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.

Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936–1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977–1979).

Обґрунтування червоного терору[ред.ред. код]

Російські революціонери широко застосовували терор вже починаючи з 1901 року. Початком терору вважають убивсто есерівським бойовиком міністра народної освіти Миколи Боголепова. Усього з 1901 по 1911 р. жертвами революційного терору стали близько 17 тисяч чоловік (з них 9 тисяч припадають на період революції 1905–1907 р.).

Сам же термін «червоний терор» ввела есерка Зінаїда Конопляннікова, яка заявила на суді в 1906

Партія вирішила на білий, але кривавий терор уряду, відповісти червоним терором… [5]

Згодом Лев Троцький сформулював «червоний терор» як

знаряддя, застосовуване проти приреченого на загибель класу, що не хоче гинути.[6]

Володимир Ленін також вважав терор необхідним, зокрема у вересні 1917 року він писав

…без страти стосовно визискувачів (тобто поміщиків і капіталістів) навряд чи обійдеться жоден революційний уряд[7]

Пізніше досить ґрунтовно сутність червоного терору визначив чекіст М. Я. Лацис:

Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, - до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому - зміст і сутність червоного терору.[8]

Ленін пов'язував необхідність терору з встановленням диктатури пролетаріату, яку він характеризував так:

“Диктатура означает — примите это раз навсегда к сведению, господа кадеты, — неограниченную, опирающуюся на силу, а не на закон, власть”[9].
“Неограниченная, внезаконная, опирающаяся на силу, в самом прямом смысле слова, власть — это и есть диктатура”[10].
“Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть” [11].

Політика терору в Радянській Росії[ред.ред. код]

Газетне повідомлення про червоний терор у Вітебську

З приходом в результаті Жовтневого перевороту до влади більшовиків, червоний терор поступово стає офіційною політикою Радянської Росії.

Вже 24 листопада 1917 року Рада Народних Комісарів Росії (РНК) видала декрет «Про суд»[12], відповідно до якого були створені робочі й селянські революційні трибунали «для боротьби проти контр-революційних сил у видах вживання заходів огородження від них революції та її завоювань, а також для рішення справ щодо боротьби з мародерством і хижацтвом, саботажем та іншими зловживаннями торговців, промисловців, чиновників й інших осіб».[13] Характерно, що про мародерство та хижацтво комуністів та пролетаріїв тут не йдеться.

7 грудня 1917 року при Раді народних комісарів РСФСР була створена надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією й саботажем (скорочено ВНК — рос. всероссийская чрезвычайная комиссия), яку очолив Ф. Е. Дзержинський. Ця комісія була наділена широкими правами: робити арешти й конфіскації, виселяти злочинні елементи, позбавляти продовольчих карток, публікувати списки ворогів народу тощо.

Хоча рішенням Другого Всеросійського з'їзду рад робочих і солдатських депутатів смертна кара була скасована 26 жовтня 1917 року, російські лідери продовжували відкрито заявляти про необхідність терору і вбивств. Так, Лев Троцький 17 грудня 1917 заявив про те, що

не пізніше ніж через місяць терор прийме дуже сильні форми за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших буде чекати гільйотина, а не тільки в'язниця.[14]

Володимир Ленін, засуджуючи «м'якотілість» у відповідях на дії «контрреволюціонерів», закликав

заохочувати енергію й масовидність терору проти контрреволюціонерів.[15][16]

Широко відомим стало формулювання першого голови Революційного військового трибуналу К.Данишевського:

« Військові трибунали не керуються й не повинні керуватися ніякими юридичними нормами. Це караючі органи, створені в процесі напруженнішої революційної боротьби, які постановляють свої вироки, керуючись принципом політичної доцільності й правосвідомістю комуністів».[17]  »

Декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» від 21 лютого 1918 безпосередньо містив вказівку здійснювати розстріли:

Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину.[18]

Закріплення терору у постановах і декретах[ред.ред. код]

13 червня 1918 р. був прийнятий декрет про відновлення смертної кари. З цього моменту розстріл міг офіційно застосовуватися за вироком революційних трибуналів. Як і раніше, В. І. Ленін дає вказівки щодо посилення терору на місцях. Наприклад, у листі від 8 серпня Г. Ф. Федорову він пише:

У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркіна й ін.), навести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що згуртовують солдатів, колишніх офіцерів і т.п. Ні хвилини зволікання... Треба діяти щосили: масові обшуки. Розстріли за зберігання зброї. Масовий вивіз меншовиків і ненадійних.[19]

Лист до Пензенського виконкому містить такі вказівки:

Необхідно зробити нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом... Декретуйте й запроваджуйте в життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку [20]

Серед заходів щодо наведення порядку й попередженню опору, саботування й контрреволюції пропонувалися також операції з узяття заручників і здійснення погроз і шантажу. В. І. Ленін пропонував

заручників... призначити поіменно по волостях. Ціль призначення саме багатії, тому що вони відповідають за контрибуцію, відповідають життям за негайний збір і зсипання надлишків хліба в кожній волості

2 вересня 1918 року Яків Свердлов оголосив про початок червоного терору ВЦВК. Цього ж дня у Постанові РНК видав постанову, а 5 вересня — «Декрет про червоний терор», де було сказано, що

Рада Народних Комісарів... знаходить, що при даній ситуації забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що для посилення діяльності Всеросійської Надзвичайної Комісії з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочином за посадою й внесеннями в неї більшої планомірності необхідно направити туди можливо більше число відповідальних партійних товаришів; що необхідно забезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах, що підлягають розстрілу всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змов і заколотів; що необхідно опубліковувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цієї міри.[21].


3 вересня Народний комісар внутрішніх справ Г. І. Петровський у своєму розпорядженні заявляє про невідповідне виконання вказівок революційної влади, оскільки розстріли відбуваються недостатньо масово й незважаючи на «масові розстріли десятками тисяч наших товаришів», усе ще не уведений масовий терор проти «есерів, білогвардійців і буржуазії». Видається й потім публікується в Щотижневику ВНК наступна вказівка:

Розхитаності й міндальничанню повинен бути негайно покладений кінець. Всі відомі праві есери повинні бути негайно арештовані. З буржуазії й офіцерства повинне бути взяте значна кількість заручників. При найменших спробах опору повинен застосовуватися масовий розстріл. Місцеві губвиконкоми повинні виявити в цьому напрямку особливу ініціативу. Відділи міліції й надзвичайних комісій повинні прийняти всі міри до з'ясування й арешту всіх підозрюваних з безумовним розстрілом всіх замішаних у контрреволюційній і білогвардійській роботі.

Про всілякі нерішучі в цьому напрямку дії тих або інших органів місцевих рад Завуправи виконкомів зобов'язані негайно донести народному комісаріату Внутрішніх Справ. ...Тил наших армій повинен бути, нарешті, остаточно очищений від усякої білогвардійщини й всіх підлих змовників проти влади робітничого класу й найбіднішого селянства. Ні найменших коливань, ні найменшої нерішучості в застосуванні масового терору![22][23]


У 1921 році керівництво радянських республік проголосило Нову економічну політику, що мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. У 1922 році ВНК була реорганізована в Державне політичне управління (рос. — ГПУ), очільником якої залишився Ф. Дзержинський. ГПУ продовжувало застосувати терористичні методи репресій і нелегальних санкцій; воно удосконалило методу царської поліції, т. зв. «зубатовщину» (творення поліцією фіктивних революційних організацій, з метою виловлювати ворогів режиму). Сам же В. І. Ленін наголошував:

« "Найбільша помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемося до терору й до терору економічного"[24]  »

Ленін виступав за узаконення терору, за допомогою якого партія більшовиків прийшла до влади:

Суд должен не устранить террор; обещать это было бы самообманом или обманом, а обосновать и узаконить его принципиально, ясно, без фальши и без прикрас. Формулировать надо как можно шире, ибо только революционное правосознание и революционная совесть поставят условия применения на деле, более или менее широкого. [25]

Масштаби терору[ред.ред. код]

Відповідно до відомостей, опублікованим особисто начальником відділу ВНК по боротьбі з контрреволюцією М.Лацисом, в 1918 році і за 7 місяців 1919 року були розстріляні 8 389 чоловік, з них: Петроградської ЧК — 1206; Московської — 234; Київської — 825; ВНК 781 чоловік, ув'язнено в концтаборах 9 496 чоловік, у в'язницях — 34 334; узято в заручники 13 111 чоловік й арештовані 86 893 чоловік[26]. Сам М. Я. Лацис вважав ці цифри скромними:

...Якщо можна в чому-небудь обвинуватити ЧК, то не в зайвій запопадливості до розстрілів, а в недостатності застосування вищої міри покарання.[27]

Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєними різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918 — 19 р., оцінює кількість загиблих у 1 766 118 человік, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян[28][29][30].

Радянський історик О. Мозохін на основі статистичних даних оцінює кількість жертв червоного терору тільки органів ВНК до 50 тисяч[31].

Червоний терор в Україні[ред.ред. код]

Розкопки братських могил біля будівлі харківської ЧК

На території України червоний терор розпочався у січні 1918 року із вторгненням червоногвардійських загонів Муравйова. З цього моменту насильство і терор стали основними методами утвердження тут Радянської влади.[32]. За висловом В. Г. Короленка, арешти і позасудові розстріли політичних опонентів під приводом боротьби з контрреволюціонерами тут стали звичним, «побутовим явищем» радянської дійсності[32].

Дії червоногвардійців в Україні відрізнялися особливою жорстокістю. Наприклад, Харківське ЧК використовувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», в Полтаві і Кременчузі священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп'яття й побиванння каменями, в Одесі офіцерів прив'язували ланцюгами до дощок, вставляючи в топлення й жарячи, або розривали навпіл колісьми лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом й у море[33].

Мельгунов приводить такий опис так званих «людських боєнь» у Києві:

Вся ... підлога великого гаража була залита вже... кров'ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними костями, жмутами волосся й іншими людськими залишками .... стіни були заляпані кров'ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри... жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини... був на всьому протязі до верху наповнений кров'ю... Поруч із цим місцем жахів у саду того ж удома лежали наспіх поверхово зариті 127 трупів останньої бойні... у всіх трупів розмозжені черепи, у багатьох навіть зовсім розплющені голови... Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а... відривалися...[33]

Преса про червоний терор[ред.ред. код]

Чисельною є група матеріалів преси про діяльність ВНК або червоний терор більшовиків в Україні 1919 р. Про розстріли в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі та інших містах України, про жертви «чрезвичайки», як називали цю комісію в народі, свідчили майже всі періодичні видання в Україні.</ref>. Єврейські погроми в Україні були явищем, повз яке не могла пройти жодна газета[34].

Жертвами більшовицького терору в Києві, Одесі та інших містах стали: ректор Української Академії Мистецтва О.Мурашко, відомий письменник Д.Маркович та поет В.Чупринка, тисячі інших, про що писала газета «Рідне слово» в статті «Жертви „чрезвичайки“ серед українців»[35].

«Середньовічним жахом лунає від звісток і дій „чрезвичайки“, які доходять до нас з Харкова», — так починається стаття «Страхіття Харківської ЧК» в газеті «Шлях»[36]. А в публікації "Розкриття Київської «чрезвичайки» після баченого автор твердить, що в камерах будинку по Садовій, 5 "творилось не звичайне вбивство, тут панував «червоний терор». Так, на стіні однієї з тюремних жіночих камер був зроблений напис: «О, як страшно вмирати! Марія Шляпина. 26.08.1919 р.»[37].

Інші газети наводять факти діяльності ВНК в Україні за даними Головної ліквідаційно-слідчої комісії, яка була створена при Уряді Директорії в 1919 році[34]. Так, в замітках «Жертви більшовизму» та «Розкопки могил розстріляних більшовиками» газета «Громадянин» вказувала, що «за приблизними підрахунками у Вінниці більшовицькою „чрезвичайкою“ було розстріляно до 3 тис. чол.»[38]. Про розстріли в Києві та постанови Київської губернської «чрезвичайки» інформує також газета «Трудова громада» та інші видання[39].

Розстріли в Криму[ред.ред. код]

Після розгрому армії Врангеля 1920 року російська влада санкціонувала масові розстріли у Криму. Начальник Особливого відділу Південного фронту Є. Г. Євдокимов, що керував проведенням цієї операції був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора з таким обґрунтуванням:

Під час розгрому армії ген. Врангеля в Криму тов. Євдокімов з експедицією очистив Кримський півострів від білих офіцерів, що залишилися там для підпілля, і контррозвідників, вилучивши до 30 губернаторів, 50 генералів, більше 300 полковників, стільки ж контррозвідників і загалом до 12 000 білого елемента, чим попередив можливість появи в Криму білих банд

Бела Кун 14 листопада 1920 затверджений у складі надзвичайного органу більшовицької влади: Кримського революційного комітету (Кримревкому). Наступного дня отримав телеграму від заступника Троцького по РВР Є. Склянського: «Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоча б один білий офіцер». 16 листопада наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав голова ВНК Ф. Дзержинський шифровкою на ім'я начальника особливого відділу Південного фронту В. Манцева. Для загального керівництва акцією до Криму прибув Георгій Пятаков.

17 листопада Кримревком ухвалив наказ № 4, в якому зазначалося: всі іноземні піддані, всі особи, що прибули на територію Криму з червня 1919 р. (разом з Добровольчою армією), а також «всі офіцери, чиновники військового часу, робітники в установах Добрармії повинні з'явитися для реєстрації в триденний термін. Ті, хто не з'являться, будуть розглядатися як шпигуни, які підлягають вищій мірі покарання за всією суворістю воєнного часу». На той час бойові дії вже закінчилися. В Державному архіві Служби безпеки України зберігаються опитувальні листи тих, хто був заарештований. У графі «У чому обвинувачується?» слідчі особливих трійок писали: «козак», «дворянин», «юнкер», «чиновник військового часу», «штабс-капітан», «доброволець», «учасник армії Врангеля» Питання в опитувальному листі ставилися з єзуїтською підступністю. Так, в ньому були такі питання: «хто може підтвердити що все те, що Ви написали правда?», «де мешкають Ваші рідні?», «хто в більшовицькому уряді добре Вас знає?» та інші. Якщо опитувальний був досить наївним й надавав потрібну владі інформацію, тим самим спрямовував всіх тих, чиї прізвища вказував у зазначених графах, до рук надзвичайних органів. Нові заарештовані, в свою чергу, заповнювали нові опитувальні листи, в яких писали нові прізвища. І цей процес йшов далі. Заповнюючи опитувальний лист, син лікаря Ілля Островерхов на запитання про своє відношення до радянської влади відповів «визнаю і підкоряюся». Рішення щодо нього було прийняте стандартне — розстріляти як «прихованого ворога».

21 листопада 1920 відбулося утворення кримської ударної групи на чолі з заступником начальника особового відділу Південного та Південно-Західного фронтів Ю. Євдокімовим для знищення білогвардійців, які залишилися в Криму; протягом наступних місяців тільки цією групою було розстріляно до 12 000 чоловік. Кінцем 1920 року у спеціальному зведенні Кримревкому за грудень місяць зазначалося, що тільки Особливим відділом Чорноморського узбережжя було затримано близько 10 тисяч осіб, із котрих 60 % виявилися білогвардійськими офіцерами. Доля цих «затриманих» була цілком прогнозована.

5 грудня у газеті «Красний Крим» була надрукована програмна стаття «Білий та червоний терор», в якій зазначалося: «Нещадним мечем червоного терору ми пройдемо по всьому Криму й очистимо його від усіх катів, поневолювачів, мучителів робітничого класу… Ми були занадто великодушні після жовтневого перевороту. Ми, навчені гірким досвідом, уже зараз великодушничати не станемо… Червоний терор досягає цілі, тому що діє проти класу, приреченого самою долею на смерть, він прискорює його загибель, він наблизить годину його смерті! Ми переходимо у наступ!».

2 січня 1921 на об'єднаному засіданні Кримського ОК РКП(б) та Кримревкому була прийнята постанова, згідно з якою родини тих, кого було розстріляно, висилалися з Криму. Серед тих, кого вислали, був і есерівський лідер Гусев- Оренбурзький.

Навесні 1921 р. Кримревком розповсюдив серед відділів юстиції міст півострову телеграму за підписом заступника голови Г. Шидарєва: «виходячи з положення про реввійськтрибунали… вироки та постанови реввійськтрибуналів остаточні, оскарженню не підлягають і повинні приводитися негайно до виконання».

Прізвища Б. Куна та Рози Землячки (Кривава Роза) в ті часи у Криму стали синонімами терору. Поет М. Волошин розповідав про те, що Бела Кун демонстрував списки заарештованих, яких присудили до розстрілу, і дозволяв йому викреслювати кожне десяте прізвище, а одного разу, зі сміхом, викреслив з такого списку прізвище самого Волошина. На думку Волошина, завдяки терору з кожних трьох кримських інтелігентів загинули двоє.

М. Султан-Галієв в березні 1921 у доповіді «Про становище в Криму»: «Дуже великою помилкою є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20-25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч…» Доповідь М. Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Він порушив неписаний партійний етикет — викрив свавілля, котре творилося у Криму, назвав прізвища та конкретні факти. Ні про що подібне не згадували М. Фрунзе, М. Бухарін, М. Ульянова, Д. Ульянов, які вже побували на півострові.

У травні-червні 1921 у відповідь на червоний терор сплеск антибільшовицького збройного руху в Криму досяг таких розмірів, що майже цілком припинилося сполучення між повітами. У бюлетні інформаційного бюро Наркомату закордонних справ УСРР та Закордота ЦК КП(б)У від 14 червня 1921: «Перевал між Сімферополем і Алуштою та гірські ущелини між Алуштою і Ялтою повні „зеленими“ офіцерами… Сюди тягнуться з міст зневірені у всьому люди, що бояться переслідування, а з сіл — татарська молодь… щоб вигнати більшовиків. Тут постійно відбуваються криваві сутички між радянськими частинами і зеленими, причому часом сутички приймають характер формальних битв на широкому просторі. У війну з більшовиками утягуються цілі села, що жорстоко розплачуються при перемозі більшовиків. Хутора і татарські села охоче постачають повстанців продовольством і озброєнням. Дійшло до того, що в Ялту з Сімферополя доводилося добиратися через Севастополь, морем». На пленумі Кримського обкому Велі Ібраїмов 22 серпня 1921:"…Уся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК та Червону Армію, чим остаточно тероризувалося робітниче та татарське населення". Новий голова РНК Кримської АРСР Саїд-Галієв (з осені 1921) теж розглядав Крим як «плацдарм для революцій в ісламському світі».

Відомі постаті, що стали жертвами терору[ред.ред. код]

Серед жертв червоного терору кінця 1910-х — початку 1920-х років — чимало відомих діячів Російської імперії. Так, у ніч із 16 на 17 липня 1918 року більшовиками був розстріляний російський імператор Микола II та члени його сім'ї (жінка і п'ятеро дітей). Всі вони були канонізовані Російською православною церквою закордоном, а потім і Російською православною церквою. Наступної ночі більшовики розстріляли ще 8 членів Дому Романових, вони також були канонізовані Російською православною церквою закордоном за рубежем як Алапаєвські мученики.

Серед розстріляних також царські міністри А. Н. Хвостов, Н. А. Маклаков, А. А. Макаров, А. Г. Булигін, Б. В. Штюрмер, А. Д. Протопопов, И. Г. Щегловітов, С. С. Манухін, генерали Н. Н. Духонін, Я. Г. Жилінський, Н. В. Рузський, Радко Дмітрієв, Ренненкампф, А. Е. Еверт, адмірали Н. А. Непенін, Р. Н. Вірен, А. М. Щастний, В. К. Гірс.

Потерпіли також і визначні діячі культури. 23 січня 1921 року агентом ВНК був вбитий український композитор Микола Леонтович, а у серпні 1921 російський поет Микола Гумільов. Три тижні під арештом ЧК знаходився російський вчений Костянтин Ціолковський.

Продовження терору в СРСР[ред.ред. код]

У 1926 році поняття «контрреволюція» входить до карного кодексу РСФСР. Стаття 58 цього кодексу визначає контрреволюцію, як «Протидію нормальній діяльності державних установ і підприємств або відповідне використання їх для руйнування й підриву державної промисловості, торгівлі й транспорту, з метою здійснення дій, передбачених статтею 58.1», і передбачає смертну кару для звинувачених у контрреволюційній діяльності. Першими жертвами, звинуваченими у контрреволюційній діяльності виявилися колишні ідеологи терору — «троцькисти» та «зінов'євці».

Й. В. Сталін, який очолив ЦК ВКП(б) у 1922 році став за його ж власним визначенням «гідним продовжувачем справи Леніна»[40]. Нова хвиля терору розпочинається після згортання НЕПу.

У 1929 році Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу», що ознаменувало початок розкуркулення, від якого, за сучасними даними СБУ постраждало близько 500 тис. осіб.[41].

Масштабною спланованою акцією радянського керівництва став голодомор 1932-33 років, жертвами якого стало від 6 до 8 млн чоловік[42]. Найбільше постраждав від голоду український народ, втративши 4-5 млн чоловік[42]

Найпотужніша хвиля репресій в СРСР припадає на 1937-38 роки, коли НКВС очолював Микола Єжов. Лише за 2 роки Єжовщини було розстріляно за офіційними даними понад 700 тисяч чоловік. У ці роки було страчено й найкращих представників української інтелігенції.

Після захоплення протягом 1939–1940 років радянськими військами Галичини, Буковини та Прибалтики, радянський терор поширився і на ці краї. Сотні тисяч осіб здебільшого польського населення було депортовано до початку війни у віддалені райони СРСР[43].У перші місяці радянсько-німецької війни 1941-45 р. НКВС без належного окремого слідства та суду, яке вимагалося згідно з тогочасним радянським законодавством, розстріляло десятки тисяч в'язнів тюрем НКВС в Західній Україні, котрі ще раніше були під слідством або відбували строки по різним статтям Кримінального кодексу СРСР. Після закінчення другої світової війни значну частину українського населення цих районів було депортовано в Сибір. З 1944 по 1952 р. в західних областях України піддалось різним видам репресій до 500 тисяч осіб, в тому числі арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тис., вислано назавжди з УРСР понад 203 тисяч осіб.[44]

Терор тривав і після приходу до влади Хрущова, який, засуджуючи Сталіна за його необмежений терор, не засудив, однак, самого принципу державного терору. Боячись вимушеної лібералізації і відкритого виступу опозиційних сил, комуністи і надалі користувалися терором як легітимним засобом влади і суспільного контролю, хоча й більш селективно, індивідуалізовано та рафіновано, ніж у попередні часи.

Пам'ять жертв та організаторів терору[ред.ред. код]

На території колишнього СРСР існують пам'ятники як жертвам так і організаторам червоного терору.

Імена таких провідників червоного терору, як В. І. Ленін, Ф. Е. Дзержинський, Я. М. Свердлов, Г. І. Петровський увічнені у назвах населених пунктів, зокрема це міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ (Дніпропетровська область), три міста ДзержинськДонецькій, Мінській (Білорусь) та Нижегородській (Росія) областях), Свердловськ у Луганській області, Ленінськ у Волгоградській області. Раніше ім'ям В. І. Леніна носили також міста Ленінград, Ленінабад, Ленінакан, однак з розвалом СРСР цим містам було повернуто історичні назви. Іменами цих діячів названі також вулиці і площі, їм споруджено численні пам'ятники, зокрема лише в Київській області на державному обліку знаходиться 6 пам'ятників В. І. Леніну національного значення та 184 — місцевого[45]. Увічнені також і імена багатьох діячів кінця 1910-х-1920-х років, що боролися за встановлення радянської влади, зокрема їх імена носять українські міста Кіровоград, Котовськ, Орджонікідзе, Щорс та інші.

Загалом за підрахунками активістів тільки в Україні станом на 2009 рік існує понад 2 тисячі пам'ятників діячам тоталітарної доби, у більш ніж 7 тисячах населених пунктів збереглися назви вулиць, районів та окремих об'єктів, які уславлюють радянський лад[46].

Меморіальний хрест «Мільйонами вбитих голодом 1920-23, 1932-33, 1946-47; політв'язням і репресованим України, знищених в концтаборах СРСР комуністичною владою 1917-91 рр.» у Дніпропетровську

У той же час, порушення та проведення судових справ щодо конкретних організаторів та виконавців червоного терору, а також оприлюднення результатів таких справ не були проведені повністю, включаючи кримінальну діяльність НКВС-КДБ.

Разом з тим у 1990-ті — 2000-ні роки було споруджено багато пам'ятників жертвам репресій комуністичної епохи. Загалом на території колишнього СРСР активісти нараховують 1213 пам'ятників та пам'ятних дощок[47]. В України безпосередньо подіям кінця 1910-х — початку 1920-х присвячено Меморіальний пам'яті жертв більшовицького терору 1921 р. у с. Базар Народицького р-на Житомирської області та каплиця в ім'я ікони Знамення Пресвятої Богородиці на місці масових розстрілів жителів Ялти[48]. В Росії подіям тих років присвячено Пам'ятник жертвам політичних репресій, розстріляним в 1921–1926 р. у Москві, в Білорусі — пам'ятний хрест учасникам Слуцького повстання (Мінська область).

Пам'ятник «борцям за волю України, жертвам комуно-фашистського терору 1939-54р.» в Яремче

Численні пам'ятники присвячені жертвам терору і репресій періоду 1920-х — 1950-х років, особливо багато пам'ятників жертвам терору на територіях, що увійшли до СРСР у 1939-40-х роках (як правило, на цих пам'ятниках вказується історичний період від моменту входження території його розташування в СРСР). Пам'ятні знаки жертвам терору розташовані і безпосередньо в місцях колишніх концтаборів та місцях захоронення, зокрема на Соловецьких островах, Магаданській області, у Биківні (біля Києва). Численні пам'ятники присвячені жертвам голодоморів, більшість із них розташовано в Україні, проте існують такі пам'ятники і на території Краснодарського краю та Пензенської області Росії, а також закладний камінь в Алмати (Казахстан)[47]. У Дніпропетровську поруч із пам'ятником очільникові НКВС Г. Петровському поставлено пам'ятний хрест «мільйонами вбитих голодом 1920-23, 1932-33, 1946-47; політв'язням і репресованим України, знищених в концтаборах СРСР комуністичною владою 1917-91 рр.».

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Г. П. Хомизури В. И. Ленин о терроре (теория и практика) (Цитаты без комментариев) (рос.)
  2. «Еженедельник ВЧК». 1918. № 1. С. 11.
  3. Напр. С. П. Мельгунов, А. Л. Литвин
  4. Напр. Іван Білас
  5. Ольга Морозова.И красный мак и белая ромашка растут на проклятой земле
  6. Троцкий Л. «Терроризм и коммунизм.» С. 64. // Аким Арутюнов «Досье Ленина без ретуши»
  7. (В. И. Ленин, ПСС, т. 34, стр. 174)
  8. Лацис М.И. «Красный террор». 01.11.1918, Казань
  9. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
  10. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
  11. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
  12. Декрет СНК РСФСР «О суде» от 24 ноября 1917 года
  13. Декрет о суде от 22 ноября (5 декабря) 1917 г., Вивірено за виданням: Декреты Советской власти. Т.I. М., Гос.изд-во полит.литературы, 1957
  14. Ланцов С. А.Террор и террористы: Словарь.. — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2004. — 187 с.
  15. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.50
  16. красный террор
  17. Юрій Хорунжий. Червоний терор як метод вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи
  18. текст декрету, вивірено за виданням: Декреты Советской власти. Т.I. М., Гос.изд-во полит.литературы, 1957.
  19. К. Валиуллин. Р.Зарипова: «История России. XX век» // гл.3
  20. В. И. Ленин, ПСС, т. 50, с. 143.
  21. Див. повний текст декрету про червоний терор у Вікіджерелах
  22. Газета «Известия», 4 сентября 1918г.
  23. История России. 1917 - 1940. Хрестоматия / Сост. В.А. Мазур и др.; под редакцией М.Е. Главацкого. Екатеринбург, 1993.
  24. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.44 стр. 428
  25. Ленин В. И. Собрание сочинений (4-е издание) т. 45, С. 190–191
  26. Лацис М. И. «Два года борьбы на внутреннем фронте». // Москва — 1920. с. 75, с.76.
  27. М. Лацис, цит. соч., с. 25
  28. Геноцид народов России или Холокост по-русски
  29. Соколов Б. В. «Сто великих войн» Гражданская война в России (1917–1922 годы)
  30. С. П. Мельгунов. «Красный террор» в Россіи 1918–1923. IV. На гражданской войне.
  31. О. Мозохин Правовое регулирование внесудебных полномочий ВЧК
  32. а б В. Я. Ревегук. Повстанський рух на Полтавщині. Червоний терор
  33. а б С. П. Мельгунов. «Красный террор» в Россіи 1918 — 1923
  34. а б П.Губа. Періодична преса про погроми в період української революції (1917–1920 рр.)
  35. Рідне слово. — 1919. — 30 вересня.
  36. Страхіття Харківської ЧК // Шлях. — 1919. — 3 жовтня.
  37. Страхіття Харківської ЧК // Шлях. — 1919. — 9 жовтня.
  38. Жертви більшовизму // Громадянин. — 1919. — 28 серпня; Там же. — 5 вересня
  39. Трудова громада (Кам'янець-Подільський). — 1920. — 18 лютого
  40. Хрущев против Сталина. Доклад на XX съезде партии
  41. СБУ закликає розсекретити справи про розкуркулення українців
  42. а б Оцінка енциклопедії «Британіка», стаття про історію України представлена редактором канадської «Енциклопедії України» Андрієм Макух (Andriy Makuch)
  43. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross
  44. Постановление Президиума ЦК КПСС о политическом и хозяйственном положении западных областей Украинской ССР 23 мая 1953 г.
  45. То чиї ж імена носять наші вулиці
  46. Справу стосовно осіб, які пошкодили пам'ятник Леніну, має бути закрито — адвокат
  47. а б Повний список на сайті Музею ім. Сахарова
  48. В Крыму возвели первый памятник жертвам «красного террора»

Див. також[ред.ред. код]