Чернецтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Цар Іван Грозний просить ігумена Корнилія постригти його в ченці. Картина Клавдія Лебедєва (1852-1916), олія на полотні.

Черне́цтво — частина (т. зв. чорного) духовенства, складається з ченців, черниць або монахів, монашок (грец. монахос — самітник). Це особи, які, відмовившись від світського життя, перебувають у спеціальних гуртожитках, монастирях, скитах-лаврах або в цілковитому усамітненні. Вони посвячуються на службу Богові, прагнучи до досконалості життя і віддаючися молитві та покаянню, а ради нього також служінню ближнім, виконуючи діла милосердя (сиротинці, школи, шпиталі й взагалі опіка над хворими, доми для старших осіб, пастирське служіння тих ченців, які приймають свячення).

Зародження чернецтва[ред.ред. код]

Чернець зрікається родинного життя і перебуває у безженстві (так званий обіт-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге життя (обіт убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на сході, складали формальне приречення-присягу на «обіти». Побут ченців і зобов'язання регулюються чернечим уставом, в Україні зазвичай студитським і василіянським. Залежно від чину ченці носять спеціальний, переважно чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступені, чернець дістає, звичайно, нове ім'я, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в Католицькій Церкві, не обов'язкове. Світські особи, що готуються стати чернцями, звуться послушниками, вони живуть у монастирях, де виконують різні послуги («послушання») при богослужбах, у господарстві, на монастирських підприємствах. Частина ченців (у Католицькій Церкві більшість) залишається в контакті зі світом: працюють активно в пастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють науково тощо.

Чернечий стан сам собою не включає жодних свячень, і давніше, зокрема на Сході, свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих монастирях і їхніх церквах. Такі ченці із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять так зване «чорне» духовенство. Загал чернецтва перебуває у монастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь монастиря. У деяких монастирях на Сході, зокрема не католицьких, частина чернців сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті чернці працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва.

В Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних чернців, що, шукаючи або вдосконалення, або кращих умов життя, не жили в одному монастирі, а мандрували з одного до іншого.

Чернецтво (монастирська «братія») підлягають ігуменові («зверхник» грецькою мовою), якого вони обирають; виборні бували також інші чернечі пости. Великі монастирі очолювали звичайно архімандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільше призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сході, всі монастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місцевому єпископу; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.

В Україні чернецтво появилося з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував монастир уже у 10 ст. та що 1017 згорів Софійський монастир. З 1062 у Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у 12 ст. в Києві вже було 17 монастирів. За княжих часів усі митрополити та єпископи в Українській Церкві традиційно були з-поміж ченців і мали вплив на світські справи. У 16-17 ст., з поширенням права подавання, на монастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архімандритів відбувалося тоді часто поза церковною зверхністю, і сторонні особи використовували майно монастирів, збіднювали ченців та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень чернецтва, хоч і тоді окремі ченці й чернечі громади були центрами релігійного і культурного життя. У монастирях працювали визначні богослови і письменники (Мелетій Смотрицький), а у ченці постригалися члени княжих й інших визначних родів; так, у кінці 16 ст. стали ченцями: князь Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у монастирі перебувала мати гетьмана Івана Мазепи. Українські ченці прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій половині 18 ст. — Росії, наприклад, ієрархи С. Яворський чи Т. Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого початку заснування таких монастирів як Києво-Печерської Лавра, Почаївської Лавра, Дерманський монастир. У 17 ст. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), монастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнах (1619).

У 19 ст., коли українське чернецтво у межах Російської імперії було русифіковане, національно-культурну діяльність провадили у Галичині і на Закарпатті греко-католицькі ченці, й деякі з їхніх монастирів (у Жовкві й Мукачеві) стали визначними культурно-освітними і релігійними центрами. У монастирях у Лаврові, Дрогобичі і в Бучачі ченці мали школи. У монастирі св. Онуфрія у Львові зберігалася бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна галерея.

Перед революцією 1917 на українських землях у межах тодішньої Російської імперії було 129 чернечих громад (чоловічих 81 і жініночих 48), які об'єднували близько 17 000 ченців (10 000 жінок і 7 000 чоловіків).

У 1918-29 роках більшість монастирів у СССР було ліквідовано. За Другої світової війни 1941-44 на центральних і східних українських землях були чинними 16 монастирів. У 1946 в усьому СССР діяли 104 монастирі; у 1949 було 4886 ченців; це число зменшилося 1959 року до 47 монастирів (за Російської імперії їх було 910) з 2 836 ченцями. У 1960-их роках почалося знову переслідування чернецтва, 1963 закрито Києво-Печерську лавру. На початку 1970-их років в СССР залишилося тільки 16 монастирів з 1273 ченцями, у тому числі 75% жінок. В Україні 1970 було 9 монастирів (7 жіночих і 2 чоловічих) з 840 ченцями, зокрема 600 черниць. Більшість ченців — це старші віком люди (понад 65 років) з початковою освітою, рідко з середньою, і тільки 4 були кандидатами богослов'я. Перешкоди на поповнення молодих кандидатів у ченці створювала сама московська патріархія; вона заборонила приймати у ченці осіб, молодших від 30 років. 1964 за антисовіцьку діяльність видалено з Почаївської Лаври багато ченців.

Чернецтво в Українській Католицькій Церкві набрало дещо відмінної структури і розвинуло багатогранну церковно-культурну діяльність. Поза Україною тепер діє 6 чоловічих і 5 жіночих чинів-згромаджень та один інститут катехиток, до них зближений.

Титул «чин» мають василіяни, студити, східні вітки бенедиктинців та францісканців й сестри василіянки. Всі інші, які постали за останнє століття, звуться згромадженнями. І чини, і згромадження централізовані на зразок західного чернецтва: всі вони включені також до активного душпастирського життя поза монастирями, за винятком суто замкненого монастиря сестер василіянок у Північній Америці, в Асторії. Ті, що поширилися на більше країн, поділені на провінції, які підлягають провінційним настоятелям (протоігуменам тощо), а всім чином-згромадженням керує головний настоятель (протоархимандрит, архімандрит, генеральний тощо). Разом з радою їх обирають на різний час. З минулого століття нема вже доживотних архімандритів-настоятелів одного монастиря. До чернецтва допускаються ті, що відбули першу пробу - новіціат, який триває 2-3 роки, і то з 18-літнього віку. Друга проба-школа триває звичайно 6 років, по яких кандидат може бути допущений до остаточних приречень, так званих вічних обітів, а в чинах — до так званої професії тих обітів; тільки після них можна приймати будь-які свячення. До минулого століття лише з ченців обирали єпископів Української Католицької Церкви.

1939 в УКЦ було близько 70 чоловічих чернечих осідків і понад 1000 ченців та понад 200 жініночих монастирів з понад 1400 сестер-черниць. Тепер поза Україною є 53 чоловічі чернечі доми; всіх ченців 725, зокрема близько 300 в Україні та 218 жіночих монастирів і близько 2400 всіх черниць, зокрема близько 800 в Україні. Близький до них посвятою і працею Інститут катехиток у Бразілії має 6 осідків і понад 100 членів.

Сучасний стан чернецтва[ред.ред. код]

Сучасний стан чернецтва в діяспорі й в Україні (приблизні числа):

  • Василіяни — найстарший чин, централізований 1617, який у 18 ст. нараховував 178 монастирів і 1 225 ч., у тому ч. 944 свящ. Перед 1939 мав 49 монастирів і 686 ч., тепер — 39 чернечих осідків і бл. 500 ченців, у тому ч. бл. 200 в Україні;
  • Студити були відновлені на поч. 20 ст., 1939 мали 10 чернечих осідків і 225 ч., тепер 2 доми і бл. 20 ч. у діяспорі та бл. 100 в Україні;
  • Редемптористи — сх. гілка, яку 1913 заснував митр. А. Шептицький з гол. метою — місії для народу. 1939 вони мали 9 домів з 151 ченцями, тепер — 6 чернечих осідків і близько 60 ченців та близько 100 в Україні.
  • Салезіяни — це сх. гілка, існує з 1930. Мають тепер один осідок і бл. 20 ч.;
  • Бенедиктини, сх. гілка, заснована в Пітсбурзькій єпархії з 1948. Мають 1 монастир і бл. 15 ч.;
  • Сестри Василіянки мають головне завдання — виховання молоді. Перед війною мали 26 домів і бл. 300 черниць;, тепер 65 домів і бл. 800 сестер, у тому ч. бл. 350 в Україні;
  • Сестри Служебниці, діють з 1892, опікуються вихованням дітей (сиротинці, школи тощо) та хворими. 1939 мали 124 осідки і 711 сестер; тепер — 125 чернечих домів та понад 1 000 сестер, у тому ч. понад 300 в Україні;
  • Сестри св. Анни, діють з 1930 в Бразілії, завдання — виховання молоді і діла милосердя. Мають 11 чернечих домів і бл. 80 сестер;
  • Йосифітки, існують з 1894 для опіки над хворими і старшими. 1939 мали 25 домів і бл. 100 сестер, тепер — 14 осідків і бл. 60 черниць;
  • Йосафатки діють з 1911. 1939 мали 10 домів і бл. 40 сестер; Студитки існують з 1921. 1939 мали 7 домів і 71 сестру; Мироносиці існують з 1910 для опіки над хворими й адорації Найсвятіших Тайн. 1939 мали 3 доми і 94 сестри;
  • Сестри св. Родини існують з 1912 для опіки над хворими і церквами. 1939 мали 8 чернечих осідків і бл. 50 сестер;
  • Катехитки Серця Христового існують з 1940 в Бразілії для поширення світського апостоляту між народом. Вони не є черницями, але посвятою і працею дуже до них зближені. Мають 6 домів і понад 100 членів.

На українських землях після другої світової війни були закриті всі українські католицькі чернечі осідки, а ченців і черниць розігнано. Багато з них ще залишилося в живих, і в рамках можливостей далі продовжують свою діяльність, маючи також і молодих, які їм допомагають.

Києво-Печерська Лавра[ред.ред. код]

Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва.

Коротка історія Лаври[ред.ред. код]

В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом на Україні. Їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи. Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками на Україні, в Росії і в Білорусі. Свого часу Києво-Печервська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладали церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повести временных лет»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

Успенський собор

Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надвратна церква). У 1698-1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731-1744 році споруджено велику лаврську дзвіницю, висота якої - 96,52 метри. На території лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної - генеральний суддя українського війська В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. У Спаса на Брестові церкви - засновник Москви Юрій Долгорукий. У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників.

Головні пам'ятки лаври[ред.ред. код]

Велика Лаврська дзвіниця[ред.ред. код]

Успенський собор
Велика Лаврська дзвінниця

Головна дзвіниця лаври побудована у 1731—1744 роках. Має висоту 96,52 метра і органічно вписується до ансамблю монастиря й усього Печерська. Її видно здалеку, за 25-30 кілометрів від міста. Аби піднятися на її верхівку необхідно зійти на 374 сходинки.


Троїцька Надбрамна церква[ред.ред. код]

Монастирські печери[ред.ред. код]

Успенський собор[ред.ред. код]

Трапезна церква Св. Антонія і Феодосія[ред.ред. код]

Наймолодший храм Києво-Печерського монастиря. Перша Трапезна палата монастиря, побудована у XII столітті, не зберігалась і про її архітектуру нічого не відомо. Друга Трапезна палата із церквою Св. Петра і Павла була відбудована в стилі українського бароко, але у 1893 році її також зруйнували. Сучасна Трапезна палата з церквою побудована у 1895 році, з 1990 року в церкві регулярно проводяться богослужіння.

Некрополь Києво-Печерської лаври[ред.ред. код]

На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спаса на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.

Фортечні мури[ред.ред. код]

Діючий православний монастир[ред.ред. код]

Національний Києво-Печерський заповідник[ред.ред. код]

Заповідник охоплює Верхню лавру, що по Лаврській вулиці.

Музеї на території лаври[ред.ред. код]

Знакомита Скіфська пектораль експонується у Музеї історичних коштовностей України

Відвідування та екскурсії[ред.ред. код]

Заповідник відкритий для відвідувачів щодня з 9:00 до 18:00, каса працює до 17:00. У весняно-літній період час роботи подовжений  — з 8-00  — до 20:00, каса працює до 19:00. Вартість квитка — 50 грн.; для школярів , студентів , пенсіонерів — 25 грн. Вхід до заповідника безкоштовний для дітей дошкільного віку, сиріт, вихованців дитячих будинків та інтернатів, учнівської молоді - студентів і школярів (щопонеділка за попередньою домовленістю з керівництвом заповідника), учасників бойових дій України, інвалідів І-ІІ груп, солдатів і сержантів строкової служби Збройних сил України, членів ICOM та працівників музеїв. Без плати за вхід до заповідника можна завітати на Великдень та у Двонадесяті свята, у Дні відчинених дверей – Всесвітній день музеїв (18 травня), День Незалежності України (24 серпня), День знань (1 вересня, для учнівської молоді).

Чернецтво з гори Почаївської[ред.ред. код]

Лавра[ред.ред. код]

Почаївська лавра – одне з найсвятіших мальовничих місць на території Західної України, яке також має цікаву багатовікову історію.

Почаївська лавра. 2005 р.

Чернецтво на горі Почаївській йде корінням у давні часи Хрещення Русі: за першопрестольним Києвом Волиньвважалася найдавнішою серед християнських земель на Русі. Після свого хрещення, рівноапостольний князь Володимир привів на Волинь грецьке і болгарське духовенство і взявся за хрещення сіл та міст. Він заклав тут нове місто – Володимир-Волинський, де в 992 році заснував єпископську кафедру і побудував соборний храм в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Це місто стало церковним і політичним центром західноруської околиці.

За деякими джерелами, західна частина нинішньої Волині вже в кінці IX століття входила доєпархії рівноапостольного Мефодія, але важко визначити точні терміни початку чернечого життя на Почаївській горі, так як невелике число ченців, що подвизалися в її печерах і лісах, не можна назвати чернечого братією в повному сенсі слова. Але такий ж початок мали багато знаменитих монастирів, в тому числі Троїце-Сергієв, Кирило-Білозерський та Києво-Печерський. До формування міцної і чіткої чернечої общини на Почаївській горі пройшло кілька століть. Каталізатором послужило татаро-монгольське нашестя.

Історик Православної Церкви преосвященний Макарій пише, що після розорення Києва ченці Печерської Лаври «жили не в самій обителі, а навколо неї, по нетрях і лісах, у відокремлених печерах, і тільки таємно сходилися в один вцілілий від розорення приділ Печерської церкви для здійснення богослужіння» . І ось, після навали Батиєва, на Волинь пішли вцілілі православні ченці з Києво-Печерської Лаври. Вони принесли з собою строгий, аскетичний дух преподобних Антонія і Феодосія Печерських, які благословили з Києва все православне чернецтво. Почаїв прийняв їх благословення разом з укладом і ладом.

Цікаво відзначити, що в народній свідомості спорідненість цих двох обителей виразилася в легенді, що між печерами київських та почаївських подвижників існує прямий таємний хід.

Згідно іншим переказами, чернече життя на Почаївській горі почалася ще до навали татар, що тут заснував свій «монастир-скит» грецький чернець з Афону, преподобний Мефодій Почаївський (1228 рік), і що, почувши про його подвиги, сюди прийшли ченці з Києва, приєднавшись до учнів Мефодія.

Заснування багатьох українських монастирів безпосередньо пов’язано з дивом явища Пресвятої Богородиці. Церковний переказ свідчить, що з початку татаро-монгольського нашестя ченці Почаївських печер, як і вся віруюча Русь, молилися Матері Божій, просячи Її заступництва. Молитви ченців були почуті: одного разу вночі, після закінчення молитовного чування, вони, разом з селянами-пастухами з сусіднього села, побачили на вершині гори Богородицю, яка стоїть і молиться у вогняному стовпі. Потім Пречиста піднялася від землі, залишивши на скелі слід Своєї правої Стопи, яка з того часу і до сьогодні наповнюється цілющою водою.

Найперше записане і засвідчене зцілення, джерелом якого була цілюща Стопа, відбулося в 1664 році. Розповісти про всі добре відомі з тих пір випадки – просто неможливо, слід лише відзначити, що і в наш час люди, як і раніше йдуть зі своїми болячками і молитвами доторкнутися до цієї святині і випити цієї води.

Сильні особистості Почаївської Лаври[ред.ред. код]

Історія формується сильними особистостями, і в історії Почаївської Лаври з ряду видатних діячів, як духовних, так і мирських, особливо яскраво виступають чотири дуже різних постаті: Анна Гойська, князь Костянтин Костянтинович Острозький, преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський, і польський граф Микола Потоцький . Всі вони по-різному залишили свій слід в історії монастиря.

  • Анна Гойська, вдова земського судді, жила в середині XVI століття в маєтку недалеко від Почаєва. У 1559 році в маєтку Гойської зупинився проїздом грецький митрополит Неофіт. Імовірно, він приїхав у церковних справах, які на той час сильно ускладнилися на Волині у зв’язку зБрестською унією. В знак подяки за гостинність Гойської, митрополит подарував їй древній образ Богоматері з Немовлям Предвічним, привезений ним з Константинополя. Ікона простояла в молитовні в маєтку тридцять років, і тоді домашні стали помічати, що вона випромінює незвичайне світло. Сама Гойська, навіть після того, як побачила ікону «у великому світі», не надала цьому особливого значення. Але незабаром благодатна сила образу сповістила про себе першими чудесами, і Гойська урочисто передала її на вічне зберігання монахам Почаївської гори. То було, мабуть, в самому початку 1597 року, так як вже 1 лютого того року Гойська склала «Фундушений запис» (заповіт) на благоустрій Почаївського монастиря. Анна Гойська дуже щедро наділила монастир всім, що було в той час необхідно для його процвітання.

Чудотворна ікона[ред.ред. код]

Після падіння розореного Києва і припинення роду Галицько-Волинських князів (1336–1337 рр..) Володимир-Волинський, Холм і Луцьк з усіма землями і православним населенням виявилися в правлінні князя Литовського. З одруженням князя Ягайла з польською королевою Ядвігою в 1386 році почався активний наступ латинства. Права православних ущемлялися все більше, а в 1542 році латинське духовенство, від імені свого сейму в Петракові, закликало короля «закрити галицьке єпископство, заборонити православним будувати нові церкви, дзвонити в дзвони, здійснювати хресні ходи і щоб тих, хто повернувся до православ'я, знову повернути і знову хрестити».

Православне духовенство не мало ані сил, ані бажання чинити опір тим, від кого залежав їхній хліб. Реальним оплотом православ'я стали міські православні братства навколо вцілілих церков. Братства завели лікарні, друкарні і школи, частково для того, щоб протистояти унії, яка вже готувалася церковними верхами.

  • князь Костянтин Костянтинович Острозький

Особливо важливу роль у захисті православ'я зіграв князь Костянтин Костянтинович Острозький (1526–1608), духовний син преподобного Іова, який став ігуменом Почаївським. Завдяки зусиллям князя в Острозі в 1581 році була видана повна Слов'янська Біблія, що стала великим пам'ятником духовної літературної спадщини. Здійснив видання знаменитий російський першодрукар, (який згодом втік з Московії до Львова) — диякон Іван Федоров. У передмові до цієї Біблії князь Острозький писав: "Я згадав слова Спасителя: шукайте найперше Царства Божого, і все решта додасться вам. Від того у мене народилося непереборне бажання перед своєю кончиною залишити вам, православні, який-небудь духовний дар. Бо коли я подивився на церкву, спокуту чесною кров'ю Христа, я побачив, що її зневажають звідусіль вороги і ніхто не може протистояти їм через брак духовної броні — Слова Божого «.

Це був воістину великий дар: до 1751 року Острозька Біблія передруковувалася спершу без змін, а потім лише з невеликими виправленнями. Видавалася ця Біблія і в Почаєві.

Діяльність князя не обмежилася виданням Біблії. Він ревно займався православною освітою і організував школу („Академію“) для підготовки православного духовенства. З цієї школи вийшло кілька духовних письменників, які захищали православ'я проти католицької та протестантської пропаганди.

І саме в цей час Бог явив на Русі великого святого, духівника князя Острозького і багатьох інших, преподобного Іова,чудотворця і ігумена Почаївського. Преподобний Іов — в миру Іван Залізо — народився в 1551 році і рано прийняв постриг. На прохання князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав навколо себе сили для зміцнення православ'я, Іов був переведений з Угорніцкої обителі в Дубенську на Волині. Тут ченці поставили його ігуменом, і тут він трудився близько двадцяти років, захищаючи гнане православ'я усним і письмовим словом. Перо в той час було єдиною зброєю в богословських дискусіях. Ігумен ратував за розповсюдження книг серед православних і завів в монастирі кваліфікованих перекладачів та переписувачів. Життєпис преподобного каже, що і він сам „писанням таких книг вправлявся“.

Але мирська слава сильно обтяжувала преподобного Іова, і в 1604 році він таємно пішов на Почаївську гору, щоб рятуватися в мовчанні і пустельному житті. Але Господу було завгодно інакше. Незадовго до того Почаївський монастир отримав багату спадщину від Анни Гойської, і почаївські ченці, відчуваючи в новому братові надзвичайну духовну силу, поставили його ігуменом нового гуртожитку. Знову всі тяготи, чужі його духовному строю, лягли на плечі преподобного. Крім нескінченного захисту інтересів обителі, він брав участь у всіх монастирських роботах. Особливо важливою його турботою було православне просвітництво. Ще до появи Іова в Почаєві, обитель мала прекрасну, на ті часи, друкарню, залишену Анною Гойською.

  • преподобний Іов
Докладніше: Йов Почаївський

Тепер можна було не переписувати, а друкувати необхідні для просвіти книги. Як було згадано, преподобний Іов писав книги і сам. Його праці, засновані на творіннях Святих Отців, в стилі повчань і бесід, частково були опубліковані в 1884 році під назвою «Бджола Почаївська.» Відмінна риса його творчості — виняткова ясність пояснень церковних істин.

  • граф Микола Потоцький
Меценат і фундатор Микола Василь Потоцький

Нове прославлення Почаївської обителі багато в чому зобов'язане четвертій непересічній особистості в історії монастиря — польському графу Миколі Потоцькому, який в середині XVIII століття жив у маєтку поблизу Любліна, недалеко від галицьких земель. Спершу цей знатний вельможа був прикладом всього найгіршого в польській родовій аристократії — відомо, що в молодості він був вкрай жорстоким, гордим і пихатим. Але несповідимі шляхи Господні: одного разу Потоцький проїжджав повз Почаєва, і коляска його перекинулася. Впавши в лють, граф вихопив пістолет, щоб на місці застрелити свого кучера. Той же, повернувшись до монастиря, з жахом вигукнув: „Мати Божа, чудотворна ікона Почаївська, врятуй мене!“ Потоцький натиснув на курок — осічка. І друга. І третя… Здивований граф, забувши гнів, тут же кинувся в монастир, щоб подивитися, що це за ікона, до якої звертався кучер. Увійшовши до собору і побачивши ікону, гордовитий вельможа упав ниць в каятті.

Потоцький походив з католицької родини, але перейшов в „східний обряд“ і надалі всю свою величезну енергію, марновану до тих пір даремно, всі свої величезні кошти спрямував на прикрасу та благоустрій Почаївського монастиря. На початку 1771 року Потоцький уклав договір з архітектором Готфрідом Гофманом на будівництво нових кам'яних будівель і перевлаштування деяких старих. Влітку того ж року на місці Свято-Троїцького храму починається будівництво більш пишного храму. У проекті нового собору взяв участь і імператорський архітектор Полиневський, якого Потоцький запросив з Петербурга. У 1774 році завершилося будівництво першого храму — церкви святої великомучениці Варвари на південному схилі, під самим Успенським собором.

Після третього поділу Польщі в 1796 році Волинь, як і багато польських і західно-українських земель, була приєднана до Російської імперії, але Почаївський монастир повернувся до православних тільки в результаті непрямої участі базиліан у польському повстанні 1831 року. Лише тоді Микола I розпорядився передати монастир „у відомство православного греко-російського духовенства“. Базиліани, які не потрапили під суд були розміщені по п'яти інших існуючих в той час уніатських монастирям. Лавра стала поповнюватися новими послушниками. Тридцяті роки XIX століття — час масового переходу уніатів до православ'я.

У 1833 році було відкрито для вшанування мощі преподобного Іова, а в 1842-м перекладені у нову срібну раку. На верхній її дошці карбоване зображення покійного преподобного Іова в мантії і схимі, а по боках зображення Божої Матері в хмарах і Іова, який молиться перед Нею, вид колишньої Свято-Троїцької церкви і, нарешті, явище Божої Матері в стовпі огню. Мощі покояться в „печерній церкви“ в природному гроті, поруч з місцем, де преподобний усамітнювався для молитви.

У 1862 році в Лаврі була освячена тепла „зимова“ церква в східному крилі Братського корпусу. Поблизу її іконостасу написані святі угодники Волинські, з уродженцями Волині: святителем Петром, митрополитом Всеросійським, і Інокентієм, єпископом Іркутським.

У 1869 році закінчилося будівництво нової дзвіниці на місці дзвіниці, спорудженої уніатами в 1771 році. Зображення старої дзвіниці збереглося на акварелі Тараса Шевченка „Почаївська Лавра з півдня“ (1846). Дзвіниця, що складається з чотирьох поверхів, спроектована так, щоб вона гармоніювала з Успенським собором. Перший її поверх у формі хреста, решта — чотирикутні. В тон Успенському собору вони прикрашені по кутах кам'яними стовпами з коринфськими капітелями.

Слід зазначити, що нове будівництво і процвітання Лаври в XIX столітті — результат діяльності енергійних і освічених православних єпископів. У Лаврі друкувалася духовна література, була відкрита церковно-учительська школа. Архієпископ Волинський і Житомирський Модест заснував „Археологічне товариство“, яке збирало стародавні рукописи, архіви, літописи, священні предмети, старовинні ікони тощо Владика Модест був глибоко переконаний, що священнослужитель повинен бути хранителем народної пам'яті і носієм історичної та національної свідомості. Його наступником став всім відомий преосвященний Антоній, у миру — Олексій Павлович Храповицький. В період його служіння в Почаївській Лаврі зведений Троїцький собор.

Час його зведення (1906–1911 рр..) Було епохою відкриття краси давньоруського мистецтва. Новий храм Почаївської Лаври побудований знаменитим академіком А. В. Щусєвим. Він зумів так художньо відродити рідну старовину, що, коли милуєшся цим собором з його вежею, величним куполом, таємничими хорами і переходами, — як би занурюєшся в давно минулі часи на цілі століття назад, в ті блаженні часи, коли Русь воістину була святою, коли вона, починаючи від великокнязівських палат, являла собою величезний монастир, який жив за статутами св. Церкви, строго дотримувалась заповіту преподобних отців».

Другої світової війни Лавра увійшла до складу нової православної Львівсько-Тернопільської єпархії. У 1951 році урочисто відзначалося 300-річчя з дня блаженної смерті преподобного Іова. Це свято буває особливо урочистим і велелюдним, раку з мощами преподобного обносять хресним ходом навколо Успенського собору. У повоєнні роки почалося відновлення і оновлення будівель і настінного живопису, вперше з 1914 року. Однак антирелігійна політика радянської влади не могла не торкнутися Лаври. А під час хрущовської антирелігійної кампанії кінця 1950-х-початку 1960-х років монастир мало не закрили. Судячи з документів «самвидаву» того часу, репресивні дії в Почаєві переходили далеко за рамки адміністративного придушення, переливаючись у пряме насильство і залякування як братії, так і прочан. Між 1959 і 1964 роками, число ченців скоротилося від 114 до 36;.

Почаївська Лавра сьогодні[ред.ред. код]

Докладніше: Почаївська Лавра

Сьогодні Почаївська лавра перебуває під повним контролем офіційної російської православної церкви московського патріархату, яка, на жаль, по вуха загрузла в брудній політичній метушні, і має мало спільного з істинним православним духом. А все таки так хочеться сподіватися, що незважаючи на все, чудотворний образ Почаївської Божої Матері, що знаходиться в самому серці східної Європи, послужить дороговказною зіркою до єдиної спільної молитви про зцілення від людських чвар …

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Косак М. Шематизм Провінції св. Спасителя ЧСВВ в Галиції ... і короткий погляд на монастир і монашество руске. Л. 1867
  • Терновский Ф. Излишние малороссийские монахи конца 18 ст. КСт., 1882
  • Goetz Z. Das Kiever Höhlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands. Пассау 1904
  • Денисов Л. Православные монастыри Российской империи. М. 1908
  • Войнар М. Василіяни в укр. народі. Нью-Йорк 1955
  • Smolytsch I. Russische Mönchtum. Entstehung, Entwicklung und Wesen. 988 — 1717. Вюрцбурґ 1958
  • Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіянок. Рим 1964
  • Великий А. Нарис історії Згромадження СС Служебниць П.Н.Д.М. Рим 1968
  • Oriente Cattolico. Cenni e statistiche. Citta del Vaticano. 1974
  • Blazejovskyj D. Byzantine Kyivan Rite Metropolitanes, Eparchies a. Exarchates. Nomenclature a. statistics. Рим 1980
  • Ваврик М. Нарис розвитку й стану Василіянського Чину 17 — 20 ст. Рим 1980
  • Каталог Сестер Чину св. Василія Великого. Рим 1983
  • Catalogus Ordinis Basiliani S. Josaphat. Рим 1983.

Див. також[ред.ред. код]