Чернігівське князівство
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Чернігівське князівство — князівство династії Рюриковичів, а з 14 столтіття — Гедиміновичів, на території сучасної Чернігівщини і Сіверщини з центром у місті Чернігів.
Короткі відомості[ред.]
Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир, Хоробор, Морівськ та інші.
Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024–1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава I Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князі Святослава II Ярославича (1073–1076), його внуків Всеволода II (1139–1146) й Ігоря II (1146–1147) Ольговичів, Ізяслава III Давидовича (1157–1161), Святослава III Всеволодовича (1176–1194 з перервами), Всеволода Святославича (1206–1212), Михайла Всеволодовича (1238–1246). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Ч.к.
У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Золотої Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернінігвським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355–1356 роках Чернігів був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича, який приєднав землі Чернігівського князівства до Великого князівства Литовського і Руського. Відомо, що в Чернігові був удільним князем Роман Михайлович (імовірно, з руської династії), який загинув у Смоленську в 1401 році. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського і Руського землі Чернігівського князівства кілька разів змінювали господаря.
У 1496 році Великий князь Литовський Олександр Казимирович надає Чернігів «для годування» князю-московиту Семену Можайському, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим князем Московським Іваном ІІІ. Але вже 1500 року цей князь, вчинивши державну зраду, разом з іншими сіверськими князями-емігрантами з Московії, переходить на державну службу до московського князя Івана ІІІ, що спровокувало чергову московсько-литовську війну. У квітні 1500 року Чернігів було окуповано московськими військами. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста відійшли до Московської держави.
Питання про Сіверщину залишалось одним з найгостріших моментів московсько-литовських відносин. У 1507–1508 роках відбулась ще одна московсько-литовська війна, але Литовсько-Руській державі вдалося повернути собі лише місто Любеч.
Лише в 1618 році, згідно з Деулінським перемир'ям, Чернігово — Сіверські землі повернуто Речі Посполитій, а Чернігів став центром Чернігівського воєводства.
Див. також[ред.]
Джерела та література[ред.]
- Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І — IV
- Голубовский Н. История Северской Земли до половины XIV ст. Київ 1882
- Багалій Д. История Северской Земли до половины XIV ст. К. 1882
- Андріяшев О. Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI в. ЗІФВ ВУАН, т. XX. К. 1928
- Kuczyński S. М. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Варшава 1936
- Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины. Л. 1940
- Kuczyński S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X — XVII w. Варшава 1965
- Зайцев А. Черниговское Княжество, древнерусские княжества X — XIII ст. М. 1975
- Ассев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980
- Dimnik M. Mikhail, Prince of Czernigow and Grand Prince of Kiev 1224 — 1246. Торонто 1981.
- Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
- Україна: литовська доба 1320–1569. Русіна О., Сварник І., Войтович Л. та ін. — К.:Балтія-друк, 2011. — 176 с.
.svg){kind=small}
