Вінстон Черчилль
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Ві́нстон Че́рчилль | |
 |
|
| Народився | 30 листопада 1874 Вудсток,Оксфордшир (Великобританія) |
|---|---|
| Помер | †24 січня 1965 Великобританія |
| Відомий | державний діяч |
| Діяльність | письменник, прем'єр-міністр |
Ві́нстон Че́рчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill; *30 листопада 1874 — †24 січня 1965) — державний діяч Великобританії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни. Нобелівська премія в галузі літератури 1953 року.
Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль народився 30 листопада 1874 року передчасно у палаці Бленхейм, Вудсток, Оксфордшир. Він походив з династії герцогів Мальборо, був сином англійського лорда Рендолфа Черчилля і американки Дженні. Черчилль навчався в приватних школах і продовжив освіту у Королівській Військової Академії Сендхерст.
Зміст |
[ред.] Армія
В 1894 Черчилль почав службу в четвертому Гусарському полку у Бангалорі, Індія.
В Індії головним заняттям полку Черчилля була гра в поло. Ситуація не влаштовувала молодого чоловіка, що бажав активнішої участі у військових діях. Він присвятив свій час самонавчанню. У 1895 він одержав відпустку для спостереження за іспанськими боями проти кубинських партизан. Черчилль домовився писати про конфлікт з газетою Дейлі Грефік (Daily Graphic). Черчилль побував під вогнем вперше на свій двадцять перший день народження. На його шляху до Куби він також вперше відвідав Сполучені Штати Америки, де був представленим нью-йоркському суспільству. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у скоренні повсталих племен в Індії, потім був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у каральній експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він прийняв участь у битві під Омдурманом. В жовтні 1898 Черчилль повернувся в Англію, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна».
Уже як журналіст він 1899 року відправився на англо-бурську війну. У сутичці зі супротивником потрапив у руки бурів. Але він утік з полону і пробрався через нетрі Африки у нейтральну португальську колонію. Звідти Черчилль добрався до Дурбана, де приєднався до армії генерала Редверса Булера (Redvers Buller) на її шляху до Ледісміт (Ladysmith) та Преторії. Черчилль був комісованим до легкої кавалерії і брав участь в битві під Спіон Коп. Він був одним з перших британців в Ледісміт та Преторії. Черчилль з його кузеном герцогом Мальборо Чарлзом Спенсер-Черчиллем вимагали (і отримали) здачу 52 бурів у Преторії.
Черчилль видав дві книги про англо-бурську війну: «Від Лондону до Ледісміт через Преторію» (London to Ladysmith via Pretoria) (травень 1900 р.) і «Марш Яна Гамільтона» (Ian Hamilton's March) (жовтень 1900 р.).
[ред.] Парламент
У 26 років Черчилль був обраний членом парламенту від партії консерваторів у Олдхемі. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років. Після виборів Черчилль зробив тур з лекціями по Британіі та Сполучених Штатах заробивши десять тисяч фунтів. (Парламентарі були невисокооплачувані в тих днях і Черчилль не був багатий за стандартами часу.)
По-перше, Черчилль зблизився з групою дисидентів торі очолюваною лордом Х'ю Сесілом але розчарувався в їх поглядах в 1903 р. Черчилль був в опозиції до Ліберально-Юніоністського лідера Джозефа Чемберлена, партія якого була в коаліції з консерваторами. Чемберлен пропонував обширні протекціоністські реформи у торгівлі.
1904 року розчарування у консерваторський позиції привела Черчилля до Ліберальної партії. Як ліберал, він продовжував кампанію свободної торгівлі. Він виграв місце у парламенті від Манчестерського Північного Заходу в загальних виборах 1906 р.
Від 1903 до 1905 Черчилль писав «Лорд Рандольф Черчилль», двотомну біографію його батька, яка вийшла в 1906 р.
[ред.] Міністерський офіс
.jpg)
Коли ліберали одержали владу, з Генрі Кемпбел-Банерменом в посаді Прем'єр-міністра, в грудні 1905 р. Черчилль став заступником міністра закордонних справ колоній. У 1908 р. Прем'єр-міністром стає Герберт Генрі Есквіт і Черчилль одержує портфель Президента Правління Торгівлі. Як Президент Правління Торгівлі він проводив радикальні соціальні реформи в союзі з Лойдом Джорджем, новим Канцлером Казначейства.
У 1911 Черчилль став Першим Лордом Адміралтейства. Він надав поштовх військовим реформам, зокрема підтримував розвиток морської авіації, танків і перехід флоту від вугілля до нафти.
Розвиток бойових танків був фінансований морськими фондами дослідження через Комітет Наземних Суден, і, хоча вже десятиріччям пізніше розробка танків бачилася б як геніальна, в той час до неї ставились як до марної трати бюджетних фондів. Черчилль був невдоволений, що танки у війська з'являлись у дуже незначних кількостях, у той час, як він хотів мати кількість танків достатню для того, щоб раптово вирватись з-поза під димової завіси, перетнути німецькі траншеї, розчавити колючий дріт і створити сектор прориву.
У 1915 Черчилль був одним з політичних і військових інженерів згубної висадки на півострові Ґаліполі у Дарданеллах протягом Першої Світової Війни. Черчилль був підданий серйозній критиці за фіаско, і, коли прем'єр-міністр Есквіт сформував уряд міжпартійної коаліції, консерватори вимагали пониження Черчилля як ціну їхньої участі. Протягом декількох місяців Черчилль служив на посаді канцлера герцогства Ланкастер, після чого виходить у відставку. Він повернувся до арміі, зберігаючи парламентське місце, і служив протягом декількох місяців на Західному Фронті командувавші 6-им Батальйоном Королівських Шотландських Стрільців. Протягом цього періоду, його заступником був Арчібальд Сінклер, який пізніше став лідером Ліберальної партії.
У квітні 1916 року, коли батальйон було розформовано, Черчилль повернувся до Англії. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він одним із перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчилль став міністром озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків і одержав прізвисько «батько танків», після того як ця техніка добре зарекомендувала себе на полях війни. Він часто виїжджав на фронт у Францію, брав участь у плануванні операцій. Після жовтневої революції 1917 року в Росії Черчилль, будучи військовим міністром, усю свою енергію направив на знищення радянської влади. Він планує «похід 14 держав» проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, направляє в Росію англійські війська.
[ред.] Між війнами
Восени 1922 року, коли ліберальний уряд пішов у відставку, Черчилль опинився поза державними справами. Не поталанило йому і з парламентом: його двічі провалили на виборах 1922 і 1923 років. Він повернувся в партію консерваторів, що завжди була близька йому за духом.
У 1924 році Черчилля обрали в парламент від консервативної партії. Він став міністром фінансів. Коли в 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчилль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років. У 1935 році, коли консерватори знову перемогли, Черчилль, який втратив авторитет після антирадянських випадів і похвал на адресу італійського фашизму, залишився парламентарієм-консерватором.
[ред.] Прем'єр-міністр в часи війни
Як тільки почалася Друга світова війна, Черчилль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглись у Францію і Бельгію, Черчилль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, Черчилль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози і піт». Але він завірив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти фашизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.
Черчилль не бачив для Великобританії іншого шансу на порятунок, крім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з Радянським Союзом. Черчилль перетворився з лідера консервативної партії в національного військового лідера. Рузвельт і Черчилль волею обставин стали найбільшими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Англії, а після поразки Франції, були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року — і радянські війська, не беручи, однак, участі у бойових операціях. Відразу ж після вторгнення фашистів у Росію британський прем'єр заявив по радіо: «…ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо». Черчилль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Англія рятує себе. Він сказав, що «вторгнення Гітлера у Росію — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови… тому небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, — це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі».
Вступ СРСР у війну радикальним чином змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільну лінію в нових умовах. За підрахунками Черчилля, за військові роки він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів — факт унікальний у сучасній історії.
Так звана «атлантична зустріч» Черчилля і Рузвельта в серпні 1941 року закінчилася підписанням «Атлантичної хартії», що повинна була сприяти солідарності обох країн і підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів у війну. Черчилль і Рузвельт заявили, що Англія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен слідувати за перемогою над Німеччиною і її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчилля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й в історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення «Великого альянсу» («великої трійки») — подібний союз знищив у свій час державу Людовика XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно більш сильних партнерів по союзу — СРСР і США, і Черчилль повернувся до тієї ж формули, що він уже використовував у травні 1940 року під час утворенні коаліції: «Нашою метою є знищення Гітлера, — і нічого іншого». Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчилля; у той час як Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, у якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, котру хотілося бачити Черчиллю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб ліквідувати імперію.
Його особисті відносини з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) і Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Великобританія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.
У ході війни, на союзницьких конференціях Черчилль відстоював інтереси Великобританії так, як він їх розумів, з енергією і гнучкістю. Він зумів нав'язати американцям вигідну Англії стратегію «непрямих дій», відтягав, як міг, відкриття другого фронту в Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великобританії. У той же час Черчилль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди в гущині подій. На заклики Сталіна, підтримуваного Рузвельтом, відкрити другий фронт на заході, Черчилль не давав конкретної відповіді, змушуючи Червону Армію самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Англії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, у той час як англійці надавали союзникам матеріальну і фінансову допомогу.
Черчилль думав, що Німеччина, зв'язана війною в СРСР, не в змозі розгортати повномасштабні дії проти інших країн і за новими напрямками, а британські війська зможуть, на думку прем'єра, опанувати ініціативою в Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах і в Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення». Таким чином, Великобританія уникала великих людських втрат і знаходилася у відносній безпеці. Стратегія Черчилля щодо відкриття «другого фронту», безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такого ступеню, що англо-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти росіянам, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.
У грудні 1944 року — за чотири місяці до краху — Гітлер ще був здатний поставити в скрутне становище англо-американські війська, які висадилися в Європі. Він розгорнув наступ військ у Арденнах. Тепер вже настала черга Черчилля довелося звернутися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. «Бій за Європу», що тепер давали англійці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити росіян у їхньому нестримному просуванні на захід.
Черчилль взяв участь у Потсдамській конференції. «Заяви він робить узагалі короткі, — писав радянський дипломат А. А. Громико. — Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно нарочито. Протягом мовлення неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, говорять, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять… У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, „алерт“ — напоготові».
Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна «своїм іншим» і вимовляв тости за його здоров'я. Черчилль вірив у силу «особистої дипломатії», у власну здатність встановлювати «дружні довірчі відносини», маючи на меті в майбутньому залучити Росію також до «конструктивного співробітництва». Ще в січні 1945 року Черчилль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.
Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчилль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він ні в найменшому ступені не сумнівався в щирості маршала Сталіна й у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчилль бачив у знищенні Гітлера і руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. «Це та мета, — казав він, — яка пояснює все інше».
Але його представлення про післявоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом панєвропейської ідеї якийсь час Черчилль схилявся до федеративних планів, для яких у Великобританії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору її користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб дати обіцянки, які свідомо не міг виконати.
[ред.] По війні
У наступні десять років після Потсдама (1945—1955) Черчилль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося, використовуючи страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус з керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.
5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де в присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої повинне було стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчилль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: «На Європу опустилася залізна завіса». У Фултоні вперше були вимовлені слова «холодна війна». Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати в Англії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.
Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Незважаючи на те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькі і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Англії, він виступав за ідею «європейського об'єднання» й «німецько-французького примирення». 19 вересня 1946 року Черчилль у Цюріху підтримав ідею створення «Ради Європи» і залучення «окремих німецьких держав» у співдружність західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.
Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, в Англії його популярність пішла униз; час, коли ним захоплювалися минав. Його вкрай консервативні погляди йшли врозріз з настроями британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки в 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів і організувати свій власний кабінет. Черчилль проводив прогресивну і помірну внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Англія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.
Усупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не «англосаксонській світовій поліцейській системі», а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчилля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних ударів.
У 1951—1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великобританії й усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став володарем атомної зброї і засобами його доставки в межах Європи), Черчилль уже не закликав до «хрестового» атомного походу проти Москви, а, навпаки — «до скликання наради у верхах» за участю США, Англії, Франції і СРСР. «Ми не повинні забувати, — підкреслював Черчилль у 1951 році, — що, створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені».
Його ідея про «зустріч у верхах» здійснилася в 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія в області літератури. Йому було вже 80 років, він усе сильніше страждав від депресій і явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США обрав його — що було унікальним актом — Почесним громадянином США.
Останні десять років життя Вінстон Черчилль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем в якості гостя на яхті «Христина», що належала грецькому мільйонеру Онасісу. Він полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчилль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великобританії.
[ред.] Посилання
|
|
|
|---|---|
| 1901—1925 | Сюллі-Прюдом (1901) • Моммзен (1902) • Бйорнсон (1903) • Містраль / Ечеґерай І Ейзаґірре (1904) • Сенкевич (1905) • Кардуччі (1906) • Кіплінг (1907) • Ойкен (1908) • Лагерлеф (1909) • Хейзе (1910) • Метерлінк (1911) • Гауптман (1912) •Тагор (1913) • Роллан (1915) • Гейденстам (1916) • Ґ'єллеруп / Понтоппідан (1917) • Шпіттелер (1919) • Гамсун (1920) • Франс (1921) • Бенавенте-і-Мартинес (1922) • Єйтс (1923) • Реймонт (1924) • Шоу (1925) |
| 1926—1950 |
Деледда (1926) • Бергсон (1927) • Унсет (1928) • Манн (1929) • Люїс (1930) • Карлфельдт (1931) • Голсуорсі (1932) • Бунін (1933) • Піранделло (1934) • О'Ніл (1936) • Мартен дю Гар (1937) • Бак (1938) • Силланпяя (1939) • Єнсен (1944) • Містраль (1945) • Гессе (1946) • Жид (1947) • Еліот (1948) • Фолкнер (1949) • Рассел (1950) • |
| 1951—1975 |
Лагерквіст (1951) • Моріак (1952) • Черчілль (1953) • Хемінгуей (1954) • Лакснесс (1955) • Хименес (1956) • Камю (1957) • Пастернак (1958) • Квазімодо (1959) • Перс (1960) • Андрич (1961) • Стейнбек (1962) • Сеферіс (1963) • Сартр (1964) • Шолохов (1965) • Агнон / Закс (1966) • Астуріас (1967) • Кавабата (1968) • Беккет (1969) • Солженіцин (1970) • Неруда (1971) • Белль (1972) • Вайт (1973) • Юнсон / Мартінсон (1974) • Монтале (1975) |
| 1976—2000 |
Беллоу (1976) • Алейсандре (1977) • Зінгер (1978) • Елітіс (1979) • Мілош (1980) • Канетті (1981) • Гарсіа Маркес (1982) • Голдінг (1983) • Сейферт (1984) • Сімон (1985) • Шоїнка (1986) • Бродський (1987) • Магфуз (1988) • Села (1989) • Пас (1990) • Гордімер (1991) • Волкотт (1992) • Моррісон (1993) • Ое (1994) • Хіні (1995) • Шимборська (1996) • Фо (1997) • Сарамаго (1998) • Грасс (1999) • Гао (2000) |
| 2001—2025 | |
 |
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!
|
