Чиказькі хлопці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Чиказькі хлопці (англ. Chicago Boys; ісп. Chicos de Chicago) — група чилійських економістів, які в 1956–1970 роки навчались переважно в Чиказькому університеті де на них вплинули ідеї Фрідріха фон Хайєка і Мілтона Фрідмана. Вони брали участь в розробці та втіленні економічних та соціально-політичних перетворень в Чилі під час правління Августо Піночета. Ці економісти були прибічниками вільного ринку, який вони намагались створити шляхом приватизації та дерегуляції.

Через особливості політичних умов диктатури, докорінні перетворення вдавалось втілювати, спочатку, без особливого спротиву. Багато як критиків, так і прихильників реформ вважали їх важливим випробуванням в реальних умовах політики монетаризму та економічного лібералізму. Також економістів чиказької школи в інших країнах Латинської Америки, які мали деякий вплив, часто називають «чиказькими хлопчиками».

Освіта та організація[ред.ред. код]

Група економістів отримала назву «чиказькі хлопці» через відомі зв'язки з економічним факультетом Чиказького університету, попри те, що не всі вони там навчались[1]. Четверо з 26 названих Патрісіо Сільва впливових чиказьких хлопців навчались в інших американських університетах. Група визначила для себе спільну мету: замінити домінуючу в Чилі структуралістську економічну політику вченнями Чиказької школи економіки[2]. Економічний структуралізм в країнах Латинської Америки був тісно пов'язаний з CEPAL (Comisión Económica para América Latina y el Caribe) під керівництвом Рауля Пребіша та зі штаб-квартирою в Сантьяго.[3] Ця парадигма щільно пов'язана з теорією залежності, яка має досить помітну марксистську орієнтацію[4] На відміну від монетаризму Чиказької школи були латиноамериканських структуралістів (структуралістів економічної політики) вважають, що відкриті ринки і міжнародний поділ праці через очікуване погіршення умов торгівлі в довгостроковій перспективі матиме згубні наслідки для країн, що розвиваються на периферії світової економіки, і що тільки один активний Індустріалізація політика може знизити залежність від центру[5]. Ця стратегія називається імпортозамінною індустріалізацією.

Завдяки спільному досвіду та особистим стосункам чиказькі хлопці були щільно згуртовані. Тому під час правління Піночета їм вдалось діяти разом, що також було однією з причин їхнього успіху[6]. Однак, як група економістів зі спільними політичними поглядам, Чиказькі хлопці утворились тільки після повернення до Чилі[7]. Серед випускників програм обміну студентів з Чикаго були і такі, як, наприклад, Рікардо Френч-Девіс і Карлос Массад, політичні погляди яких відрізнялись від поглядів Чиказьких хлопців, і тому до цієї групи економістів їх не зараховують.[8]

Університет Чикаго
Католицький університет Чилі

Чилійські економісти отримували освіту в Чиказькому університеті завдяки програмі обміну студентами, яка діяла на основі домовленості між чилійським Католицьким університетом (Universidad Católica de Chile), Чиказьким університетом, та американським державним агентством з міжнародного співробітництва (нині USAID)[9]. Фонд Форда надавав фінансову підтримку наступним програмам[9]. Домовленості були досягнуті завдяки ініціативі політика Альбіона Паттерсона та чиказького економіста Теодора У. Шульца[10].[11] Шульц, переконаний у вірності розробленої ним теорії людського капіталу, вважав, що розвиток країн Латинської Америки можливий лише за рахунок поліпшення рівня освіти[12]. Паттерсон і Шульц спочатку звернулись з пропозицією до Універсідад де Чилі , але через структуралістський ухил університету, та перетворення в 1950-их роках економічного факультету в Чикаго на окрему школу економіки, ексклюзивна співпраця між ними була неможлива.[13] Натомість, декан факультету економіки та соціології в Католицькому університеті прагнув модернізувати та підвищити рівень свого факультету, і з цією метою погодився співпрацювати з Чиказьким університетом.

За 1956–1964 роки зі 100 студентів, які взяли участь в програмі, 26 були з Чилі.[14][15] Деякі студенти з цієї, першої, хвилі, пізніше стали професорами в Католицькому університеті, один з перших студентів, Сергіо де Кастро, став деканом факультету економіки. Під керівництвом професорів Чиказького університету факультет був повністю реформований.[14] За підтримки Фонду Рокфеллера Кастро, та інші чиказькі хлопці стали викладати економіку в Аргентині та Колумбії.[16] Ключову роль у втіленні програми обміну студентами відіграв Арнольд Харбергер, якому довелось починаючи з 1955 р часто бувати у відрядженні в Чилі. Мілтон Фрідман, однак, не мав на стільки щільного контакту з чиказькими хлопцями, навіть попри те, що багато з них слухали його лекції, а деякі навіть відвідували семінар «гроші та банки»[17]. Економічний факультет Чиказького університету стали вважати окремою економічною школою з кінця 1950-х років, за словами Джорджа Стіґлера, характерними для нової школи були монетаризм, неокласична теорія цін, та скептичне ставлення до державного регулювання.[18] Джордж П. Шульц описав клімат на факультеті як наповнений суперечками та відкритими дебатами між студентами та викладачами.[19]

Чиказькі хлопці, як політично вагома група з'явились в середині 1960-их років через опозицію студентським протестам в Католицькому університеті[7]. Згодом чиказькі хлопці налагодили контакти з Християнсько-демократичною партією та Незалежним демократичним рухом Хайме Гусмана. Так звані Gremialistas (Незалежний демократичний рух) мали досить консервативні, католицькі та корпоративістські погляди. Цей рух мав сильне представництво в Католицькому університеті та добрі зв'язки з чиказькими хлопцями та разом з ними здобув політичний вплив в часи режиму Піночета. Найбільшу суспільну підтримку чиказькі хлопці мали серед підприємців, орієнтованих на міжнародні ринки. Банкір та власник консервативної газети El Mercurio Агустін Едварді Істман створив в 1968 році «Центр соціальних та економічних досліджень» (CESEC), в якому працювало багато чиказьких хлопців. Крім того, в El Mercurio з'явився економічний блок, для якого писали статті також чиказькі хлопці.[20] За спогадами Рольфа Людерса, в дискусіях 1960-их років чиказькі хлопці повністю уникали політичних дискусій, оскільки вважали, що економічна політика не може бути предметом домовленостей, так само як наука не може бути предметом домовленостей[21].

В 1970 році група приєдналась до «нових правих» та підтримала на виборах президента консервативного Хорхе Алесандрі проти Сальвадора Альєнде[22]. Під час президентства Альєнде у видавництві El Mercurio щопонеділка відбувались регулярні зустрічі опозиційних підприємців та представників опозиційної преси[23]. В очікуванні державного перевороту ця група розробила програму реформ у вигляді політичного маніфесту[23]. Десять економістів, серед них восьмеро були випускниками Чиказького університету працювали над маніфестом, який отримав назву El Ladrillo (цегла)[23]. Цей маніфест потім був використаний чиказькими хлопцями при втіленні їхніх реформ[24].

Економічна політика[ред.ред. код]

Початковий стан справ[ред.ред. код]

Будинок, де знаходилась «El Mercurio» в Сантьяго з 1902 по 1983 рік: за правління Альєнде тут щопонеділка відбувались зустрічі опозиції. Після перевороту та приходу до влади Піночета, член наглядової ради «El Mercurio» Ернан Кубілло допоміг встановити контакти з чиказьким хлопцями.

В 1950-х та 1960-х роках в Чилі домінували погляди структуралізму та ECLAC в промисловій і економічній політиці[25]. Заради зміцнення країни перед викликами світового ринку, уряд вдався до протекціонізму та індустріалізації.

Обрання в 1970 році Сальвадора Альєнде запустило соціалістичні перетворення в економіці. Розпочалась націоналізація підприємств, зокрема, в банківському секторі та видобутку міді, стрімко зросли державні видатки та регулювання цін. Націоналізація торкнулась багатьох іноземних, в тому числі, американських, підприємств. Представники промисловості вимагали від американського уряду запровадити економічні санкції проти Чилі, однак, офіційне ембарго не було оголошено. Натомість, спільно з американськими підприємствами в Чилі, вони намагались заморозити видачу іноземних кредитів та допомоги на розвиток.[26] Через спричинену, зокрема, цими санкціями кризу, відбувся страйк водіїв вантажівок. Це запустило в рух послідовність подій, які призвели до державного перевороту та скидання Альєнде[27]. Однак, досі залишається суперечливим питання, чи саме політика так званої «невидимої блокади» послужила причиною падіння Альєнде. Так, американський політолог Пол Е. Зигмунд вважає, що вжиті президентом Ніксоном заходи у відповідь на націоналізацію американських підприємств були відносно м'якими[27]. Основною причиною високих темпів інфляції та зростання напруженості в суспільстві була політична програма Альєнде[28]. Критики тверджень Зигмунда вважають, що визнавши, в принципі, вплив санкцій, він в підсумку «за деревами не помітив лісу».[29] Навіть сам Зигмунд визнавав, що без зовнішнього впливу протести проти Альєнде не могли би так швидко розростись та тривати так довго.[30]

В 1973 році інфляція досягла високих темпів. Хоча економічне зростання в перший рік правління Альєнде досягло 7.7 %, в 1973 році Чилі пережило рецесію[31].

Після перевороту у вересні 1973 року всі ключові міністерства були очолені військовими. Без чіткої економічної політики їм не вдалось приборкати інфляцію: темпи інфляції перевищували 100 %. Попри те, що військові виступали проти впровадження соціалізму урядом Альєнде, і тому схилялись до ліберальних поглядів в економіці, їм бракувало зв'язків з громадськістю для набору фахово підготовленого персоналу[32].

Тому Піночет запросив з колишнього міністра Християнсько-демократичного уряду Едуардо Фрей Монталва. Однак, оскільки він поставив політичні вимоги з відновлення та дотримання прав людини, ці переговори зазнали невдачі[32]. Завдяки Ернану Кубілло, члена наглядової радиEl Mercurio і Роберто Келлі, режимові вдалось встановити контакт з чиказьким хлопцями[33]. Таким чином настав час для втілення окресленого в El Ladrillo плану перетворень. Серхіо де Кастро вдалось переконати генерала Піночета в необхідності ринкових реформ, і до кінця 1974 року Піночет замінив керівництво ключових міністерств на чиказьких хлопців.

Радикальні реформи 1975–1982 років[ред.ред. код]

В другій половині 1970-х років режиму довелось докласти додаткових зусиль, аби виправити брак демократії економічними досягненнями.[34] Проведені реформи в Чилі вважають випробуванням економічних програм Чиказької школи.[34] Арнольд Харбергер запросив Мілтона Фрідмана від імені Banco Hipotecario de Chile до Чилі в березні 1975 року.[35] Скориставшись нагодою, Фрідман пояснив, що для подолання основних проблем в країні, таких як інфляція й економічний занепад, необхідна «шокова терапія».[36] Повільний, поетапний підхід ризикований тим, що «пацієнт помре раніше, аніж подіють ліки». На особисте прохання Піночета Фрідман написав в Чикаго великого листа з порадами економічних реформ.[37] В квітні 1975 року Піночет створив команду з чотирьох чиказьких хлопців, прибічників «жорсткої лінії»: Серхіо де Кастро був призначений міністром економіки, Хорхе Кауас став міністром фінансів, Пабло Бараона очолив Центральний банк а Роберто Келлі став на чолі відділу планування[38].

Зміст реформ[ред.ред. код]

Того ж місяця чиказькі хлопці почали глибокі перетворення в чилійській економіці шляхом приватизації та дерегуляції[39].

За час правління Піночета істотно збільшились обсяги зовнішньої торгівлі Чилі. Можна також помітити певне скорочення обсягів експорту на початку 1980-их.

На заміну досі пануючої політики заміщення імпорту та індустріалізації прийшла експортно-орієнтована торговельна політика.[40] Були усунені торговельні бар'єри та знятий контроль за цінами, фінансовий ринок було відкрито після глибокої дерегуляції; до кінця 1970-тих було лібералізовано рух капіталів.[41] Для підвищення ефективності чилійської економіки з точки зору теорії порівняльних переваг імпортні мита були зменшені з понад 100 % до 10 %. Як наслідок, обсяг експорту істотно зріс. Через ряд причин, в тому числі, переоцінку песо, на початку 1980-тих політика вільної зовнішньої торгівлі потрапила в кризу, стрімко зменшився обсяг експорту а дефіциту торгового балансу зріс.[42]

Державний сектор був скорочений, націоналізовані підприємства були повернуті колишнім власникам, державні підприємства були приватизовані. Державна система освіти була частково приватизована. Лише в 1975 році заради приборкання інфляції видатки міністерств, державних установ та закладів освіти були скорочені на 15-25 %. Податкова реформа скоротила частку прямого і прогресивного оподаткування.[43]

В 1979 стартувала програма «Сім модернізацій» (Siete Modernizaciones) якою були запроваджені ринкові реформи не лише в державному секторі, шляхом приватизації, а також і в трудовому кодексі, землеробстві, освіті, охороні здоров'я, соціальному страхуванні та юстиції.[44] В трудовому кодексі було, зокрема, скасовано захист від звільнення та прибрано право на страйки.

Хосе Піньєра попри спротив генералів та опозиції повністю реформував пенсійну систему в Чилі, замість розподільчої солідарної, була створена накопичувальна система, яка отримувала фінансування з інвестування капіталу. Ідея приватизації пенсійної системи народилась в Хосе Піньєра після прочитання книжки Мілтона Фрідмана Капіталізм і свобода, яка вийшла в 1962 році.[45] Замість державної системи охорони здоров'я, була створена система приватного медичного страхування за зразком американської. Починаючи з 1980 року ваучерна система дозволила обирати між державними та приватними навчальними закладами.[46].

До кінця 70-х років темпи інфляції знизилися:[47]

Рік 1973 1974 1975 1976 1977 1978 1979 1980 1981 1982
Інфляція (%) 508,1 376,0 340,0 174,0 63,5 30,3 38,9 31,2 9,5 20,7

Здійснення реформ[ред.ред. код]

Центральне місце в реалізації реформ відіграло створене в 1967 році національне бюро з планування (ODEPLAN).[48][49] Спочатку керівником бюро був призначений Роберто Келлі, пізніше його замінив Мігель Каст, якому вдалось в стислий час перетворити ODEPLAN на основний консультативний орган при міністерствах економіки та фінансів. ODEPLAN організувало обмін з Чиказьким університетом та готувало проекти законів. Економічні радники, які дотримувались поглядів чиказької школи економіки, щільно та глибоко співпрацювали з Gremialistas які складались, в основному, з юристів та політиків, та підтримували режим Піночета від самого початку.[50] Також режим дозволив «реформаторам» високий ступінь автономності в проведенні структурних і неоліберальних перетворень.[51]

На думку економістів, залучених в процес реформування та чилійських ЗМІ, радикальні перетворення стали можливими лише завдяки авторитарності правлячого режиму[52]. Спираючись на принципи, розроблені Фрідріхом фон Хаєком в книзі Шлях до кріпацтва , чиказьким хлопцям вдалось передати ліберально-економічні ідеї в суспільну та політичну сфери.[53] Деякі чиказькі хлопці, наприклад Альваро Бардон і Серхіо де Кастро вважали диктатуру ідеальним режимом для забезпечення нейтралітету ринку. Де Кастро, який відігравав провідну роль серед чиказьких хлопців, писав, що «справжня свобода людини може бути гарантована лише авторитарним режимом, який застосовує насильство, яким встановлює для всіх однакові правила»[54].

Заради ефективного втілення реформ довелось усунути деякі установи громадянського суспільства. Так, були розпущені профспілки.[55]Зокрема в 1981 році для проведення реформи медичного страхування була розпущена профспілка лікарів.[56]

Роль Чиказької школи[ред.ред. код]

Чиказькі хлопці протягом роботи в уряді Піночета були в щільному контакті з представниками Чиказької школи економіки[57]. Так, окрім Мілтона Фрідмана до Чилі їздив Фрідріха фон Хайєка і Арнольд Харбергер, що викликало в чилійській та міжнародній пресі потужний резонанс. Хайєк був почесним президентом Centro de Estudios Públicos а Фрідман прочитав лекцію на державному телебаченні. 1981 року відбулася регіональна нарада Товариства Монт Пелерин в Вінья-дель-Мар[58] З цього приводу Хайєк в інтерв'ю El Mercurio , виправдовував встановлення диктатури, якщо вона з часом забезпечує економічну свободу як необхідну основу лібералізму.[59] Можна також виправдати і принесення в жертву життя одиниць, заради порятунку більшості. «Єдиним прийнятним моральним мірилом для „розрахунку життів“ […] можуть бути лише приватна власність та договір.».[60]

Попри те, що Мільтона Фрідмана часто асоціюють з чиказькими хлопцями, він ніколи не мав офіційної посади та жодного впливу на Піночета[61]. У своїх мемуарах Фрідман схвально описує заходи чиказьких хлопців та підтримує проведені ними реформи державних видатків, податкової системи та охорони здоров'я і пенсійного забезпечення.[62] Чиказькі хлопці в своїх реформах спирались на праці Мілтона Фрідмана, особливо, на книжку капіталізм і свобода .[63] Окрім загальної спрямованості на монетаризм та приватизацію державних підприємств, деякі реформи чиказьких хлопців були запропоновані чиказьким економістом Джеймсом Б'юкененом в наукових публікаціях, як, наприклад, запровадження освітніх ваучерів[64] та створення персоніфікованих накопичувальних пенсійних фондів.[65] Проте, економічна програма чиказьких хлопців в двох моментах істотно відрізнялась від порад Фрідмана[66]. На відміну від порад Фрідмана, імпортні мита усувались поступово, а не раптово. Крім того, Серхіо де Кастро в кінці 1970-х зафіксував валютний курс всупереч порад Фрідмана. Австрійський економічний і суспільний історик Карін Фішер також вважає, що режим Піночета не займався банальним мавпуванням вчень чиказької школи. Були запозичені також ідеї Вірджинської школи політичної економії та австрійської економічної школи.[67]

Криза 1982–1983 рр.[ред.ред. код]

Зростання (%) валового внутрішнього продукту Чилі (помаранчевий) і середнє зростання Південної Америки (синій) (1971–2008). Спад 1973 р. під час правління Альєнде, спади 1975 і 1982 рр. під час правління Піночета.

В 1980 році здавалось, що успіх здійснених реформ беззаперечний. Завдяки гарним економічним показникам, чилійський експеримент і реформи Маргарет Тетчер перетворились не взірець для монетаристів і ринкових лібералів. В колонці в Newsweek 25 січня 1982 р. використав словосполучення «чилійське диво» для окреслення «економічного дива» (англ. economic miracle) — економічних реформ втілених в країні, і «ще більшим політичним дивом» (англ. even more amazing political miracle) було те, що військова хунта погодилась на проведення справжніх ринково-орієнтованих реформ.

Цей образ успішних реформ був заплямований економічною кризою 1982 року, яка потягнула за собою стрімке зменшення реальних доходів, зростання безробіття і крах фінансового ринку.[68] З 50 приватних фінансових установ збанкрутувало 16.[69]

Святкування 9 річниці путчу в розпал банківської кризи, 1982 рік.

Вважається, що економічну кризу 1982–1983 років спричинило декілька внутрішніх та зовнішніх факторів.[70] Жорстка прив'язка песо до американського долара призвела до великого припливу капіталу та завищення ціни песо. Як наслідок, обсяг експорту зменшився, а ринок був заповнений дешевшим імпортом.[71] Надлишок пропозиції грошей через занижену облікову ставку центробанку, разом з недоліками регуляторної політики, спонукали до поширення серед банків ризикованих операцій.[72] Багато чилійських банків належали конгломерату (т.зв. Grupo). Ці банки видавали кредити іншим підприємствам конгломерату на необґрунтовано сприятливих умовах.[73] Якщо ці компанії висловлювали потребу в додаткових кредитах, банки відтерміновували плату за видані кредити або ж видавали нові, аби тільки підприємства уникли неминучого банкрутства.[74]

В 1981 та 1982 роки значні обсяги капіталу були інвестовані чилійськими приватними та державними підприємствами закордон. Це зменшило запаси валютних резервів.[75] Через другу нафтову кризу ціни на імпортовану Чилі нафту підстрибнули. Для приборкання інфляції ФРС США довелось підвищити облікову ставку, що, через жорстку прив'язку песо до долара, вплинуло і на банківську систему та залежну від кредитування економіку Чилі. Водночас, через спричинену нафтовою кризою глобальну економічну рецесію впали ціни і на основний експортний товар — мідь. Країна сповзла у глибоку економічну кризу, яка посилювалась крахом переобтяженою кредитами фінансової системи. Багато підприємств збанкрутіли.[76]

На початку 1980-тих інші країни Латинської Америки також переживали боргову кризу. Особливо постраждали в 1982 році Мексика, Бразилія та Аргентина. Боргова криза 1980-х років в Латинській Америці поставила під сумнів економічну політику [[структуралізму та індустріалізації імпортозаміщення,[77] від якої Чилі відмовилась в 1975 році. Через зростання ціни на нафту на початку 1980-х років в кращому становищі опинились країни-експортери нафти, такі, наприклад, як Венесуела. Специфічне поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників призвело до глибшої економічної кризи в Чилі в 1982–1983 роках в порівнянні з іншими країнами Латинської Америки.[78]

«Прагматичний неолібералізм» 1983–1990 років[ред.ред. код]

Динаміка рівня безробіття (%) Чилі (помаранчевий) і Південної Америки (синій). Крім того, внаслідок рецесії 1981–1982 рр. безробіття в Чилі досягло високого рівня. Деякі джерела оцінюють рівень безробіття в розпал рецесії близько 30 %[79] Рівень безробіття в Південній Америці в 1980–1990 роки був в середньому 6.6 %[80]


Економічна криза спричинила суспільні заворушення, так званий «монетаристський експеримент» був загально визнаний невдалим.[81][82][83] Чиказькі хлопці втратили вплив на економічну політику країни.

Міністр фінансів Серхіо де Кастро запровадив в 1979 році систему фіксованих валютних курсів. Відтоді він зберігався незмінним, попри поради поміркованих економістів девальвувати песо через велику кількість банкрутств. Де Кастро відповідав тим, що мають залишитись тільки найсильніші та найбільш конкурентноздатні підприємства, але в 1982 році мав піти у відставку.[84] Замість нього був призначений Рольф Людерс, який також отримав освіту в Чикагу, але виступав за державне втручання заради порятунку банків. Після націоналізації в 1982 році двох найбільших банків, в 1983 році було націоналізовано ще п'ять банків та два банки потрапили під державний контроль.[85] Центральний банк мав заплатити за зовнішні борги. Критики висміювали ці кроки як «чиказький шлях до соціалізму», оскільки чиказькі хлопці націоналізували банки подібно до соціалістичного уряду Альєнде.[86]

1983 довелося піти у відставку іншим міністрам, в тому числі міністру видобувної промисловості Хосе Піньєра,. Піночет призначав на міністерські пости практичних людей, спочатку це були переважно підприємці, пізніше — чиновники.[87] В аграрній політиці нова команда встановила мінімальні закупівельні ціни та запровадила кредитні субвенції. Імпортні мита на сільськогосподарську продукцію були збільшені, в той час як експорт субсидувався.[88] В цей період великий вплив отримав Ернан Бучі, через заперечення ринково-радикальних реформ до 1983 року отримав назву «прагматичний нео-лібералізм».[89] В 1983 році Бучі обіймав посаду міністра державного планування (ODEPLAN), потім голови банківського нагляду, і в 1984 році Піночет призначив його міністром фінансів. У відповідь на фінансову кризу, він запропонував в 1982 році зміни до банківського законодавства, яке вимагало мінімальні резерви та встановлювало суворий нагляд за банками.[90] Його політика приватизації, однак, була продовженням традицій чиказьких хлопців. Також продовжилось скорочення державних видатків, особливо на соціальні програми.

Міжнародні організації, такі як МВФ і Світовий банк в 1980-ті роки висунули вимоги повернення до суворої фіскальної політики та приватизації банків.[91] Ближче до кінця диктатури Піночета чиказькі хлопці знову стали обіймати більш відповідальні посади та мали більший вплив на економічну політику.

Демократизація[ред.ред. код]

Під час диктатури Піночета багато чилійських економістів, які були критично налаштовані по відношенню діяльності чиказьких хлопців, були вимушені працювати або в міжнародних організаціях, таких, як ECLAC і МОП, або в приватних науково-дослідних інститутах, таких як Товариство досліджень Латинської Америки (CIEPLAN), оскільки багато економістів були звільнені з університетів, та навіть цілі факультети були розпущені.[92] З початком демократизації багато з цих економістів змогли стати політиками та політико-економічними експертами і радниками.[93] В економічній команді першого демократичного уряду християнського демократа Патрісіо Ейлвін 1990 з 23 членів тільки троє вчились в Чикаго, і лише одиного з них, Андрес Санфуентес, президент Banco del Estado, вважають чиказьким хлопцем.[94] Рікардо Френч-Девіс, ще один випускник чиказького університету з першої хвилі обміну студентами, будучи прихильником християнських демократів разом з Карлосом Массад був винятком серед чиказьких хлопців[95]. Третім членом команди зі ступенем чиказького університету був майбутній президент Центрального банку Чилі Роберто Цалер, який в 1982 році публічно піддав критиці «зарозумілість науки і абсолютної істини» чиказьких хлопців.[96]

Підсумки[ред.ред. код]

Радикальні реформ чиказьких хлопців були в період «прагматичного неолібералізму» та демократизації після 1990 року згладжені та доповнені банківським регулюванням і засобами соціальної політики. Орієнтація на ринок і вільну торгівлю, в принципі, збереглась, як при Бучі, так і при лівоцентристських урядах Рікардо Лагоса і Мішель Бачелет[97]. Проте, лівоцентристські уряди здійснили перехід до більш прагматичної неоструктуралістської економічної політики[98].

Подальша діяльність і глобальний вплив[ред.ред. код]

Починаючи з 1983 чиказьких хлопців звільняють з державних посад і, особливо після демократизації режиму, вони стрімко втрачають свій вплив на політику в Чилі. Однак, їм вдалось зберегти присутність та вплив у економічних та суспільно-політичних аналітичних центрах.

Чилі[ред.ред. код]

Хоакін Лавін, кандидат від Альянсу за Чилі на президентських виборах 2005 року.

Після банківської кризи 1982–1983 років чиказькі хлопці та Gremialistas заснували провладну партію Unión Demócrata Independiente (UDI), яка після демократизації (1989 рік) пішла в опозицію[99].

Деякі чиказькі хлопці після втрати посад на початку 1980-тих та демократизації до університетів. Деяці інші пішли працювати в чилійських підприємствах та банках. Також деякі чиказькі хлопці стали міжнародними консультантами або ж стали працювати в аналітичних центрах[99]. Наприклад, Хосе Піньєра надає консультації американському лібертаріанському Інституту Катона з питань пенсійної реформи. Хосе Піньєра вчився разом з братом Себастьяном в Гарварді, під час диктатури Піночета обіймав посаду міністра праці а пізніше міністра шахт, та належить до чиказьких хлопців.

Його брат Себастьян був одним з перших, хто став піддавати критиці політику чиказьких хлопців.[100] На президентських виборах в Чилі (2005/2006 рр.) він обійшов чиказького хлопця Хоакін Лавіна (UDI), але програв у другому турі соціалістці Мішель Бачелет. Себастьян Піньєра переміг на президентських виборах 2010 року і призначив Хоакін Лавіна міністром освіти.

Латинська Америка та решта світу[ред.ред. код]

Протягом 1980-х і 1990-х років економісти, що отримали освіту в Чиказькому університеті (а згодом і в університетах так званої Ліги Плюща, таких як Гарвард і Массачусетський технологічний інститут)[101] здобули політичний вплив в деяких країнах Латинської Америки з авторитарними режимами.[102] В Мексиці це була група, до якої належали Франсиско Хіль Діас, а пізніше президент Карлос Салінас, котрі проводили ринкові реформи починаючи з 1985 року.[103]

Під час правління хунти в Аргентині хунти студент Мілтона Фрідмана Адольфо Сезар Діз служив головою центрального банка в 1981–1986 роки а потім консультантом Світового банку. За правління Карлоса Менема, головою центрального банка в 1991 році був призначений Роке Фернандес, який також отримав освіту в університеті Чикаго, в 1996 він був призначений міністром економіки. З середини 1990-х років на відповідальні економічно-політичні посади були призначені інші чиказькі хлопці.[104][105]

Інші латиноамериканські військові режими, такі, як в Бразилії і Парагваї мали економічну політику майже повністю вільну від ідей чиказької школи.[106]

Ів Дезалей і Брайант Гарт вважають, що обмін досвідом між США і Чилі не був однобічним, натомість, це була "чарівна історія експорту та імпорту, " формування основ вашингтонського консенсусу, які підготовили структурні зміни, втілені Рональдом Рейганом.[107] Світовий банк розглядав в 1980-ті роки економічні реформи чиказьких хлопців в Чилі як взірець для інших країн, але в 1990-ті роки більше уваги стало приділятись правам людини, демократичності, та залученню громадськості у розв'язання проблем.[108] В 1998 році головний економіст Світового банку Джозеф Стігліц оголосив про кінець Вашингтонського консенсусу. Відтоді принципи належного урядування відіграють важливу роль серед вимог для міжнародного кредитування.

Оцінки[ред.ред. код]

Оцінки реформ, втілених чиказькими хлопцями, їхній вплив на економіку та політична легітимність, викликають запеклі суперечки серед економістів та соціологів. Представники чиказької школи, які підтримали чиказьких хлопців під час проведення реформ, звертають увагу на їхню увагу на критику з боку громадськості.

Економічні і соціально-політичні аспекти[ред.ред. код]

Розвиток внутрішнього валового продукту на душу населення Чилі (синій) і Південної Америки (помаранчевий) в доларах США (в поточних цінах). Період правління Піночета виділений сірим тлом.

Якщо чиказьким хлопцям ставлять у провину часткову відповідальність за фінансову кризу 1980-их, тоді слід і визнати їхні заслуги у створенні основ для невпинного економічного розвитку в подальшому[109]. Серед основних здобутків ринкових реформ називають грошову стабільність і, починаючи з кінця 1980-х і початку 1990-х, стрімке зростання чилійської економіки. Тим не менш, їхні успіхи у віддаленій перспективі залишаються спірними.[110] Вплив економічних реформ, втілених чиказькими хлопцями, на економічне зростання оцінюється по різному. Прихильники реформ посилаються на статистику, згідно з якою реальний ВВП Чилі з 1981 до 1990 року зріс на 2,7%, а за темпом зростання перевищив інші великі країни Латинської Америки, таких як Бразилія, Мексика, Венесуела, Аргентина і Перу.[111] Інші автори відзначають, що реальне економічне зростання в період між початком 1970-х і кінцем диктатури в 1990 році було відносно низьким і нижче середнього для країн Латинської Америки.[112] Через скорочення обсягів іноземних інвестицій та зменшення ВВП на душу населення в часи правління Піночета, деякі чилійські економісти відмовляються називати цей період «економічним дивом».[113][114]

Також викликає суперечки вплив економічних реформ чиказьких хлопців на стан економіки у віддаленій перспективі.[115][116][117][118] На думку Френч-Девіс, колишнього головного економіста Центрального банку Чилі а потім радника Економічної комісії ООН для Латинської Америки (ЕКЛАК), радикальний характер шокової терапії став завадою для вищих темпів зростання, а за періодами стрімкого зростання слідували важкі економічні кризи. Стійкого економічного зростання вдалось досягнути лише після переходу до прагматичної політики.[119]

Економіст Джеймс М. Сайфер підкреслює, що під час масштабної приватизації 1975–1978 років підприємства продавались за заниженими цінами та потрапили під контроль декількох великих концернів.[120] Як наслідок, в економіці спостерігалась подальша концентрація капіталу в руках великих Grupos[121].

Часткова приватизація системи охорони здоров'я призвела до збільшення людей без медичної страховки.[122] В окремих випадках доводилось сплачувати великі суми за медичні послуги, а також через прогалини в системі медичного страхування, реформована медична система стала фактично дворівневою, та несла із собою непередбачувані великі фінансові ризики для пацієнтів.[123]

Також стрімко загострились соціальні протиріччя.[124] Статистичні дані свідчать про те, що видатки 20% найбіднішої верстви населення скоротились за перші роки реформ чиказьких хлопців. Споживчі видатки скоротились навіть для нижнього середнього класу та для середнього класу. Проте верхня частина середнього класу мала трохи більше видатків, а багаті 20% змогли істотно збільшити свої видатки:[125]

Домогосподарства 1969 1978
20% (бідні) $ 164 $ 113
20% (нижчий середній клас) $ 255 $ 203
20% (середній клас) $ 337 $ 297
20% (верхній середній клас) $ 443 $ 456
20% (багаті) $ 862 $ 1112

За час диктатури Піночета з 1973 по 1990 відбулось значне збільшення безробіття з майже 5% на понад 7 відсоткових пункти, безробіття зростало і з початком демократизації до 2000 р.[126][127] Під час першої економічної кризи, до початку реформ чиказьких хлопців, рівень безробіття досяг 18%, під час другої кризи 1982 р., коли чиказькі хлопці вже втратили вплив, рівень безробіття досяг 25%.[128]

Рік 1973 1974 1975 1976 1977 1978 1979 1980 1981 1982
Рівень безробіття (у%) 4,7 9,2 18,3 19,2 18,1 13,8 13,4 13,2 20,0 25,0

Навіть прихильники реформ, такі як Гері Беккер визнають, що ринкові реформи не вирішили всіх суспільних проблем. Наприклад, згідно з дослідженням Світового банку, Чилі має вищий рівень нерівності в порівнянні з іншими країнами, частково через те, що видатки на освіту незаможних верств населення недостатні.[129]

Технократія і авторитаризм[ред.ред. код]

Спалення марксистської літератури в перші дні хунти. В листопаді 1986 року Піночет наказав спалити у Вальпараїсо 15 000 примірників книги Гарсіа Маркеса.

Також викликає суперечки те, що ліберально-економічні, ринкові реформи були втілені технократами, або в умовах авторитаризму. Діяльність чиказьких хлопців часто характеризують як технократичну революцію «згори», яка не була обтяжена економічно-політичними проблемами[39]. Чиказькі хлопчики прагнули створити суспільство, де панували би неоліберальні ринкові відносини (market approach), індивідуальна відповідальність замість етатичної залежності від держави.[130] Цей напрямок ідеологій, який був закладений ще під час обміну студентами, дослідники Фонду Форда визнають в ретроспективі надто однобічним: інтереси країн, що розвиваються, неможливо задовольнити втіленням лише однієї точки зору[131].

Провал першого етапу радикальних реформ пояснюють тим, що підручники чиказької школи понад міру ідеологічні та технократичні.[132] Через особливості авторитарного режиму, реформатори не відчували тиску, а тому могли і не враховувати думки зацікавлених груп та тих, кого торкаються ці реформи. З часом виник поділ праці між чиказькими хлопцями та військовою хунтою: перші займались розробкою та втіленням неоліберальних реформ, а другі посилювали свою владу та утримували під контролем невдоволених перетвореннями.[133] Натомість, політолог Карлос Хунеус, що викладає в Католицькому університеті, на основі дослідження про ODEPLAN приходить до висновку, що поділу праці між економістами (яких він назвав «хлопці ODEPLAN») та греміалістами, але вони спільно діяли різними засобами для створення «захищеної демократії» (protected democracy). Важливим кроком в цьому напрямі стала розроблена лідером греміалістів Хайме Гусманом конституція, яка набула чинності в 1981 р. Ця конституція запозичила не лише назву «Конституції свободи» (ісп. La Constitución de la Libertad) Фрідріха фон Хаєка, а й важливі ідеї. Зокрема, в конституції велика увага приділена свободі в неоліберальному розумінні: приватна власність, вільне підприємництво, особисті права. Конституція мала захистити ці свободи від «атак тоталітаризму» та «демократичного втручання».[134]

Північноамериканські економісти, такі як Мілтон Фрідман і Арнольд Харбергер, які попри порушення прав людини підтримали чиказьких хлопців, також зазнали гострої критики з боку колег.[135][136] Розбіжність між політичною та економічної свободою за часів правління хунти, дозволило опозиційно налаштованим економістам додати негативний відтінок до «неолібералізму» та підкреслити його відмінність від класичного лібералізму, який (також згідно з поглядами Хаєка) вбачав обидва види свободи, політичний та економічний, неподільними.[137]

На думку Орландо Летельера «репресії проти більшості і економічна свобода для невеличкої привілейованої групи були двома сторонами однієї медалі».[138][139] Проте, на думку Себастьяна Едвардса, колишнього головного економіста Світового банку для країн Латинської Америки і Карибського басейну, який в часи хунти навчався в Католицькому та Чиказькому університетах: «чиказькі хлопці не брали участі в перевороті … всупереч твердженням деяких критиків, політика чиказьких хлопців не була жорсткою і догматичною, і не все населення було налаштоване проти. Так само помилково стверджувати, що чиказькі хлопці були союзниками військової хунти, яка захопила владу в 1973 році.»[61]

Склад групи[ред.ред. код]

Патрісіо Сільва, серед інших, зараховує до чиказьких хлопців таких членів уряду та радників:[140]

  • Серхіо де ла Куадра (міністр фінансів 1982–1983)
  • Серхіо де Кастро (1975–1976 міністр економіки, фінансів 1976–1982)
  • Мартін Костабал (відповідальний за бюджет 1981–1984, міністр фінансів 1989–1990)
  • Пабло Бараона (міністр економіки 1976–1979)
  • Альваро Бардон (державний секретар в Міністерстві економіки 1982–1983)
  • Марія Тереза Інфанте ​​(міністр праці 1988–1990)
  • Мігель Каст (1978–1980 міністр планування, міністр праці 1980–1982, голова центрального банку 1982)
  • Роберто Келлі (міністр економіки 1978–1980)
  • Феліпе Ламарка (директор податкової служби 1978–1984)
  • Хоакін Лавін (радник міністерства планування, редактор ділової частини El Mercurio)
  • Рольф Людерс (міністр економіки з 1982 по 1983 рік, міністр фінансів 1982)
  • Хуан Карлос Мендес (відповідальний за бюджет 1975–1981, економіст Світового банку, 1982)
  • Андрес Санфуентес (консультант Центрального банку та з питань державного бюджету)
  • Хорхе Селуме (відповідальний за бюджет 1984–1989)
  • Франциско Созу (CORFO 1975)
  • Хуан Віларзу (відповідальний за бюджет 1973–1975, економіст Світового банку, Banco Concepción з 1978)

Чиказькі хлопці, що вчились в інших американських університетах:

  • Ернан Бюхі (міністр фінансів 1985–1989, Колумбія MBA)
  • Карлос Касерес (1982–1983 губернатор, міністр фінансів 1983–1984, міністр внутрішніх справ 1988–1990, Cornell MBA)
  • Хорхе Кауас (міністр фінансів 1974–1976, Колумбія MA)
  • Хосе Піньєра (міністр праці 1979–1980, міністр шахт 1980–1981, доктор філософії Гарвардського університету)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Rawi Abdelal, Mark Blyth, Craig Parsons Constructing the International Economy. — Cornell University Press, 2010. — С. 41. — ISBN 0-8014-7588-0
  2. Anil Hira Ideas and economic policy in Latin America: regional, national, and organizational case studies. — Greenwood Publishing Group, 1998. — С. 135. — ISBN 0-275-96269-5
  3. Joseph L. Love: Зліт і падіння економічного структуралізму в Латинській Америці: нові виміри, В: латиноамериканських досліджень Review, Vol 40, № 3 (2005), стор 100–125, 100f.
  4. Joseph L. Love: The Rise and Decline of Economic Structuralism in Latin America: New Dimensions, In: Latin American Research Review, Bd. 40, Nr. 3 (2005), S. 100–125, 119 див. також Valerie Brender: Economic Transformations in Chile: The Formation of the Chicago Boys. In: American Economist, 1 April 2010.
  5. Stephanie Blankenburg, José Gabriel Palma und Fiona Tregenna: structuralism. In: Steven N. Durlauf und Lawrence E. Blume (Hrsg.), The New Palgrave Dictionary of Economics, Second Edition, 2008.
  6. Hira, Ideas and economic policy in Latin America, С. 93
  7. а б Hira, Ideas and economic policy in Latin America, С. 89
  8. порівнянь про Huneeus Карлос: технократів і політиків, по крайней авторитарних режимів. «ODEPLAN Boys» і «Gremialists» в Чилі за Піночета. В: Журнал досліджень Латинської Америки (2000), т. 32, стор 461–501, 479
  9. а б Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 127
  10. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 129
  11. Валері Brender: Економічна трансформація в Чилі: Формування Chicago Boys. В: американський економіст, з 1 Квітень 2010 року.
  12. Johan van Overtveldt The Chicago School: how the University of Chicago assembled the thinkers who revolutionized economics and business. — Chicago: Agate, 2007. — С. 348–353. — ISBN 978-1-932841-14-5
  13. Валері Brender: Економічна трансформація в Чилі: Формування Chicago Boys. В: американський економіст, з 1 Квітень 2010 року.
  14. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Juan_Gabriel_Vald.C3.A9s_.281995.29_S-127 не вказаний текст
  15. Yves Dezalay, Bryant G. Гарт: інтернаціоналізація палацу війни: юристів, економістів, і конкурс для перетворення Латинської Америки. Університет Чикаго Пресс, 2002, ISBN 0-226-14426-7, с.114
  16. Джон Марков і Вероніка Montecinos: Економісти в Америці. Едуард Елгар Publishing, 2009, ISBN 1-84542-043-8, стор 151
  17. Клаудіа Розетт, якого цитує Мілтона Фрідмана і Роуз Д. Фрідман, дві щасливі люди: Мемуари. Університет Чикаго Пресс, 1999, ISBN 0-226-26415-7, стор чотиреста третій
  18. Валері Brender: Економічна трансформація в Чилі: Формування Chicago Boys. В: американський економіст, з 1 Квітень 2010 року.
  19. Валері Brender: Економічна трансформація в Чилі: Формування Chicago Boys. В: американський економіст, з 1 Квітень 2010 року.
  20. Джеймс Cypher: Політична економія чилійської держави в неоліберальну еру. 1973–2005 роки в: Канадський журнал досліджень в області розвитку, Том 26, № 4, 2005, стор 763, 768
  21. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 209
  22. Hira, Ideas and economic policy in Latin America, С. 91
  23. а б в Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 247
  24. Hira, Ideas and economic policy in Latin America, С. 92
  25. Silva, 2008, С. 147
  26. двадцять третього інституційних режимів в Чилі та Мексиці, 1970–2000 роки, JHU Press, 2008, ISBN 080188800X, р: Франсиско Енріке Гонсалес: Подвійний перехід від авторитарного правління
  27. а б Paul E. Sigmund, 1974, С. 337
  28. Paul E. Sigmund, 1974, С. 338
  29. Наприклад, Елізабет Професор: Чилі: Яка була роль США? (1) більше, ніж допускається. В: зовнішня політика, № 16 (осінь 1974), стор 127–141, 133
  30. Gil Merom, демократія, залежностей, і дестабілізація: струс режиму Альєнде. В: Політична Щоквартальний Science, Vol 105, № 1 (Spring 1990), стор 75-95 85, Fn тридцять третій
  31. Edwards, Left Behind: Latin America and the False Promise of Populism, С. 102
  32. а б Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 16
  33. Valdés, Pinochet’s Economists, С. 18
  34. а б Маріо Sznajder: Хайек в Чилі. : Dan Avnon, Авнер Де-Шаліт: Лібералізм і його практиці. London: Routledge, 1999, ISBN 0-415-19355-9, стор 50, 54
  35. Мілтона Фрідмана і Роуз Д. Фрідман, дві щасливі люди: Мемуари, Університет Чикаго Пресс, 1999, ISBN 0-226-26415-7, стор 398 і сл
  36. Хенаро Arriagada Herrera: Піночет: політика влади. Тематичні дослідження в Латинській Америці. Routledge, London, 1988, ISBN 0-04-497062-5, стр. 80
  37. Мілтона Фрідмана і Роуз Д. Фрідман, дві щасливі люди: Мемуари, Університет Чикаго Пресс, 1999, ISBN 0-226-26415-7, стор триста дев'яносто дев'ятого
  38. Hira, Ideas and economic policy in Latin America, С. 80
  39. а б Silva, In the name of reason, С. 143
  40. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 306
  41. Рікардо Френч-Девіс, економічних реформ в Чилі. Від диктатури до демократії, Анн-Арбор: Мічиганський університет Пресс, 2002, ISBN 978-0-472-11232-6, с.10
  42. Себастьяна Едвардса, Алехандра Кокс Едвардс: монетаризм і лібералізація: чилійський експеримент. Університет Чикаго Прес, 1991, стор 109
  43. Рікардо Френч-Девіс, 10 Мічиганський університет Пресс, 2002, ISBN 978-0-472-11232-6, р: Економічні реформи в Чилі Від диктатури до демократії, Анн-Арбор
  44. Нікола Філліпс: Південний конус моделі: політична економія регіонального розвитку капіталізму в Латинській Америці, Routledge, 2004, ISBN 0-415-34088-8, стор 76
  45. Kristian Niemitz: накопичувальна пенсія на прикладі Чилі. DiplomicaVerlag, Гамбург 2008, ISBN 978-3-8366-5903-1, стор 32
  46. Geraint Джонса і Джилл Джонса: Міжнародний довідник з економіки освіти, Едвард Елгар Publishing, 2007, ISBN 1-84720-196-2, стор триста сімдесят першому
  47. Роберт Г. Wesson: Політика, політики та економічного розвитку в Латинській Америці. Hoover Press, 1984, ISBN 0-8179-8062-8, стор 5
  48. Карлос Huneeus: технократів і політиків, по крайней авторитарних режимів. «ODEPLAN Boys» і «Gremialists» в Чилі за Піночета. F Журналу досліджень Латинської Америки (2000), т. 32, стор 461–501, 485: у
  49. см. Вероніка Montecinos і Джон Марков: Економісти в Америці, Едвард Елгар Publishing, 2009, ISBN 1-84542-043-8, стор 151
  50. Карлос Huneeus: "технократів і політиків в авторитарних режимів. , ODEPLAN хлопчиків і, Gremialists "в Чилі за Піночета, " Журнал досліджень Латинської Америки (2000), т. 32, стор 461–501, 481 і далі
  51. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 306
  52. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 29
  53. Патрісіо Сільва: технократи і політики в Чилі: Від чиказьких хлопчиків в CIEPLAN ченців. В: Журнал досліджень Латинської Америки, Том 23, № 2 (травень 1991 р.), стор 385–410, 395
  54. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 30
  55. Judith A. Teichman: політика звільнення ринки Латинської Америки: Чилі, Аргентина і Мексика. UNC Прес, 2001, ISBN 0-8078-4959-6, стор 183f.
  56. Rossana Кастільоні: Політика скорочення витрат: Скрутні положення соціального захисту в військове правління в Чилі, 1973–1990 У кн.: Політика Латинської Америки і суспільства. Том 43, № 4 (Winter, 2001), стор 37-66, 58 F
  57. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 36
  58. Товариство Монт Пелерин: Минулі зустрічі.
  59. Єжи Szacki: лібералізм після комунізму, Центрально-Європейський університет Пресс, 1995, ISBN 1-85866-016-5, стор 155 F
  60. в інтерв'ю El Mercurio, 19 Квітня 1981 року, німецький переклад цитує Дітер Plehwe і Бернхард Walpen: наукові та науково політики в способах виробництва неолібералізму. Повідомлення Мон Пелерин суспільства і Think Tanks до гегемонії радикального відновлення ринку і збереження. В: PROKLA. Журнал для критичних соціальних наук, 115 (1999), 203–235, стр. 230 F
  61. а б Edwards, Left Behind
  62. см. Мілтон Фрідман і Роуз Д. Фрідман, дві щасливі люди: Мемуари, Університет Чикаго Пресс, 1999, ISBN 0-226-26415-7, стор 398 і далі
  63. Джордж Ritzer: Глобалізація: основний текст. John Wiley і сини, 2009, ISBN 140513271X, стор 111
  64. Geraint Джонса, Джилл Джонса і: Міжнародний довідник з економіки освіти, Elgar Publishing, 2007, ISBN 1-84720-196-2, стор триста сімдесят першому
  65. Емілі С. Ендрюс: 61 за оцінкою Світового банку допомоги, Публікації Світового банку, 2006, ISBN 0-8213-6551-7, стор: Пенсійна реформа та розвиток пенсійної системи
  66. Edwards, Left Behind, С. 102
  67. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 337
  68. Себастьяна Едвардса, Алехандра Кокс Едвардс: монетаризм і лібералізація: чилійський експеримент. Університет Чикаго Прес, 1991, з XVII ст.
  69. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 329
  70. Себастьяна Едвардса, Алехандра Кокс Едвардс: монетаризм і лібералізація: чилійський експеримент. Університет Чикаго Прес, 1991, стор 202 F
  71. Romeo Рей: Історія Латинської Америки, 20 F століття по теперішній час, опублікованій CH Beck, 2006, ISBN 3-406-54093-7, стор 43
  72. Рудольф Шредер: дозвіл конфліктів, культурної спадщини та соціально-економічного прогресу: розвиток різних успіхів країн Східної Азії, Африки і Латинської Америки, Oxford University Press, 1999, ISBN 3161472063, стор 126
  73. Ахтар Хоссейн і Аніс Чоудхурі: Грошово-кредитна та фінансова політика в країнах, що розвиваються: зростання і стабілізацію, Routledge, 1996, ISBN 0-415-10870-5, стр. 54 F
  74. Патрісіо Меллер, християнські Morrisson: Налагодження та справедливості в країнах, що розвиваються. Організація економічного співробітництва і розвитку, ОЕСР Publishing, 1992, ISBN 9264136193, с.32
  75. Рудольф Шредер: дозвіл конфліктів, культурної спадщини та соціально-економічного прогресу: розвиток різних успіхів країн Східної Азії, Африки і Латинської Америки, Oxford University Press, 1999, ISBN 3161472063, стор 126
  76. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 329
  77. Гевін О `Тул: Політика Латинської Америки. Pearson Education, 2007, ISBN 1405821299, S.442.
  78. Peter Winn: жертв чилійського дива: робітники і неолібералізму в епоху Піночета, 1973–2002, Duke University Press, 2004, ISBN 0-8223-3321-X, стор 42
  79. Sebastián Edwards, Alejandra Cox Edwards: Monetarism and Liberalization: the Chilean Experiment. University of Chicago Press, 1991, S. XVII, vgl. auch S. 165.
  80. ECLAC: Barbara Stallings, Jürgen Weller, Job Creation in Latin America in the 1990s: The Foundation for Social Policy, Santiago de Chile, July 2001, таблиця 4 (стор. 15) [1]
  81. Карлос Фортин: Відмова від репресивних монетаризму: Чилі, в 1973-83 третій щоквартальний світу, том 6, № 2 (квітень, 1984), стор 310-326 ..
  82. Себастьян Едвардс: монетаризм у Чилі, 1973–1983: деякі економічні загадки. В: Економічний розвиток і культурні зміни. Том 34, № 3 (квітень, 1986), стр. 535
  83. см також посилання у Жана Dreze, Амартія Кумар вересня: Голод і громадських дій. Oxford University Press, 1991, 231
  84. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 330
  85. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 329
  86. Роберт Г. Wesson: Політика, політики та економічного розвитку в Латинській Америці. Hoover Press, 1984, ISBN 0-8179-8062-8, стор 8
  87. Едуардо Сілва: Від диктатури до демократії: бізнес-держава Nexus в економічних перетворень в Чилі, 1975–1994 порівняльної політології .. Том 28, № 3 (квітень, 1996), стор 299–320, 308 F
  88. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 330
  89. см для B. Франциско Енріке Гонсалес Гонсалес: Dual переходів від авторитаризму: інституційні режими в Чилі та Мексиці, 1970–2000 роки, JHU Press, 2008, ISBN 0-8018-8800-X, стор 98F.
  90. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 332
  91. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 331
  92. Fernando Ignacio Лейва: латиноамериканські neostructuralism: протиріччя після неоліберального розвитку, U Міннесоти Press, 2008, ISBN 0-8166-5328-3, стор 69 F
  93. Патрісіо Сільва: технократи і політики в Чилі: Від чиказьких хлопчиків в CIEPLAN ченців. В: Журнал досліджень Латинської Америки, Том 23, № 2 (травень 1991 р.), стор 385–410, 407
  94. Патрісіо Сільва: технократи і політики в Чилі: Від чиказьких хлопчиків в CIEPLAN ченців. В: Журнал досліджень Латинської Америки, Том 23, № 2 (травень 1991 р.), стор 385–410, 407
  95. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 306
  96. Роберто Платник: El Neoliberalismo Версія EN Una Autoritaria. П'ятдесятих Revista де Estudios Sociales, 1982, № 31, стор
  97. Edwards, Left Behind: Latin America and the False Promise of Populism, С. 105
  98. Leiva, Market, State, and Society in Contemporary Latin America, С. 33
  99. а б Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 255
  100. Роберт Г. Wesson: Політика, політики та економічного розвитку в Латинській Америці. Hoover Press, 1984, ISBN 0-8179-8062-8, стор 9
  101. Yves Dezalay, Bryant G. Гарт: інтернаціоналізація палацу війни: юристів, економістів, і конкурс для перетворення Латинської Америки, Університет Чикаго Пресс, 2002, ISBN 0-226-14426-7, стор 46 фа
  102. Judith A. Teichman: політика звільнення ринки Латинської Америки: Чилі, Аргентина і Мексика, UNC-Прес, 2001, ISBN 0-8078-4959-6.
  103. Judith A. Teichman: політика звільнення ринки Латинської Америки: Чилі, Аргентина і Мексика. UNC Прес, 2001, ISBN 0-8078-4959-6, стор 138
  104. Гері С. Беккер: Латинська Америка багатьом зобов'язана його «чиказькі хлопчики». Business Week з 9 Червня 1997 року.
  105. см. Також Romeo Рей: історія Латинської Америки, 20 F століття по теперішній час, опублікованій CH Beck, 2006, ISBN 3-406-54093-7, стор 43
  106. см. Нікола Філліпс: Південний конус моделі: політична економія регіонального розвитку капіталізму в Латинській Америці, Routledge, 2004, ISBN 0-415-34088-8, стор 65
  107. Yves Dezalay, Bryant G. Гарт: інтернаціоналізація палацу війни: юристів, економістів, і конкурс для перетворення Латинської Америки, Університет Чикаго Пресс, 2002, ISBN 0-226-14426-7, стор 114 .
  108. Ніколя Guilhot: демократія особи: права людини і міжнародного порядку, Columbia University Press, 2005, ISBN 0-231-13124-0, стор сто вісімдесят дев'ятого
  109. Edwards, Left Behind, С. 106
  110. см. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 306
  111. Енріке Р. Карраско: самодержавної Переходи на лібералізм: Порівняння чилійських і російський структурної перебудови. П'ятий закон і сучасні проблеми, т. 5, стор 99-126, 101, виноска: в
  112. Хорхе Nef: Чилійська модель: факти та вимисел. В: Перспективи Латинської Америки, тому 30, № 5 (вересень 2003 року), стор 16-40, 17
  113. З підтверджуючих доказів, Енріке Р. Карраско: Чилі, Його іноземних комерційних кредиторів банку і його уразливих груп. оцінка спільної Case-індивідуальний підхід до кризи заборгованості В: Law & Pol'y Int'l автобус, Vol 24 (1993), стор 273, 308, виноска 154.
  114. см і Рікардо Френч-Девіс: Економічні реформи в Чилі: від диктатури до демократії. Мічиганський університет Преса: Ann Arbor, 2002.
  115. JM Albala-Бертран: монетаризм і лібералізації: чилійських експеримент: з новим Післямова. В: Economic Journal, Vol 102, № 414 (вересень, 1992), pp 1258–1260, 1259f.
  116. Хорхе Nef: чилійська модель фактів і вимислу. В: латиноамериканські перспективи. Том 30, № 5 (вересень, 2003), стор 16-40.
  117. Едуардо Сілва: Від диктатури до демократії: бізнес-держава Nexus в економічних перетворень в Чилі, 1975–1994 У кн.: порівняльна політика, Vol 28 (1996), стор 299–320.
  118. Рікардо Френч-Девіс: Економічні реформи в Чилі: від диктатури до демократії. Мічиганський університет Преса: Ann Arbor, 2002.
  119. Helmut Wittel громадян / Альбрехт фон Хофф: шлях Чилі до соціальної ринкової економіки. ' В: Фонд Конрада Аденауера за кордоном інформації. 1/2004, стор 97, 104
  120. Джеймс Cypher: Політична економія чилійської держави в неоліберальну еру. 1973–2005 роки в: Канадський журнал досліджень в області розвитку, Том 26, № 4, 2005, стор 763, 764 F
  121. Джеймс Cypher: Політична економія чилійської держави в неоліберальну еру. 1973–2005 роки в: Канадський журнал досліджень в області розвитку, Том 26, № 4, 2005, стор 763, 765
  122. Gary L. Albrecht, Рей Фітцпатрік, Сьюзан Scrimshaw: Довідник соціальних досліджень в області охорони здоров'я і медицини, SAGE, 2003, ISBN 0-7619-4272-6, стор четыреста сорок дев'ятий
  123. Jens Полотна, медичне страхування в Чилі: модель для інших країн? в: Том 8 Міжнародного громадського охорони здоров'я, Jacobs, 2001, ISBN 978-3-932136-83-2, стр. 3
  124. Жан Dreze, Амартія Кумар вересня: Голод і громадських дій. Oxford University Press, 1991, 231
  125. Роберт Г. Wesson: Політика, політики та економічного розвитку в Латинській Америці. Hoover Press, 1984, ISBN 0-8179-8062-8, стр. 7
  126. см. Гельмут Гертвіга: Десять років диктатури в Чилі — результати експерименту монетаристської моделі. В: Листя для німецької та міжнародній політиці, 8/1983, стор 1124-38, тут: р 1128th
  127. см. Сандра Лейва, Хайме Sperberg і Дірк Koob: Exklusionsprozesse Латинської Америки ринку праці та пов'язаних з віком страхування винятків на прикладі Чилі та Уругваї. 12 латиноамериканських аналізує 3, жовтень 2002, стор 3-28,: в
  128. см. Гельмут Гертвіга: Десять років диктатури в Чилі — результати експерименту монетаристської моделі. В: Листя для німецької та міжнародній політиці, 8/1983, стор 1124-38, тут: р 1128th
  129. Гері С. Беккер: Латинська Америка багатьом зобов'язана його «чиказькі хлопчики». Business Week з 9 Червня 1997 року.
  130. Оппенгейма, Лоїс Hecht: Політика в Чилі. Демократія, авторитаризм, і пошук для розвитку. Boulder: Westview 1999 року, цитує Карін Фішер: Чилі: від піонера бути модель неоліберальної зростання з соціальною справедливістю? В: Латинська Америка аналізує. 17, 2/2007, стор 157–175, 159
  131. Valdés, Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile, С. 194
  132. Едуардо Сілва: Від диктатури до демократії: бізнес-держава Nexus в економічних перетворень в Чилі, 1975–1994 У кн.: порівняльна політика, Vol 28 (1996), стор 299–320, 305 і сл
  133. Маріо Sznajder: Хайек в Чилі. : Dan Avnon, Авнер Де-Шаліт: Лібералізм і його практиці. London: Routledge, 1999, ISBN 0-415-19355-9, стор 50 53f.
  134. Карін Фішер: Вплив Неоліберали в Чилі до, під час і після Піночета. В: Міровські, P / Плеве, D. (.Ред): Дорога від Мон Пелерин: Виготовлення неоліберальної думки колективної, Cambridge / London: Harvard University Press, 2009, стор 305–346, 327 і далі
  135. Андре Гундер Frank: Економічний геноцид в Чилі: Відкритий лист Мілтона Фрідмана і Арнольда Харбергер. В: економічний і політичний тижневик. Том 11, № 24 (12 червня 1976), стор 880–888.
  136. «Фактична політика» і "терористична економіки. В: економічний і політичний тижневик. Том 12, № 1/2 (8 січня 1977), стор 11-12.
  137. Taylor C. Boss і Йорданії Ганс-Морс: Неолібералізм: З Нью-ліберальної філософії Анти-ліберальний гасло. В: Дослідження з порівняльної міжнародного розвитку, Vol 44, № 2, 2009, ISSN 0039-3606, С. 151 DOI,: 10.1007/s12116-009-9040-5
  138. «Репресії для більшості і економічні свободи для малого привілейованих груп в Чилі дві сторони однієї медалі». Орландо Летельера: чиказькі хлопчики в Чилі: Awfull Toll Економічні свободи. В: The Nation. Двадцять восьмий Серпні 1976 року.
  139. Хорхе Nef: чилійська модель фактів і вимислу. В: латиноамериканські перспективи. Том 30, № 5 (вересень, 2003), стор 16-40, 17
  140. включено в загальній Silva 26 чиказькі хлопчики на (в тому числі жінки), посилаючись, зокрема, поряд з міністрами Державних секретарів, керівників уряду і радниками, П. Сільва: технократи і політики в Чилі: Від чиказьких хлопчиків в CIEPLAN ченці, Журнал досліджень Латинської Америки, Том 23, № 2 (травень 1991 р.), стор 385–410, 391 .
  • Paul E. Sigmund The “Invisible Blockade” and the Overthrow of Allende // Foreign Affairs, 52 (1974 січень) (2) С. 322-340.
  • Fernando Ignacio Leiva Toward a Critique of Latin American Neostructuralism // Market, State, and Society in Contemporary Latin America / William C. Smith, Laura Gomez-Mera. — Blackwell Publ., 2010. — ISBN 978-1444335255
  • Anil Hira Ideas and economic policy in Latin America: regional, national, and organizational case studies. — Greenwood Publishing Group, 1998. — ISBN 0-275-96269-5

Література[ред.ред. код]

  • Sebastián Edwards Chile, Latin America’s Brightest Star // Left Behind: Latin America and the False Promise of Populism. — University of Chicago Press, 2010. — ISBN 978-0-226-18478-4
  • Sebastián Edwards, Alejandra Cox Edwards Monetarism and Liberalization: the Chilean Experiment. — University of Chicago Press, 1991. — 270 с. — ISBN 9780226184890
  • Karin Fischer The Influence of Neoliberals in Chile before, during, and after Pinochet // The Road from Mont Pèlerin: The Making of the Neoliberal Thought Collective / P. Mirowski, D. Plehwe. — Harvard University Press, 2009. — С. 305-346. — ISBN 9780674033184
  • Anil Hira Ideas and economic policy in Latin America: regional, national, and organizational case studies. — Greenwood Publishing Group, 1998. — ISBN 0-275-96269-5
  • Patricio Silva In the name of reason: technocrats and politics in Chile. — Penn State Press, 2008. — ISBN 978-0-271-03453-9
  • Silva Patricio Technocrats and Politics in Chile: From the Chicago Boys to the CIEPLAN Monks // Journal of Latin American Studies, 23 Cambridge University Press (травень 1991) (2) С. 385-410. — DOI:10.1017/S0022216X00014048. — ISSN 0022-216X.
  • Juan Gabriel Valdés Pinochet’s Economists: The Chicago School of Economics in Chile. — Cambridge University Press, 1995. — 352 с. — ISBN 9780521451468

Див. також[ред.ред. код]