Чоботарство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чоботар на вулиці Мумбаї, Індія

Чоботарство або Шевство — ремесло, що займається виробництвом і ремонтом взуття.

Чоботарство — традиційне ремесло, що сягає корінням углиб століть і представляє з себе мистецтво виготовлення взуття різних призначень і видів. В наш час[Коли?] ручне виготовлення взуття шевцями або чоботарями майже зникло, витіснене індустріальним виробництвом взуття допомогою верстатів і операційних ліній. Також зник кустарний, одиночний спосіб виробництва взуття, поступившись місцем великим компаніям-виробникам.

Виробники взуття виробляють велике коло різних взуттєвих виробів, включаючи черевики, сандалі, мокасини і сабо.

Більшість шевців використовують колодки, зроблені з дерева або металу, але, останнім часом, часто матеріалом для колодки служить пластик. Деякі колодки є прямими, в той час як інші різняться — одна для лівої ноги, інша — для правої.

Професія чоботаря (шевця) породила безліч явищ сучасної культури, наприклад, приказку «Швець без чобіт» . Шевцями також називають майстрів із ремонту взуття.

Чоботарство в Україні[ред.ред. код]

Чоботарство в Україні відоме з княжої доби (10 століття), коли шевця звали «кожом'яка» (кожум'яка) або «усмошвец»; перший виправляв (м'яв) шкіру, а другий шив взуття з черевної шкіри («чреве», «черевіе») тварин, звідки і сучасна назва «черевики». Спочатку майстер взуття був кожом'якою і шевцем. У літописі «Повість временних літ» записана легенда про звитяжця кожом'яку, який 992 за князя Володимира Великого переміг у поєдинку печеніга під Переяславом; у Радзивілловському літописі кожом'яку названо «Ян Усмошвец», а в Україні зберігся переказ про Кирила чи Микиту Кожом'яку.

У більших містах, таких як Київ, Чернігів Переяслав, чоботарі мали свої дільниці чи вулиці. У Києві на Подолі існувала історична місцевість Кожум'яки, розташована між Старокиївською горою і Замковою горою, де жили за часів Київської Русі ремісники шевці-кожум'яки. Тепер на цьому місці проходить Кожум'яцька вулиця. З цих часів шевці творили свої товариства, своєрідні зародки пізніших цехів. Татарська навала довела до занепаду чоботарство, яке знову відновлювалося з другої половини 14 століття завдяки постанням цехів у системі маґдебурзького права.

Один з перших шевських цехів постав у Перемишлі 1381 року, згодом вони поширилися в містах і містечках Галичини, Волині й на Наддніпрянщині. З 16 століття на західноукріїнських землях почалася дискримінація українських ремісників, яких не хотіли вступати до цехів, бо, наприклад, привілеями у Львові користувалися тільки шевці-католики, поляки або німці. Тому й велася боротьба українських майстрів львівського шевського цеху 1639 року за рівноправність з поляками.

Один з найбільших цехів шевців був у Києві, який з початку 16 століття знаходився на Подолі. Цей шевський цех мав свій устрій, своєрідний одяг (уніформу), свою корогву і печатку. На емблемі подільських швеців було зображено великий чобіт в оточенні різних жіночих чобітків і черевиків. З сережини 18 століття було споруджено у Києві будинок шевського цеху в стилі українського бароко. У цьому будинку відбувалися збори братчиків — майстрівшевців, а також їхні суди, урочисті церемоніяли і ритуали. У цьому ж будинку діяла також школа для міщаншевців. У 1762 році київський шевський цех об'єднував 643 майстри. У Києві він проіснував до 1886 року, коли його перетворено на спілку «Взаємодопомога».

Добре організовані були швеці у Гадячі, де в 1730-их роках було кілька шевських професійних спілок. У 17-19 столітті чоботарство розвивалося також у Полтаві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Стародубі, Ніжині. Головнішими осередками шевського домашнього промислу на Наддніпрянщині були Решетилівка, Охтирка, Березна, Сміле, Ічня, Котельва, Семенівка та ін.

За австрійським переписом 1773 року у Галичині працювали 5 500 швеців. Тут шевський домашній промисел був розвинений у Городку, Куликові, Буську, Угневі (виробництво чобіт), Старому Самборі, Риботичах, Надвірній, Бучачі, Потоці. У місетчку Угневі існувала в 18891899 роках єдина в Галичині фахова школа для підвищення кваліфікації швеців, якою керував О. Целевич.

До середини 19 століття чоботарство було ручне, згодом у великих підприємствах напівмеханізоване. До 1917 року шевське ремесло постачало 90% продукції взуття, решта вироблялася фабричним способом. Починаючи з 1920-их років розвинулася фабрична продукція взуття.

Культура[ред.ред. код]

Шевство тісно пов'язане з українським побутом, від нього походять прізвища Швець, Шевчук, Шевченко, Шевців, Шевчишин, топонімічні назви: Шевське, Шевці, Шевцівка, Шевченки, Кожум'яки (частина Києва), Шевцівчак. Крім того шевство залишило тривкі сліди в народній творчості і фолкльорі.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]