Чума

Чума (англ. Plague)
Бактерія Yersinia pestis при 200-кратному збільшенні з флуоресцентною міткою. (є причиною різних форм захворювання чумою)
МКХ-10	20
МКХ-9	020
MedlinePlus	000596
eMedicine	med/3381
MeSH	D010930

Чума́ (Pestis) — гостре інфекційне захворювання людей та деяких тварин (головним чином гризунів (300 видів), зокрема пацюків (щурів), з яких інфекцію переносять на людину блохи), що розвивається за типом геморагічної септицемії.

Чуму відносять до категорії особливо небезпечних інфекцій, бо, по-перше, її збудник має високу заразність (до чуми, туляремії, бруцельозу сприйнятливі всі люди), по-друге, збудник здатний спричиняти не тільки епідемії, але і пандемії, по-третє, перебіг хвороби дуже важкий. Відомі три великі пандемії чуми, які забрали близько 200млн. людських життів.

Збудник чуми Yersinia pestis відкритий у 1894 одночасно французом А.Єрсеном та японцем Кітасато. Великий внесок у вивчення чуми зробили українські вчені Д.С.Самойлович (уперше запропонував робити щеплення проти чуми) і Д.К.Заболотний (вивчав природні вогнища чуми, її носіїв).

Джерело інфекції

Карта, що показує поширення чуми в Європі (по роках)

• Джерело інфекції – дикі, синантропні та домашні тварини (біля 300 видів). Основний резервуар інфекції – гризуни (біля 300 видів). Чумні епізоотії описані більш як у 300 видів гризунів. Зараження гризунів відбувається головно через укуси бліх. Існує понад 90 видів бліх-переносників збудника чуми. В організмі блохи Y.pestis розмножуються у стравоході і живляться кров'ю. Заразними є екскременти блохи і кров'яний згусток, який блоха відригує, кусаючи свою жертву. Основними носіями є ховрахи, байбаки, піщанки.

Шляхи інфікування

• Шляхи інфікування:

1. трансмісивний (перенощики – блохи)
2. повітряно-пиловий
3. повітряно-крапельний
4. контактний
5. аліментарний

• В основі патогенезу лежить серозно-геморагічне запалення

Клінічні форми

Залежно від способу зараження розрізняють бубонну, легеневу і кишкову форми чуми; рідко — септичну і шкірну (гнійні пухирці на місці укусу блохи).

Бубон на стегні людини, що страждає від бубонної чуми

Клінічні форми залежать від шляху інфікування:

• Бубонна чума
• Шкірно-бубонна
• Шкірна
• Кишкова
• Легенева
• Первинно-септична
• Вторинно-септична
• Генералізація процесу

Клінічна форма	шлях передачі
Бубонна	трансмісивний
шкірно-бубонна	контактний
шкірна	контактний
Кишкова	аліментарний
Легенева	аерогенний
Первинно-септична	усі можливі
Вторинно-септична	усі можливі

Найпоширеніші форми чуми — бубонна і легенева. Викликається бактерією Yersinia pestis (з лат. чумна палочка); має 3 варіанти - anticus, medievalis та orientalis. Інкубаційний період триває від 2 до 6 днів. Смертність при бубонній чумі коливається від 27 до 95 %, при легеневій майже 100 %.

Хвороба починається раптово: зі сильного головного болю, високої температури, лице стає гіперемійоване, потім воно темніє, під очима з'являються темні кола («чорна смерть»). Бубон (збільшений зональний лімфовузол) з'являється через добу. Іноді хвороба розвивається так швидко, що хворий помирає раніше, ніж з'явиться бубон. Особливо важко протікає легенева чума. Вона може виникнути як результат ускладнення бубонної чуми і при зараженні повітряно-крапельним шляхом. Хвороба розвивається теж дуже бурхливо: лихоманка, висока температура, і вже в перші години додаються болі в боці, кашель спочатку сухий, а потім з мокротинням кров'янистого характеру, з'являється марення, ціаноз, настає колапс, а згодом — смерть. Хворий із легеневою чумою надзвичайно небезпечний для оточуючих.

Діагностика

З метою діагностики досліджують пунктати бубонів, мокротиння, кров, сечу, використовуючи імунофлюоресцентну радіацію, імуноферментний аналіз, полімеразно-ланцюгову реакцію;і проводять бактеріоскопію, виділяють чисті культури й ідентифікують їх. Усі ці роботи здійснюють у спеціалізованих лабораторіях особливо небезпечних інфекцій.

Профілактика

Світове поширення чуми заражених тварин 1998 рік

неспецифічна

- постійний санітарний контроль за водопостачанням

- контроль за технологічним режимом обробки та зберігання харчових продуктів

- боротьба з гризунами

специфічна

Для специфічної профілактики використовують живу атенуйовану вакцину (штам EV) та пероральну вакцину в таблетках. Вводиться перорально, нашкірно. Імунітет - міцний, пожиттєвий.

Імунітет - на 6 місяців^{[Джерело?]}.

Лікування

Етіотропне:

Традиційним засобом першого етапу лікування від Y. pestis були стрептоміцин, хлорамфенікол або тетрациклін. Також є свідоцтва позитивного результату від використання доксицикліну або гентаміцину.

Треба відзначити, що виділені штами стійкі до одного або двох перерахованих вище агентів і лікування по можливості повинне виходити з їх сприйнятливості до антибіотиків. Для деяких пацієнтів одного лише лікування антибіотиками недостатньо, і може потребуватися підтримка кровопостачання, дихальна або ниркова підтримка.

Імунітет:

• стійкий
• довготривалий
• антибактеріальний та антитоксичний
• переважно клітинний
• формується стан ГЧУТ

Історія дослідження

У 18 ст. вчений родом з Чернігівщини Д. Самойлович провадив боротьбу з чумою у Москві (1770), Херсоні та Кременчуці (1784), Тамані (1796), Одесі (1797), Дубосарах (1798) та Теодосії (1799) і один з перших дав детальний опис клініки чуми та запропонував засоби до її лікування й боротьби з нею. Другим українським вченим, який вивчав чуму з 1899, був Д. Заболотний, засновник епізоотології та вчення про природні вогнища чуми Інші українські дослідники чуми — В. Високович, І. Мечніков, М. Гамалія, В. Хавкін (всі з кінця 19 і початку 20 ст.).

Чума — хвороба, відома з найдавніших часів, але перші вірогідні відомості про неї припадають на кінець другого і початок третього століття по Хр. Найвідоміша так звана «юстиніянова чума» (551 — 580), яка виникла у Східно-Римській імперії й охопила весь Близький Схід. Від цієї епідемії загинуло близько 20 мільйонів осіб. У 10 ст. була велика епідемія чуми в Європі, зокрема в Польщі, Україні й у Росії. У 1090 у Києві за два тижні від чуми загинуло понад 10000 осіб. У 12 ст. епідемія чуми кілька разів виникала серед хрестоносців. У 13 ст. в Польщі, Україні та в Росії було кілька вибухів чуми. У 14 ст. в Європі вибухнула найстрашніша епідемія «чорна смерть», занесена зі Східного Китаю. У 1334 від неї загинуло майже 5 мільйонів осіб, що становило 1/4 усього населення Європи. У 1346 чума була занесена до Криму, а у 1351 через Польщу — до України й Росії. В Україні вона особливо лютувала у Переяславі, де знищила все населення. Відтоді епідемії не переводилися в Україні і в Росії впродовж 4 ст., особливо у 1603, 1654, 1738 — 40 і 1769. У 19 ст. чума багато разів виявлялася в російській армії, що оперувала в Малій Азії та на Балканах, звідки вона завжди заносилася до України. З Туреччини та Персії кілька разів завозилася чума до Одеси (1812, 1829, 1837), а 1830 до Севастополя; останні епідемії чуми поширилися в Україні з Росії 1878 та 1896. У 20 ст. чума була занесена до Одеського порту хворими пацюками з чужоземних кораблів й розповсюдилася в місті: 1901, 1902 (49 хворих) й 1910 (141 хворий).

Лікування хворих на чуму - призначається стрептоміцин, іноді левоміцетин та інші антибіотики. Профілактика вводиться влаштуванням спеціальних карантинних заходів у портових містах, дератизації всіх суден, що плавають на міжнародних лініях, створення спеціальних протичумних закладів у степових місцевостях, де водяться гризуни, завданням яких є виявлення епізоотії чуми гризунів і боротьби з ними. Такі вогнища досі трапляються у деяких країнах Азії, Африки та Південної Америки. В Україні чума нині ліквідована повністю.

В 2010 міжнародна група вчених виступила із заявою про те, що епідемії чуми, що двічі спустошували Європу, починалися в Китаї. За словами дослідників, не стала винятком і третя, не настільки серйозна хвиля, яка пройшла в XIX столітті.

Чума в культурі

В японському синтоїстсьому пантеоні бог чуми — Екібіоґамі. Існує повір'я, що не можна вимовляти його ім'я у переповненій кімнаті, щоб не накликати біди.

Див. також

• Чума в Одесі
• Бубонна чума
• Чумна паличка
• Чумний лікар

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
• Галанин М. Бубонная чума, ее историко-географическое распространение. Этнология, симптоматология и профилактика. П. 1897;
• Минх Г. Чума в России. К. 1898;
• Велиловский В., Бурда М., Гамалея Н. Чума в Одессе. О. 1904;
• Дебрак Ф. История чумных эпидемий в России. П. 1905;
• Заболотный Д. Чума. П. 1907; Вайнштейн Е. Чума. О. 1911;
• Златогоров С. Чума. М. 1922;
• Чума на юго-востоке СССР, за ред. Д. Заболотного и В. Омелянского. П. 1926;
• Жуков-Вережников Н. Иммунология чумы. М. — П. 1940;
• Руднев Г. Клиника чумы. М. — П. 1940;
• Зюков А. Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. К. 1947;
• Рогозин И., Фенюк В. профилактика чумы. М. 1955;
• Николаев Н. Чума. М. 1968;
• А.Камю. Чума. 1947.
• Чума - особливо небезпечна інфекція - інформація з медичного сайту