Маруся Чурай
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Маруся Чурай | |
 Маруся Чурай на українській марці |
|
| Народилася | 1625 |
|---|---|
| Померла | 1653 Полтава |
| Проживання | Україна, Річ Посполита |
| Інші імена | Марія |
| Діяльність | співачка, поетеса |
Маруся Чурай (1625—1653) — напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини, що за переказами жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші. Також відома як Маруся Чураївна.
Зміст |
[ред.] Біографія
За переказами, Маруся Чурай народилася у 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році у сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір'ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавского полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганусю з заможньої полтавької сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві вiд сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).
[ред.] Пісні
- «Віють вітри»
- «Ой, не ходи, Грицю»
- «Грицю, Грицю, до роботи»
- «Сидить голуб на березі»
- «Засвіт встали козаченьки» (Засвистали козаченьки)
- «Котилися вози з гори»
- «Ішов Милий Горонькою»
[ред.] Історіографія
У ХІХ столітті постать Марусі — талановитої складачки пісень, — що отруїла зрадливого коханого, хвилювала багатьох діячів української культури. Так, тему отруєння невірного коханця обігрують Левко Боровиковський в баладі «Чарівниця» (1834) та Степан Руданський — балада «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. С. Александрова та драму М. П. Старицького з такою ж назвою. Проте, це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», й тому в них велика доля вигадки. Перша ж спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському (1846—1890), який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай, українська піснетворка». Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій, проте, дійсні факти щедро пересипані авторськими домислами.
У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надрукована історична повість Олександра Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». О. Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Г. Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника.
Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. А. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов'язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.
Багато довідкових та наукових праць ХІХ століття містять матеріали, присвячені Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарського «Маруся Чурай», де зазначено: «З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі „Віють вітри“, „Ой не ходи, Грицю“, „Грицю, Грицю, до роботи“, „Сидить голуб на березі“, „Котилися вози з гори“ та ін.» У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з кращих співачок свого часу». Ще варто згадати статтю професора Київського університету П. Владимирова «Участь російської жінки в розвитку народної словесності й перші російські письменниці XVIII віку», де він зазначає: «Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні „Віють вітри, віють буйні“ або „Ой не ходи, Грицю“ та ін., але? безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійськихпісень» [5, 91]. Отже, П. Владимиров цілком погоджується з думкою, що Маруся Чурай — історична особа.
Але, наприклад, професор М. Возняк вважає, що «лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень („Ой не ходи, Грицю“, „Засвіт встали козаченьки“, „Віють вітри, віють буйні“, „Грицю, Грицю, до роботи“ й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті „Маруся, малороссийская Сафо“ підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень».
Отже, записи переказів про Марусю Чурай до нас не дійшли й, певно, загубилися в архівах, але згадані художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, й про існування Марусі Чурай. Ще одним підтвердженням цього є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Л. Кауфмана:
«Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми „Марина Чурай“, знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом».
[ред.] Образ в культурі
- 1834 — «Чарівниця»: балада Левка Боровиковського.
- 1854 — «Розмай»: балада Степана Руданського.
- 1867 — «Маруся Чурай»: драма Григорія Бораковського.
- 1876 — «Ой не ходи, Грицю…»: оперета Володимира Олександорова.
- 1887 — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: драма Михайла Старицького.
- 1887 — «Маруся Чурай, українська піснетворка»: драма Григорія Бораковського.
- 1896 — «Маруся Чураївна»: драма Володимира Самійленка.
- 1978 — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: художній фільм Ростислава Синько, за мотивами твору Михайла Старицького.
- 1979 — «Маруся Чурай»: історичний роман у віршах Ліни Костенко.
[ред.] Джерела та література
- Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
- Бораковський, Г. Збірник драматичних творів. Т.І. — Львів, 1888.
- Гарский, В. Чурай, Маруся (Марья) Гордеевна // Русский биографический словарь. — СПб., 1902
- Голицын, Н. Биографический словарь русских писательниц. — СПб., 1889. (рос.)
- Костенко, Л. Маруся Чурай / Історичний роман у віршах. — Київ, 1979.
- Шаховский А. Маруся, малороссийская Сафо // Сто русских литераторов. Т.1. — СПб., 1839. — С. 271—273 (рос.)
- Шкляревский, А. Маруся Чурай // Пчела. — СПб., 1877 г., № 45, С. 711—712. (рос.)
