Шахтар (Донецьк)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Шахтар» (Донецьк)
Емблема ФК Шахтар Донецьк.png
Повна назва ФК «Шахтар» Донецьк
Прізвисько «Гірники» (команда, гравці),
«кроти» (уболівальники)
Коротка назва «Шахтар»
Рік заснування 24 травня 1936
Місто Донецьк, Україна
Стадіон «Донбас Арена»
Вміщує 51 504
Президент Україна Рінат Ахметов
Головний тренер Румунія Мірча Луческу
Ліга Прем'єр-ліга
2013-14 1
Домашня
Виїзна


«Шахта́р» — український професіональний футбольний клуб з міста Донецька. Виступає у Прем'єр-лізі чемпіонату України. Створений у травні 1936 року. Володар Кубка УЄФА 2009. Віце-чемпіон СРСР 1975 і 1979, 4-разовий володар Кубка СРСР. 9-разовий чемпіон України (2001-02, 2004-05, 2005-06, 2007-08, 2009-10, 2010-11, 2011-12, 2012-13, 2013-14), 9-разовий володар Кубка України.

Домашні ігри проводить на стадіоні «Донбас Арена», який вміщує 51 504 глядачі.

Історія[ред.ред. код]

Назви клубу[ред.ред. код]

  • «Вугільники» (травень—липень 1936)
  • «Стахановець» (19361946)
  • «Шахтар» (1946—)

Донецький футбол до створення клубу[ред.ред. код]

Першими футболістами на території Донеччини стали британські робітники (переважно валлійці), які приїхали сюди працювати на металургійних підприємствах Джона Юза.

Восени 1911 року при заводі Новоросійського товариства (сучасний Донецький металургійний завод) відкрито «Юзівське спортивне товариство», у складі якого діяв футбольний гурток. Команда існувала до 1919 року і була найсильнішою дружиною Юзівки у дорадянські часи. У 1920-х роках честь міста представляла команда клубу імені Леніна, основу якої становили робітники металургійного заводу. Одним з найвідоміших вихованців цієї команди став Віктор Шиловський — майбутній футболіст і тренер «Динамо» (Київ). Саме колектив клубу ім. Леніна провів перший у Донбасі міжнародний матч — восени 1924 року робітничу збірну Німеччини було розгромлено 5:0. В першій половині 1930-х років лідером міського футболу стало «Динамо», яке успішно проводило товариські ігри з командами інших міст СРСР. Головним суперником динамівців вважали «Буревісник», який виступав на одному з найкращих полів у Сталіно — у місці, де в 1936 році збудовано центральний стадіон «Шахтар».

Створення команди. Перші роки (1936–1941)[ред.ред. код]

Футбольний клуб «Стахановець». 1937 рік

До 1936 року першість СРСР проводили нерегулярно і переважно поміж збірними міст або республік. Всесоюзна рада фізичної культури вирішила провести чемпіонат країни між клубними командами і для колективу зі Сталіно виділено місце у групі «В» (третя за рівнем радянська ліга). Обласна газета «Соціалістичний Донбас» 9 квітня 1936 року опублікувала рішення чиновників: «…До команди увійдуть 22 найкращі гравці Донбасу. Гравці будуть звільнені від роботи на виробництві. Для покращення класу гри запрошено спеціального тренера…»[1] Організатором і першим головним тренером команди став Микола Григорович Наумов, який водночас був польовим гравцем — виступав у нападі. 2 травня 1936 року новостворена команда, поки що під прапором збірної міста, розгромила у товариській грі московський «Фрезер» — 6:0. Офіційний дебют команди відбувся у показовому матчі 12 травня 1936 на стадіоні ім. Балицького в Горлівці з одеським «Динамо» (2:3).

«Шахтар»

У довоєнні роки команда
виступала у барвах ДСТ «Стахановець» —
блакитних і червоних
[2][3]

24 травня 1936 р. «Вугільники» стартували у чемпіонаті СРСР матчем у місті Казань проти місцевого «Динамо» — поразка 1:4. Головними кольорами команди тоді були червоний і блакитний — поєдинок у Казані гості провели у червоних футболках. В перших іграх колектив було заявлено під назвою «Вугільники» (рос. «Угольщики»), яку згодом змінили на «Стахановець». Весняний чемпіонат 1936 року клуб провів невдало, фінішувавши на 7-му місці серед 8 команд. В осінній першості «гірники» піднялись на одну сходинку, зайнявши 6-те місце. Перед сезоном 1937 команда пілсилилась — прийшли талановиті виконавці: воротар Костянтин Скрипченко, оборонці Микола Кузнєцов, Георгій Бікезін і Георгій Мазанов та нападник Григорій Балаба, які стали основою «Стахановця» у 1938–1940 рр.

Сталінці сильно провели чемпіонат, поділивши 2-3 місце (серед 10 команд) з київським «Локомотивом». У 1938 році клас «А» розширили аж до 26 команд, серед яких був і «Стахановець». Команда виступила на хорошому рівні, перемігши, наприклад, віце-чемпіонів того сезону ЦБЧА (Москва) 4:0. Підсумок — 11 позиція. Двох гравців «гірників» було включено до списку 55 найкращих футболістів СРСР: оборонця Георгія Бікезіна під № 5 та нападника Григорія Балабу під № 5.

Наступні два сезони колектив був серед останніх у класі «А»: 12-е серед 14-ти, а через рік 12-е серед 13-ти команд. Вдало розпочала команда чемпіонат 1941 року — після 11 ігор стахановці посідали 5-е місце і зробили сенсацію, здолавши у Москві лідера радянського футболу «Динамо» (Москва) з рахунком 2:0. Але війна, що розпочалася, не дала змогу завершити першість, яка так добре розпочалася для «Стахановця».

Повоєнний період, бронза 1951[ред.ред. код]

Кілька футболістів загинуло на фронті, воротар Костянтин Скрипченко, який під час військових дій був сапером, продовжив кар'єру у «Динамо» (Київ). Під час окупації в місті була команда «Авангард» — вона проводила ігри з командами Макіївки, німецьких та італійських військ. За «Авангард» виступав, зокрема, колишній гравець «Стахановця» Георгій Бікезін. Саме Бікезіну і довірили капітанську пов'язку у 1944–1945 роках, він наново формував колектив після війни. У 1945 році з довоєнного складу залишилось тільки 3 футболістів.

У відновленому чемпіонаті СРСР «Стахановець» увійшов до II групи (друга за рівнем ліга), де був одним з найсильніших: 5-е, 5-е та 2-е місця у 1945–1947 роках. У липні 1946 року товариство «Стахановець» було перетворено на «Шахтар», й відтепер мало поєднувати колективи фізкультури вугільних підприємств країни. Відповідно найсильніша команда Донбасу почала називатися «Шахтар» (Сталіно).

В сезоні 1949 «Шахтар» повернувся до групи найсильніших, але виявився неготовим скласти конкуренцію провідним колективам СРСР. «Гірники» посіли останнє, 18-е місце, а 5 серпня 1949 року зазнали найбільшої поразки в історії виступів у чемпіонатах СРСР — 1:10 від московського «Динамо» у столиці. Одною з причин провального сезону став високий середній вік футболістів — 27 років. Клубу потрібно було негайно запрошувати нових футболістів.

«Шахтар»

Кольори форми
у 1951 році

Завдяки новій спонтанній зміні формату розіграшу чемпіонату СРСР «гірники» залишилися у найвищій лізі. Новим головним тренером став Віктор Іванович Новіков, прийшов ряд нових виконавців. «Шахтар» достойно провів першість і фінішував на 11 позиції серед 19 команд. Яскраво розкрився талант молодого 21-річного нападника Віктора Фоміна, який забив 10 м'ячів та був одним з найкращих у складі команди.

Перед чемпіонатом-1950 до «Шахтаря» перейшли славнозвісний форвард Олександр Пономарьов, який славився своєю результативністю, та гравець середини поля, київський динамівець Олександр Алпатов — вони збільшили атакувальну міць клубу. У чемпіонаті 1951 Пономарьов став чільником атак команди і встановив рекорд результативності серед гравців «Шахтаря» за сезон — 15 голів. 26 червня 1951 р. «гірники» провели одну з найкращих ігор у своїй історії — лідера першості, тбіліське «Динамо», було розгромлено 4:0. Після фінального свистка трибуни вибухнули овацією і винесли героїв матчу на руках. По закінченні останнього туру в «Шахтаря» та куйбишевських «Крильєв Совєтов» виявилось порівну очок, але завдяки кращій різниці забитих і пропущених м'ячів бронзові нагороди отримали українці. Наставником команди у тому сезоні був Віктор Новіков, ворота обороняли 2 рівноцінні гравці — Юрій Петров та Євген Пєстов, лідером оборони був Микола Самарін, у середині поля діяли Олександр Алпатов та Володимир Гавриленко, а в нападі грали, зокрема, Олександр Пономарьов, Леонід Савінов, Віктор Фомін і Дмитро Іванов.

Сенсаційно завершився сезон 1952, за підсумками якого бронзовий призер попереднього року посів передостаннє місце і покинув клас «А». У команді були проблеми з дисципліною, окрім того ряд провідних футболістів отримало травми. Не допомагали набирати очки рідні стіни, оскільки згідно з рішенням керівництва рад. футболу весь чемпіонат провели у Москві в одне коло. У другій половині 1952 року новим головним тренером став колишній футболіст «Шахтаря» Олександр Пономарьов, який добре знав можливості колективу. Перед ним було поставлено завдання повернутися до класу найсильніших.

У 1953 р. «Шахтар» виграв свою підгрупу класу «Б», але у фінальній пульці посів тільки 3-тє місце. Наступного року «гірники» знову виграли змагання у своїй підгрупі, а виграти фінальний турнір допомогло те, що він відбувався у Сталіно — господарі зайняли 1 місце та отримали право у 1955 році перейти до класу «А». Після повернення до найвищого дивізіону «гірники» були середняками, займаючи 7-8 місця серед 12 колективів. Від 1956 до 1960 року тривала тренерська лихоманка — за цей період командою керували 6 тренерів.

У 1957 року добровільне спортивне товариство «Шахтар» було ліквідовано, а команда «Шахтар» (Сталіно) відтоді представляла новоутворене товариство «Авангард». У чемпіонаті 1959 футболісти із Донбасу посіли останнє, 12 місце, і тільки чергова трансформація формату радянської першості врятувала команду від пониження у класі.

Кубкові тріумфи 1960-х[ред.ред. код]

«Шахтар»

З 1961 року клуб зазвичай
грає у помаранчево-чорних кольорах

Після 1960-х років за «Шахтарем» по всьому Радянському Союзу закріпилася слава сильної кубкової команди. Тричі поспіль: у 1961, 1962 та 1963 роках донеччани виходили до фіналу Кубка СРСР і двічі вигравали його. Спеціалісти відзначали дещо прямолінійну, але вольову і швидку гру «гірників» із силовим акцентом.

Всі ці успіхи повязані з приходом у липні 1960 р. нового наставника — Олега Ошенкова. Російський фахівець був відомий українським любителям футболу, адже саме під його керівництвом київське «Динамо» виграло срібні медалі чемпіонату країни, а у 1954 році здобуло перший всесоюзний трофей — Кубок СРСР з футболу. Новий наставник «Шахтаря» налагодив взаємодію між окремими ланками команди, навчив колектив вміло використовувати найсильніші сторони у своїй грі, підняв психологію і впевненість гравців у собі.

Відразу у другий рік роботи тренера «гірники» досягли найвищого успіху у всесоюзних турнірах — виграли Кубок СРСР. По дорозі до фіналу українці обіграли «Динамо» (Хмельницький), «Спартак» (Фергана), «Динамо» (Тбілісі), «Шахтар» (Сталіногорськ) і «Адміралтієць» (Ленінград). Суперником у вирішальній грі було столичне «Торпедо» — чемпіон СРСР, у складі якого грали зірки радянського футболу: Віктор Шустіков, Леонід Островський, Валерій Воронін, Слава Метревелі, Геннадій Гусаров, Валентин Іванов та інші. Після першого тайму рахунок був 1:1, а в другому Юрій Ананченко робить дубль і приносить перемогу «Шахтарю» — 3:1. Успіх команди з обласного центру був сенсаційним — чиновники були настільки впевнені в успіху торпедівців, що на почесних дипломах, які вручили «гірникам», були написані імена футболістів «Торпедо».

У 1962 році «Шахтар» знову виграв Кубок країни, перемігши «Знамя труда» (Орєхово-Зуєво) — команду з класу «Б» з рахунком 2:0. Наступного сезону українці знову вийшли до фіналу Кубка, але цього разу поступилися «Спартаку» (Москва) — 1:2. У чемпіонаті клуб виступав стабільно і у 1964 році посів найвище за останнє десятиліття 5-е місце. В кінці 1960-х років чудові результати показували дублери «Шахтаря» — молоді футболісти перемогли у першостях СРСР 1967 і 1969, а 1968 року посіли 2-е місце. Головним талантом вважали воротаря Юрія Дегтерьова, який регулярно виступав за юнацьку збірну Радянського Союзу. Основа команди потребувала оновлення та свіжою мотивації. За результатами сезону 1968 донеччани посіли 14-е місце, а коли восени 1969 р. «гірники» програли 4 матчі поспіль, тренера Ошенкова звільнили.

Клуб переживав зміну поколінь — у 1970 в іграх чемпіонату на поле виходило 28 футболістів, у тому числі аж 11 дебютантів. Одним з небагатьох, хто добре проявив себе у складі донецького клубу був нападник Едвард Козинкевич, який забив 9 м'ячів і за підсумками сезону увійшов до всесоюзного списку «33 найкращих». Наступного року «Шахтар», зайнявши останнє 16-е місце, вибуває з елітного дивізіону.

1970-ті[ред.ред. код]

Популярним місцем перегляду ігор був терикон біля стадіону, де інколи збиралося кілька тисяч глядачів. 1967 рік

У 1971 р. «гірники» фінішували останніми у найвищій лізі СРСР і понизились у класі. Новим головним тренером став Олег Базилевич, якому вдалося відразу у перший сезон здобути 2-е місце і, таким чином, повернути «Шахтар» до «вишки». Команда зробила сенсацію, з ходу посівши 6-е місце у вищій лізі в 1973 році. Лідерами колективу були воротар Юрій Дегтерьов, захисники Володимир Бєлоусов, Віктор Звягінцев, півзахисники Анатолій Коньков і Валерій Яремченко, нападник Олександр Васін. Найбільшим відкриттям став бомбардир Віталій Старухін, який перейшов до клубу у 1972 році. Його чуття гола і висока результативність зробили нападника ключовим гравцем атаки «Шахтаря» у другій половині 1970-х років.

Проте з 1974 року Базилевич прийняв запрошення Валерія Лобановського тренувати «Динамо» (Київ) і покинув Донецьк. Його замінив Володимир Сальков. В сезоні 1974 «гірники» опустились на 12-е місце, але донеччани підсилились талановитим півзахисником Михайлом Соколовським. Наступного року донецький клуб піднявся на найвище місе у своїй історії, завоювавши «срібло» чемпіонату СРСР. Цей успіх дозволив «Шахтарю» вперше стартувати у єврокубках: 15 вересня 1976 року радянський клуб приймав у рамках Кубка УЄФА команду «Динамо» (Берлін) і переміг з рахунком 3:0. Нічия 1:1 у НДР дозволила «гірникам» пройти до 1/16 фіналу, де донецька команда вибила угорський «Гонвед» — 3:0 вдома та 3:2 на виїзді. У 1/8 фіналу суперником донеччан став славнозвісний туринський «Ювентус», який був основою збірної Італії (Діно Дзофф, Ґаетано Ширеа, Клаудіо Джентіле, Франко Каузіо, Марко Тарделлі, Роберто Бонісенья, Роберто Беттеґа та інші). У Турині «Стара синьйора» впевненно перемогла — 3:0. На матч-відповідь у Донецьку 8 грудня 1976 року, попри холодну погоду, зібралося понад 40 000 уболівальників. Висвітлювати гру прибуло близько 30 італійських журналістів. «Гірники» виграли 1:0 (м'яч забив Валерій Шевлюк) і ця перемога над однією з найсильніших команд світу увійшла до історії українського клубу.

Сезон 1977 донеччани завершили на хорошому, 5-у місці. Найкращим воротарем країни визнано Юрія Дегтерьова за що йому було вручено вручено приз журналу «Огонёк». Українська команда пропустила мало голів (24 у 30 іграх), але друге коло першості провела неяскраво — із 15 матчів аж 12 завершилось унічию. На вістрі атак активно діяв Віталій Старухін, якив вразив ворота суперників 9 разів. У 1978 р. донеччани дійшли до фіналу Кубка СРСР, але там поступились чемпіону, київському «Динамо» — 1:2. У складах обидвох команд відзначились їхні найкращі бомбардири: Блохін зробив дубль, а єдиний гол «гірників» забив Старухін. Того ж року команда вдало виступила у чемпіонаті СРСР, завоювавши «бронзу». У розіграші Кубка володарів кубків 1978/79 команда із Донбасу не змогла нічого протиставити легендарній іспанській «Барселоні» (0:3 на виїзді, 1:1 вдома) і вибула вже на першому етапі змагань.

Сезон 1979 вважають одним з найкращих за всі роки існування «Шахтаря»: клуб став віце-чемпіоном Радянського Союзу, лідер команди Віталій Старухін забив аж 26 голів і став не тільки найкращим бомбардиром чемпіонату, а й був визнаний найкращим футболістом країни. Із самого початку донеччани очолювали турнірну таблицю і втратили першу позицію лише після 21-го туру, коли програли у Києві «Динамо». Перед останньою грою «Спартак» (Москва) мав 48 очок, «Динамо» (Київ) — 47, а Шахтар — 46. Гірники мали перевагу, оскільки обидва суперники донеччан грали на виїзді: спартаківці перемогли, динамівці програли, а «Шахтар», перемігши удома московське «Торпедо», вдруге у своїй історії завойовує срібні медалі.

Кубкові тріумфи 1980-х[ред.ред. код]

Першість 1980 року пройшла нестабільно — донеччани здобували і великі перемоги (5:2 над «Зенітом», 3:0 над тбіліським «Динамо») і зазнавали прикрих невдач (0:5 від «Динамо» Київ). У воротах грало двоє майстрів: 32-річний Дегтерьов чергувався з молодим Віктором Чановим. У підсумку — 6 місце. Найбільшим успіхом сезону стала перемога у Кубку СРСР, де у фіналі з рахунком 2:1 було обіграно тбіліське «Динамо».

У 1981–1982 рр. у клубі почалася зміна поколінь: залишили команду Віталій Старухін, Микола Федоренко, Віктор Звягінцев, Віктор Чанов та ще кілька футболістів. В чемпіонаті-1982 «гірники» були серед аутсайдерів, посівши 14-е місце. Реноме кубкової команди «Шахтар» підтвердив у 1983-му, коли вчетверте і востаннє у своїй історії здобув Кубок СРСР з футболу. На етапі 1/16 фіналу «гірники» розгромили вільнюський «Жальгіріс» 3:0, потім здобули важку перемогу у Москві над «Спартаком» у додатковий час — 3:2. Чвертьфінал проти московського «Динамо» відбувався у Ташкенті: український клуб першим пропустив гол, але не лише відігрався, а й впевнено переміг — 3:1. Півфінал проти «Зеніта» проходив на полі «Шахтаря» у присутності 40 тисяч уболівальників. Основний час приніс нічию 1:1, а додатковий не виявив переможця. Героєм поєдинку став голкіпер донеччанин Валентин Єлінскас, який відбив 2 удари ленінградців — перемога у серії пенальті 5:3. У фіналі гірники перемогли іншу українську команду — харківський «Металіст» — з рахунком 1:0. Переможний м'яч забив на 23-й хвилині Сергій Ященко. Новим чільником нападу став Віктор Грачов, у воротах надійно виступав Валентин Єлінскас.

Перемога у Кубку країни дозволила донеччанам виступати у Кубку володарів кубків 1983/84: радянський клуб легко обіграв данський Б-1901 і швейцарський «Серветт», здобувши 4 перемоги поспіль. В 1/4 фіналу суперником «Шахтаря» став клуб «Порту», який у середині 1980-х років був лідером португальського футболу та основою збірної країни. Перша зустріч відбувалася у Порту і «гірники» здивували господарів, перемагаючи до 37-ї хв. вже 2:0. Проте португальці зрівняли рахунок, а на 70-й хвилині забили переможний м'яч. Два голи на виїзді давали донеччанам хороші шанси на вихід до півфіналу у разі мінімальної домашньої перемоги. Донецьк 21 березня 1984 року був покритий снігом, але навіть у таку погоду на стадіон прийшло близько 50 тисяч фанів (всього заявок на квитки було майже 150 тисяч). На 63-й хвилині рахунок відкрив Віктор Грачов і ця перевага дозволила би «гірникам» пройти суперника за результатами двох матчів. Та на 72-й хв. ірландський легіонер «Порту» Мікі Волш зрівняв рахунок — нічия 1:1 і донеччани вибули з турніру. Для «Шахтаря» 1/4 фіналу залишалося найбільшим досягненням у єврокубках до сезону 2008/09.

Влітку 1984 р. «Шахтар», перемігши у двох матчах дніпропетровський «Дніпро», виграв Кубок сезону (радянська назва Суперкубка країни). Фінал Кубка СРСР-85 (поразка 1:2 від «Динамо» Київ) став останнім значним досягненням донеччан у радянський час. У вищій лізі «гірники» значно погіршили результати: 6, 7, 8 і 14-те місця у 1986–1989 роках, відповідно.

1992–1996[ред.ред. код]

Якщо у вищій лізі чемпіонату СРСР «гірники» були середняками, то у першості незалежної України стали одним із лідерів та фаворитів чемпіонату. Водночас команду покинули кілька важливих гравців, які переїхали до закордонних футбольних ліг: Віктор Грачов, Андрій Канчельскіс та Сергій Щербаков. У 1992 та 1993 роках «Шахтар» посідав четверті місця, а за підсумками першості 1993/94 став віце-чемпіоном України. Сезон 1995/96 й досі залишається найгіршим для «Шахтаря» за місцем, зайнятим у чемпіонаті України — аж 10 сходинка. Не було стабільності кадрів — у матчах першості барви «гірників» захищало аж 35 футболістів. Той чемпіонат почався трагедією, коли 15 жовтня 1995 року на стадіоні «Шахтар» унаслідок вибуху, який був частиною боротьби кримінальних угруповань, загинув президент клубу, Ахать Азіфович Брагін.[4]

Клуб поступово переходив на рейки ринкової економіки: у червні 1993 р. було створено ЗАТ «Футбольний клуб „Шахтар“», наступного року підписано угоду про довгострокову оренду спортивно-тренувальної бази «Кірша», почалося оновлення інфраструктури клубу. У 1999 р. в Кірші було відкрито тренувальний комплекс, який став одним із найсучасніших у Європі. Величезну роль у його побудові відіграли кошти нового власника «Шахтаря» — Ріната Ахметова.

Ера Ріната Ахметова[ред.ред. код]

Гравці «Шахтаря» з кубком України, 2002

Початком нового етапу в історії «Шахтаря» вважають 11 жовтня 1996 р., коли президентом клубу став донецький бізнесмен Рінат Ахметов. Завдяки підсиленню складу та хорошому фінансуванню «гірники» за час його президентства стали поряд з київським «Динамо» беззаперечним грандом українського футболу і, загалом, одним з найбагатших клубів Східної Європи.

З 1997 року донеччани не опускалися нижче від другого місця у чемпіонаті України і регулярно виступали у європейських клубних турнірах. На початку 2000-х років клуб активно купляє іноземних футболістів. У сезоні 2000/01 команда вперше у своїй історії потрапляє до групового етапу Ліги чемпіонів: після поразки у Донецьку від чеської «Славії» 0:1 «помаранчево-чорні» мали обмаль шансів перед повторним матчем у Празі. Всю гру чехи утримували вигідну їм нічию 0:0 і лише на 90-й хвилині Андрій Воробей забив гол, перевівши гру у додатковий час, де українці дотиснули суперника завдяки голу Сергія Ателькіна — 2:0. У своїй групі «Шахтар» посів 3-тє місце, пропустивши вперед «Лаціо» та «Арсенал» і випередивши празьку «Спарту».

У сезоні 2001/02 «гірники» вперше у своїй історії стають чемпіонами України. Цього успіху команда досягла під керівництвом італійця Невіо Скали, який став першим іноземцем, який коли-небуть очолював «Шахтар». Донеччани лише на одне очко випередили багаторічного переможця першостей київське «Динамо». У Лізі чемпіонів український клуб вибув на стадії 3-го кваліфікаційного раунду, програвши бельгійському «Брюгге», а в 1/64 фіналу Кубка УЄФА у Відні місцева «Аустрія» розгромила «гірників» 5:1. Скалу було звільнено — італієць пропрацював у Донецьку лише 9 місяців, а його замінив відомий у минулому футболіст «Шахтаря» Валерій Яремченко.

З літа 2003-го до травня 2004-го наставником був німецький спеціаліст Бернд Шустер. Він, як і Невіо Скала, також не зумів пройти кваліфікацію Ліги чемпіонів і вилетів вже в 1/64 фіналу Кубка УЄФА. Команда виступала нестабільно і керівництво «Шахтаря» відмовилось від послуг німця навесні 2004 року. Згодом Шустер зробив непогану тренерську кар'єру в Іспанії, очолюючи «Хетафе» і «Реал Мадрид».

18 травня 2004 клуб представив нового головного тренера — ним став досвідчений румун Мірча Луческу. Фахівець мав досвід роботи у чемпіонатах Румунії, Італії та Туреччини, тренував, зокрема, «Інтер» (Мілан), «Галатасарай» та «Бешикташ». За час його роботи «гірники» п'ять разів ставали чемпіонами України і щороку (крім сезону 2005/06) виступали у груповому раунді Ліги чемпіонів.

29 серпня 2009 року було відкрито «Донбас Арену» — один з найсучасніших стадіонів Європи. Це перший стадіон у Східній Європі, спроектований і побудований відповідно до стандартів категорії «п'ять зірок». За акредитацією УЄФА та ФІФА — споруда відповідає класу «еліт».

Перемога в Кубку УЄФА 2009[ред.ред. код]

20 травня 2009 року «Шахтар» у двобої з німецьким клубом «Вердер» (Бремен) виграв останній в історії турніру Кубок УЄФА (з наступного сезону турнір отримав назву Ліга Європи). Основний час гри команди завершили з рахунком 1:1. У додатковий час, на 97 хвилині гри, Жадсон забив вирішальний м'яч.

Переможців привітали Президент України Віктор Ющенко, а також прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко.

Головний тренер донецького «Шахтаря» Мірча Луческу першим з іноземних фахівців був удостоєний звання Заслуженого тренера України.

Звання заслужених майстрів спорту за перемогу в Кубку УЄФА були удостоєні 17 футболістів Шахтаря: Андрій П'ятов, Дмитро Чигринський, Олексій Гай, Олександр Кучер, Микола Іщенко, Євген Селезньов, Олександр Гладкий, Даріо Срна, Маріуш Левандовський, Ігор Дуляй, Томаш Хюбшман, Разван Рац, Жадсон, Фернандінью, Ілсінью, Вілліан та Луїс Адріану[5]. До того тільки 4 гравці «Шахтаря» були удостоєні звання Заслужених майстрів спорту: Валентин Сапронов 1963 року, а також Олексій Бєлік, Андрій Воробей та Анатолій Тимощук, яким це звання присвоїли 2005 року за внесок у вітчизняний футбол і вихід збірної України у фінальну частину чемпіонату світу 2006 року.

Європейські клубні турніри[ред.ред. код]

«Шахтар» дебютував у єврокубкових турнірах у сезоні 1976/1977 (Кубок УЄФА). Всього у єврокубках гірники провели 135 ігор (+61 =24 −50 199–184), виступивши у всіх турнірах: Лізі чемпіонів, Кубку володарів кубків, Кубку УЄФА та Кубку Інтертото. За кількістю проведених поєдинків «Шахтар» випереджає усі українські клуби окрім «Динамо» Київ.

Донеччани представляли СРСР у кін. 1970-х — поч. 1980-х рр. і провели за цей період 18 ігор (+10 =3 −5). Єдиним футболістом, котрий зіграв в усіх тих матчах, був Михайло Соколовський, а найкращими бомбардирами стали Віктор Грачов, Сергій Морозов та Михайло Соколовський, які провели по 5 м'ячів.

Після 10-річної перерви «гірники» дебютували на євроарені як представник України — у сезоні 1994/1995. Після 2000 року донеччани регулярно виступають у кваліфікаційних і основних раундах Ліги чемпіонів.

Найбільше ігор: Даріо Срна (72)

Найкращий бомбардир: Брандау (15)

Статистичні дані на 28 серпня 2010.

Уболівальники[ред.ред. код]

«Шахтар» — 2-й найпопулярніший футбольний клуб в Україні; опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведене 2011 року, показало, що «гірників» підтримують 30,4 % українських футбольних уболівальників[6]. Приблизна чисельність фанатського руху — 1-2 тис. осіб. Друзями є фанати «Чорноморця» та «Ворскли». Неприязно донеччани ставляться до фанатів «Дніпра», «Динамо», «Кривбаса», «Іллічівця», «Оболоні», «Металіста», «Металурга», «Арсенала» та «Зорі».[7].

Відвідування[ред.ред. код]

Починаючи із сезону 2000–2001 «Шахтар» незмінно посідає перше місце в Україні за середньою кількістю глядачів на домашньому стадіоні. Відвідуваність домашніх матчів «Шахтаря»[8], середня кількість глядачів на грі чемпіонату країни впродовж сезону:

Поточний склад[ред.ред. код]

(джерело: сайт ФК «Шахтар»)

Футболіст Дата народження Країна
Воротарі
23 Богдан Сарнавський 29 січня 1995 Україна Україна
30 Андрій П'ятов 28 червня 1984 Україна Україна
32 Антон Каніболоцький 16 травня 1988 Україна Україна
35 Микита Крюков 30 квітня 1991 Україна Україна
Захисники
5 Олександр Кучер 22 жовтня 1982 Україна Україна
13 В'ячеслав Шевчук 13 травня 1979 Україна Україна
14 Василь Кобін 24 травня 1985 Україна Україна
18 Іван Ордець 8 липня 1992 Україна Україна
27 Дмитро Чигринський 7 листопада 1986 Україна Україна
31 Ісмаїлі 11 січня 1990 Бразилія Бразилія
33 Дарійо Срна 1 травня 1982 Хорватія Хорватія
38 Сергій Кривцов 15 березня 1991 Україна Україна
44 Ярослав Ракицький 3 серпня 1989 Україна Україна
95 Едуард Соболь 20 квітня 1995 Україна Україна
Півзахисники
6 Тарас Степаненко 8 серпня 1989 Україна Україна
7 Веллінгтон Нем 6 лютого 1992 Бразилія Бразилія
8 Фред 5 березня 1993 Бразилія Бразилія
10 Бернард 8 вересня 1992 Бразилія Бразилія
11 Марлос 7 червня 1988 Бразилія Бразилія
17 Фернанду 3 березня 1992 Бразилія Бразилія
20 Дуглас Коста 14 вересня 1990 Бразилія Бразилія
28 Тайсон 13 січня 1988 Бразилія Бразилія
29 Алекс Тейшейра 6 січня 1990 Бразилія Бразилія
50 Сергій Болбат 13 червня 1993 Україна Україна
77 Ілсінью 12 жовтня 1985 Бразилія Бразилія
Нападники
9 Луїс Адріану 12 квітня 1987 Бразилія Бразилія
19 Факундо Феррейра 14 березня 1991 Аргентина Аргентина
21 Олександр Гладкий 24 серпня 1987 Україна Україна

Виступ клубу за сезонами[ред.ред. код]

СРСР СРСР[ред.ред. код]

Сезон Дивіз. Місце І В Н П ГЗ ГП О Кубок СРСР Європа Примітки
1936
(весна)
3 7 7 2 1 4 14 24 12 1/32 фіналу
1936
(осінь)
3 6 7 3 0 4 11 14 13 -
1937 3 3 9 4 4 1 20 13 21 1/64 фіналу Підвищення
1938 1 11 25 11 7 7 56 51 29 1/4 фіналу
1939 1 12 26 5 10 11 40 55 20 1/4 фіналу
1940 1 12 24 6 4 14 32 43 16 [9]
1941 1 5 11 6 0 5 13 13 12 [9]
1945 2 5 17 9 5 3 36 25 23 1/8 фіналу
1946 2 5 24 10 7 7 45 23 27 [9]
1947 2 2 24 15 4 5 48 19 34 1/32 фіналу
1948 2 3 14 8 3 3 33 15 19 [10] Підвищення
1949 1 18 34 5 8 21 21 73 18 1/16 фіналу
1950 1 11 36 13 7 16 49 63 11 1/8 фіналу
1951 1 3 28 12 10 6 44 30 34 Півфінал
1952 1 13 13 1 6 6 14 26 8 1/32 фіналу Виліт
1953 2[11] 1 14 9 4 1 33 9 22 [12]
1953 2 3 5 3 0 2 6 5 6 Півфінал
1954 2[11] 1 22 17 4 1 56 16 38 [12]
1954 2 1 5 4 1 0 10 1 9 1/4 фіналу Підвищення
1955 1 7 22 4 10 8 23 34 18 1/8 фіналу
1956 1 7 22 7 7 8 30 39 21 [13]
1957 1 8 22 7 5 10 19 35 19 1/4 фіналу
1958 1 8 22 9 3 10 22 32 21 1/8 фіналу
1959 1 12 22 4 5 13 24 43 13 [14]
1960 1[15] 8 20 5 6 9 24 36 16 [16]
1960 1 17 20 4 2 4 10 12 10 Півфінал [17]
1961 1[18] 6 20 7 5 8 22 23 19 [19]
1961 1 12 12 5 5 2 23 14 15 Володар
1962 1[18] 3 20 10 5 5 34 22 25 [20]
1962 1 8 12 5 2 5 13 13 12 Володар
1963 1 11 38 11 14 13 29 33 36 Фіналіст
1964 1 5 32 13 11 8 35 26 37 1/8 фіналу
1965 1 12 32 7 14 11 29 34 28 1/4 фіналу
1966 1 10 36 15 7 14 32 35 37 1/8 фіналу
1967 1 6 36 13 16 7 43 38 42 1/8 фіналу
1968 1 14 38 9 14 15 38 42 32 Півфінал
1969 1[21] 3 18 5 8 5 20 17 18 1/16 фіналу [22]
1969 1 10 26 6 8 12 20 28 20
1970 1 10 32 11 8 13 35 50 30 1/16 фіналу
1971 1 16 30 10 4 16 31 37 24 1/4 фіналу Виліт
1972 2 2 38 19 13 6 57 21 51 1/16 фіналу Підвищення
1973 1 6 30 14 3 13 32 26 31 1/8 фіналу
1974 1 12 30 8 12 10 31 35 28 Півфінал
1975 1 2 30 15 8 7 45 23 38 1/16 фіналу
1976 1 5 15 7 4 4 15 16 18 Півфінал
1976 1 10 15 5 4 6 12 10 14
1977 1 5 30 9 16 5 31 24 34 1/4 фіналу Кубок УЄФА 1/8 фіналу
1978 1 3 30 16 5 9 42 31 37 Фіналіст
1979 1 2 34 20 8 6 57 33 48 Груповий етап Кубок Володарів Кубків 1/16 фіналу
1980 1 6 34 13 9 12 45 40 35 Володар Кубок УЄФА 1/32 фіналу
1981 1 7 34 12 10 12 51 39 34 Груповий етап Кубок УЄФА 1/32 фіналу
1982 1 14 34 10 9 15 42 57 29 Груповий етап
1983 1 9 34 16 3 15 48 40 35 Володар
1984 1 13 34 10 9 15 47 46 29 1/8 фіналу Кубок Володарів Кубків 1/4 фіналу
1985 1 12 34 10 12 12 46 45 30 Фіналіст
1986 1 6 30 11 9 10 40 38 31 Фіналіст
1987 1 7 30 10 10 10 29 31 30 1/16 фіналу
1988 1 8 30 9 10 11 30 28 28 1/8 фіналу
1989 1 14 30 9 5 16 24 36 23 1/4 фіналу
1990 1 8 24 6 10 8 23 31 22 1/8 фіналу
1991 1 12 30 6 14 10 33 41 26 1/8 фіналу

Україна Україна[ред.ред. код]

Сезон Дивіз. Місце І В Н П ГЗ ГП О Кубок України Європа Примітки
1992 Вища ліга 4 18 10 6 2 31 10 26 Півфінал
1992-93 Вища ліга 4 30 11 12 7 44 32 34 1/16 фіналу
1993-94 Вища ліга 2 34 20 9 5 64 32 49 1/8 фіналу
1994-95 Вища ліга 4 34 18 8 8 52 29 62 Володар Кубок УЄФА Кв. раунд
1995-96 Вища ліга 10 34 13 6 15 44 43 45 Півфінал Кубок Володарів Кубків 1-й раунд
1996-97 Вища ліга 2 30 19 5 6 72 28 62 Володар
1997-98 Вища ліга 2 30 20 7 3 61 25 67 1/8 фіналу Кубок володарів Кубків 2-й раунд
1998-99 Вища ліга 2 30 20 5 5 70 25 65 Півфінал Кубок УЄФА 2-й кв. раунд
1999-00 Вища ліга 2 30 21 3 6 60 16 66 1/4 фіналу Кубок УЄФА 1-й раунд
2000-01 Вища ліга 2 26 19 6 1 71 21 63 Володар Кубок УЄФА 3-й раунд ЛЧ — 1-й груповий етап
2001-02 Вища ліга 1 26 20 6 0 49 10 66 Володар Кубок УЄФА 1-й раунд ЛЧ — 3-й кв. раунд
2002-03 Вища ліга 2 30 22 4 4 61 24 70 Фіналіст Кубок УЄФА 1-й раунд ЛЧ — 3-й кв. раунд
2003-04 Вища ліга 2 30 22 4 4 62 19 70 Володар Кубок УЄФА 1-й раунд ЛЧ — 3-й кв. раунд
2004-05 Вища ліга 1 30 26 2 2 63 19 80 Фіналіст Кубок УЄФА 1/8 фіналу ЛЧ — груповий етап
2005-06 Вища ліга 1 30 23 6 1 64 14 75 1/8 фіналу Кубок УЄФА 1/16 фіналу ЛЧ — 3-й кв. раунд
2006-07 Вища ліга 2 30 19 6 5 57 20 63 Фіналіст Кубок УЄФА 1/8 фіналу ЛЧ — груповий етап
2007-08 Вища ліга 1 30 24 2 4 75 24 74 Володар ЛЧ Груповий етап
2008-09 Прем'єр-ліга 2 30 19 7 4 47 16 64 Фіналіст Кубок УЄФА Володар ЛЧ — груповий етап
2009-10 Прем'єр-ліга 1 30 24 5 1 62 18 77 Півфінал ЛЄ 1/16 фіналу ЛЧ — 3-й кв. раунд
2010-11 Прем'єр-ліга 1 30 23 3 4 53 16 72 Володар ЛЧ 1/4 фіналу
2011-12 Прем'єр-ліга 1 30 25 4 1 80 18 79 Володар ЛЧ Груповий етап
2012-13 Прем'єр-ліга 1 30 25 4 1 82 18 79 Володар ЛЧ 1/8 фіналу
2013-14 Прем'єр-ліга 1 ' Фіналіст ЛЄ 1/16 фіналу ЛЧ — Груповий етап

Досягнення[ред.ред. код]

Рекордсмени клубу[ред.ред. код]

Гравці з найбільшою кількістю голів[ред.ред. код]

Станом на 13 квітня 2013 року

# Ім'я Період Чемпіонат Кубок Єврокубки Інші Всього
1 Україна Андрій Воробей 1998-2007 80 22 12 0 114
2 СРСР Віталій Старухін 1973-1981 84 23 3 0 110
3 СРСР Михайло Соколовський 1974-1987 87 11 5 2 105
4 Бразилія Брандау 2002-2008 65 11 15 0 91
5 СРСР Ігор Петров 1982-1991
1994-1996
1998
70 12 2 0 84
6 Україна Сергій Ателькін 1990-1995
1996-1997
2000-2002
61 9 12 0 82
7 СРСР Віктор Грачов 1980-1981
1982-1990
1994
65 10 5 0 80
8 Бразилія Луїс Адріану 2007-н.ч. 48 9 20 3 80
9 Україна Олег Матвєєв 1992-1995
1996-2000
61 16 1 0 78
10 Україна Геннадій Зубов 1994-2004 57 10 6 0 73
  • Інші — Національний Суперкубок

Гравці з найбільшою кількістю матчів[ред.ред. код]

Станом на 13 квітня 2013 року

# Ім'я Період Чемпіонат Кубок Єврокубки Інші Всього
1 СРСР Михайло Соколовський 1974-1987 400 63 18 4 485
2 СРСР Сергій Ященко 1982-1995 384 51 8 1 444
3 СРСР Юрій Дегтерьов 1967-1983 321 47 10 0 378
4 Хорватія Даріо Срна 2003-н.ч. 235 33 95 7 370
5 Україна Дмитро Шутков 1991-2008 267 56 24 0 347
6 СРСР Валерій Рудаков 1974-1986 277 44 16 3 340
7 СРСР Валерій Яремченко 1966-1978 297 32 8 0 337
8 СРСР Віктор Грачов 1980-1981
1982-1990
1994
282 40 6 3 331
9 СРСР Ігор Петров 1982-1991
1994-1996
1998
281 39 10 1 331
10 Україна Анатолій Тимощук 1998-2006 227 39 57 3 326
  • Інші — Національний Суперкубок

Головні тренери[ред.ред. код]

Період Ім'я Трофеї
1936-1937 СРСР Микола Наумов
1938 СРСР Василь Борисенко
1938 СРСР Григорій Архангельский
1939-1941 СРСР Абрам Дангулов
1944-1945 СРСР Микола Кузнецов
1946-1948 СРСР Олексій Костильов
1949 СРСР Георгій Мазанов
1949-1951 СРСР Віктор Новіков
1952 СРСР Костянтин Квашнін
1952-1956 СРСР Олександр Пономарьов
1956-1957 СРСР Василь Єрмилов
1958 СРСР Абрам Дангулов
1959 СРСР Віктор Новіков
1959-1960 СРСР Костянтин Щегоцький
1960-1969 СРСР Олег Ошенков 2 Кубка СРСР
1969-1970 СРСР Юрій Войнов
1970-1971 СРСР Артем Фальян
1971 СРСР Юрій Захаров
1971-1972 СРСР Микола Морозов
1972-1973 СРСР Олег Базилевич
1974 СРСР Юрій Захаров
1974-1978 СРСР Володимир Сальков
1979-1985 СРСР Віктор Носов 2 Кубка СРСР
1 Суперкубок СРСР
1986 СРСР Олег Базилевич
1987-1989 СРСР Анатолій Коньков
1989-1994 СРСР/Україна Валерій Яремченко
1995 Україна Володимир Сальков 1 Кубок України
1995-1996 Україна Валерій Рудаков
1996-1999 Україна Валерій Яремченко 1 Кубок України
1999 Росія Анатолій Бишовець
1999 Україна Олексій Дрозденко
1999-2001 Україна Віктор Прокопенко 1 Кубок України
2001-2002 Україна Валерій Яремченко
2002 Італія Невіо Скала 1 Чемпіонат України
1 Кубок України
2003 Україна Валерій Яремченко
2003-2004 Німеччина Бернд Шустер
2004 Україна Віктор Прокопенко
2004-н.в. Румунія Мірча Луческу 7 Чемпіонатів України
4 Кубка України
4 Суперкубка України
1 Кубок УЄФА

Відомі гравці[ред.ред. код]



Докладніше: Категорія:Футболісти «Шахтаря» (Донецьк)

Ювілейні голи[ред.ред. код]

Ювілейні голи у чемпіонатах України
Прізвище та ім'я футболіста Дата Суперник рахунок
100 Валерій Кривенцов 7 листопада 1993 «Карпати» 3:0
200 Геннадій Орбу 11 серпня 1995 «Кремінь» 4:1
300 Олександр Бабій 11 червня 1997 «Ворскла» 4:0
400 Олег Матвєєв 20 вересня 1998 «Ворскла» 7:3
500 Геннадій Зубов 20 червня 2000 «Зірка» 2:6
600 Сергій Попов 31 жовтня 1998 «Металург» З 0:3
700 Анатолій Тимощук 14 вересня 2003 «Чорноморець» 4:1
800 Брандау 25 травня 2005 «Дніпро» 2:0
900 Маріуш Левандовський 27 жовтня 2006 «Карпати» 4:1
1000 Фернандінью 11 травня 2008 ФК «Харків» 0:3
1100 Дуглас Коста 28 березня 2010 «Арсенал» 3:1
1200 Дентінью 29 жовтня 2011 ФК «Олександрія» 2:3
1300 Олександр Кучер 1 березня 2013 «Волинь» 4:1
Старий логотип клубу
Старий логотип клубу

Власники та фінанси[ред.ред. код]

Генеральний спонсор — «Систем кепітал менеджмент», президент — Рінат Ахметов (основний бізнес — металургія, оцінка стану від «Фокусу» — $14,6 млрд).

За оцінками, бюджет клубу у 2007 році складав близько $85 млн.[23]. За даними Deloitte Football Money League бюджет «Шахтаря» становить 84 млн дол. США[24].

У літнє міжсезоння 2011 р. клуб на трансфери витратив 14,4 млн євро., при цьому нікого не продавши. Завдяки таким витратам Україна потрапила до 10 наймарнотратніших країн світу.[25]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Товарищ Наумов (Журнал «Футбол в лицах» № 3 2005)(рос.)
  2. Откуда у «Шахтера» появились молоточки (zaboysultra.com)(рос.)
  3. Сторінка уболівальників «Шахтаря»/історія клубу(рос.)
  4. «Убийца Алика Грека» Синенко может не дожить до нового приговора («Народна правда», 28 листопада 2008)(рос.)
  5. 17 гравців «Шахтаря» стали заслуженими майстрами спорту
  6. За які клуби вболівають українські любителі футболу (kiis.com.ua, 06.07.2011)
  7. Найбільші фанатські рухи в Україні (tyzhden.ua, 6.11.2011)
  8. За даними довідників Юрія Ландера та сторінки fpl.ua
  9. а б в Не брав участі в розіграші Кубку СРСР
  10. Не потрапив у сітку розіграшу Кубку СРСР
  11. а б Попередній турнір
  12. а б Фінальний турнір
  13. Не проводився
  14. Проводився два сезони 1959/60
  15. Попередній турнір, 2 підгрупа
  16. Фінальний турнір за 13-18 місця
  17. Перехідні ігри за право лишитися в класі «А»
  18. а б Попередній турнір, 1 підгрупа
  19. Фінальний турнір за 11-22 місця
  20. Фінальний турнір за 1-12 місця
  21. Группа 2
  22. Кваліфікований на участь
  23. Сколько тратят футбольные хозяева Украины и России
  24. Дзеркало тижня № 18 (746) 23 — 29 травня 2009 «Ця казкова українська євровесна». Автор: Олександр Мартиненко Перевірено 2005-05-23
  25. transfermarkt.de
  26. Дивимося кліп Гайтани: «Шахтар» — чемпіон!"

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Соскин А. Всё о футболе. Страны. Клубы. Турниры. Футболисты. Тренеры. Судьи. — Москва: Физкультура и спорт, 1972. — 448 с.
  • Левицкий М. Ю., Бабешко А. А. «Шахтеру» — 50. Справочник-календарь. — Донецк: Радянська Донеччина, 1986. — 144 с.
  • «Великие клубы». Приложение к еженедельнику «Футбол» № 3 (26) — березень 2007
  • Кудырко А. Л. Футбол Украины-2008: Статистический справочник. — Киев: КНТ, 2008. — 528 с. ISBN 978-966-373-441-5
  • 65 років футбольній команді «Шахтар» (Донецьк) // Календар знаменних і пам’ятних дат Донецької області. 2001 рік. – Донецьк, 2000. – С. 44–47.