Шевченкове (Глухівський район)

село Шевченкове
Країна	Україна
Область	Сумська область
Район/міськрада	Глухівський район
Рада	Шевченківська сільська рада
Код КОАТУУ	5921589701
Основні дані
Населення	1279
Територія	6,5 км²
Густота населення	197 осіб/км²
Поштовий індекс	41451
Телефонний код	+380 5444
Географічні дані
Географічні координати	051.685 0033.67951°41′07″ пн. ш. 33°40′44″ сх. д.51.685278° пн. ш. 33.678889° сх. д. 51.685278, 33.678889
Середня висота над рівнем моря	179 м
Місцева влада
Адреса ради	41451, Сумська обл., Глухівський р-н, с. Шевченкове, вул. Радянська, 78, тел. 6-55-16
Карта
Шевченкове
Шевченкове

Село Шевченкове, яке до 1945 року називалося Черториги, розташоване на півночі Сумщини серед чудової поліської природи, за 18 кілометрів на захід від районного центру — міста Глухів.

Через село проходить дорога, яка зв'язує місто Глухів з залізничною станцією Воронізька (Терещенська). На відстані 3 кілометрів від села проходить траса республіканського значення М02E101 Київ — Москва.

На північ від села розташований Верхньоесманський заказник.

Майже всі вулиці села заасфальтовані. Село має сім вулиць:

— вулиця Гоголя (старовинна назва Голопузівка);

— вулиця Пролетарська (старовинна назва Довгулівка);

— вулиця Радянська (старовинна назва частини вулиці Шлях, а частини Верби);

— вулиця Заріччя;

— вулиця Пушкіна (старовинна назва Хохівка);

— вулиця Червоноармійська (старовинна назва Московщина);

— вулиця Жовтнева (старовинна назва Шкундовка).

Село засноване в другій половині XV століття. Тут народився російський поет В. І. Туманський (1800—1860).

Історія села Шевченкове

Початок історії

Землі, де пізніше виникло село Черториги, у другій половині XIII -першій половині XIV століття належали Глухівському удільному князівству. Першим Глухівським удільним князем був син Михайла Всеволодовича, князя Чернігівського, якого було вбито в столиці Золотої Орди — Сімеон Михайлович.

"Глухівському удільному князівству належали землі, розташовані між Глуховом і Новосилем, і на північ від Новосіля по верхоріччю Оки, з містами Мценськ, Бєляєв, Новосіль, Воротинськ, Одоєв. Пониззя Сейму, колись густозаселене, після татаро — монгольської навали запустіло і перетворилось на кочовища монголів, які постійно загрожували Глухову. Небезпека зросла, коли землі сусідніх з Глуховом князівств — Воргольського та Рильського у 1278 році були віддані у безпосередню підлеглість темнику Золотої Орди Ногаю. (В. К. Ткаченко, "Глухів. Історико-краєзнавчий нарис, Харків, 1968р, стор. 6.)

Історичні джерела по-різному трактують походження назви села Черториги. Одні, наприклад, вважають, що назва села походить від прізвища князів Черторизьких, яким у свій час належало село. Один з них, Олександр Васильович Черторизький, до 1495 року був Чернігівським намісником великого князя Литовського, а потім перейшов на службу до російського царя. Слід мати на увазі, що землі Чернігово-Сіверщини були захоплені великим князем Литовським Ольгердом десь близько 1356 року. В історико-статистичному описі Чернігівської єпархії говориться:

Своєрідно склалася історія села Черториги. Добра земля, річка Сливка, на якій стояло село, дрімучі ліси не могли не сприяти поселенню тут людей. Після того, як князі Черторизькі перейшли на службу до Московського царя, на землі де виникло село почали прибувати поселенці з центральної Росії. (Историко-статистическое описание Черниговской епархии, книга VII, Чернигов, 1873 г., стр. 333.). Вони поселялися на північному краю села і довго зберігали свої звичаї і мову. Ця частина села, де оселились ці переселенці, в народі називається Московщиною.

З початку XVII ст. сюди прибули біженці з волинського села, зруйнованого кримськими татарами. Волиняни поселилися на південно-східній частині села. Вони також принесли з собою мовні і обрядові особливості. Тому в селі Черторигах дуже довго зберігались відмінності в мові, в проведенні обрядів різних груп населення. Йшли роки, росло село і його населення. Уже в кінці XV ст. воно являло собою великий населений пункт. (там же, стор. 332).

Історія до закріпачення селянства

В середині XVII століття в селі вже діяла Миколаївська церква, яка була розташована на найвищому місці в селі (по вулиці Шлях).

Дерев'яна церква була двокупольною. Проіснувала вона до 1715 року. Під час великої пожежі в селі згоріло 65 садиб, а разом з ними і церква. Відбудовувались селянські господарства, відбудовувалась і церква, на будівництво якої пішло 5 років. Нова кам'яна церква була п'ятикупольною, невеликою, але красивою. Проіснувала церква два століття, до 1933 року. В період радянської влади була розібрана на цеглу, з якої побудували сільській клуб в Слоуті.

В іншій частині села, де проживали вихідці з Росії (вул. Московщина), було побудовано Покровську церкву, яка двічі перебудовувалась. І перший і другий її варіант и були дерев'яними, але весь час вона була двокупольною. В середині ХІХ століття Покровську церкву перебудували, перенісши її на інше місце. Нова споруда була з червоної цегли незвичної архітектури з прекрасним фресковим розписом. Як і Миколаївська, Покровська церква була зруйнована у 30-х роках ХХ століття. Лише залишки фундаменту нагадують зараз про існування в минулому Покровської церкви. Частину ікон селянам вдалось зберегти, вони і зараз знаходяться в помешканнях шевченківців.
З середини XVII ст. село Черториги входило в Глухівську сотню Ніжинського полку. Полковий устрій склався в ході визвольної війни. Військо створювалось за територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об'єднувались у полк. Старшина-полковник на території полку і сотник на території сотні¬ — об'єднувала у своїх рунах військову, адміністративну і судову владу. (Історія УРСР., том 1, АН УРСР, Київ, 1953 р. стор.230). В цей час на території села Черториги значну частину населення складало козацтво. Якщо в 1736 році нараховувалось 142 козацькі сім'ї, то в 1871 р.-207 козацьких дворів. (О.Лазаревський, Описание старой Малороссии, полк Нежинский, том 2, Киев, 1893 г. стр. 438).
Історичні джерела доводять, що цей чудовий край, багата природа, добра земля приваблювали знать. Архівні матеріали "Ю. З. России, том VI " стверджують наступне: «Около с. Землянка находится х. Процовка, принадлежавший в конце XVIII века частью Семену Федоровичу Уманцу (бывшему сотнику, а потом заведывавшему Глуховским имениями Румянцева), а частью в.тов. Ивану Васильевичу Александровичу. Когда последний пожелал свою часть Процовки продать, то в числе покупателей явился и Румянцев, который, по этому случаю, писал в 1775 году к Уманцу:

„Государь мой Семен Федорович. Вы знаете, что я в Землянках давно желал (м. б. — лесу) в вашему соседствие, для тетеревиной охоты, которая там мне луче всех других … показалась. Сказыают, что некто г. Александрович продает там свою деревню или хутор, за тысячу двести рублей. Прошу Вас, прикажите, ежели, дешевле не можно, за ту цену купить хотя совершить крепость, ко мне сообщите в дом. Пробываю к нам всегда с усердием ваш покорный слуга Румянцев-Задунайский. 1 сентября, 1775 года.“ Но за пять дней до этого письма, Процовка уже была куплена у Александровича, за 1200 рублей Ос. Гр. Туманским, у которого тут же по соседству, был свой хутор Брилевка. Узнав о желании Румянцева, Туманский поспешил уступить ему Процовку и 12 октября, того же 1775 года была написана купчая на имя Румянцева, за ту же цену.» (стр. 290).

Після визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, (1648 — 1654 рр.) село Черториги знаходилось в підпорядкуванні Глухівської ратуші, а пізніше опинилося в розпорядженні гетьмана.

На раді в Глухові в 1750 року старшина за вказівкою царського уряду обрала К. Розумовського гетьманом, одночасно він дістав ранг фельдмаршала і багаті маєтки. Запорозька Січ спеціальною грамотою була підпорядкована його владі.

В ці роки на Лівобережній Україні проходив процес закріпачення селянства. Універсалом гетьмана К.Разумовського 1760 року село Черториги було віддано у власність генеральному писарю Василю Григоровичу Туманському.

Шевченкове за часів Туманських

З середини XVII ст. село Черториги входило в Глухівську сотню Ніжинського полку. Полковий устрій склався в ході визвольної війни. Військо створювалось за територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об'єднувались у полк. Старшина-полковник на території полку і сотник на території сотні¬ — об'єднувала у своїх рунах військову, адміністративну і судову владу. (Історія УРСР., том 1, АН УРСР, Київ, 1953 р. стор.230).

В цей час на території села Черториги значну частину населення складало козацтво. Якщо в 1736 році нараховувалось 142 козацькі сім'ї, то в 1871 р.-207 козацьких дворів. (О.Лазаревський, Описание старой Малороссии, полк Нежинский, том 2, Киев, 1893 г. стр. 438).

Василь Туманський був родоначальником династії поміщиків яким, належало село Черториги на протязі більше ста років.

Поміщику Туманському в 1781 році належав в селі Черторигах 81 селянський двір. Скоро Туманські прибрали до своїх рук значну частину селян, вихідців з козаків і належні їм землі. Мало в своєму розпорядженні кріпаків і Черторизьке духівництвом. У 1781 році місцевому попу Євдокиму Лучницькому належав найкращий будинок і 15 кріпацьких господарств, а його нащадкам вдалось значно збільшити кількість кріпаків.

Жителі села Черториги здавна займались землеробством. Для сплати податків селяни змушені були частину сільськогосподарських продуктів вивозити для продажу в місто Глухів і містечко Вороніж та Короп. З давніх часів тут виробляли спиртні напої. які реалізовувалися на базарах великих населених пунктів. (Опис Новгород-сіверського намісництва 1779—1781 р. р., Київ, 1931, ст. 451).

28 Лютого 1800 року в селі Черторигах народився майбутній російський поет Василь Іванович Туманський. (Опис Новгород-сіверського намісництва 1779—1781 р. р., Київ, 1931, ст. 451).

З 1796 року були проведені зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії, а Слобідська Україна — Слобідсько -Української губернії (в 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську).

На початку ХІХ століття Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Чернігівською та Полтавською. Село Черториги з цього часу почало входити до складу Чернігівської губернії. З початку ХІХ століття продовжується процес дальшого посилення кріпосних відносин в Україні. На Лівобережжі, де кріпосне право було остаточно оформлене в кінці XVIII століття число селян-кріпаків досягло 35 % . Поміщик Туманський, який панував тоді в селі Черториги, володів 1606 десятинами землі, мав 291 кріпак-чоловік, не враховуючи великої кількості жінок-кріпачок. Місцевий поміщик експлуатував селян: з кожного двору щорічно брався оброк до 30 карбованців, а за наділ землі чоловіки відробляли 140 і жінки 120 днів на рік. (Приложение к трудам редакционных комиссий для составления положення о крепостных, выходящих из крепостной зависимости, Сведенья о помещичьих имениях, том VI, Санкт — Петербург , 1860 год, стр 6-7.)

Щоб ширше використовувати кріпосну працю малоземельних та безземельних селян, багато поміщиків, в тому числі і Туманський, позбавляли селян наділів. Цих селян переводили в розряд дворових, змушували відбувати безперервну панщину і платити за роботу натурою — мізерним місячним пайком і одягом. Місячина була жорстокою, виснажливою формою поміщицької експлуатації, яка більше ніж інші форми наближала працю селян-кріпаків до рабської праці.

Феодально-кріпосницький лад ставав непридатним для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості. Царизм був змушений у 1861 році провести реформу з ліквідації кріпосного права.

Після реформи 1861 року життя селян села Черториги не поліпшилось. Поміщик Туманський дав їм на 13 % землі менше, ніж вони мали до реформи. Собі поміщик залишив 898 десятин лісу і весь сінокіс. В його розпорядженні був винокурний завод.

(Оценка недвижимого имущества Черниговской губернии, Чернигов, 1886 год, стр 38.).

Поміщик Туманський на кабальних умовах здавав землю селянам в оренду. За кожну десятину селяни повинні віддавати поміщику половину зібраного урожаю і відробляти 2 кінних і 2 піших дні. (Шлыкевич, "Материалы для оценки земельных угодий, том ХІ, Глуховский уезд . Чернигов, 1884 год, стр. 103).

На ще більш тяжких умовах селяни повинні були орендувати у Туманських сінокоси: з кращих ділянок вони відвозили хазяїну дві третини, а з гірших -половину зібраного сіна. Туманским належали майже всі жителі села Черториги, вони володіли лісом, на тяжких умовах видавали селянам в позичку насіння та гроші. Життя в селі пожвавилось, коли через нього проліг поштовий тракт до Воронежа. В селі знаходилась поштова станція.

(П. Семенов. Словарь Российской империи, 1867 год. стр.695).

В селі Черториги вперше в 1870 році була збудована дерев'яна школа. В 1889 році в цій школі навчалось 102 хлопчики, (населення села в 1886 році становило 3131 чоловік.) Закінчували місцеву трикласну школу одиниці. Так у 1889 році її закінчили всього 7 учнів. Земство відпускало на школу 320 карбованців на рік. З цих коштів вчителю виписувалось 240 карбованців, а на потреби школи відпускалось всього 20 карбованців.

(Журнал «Земський сборник» Черниговской губернии, 1891.,№ 4-5 (апрель-май), стр 66.) Діти заможних жителів села могли скласти іспити за 4 класи лише у волості (село Тулиголове, за 10 кілометрів від Черториг).

У 1896 році в селі відкрилась церковно-парафіяльна школа, яка проіснувала на кошти селянської общини до 1914 року. Ця школа розміщувалась в приватному будинку. Першим вчителем церковно-парафіяльної школи був житель села Чорториг Захар Брейчук, який сам має освіту за 4 класи. Наставником і керівником цієї школи був сільський піп. На початку 1900 року в ній вчителював односельчанин Попченко Прохор Іванович, який у 1907 році був заарештований за участь у революційному русі. В селі панівною була неграмотність.

Село напередодні Першої Світової війни

З 1796 року були проведені зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії, а Слобідська Україна — Слобідсько -Української губернії (в 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську).

На початку ХІХ століття Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Чернігівською та Полтавською. Село Черториги з цього часу почало входити до складу Чернігівської губернії.

З початку ХІХ століття продовжується процес дальшого посилення кріпосних відносин в Україні. На Лівобережжі, де кріпосне право було остаточно оформлене в кінці XVIII століття число селян-кріпаків досягло 35 %.

Поміщик Туманський, який панував тоді в селі Черториги, володів 1606 десятинами землі, мав 291 кріпак-чоловік, не враховуючи великої кількості жінок-кріпачок. Місцевий поміщик експлуатував селян: з кожного двору щорічно брався оброк до 30 карбованців, а за наділ землі чоловіки відробляли 140 і жінки 120 днів на рік. (Приложение к трудам редакционных комиссий для составления положення о крепостных, выходящих из крепостной зависимости, Сведенья о помещичьих имениях, том VI, Санкт — Петербург , 1860 год, стр 6-7.)

Щоб ширше використовувати кріпосну працю малоземельних та безземельних селян, багато поміщиків, в тому числі і Туманський, позбавляли селян наділів. Цих селян переводили в розряд дворових, змушували відбувати безперервну панщину і платити за роботу натурою — мізерним місячним пайком і одягом. Місячина була жорстокою, виснажливою формою поміщицької експлуатації, яка більше ніж інші форми наближала працю селян-кріпаків до рабської праці.

Феодально-кріпосницький лад ставав непридатним для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості. Царизм був змушений у 1861 році провести реформу з ліквідації кріпосного права. Після реформи 1861 року життя селян села Черториги не поліпшилось. Поміщик Туманський дав їм на 13 % землі менше, ніж вони мали до реформи. Собі поміщик залишив 898 десятин лісу і весь сінокіс. В його розпорядженні був винокурний завод. (Оценка недвижимого имущества Черниговской губернии, Чернигов, 1886 год, стр 38.).

Поміщик Туманський на кабальних умовах здавав землю селянам в оренду. За кожну десятину селяни повинні віддавати поміщику половину зібраного урожаю і відробляти 2 кінних і 2 піших дні. (Шлыкевич, "Материалы для оценки земельных угодий, том ХІ, Глуховский уезд . Чернигов, 1884 год, стр. 103).

На ще більш тяжких умовах селяни повинні були орендувати у Туманських сінокоси: з кращих ділянок вони відвозили хазяїну дві третини, а з гірших -половину зібраного сіна. Туманским належали майже всі жителі села Черториги, вони володіли лісом, на тяжких умовах видавали селянам в позичку насіння та гроші.

Життя в селі пожвавилось, коли через нього проліг поштовий тракт до Воронежа. В селі знаходилась поштова станція. (П. Семенов. Словарь Российской империи, 1867 год. стр.695).

В селі Черториги вперше в 1870 році була збудована дерев'яна школа. В 1889 році в цій школі навчалось 102 хлопчики, (населення села в 1886 році становило 3131 чоловік.) Закінчували місцеву трикласну школу одиниці. Так у 1889 році її закінчили всього 7 учнів. Земство відпускало на школу 320 карбованців на рік. З цих коштів вчителю виписувалось 240 карбованців, а на потреби школи відпускалось всього 20 карбованців. (Журнал «Земський сборник» Черниговской губернии, 1891.,№ 4-5 (апрель-май), стр 66.)

Діти заможних жителів села могли скласти іспити за 4 класи лише у волості (село Тулиголове, за 10 кілометрів від Черториг). У 1896 році в селі відкрилась церковно-парафіяльна школа, яка проіснувала на кошти селянської общини до 1914 року. Ця школа розміщувалась в приватному будинку. Першим вчителем церковно-парафіяльної школи був житель села Чорториг Захар Брейчук, який сам має освіту за 4 класи. Наставником і керівником цієї школи був сільський піп. На початку 1900 року в ній вчителював односельчанин Попченко Прохор Іванович, який у 1907 році був заарештований за участь у революційному русі. В селі панівною була неграмотність.

Шевченкове за часів Першої Світової війни

Великим нещастям в кожний двір увійшла перша світова війна 1914 року між двома угрупованнями капіталістичних держав: Троїстого союзу і Антанти. Багато чоловіків села були змушена кинути рідний дім, сім'ю і йти на фронт захищати інтереси поміщиків, капіталістів і царизму.
На фронтах Першої Світової війни воювали і наші земляки. За опитуванням населення їх було 16 (дані не точні) . В результаті опитування нам стало відомо, що на Східному фронті під час 1 Світової війни воював і Артамонов Сергій Григорович. В сім'ї бережно зберігається пам'ять про діда-прадіда. Зберігаються фотокартки, особисті речі, письмові спогади і найбільша цінність — Георгіївські хрести, які Сергій Григорович Артамонов отримав за бойові заслуги під час І світової війни.
Користуючись спогадами, літературою про вищезгадані події, ми змогликоротко описати життя С. Г. Артамонова.народився С. Г. Артамонов 4 січня 1888 року в селі Черториги (Шевченкова) в заможній селянській родині. Сім'я змогла дати освіту Сергію. Так, як сім'я мала велике господарств — крупорушку, млин, то хлопцю довелося працювати у господарстві батьків. І все ж його вабила військова справа. Наполегливість хлопця привела до того, що в 1904 році батьки віддали сина на навчання до Харківського військового училища. Розпочав навчання Сергій Григорович у складний час, адже у 1905 році розпочалась І російська революція, а потім реакція. Отримавши військову освіту, служив у військовій частині в Катеринославській губернії. Із листів додому було зрозуміло, що професія військового йому подобається, але мабуть він її залишить із-за того, що іноді його військову частину направляють на придушення робітничих виступів у Катеринославі. Із-за відмови стріляти в робітників на мітингу, Сергія Григоровича понизили в званні.

Може б С. Г. Артамонов і залишив би службу, але розпочалася І світова війна, і він був направлений на фронт разом із своєю частиною. Брав участь у боях за Рава-Руську (вересень 1914 року) на Південно-Західному фронті і відразу відзначився. За мужність і героїзм був відзначений Георгієвським хрестом. Брав участь у штурмі фортеці Перемишль, де був поранений і на 3 місяці потрапив до лазарету.
Повернувся у стрій у лютому 1915 року, брав участь у обороні Чернівців, але разом з російськими військами змушений був відступати. Другий георгіївський хрест, С. Г. Артамонов отримав, коли служив під керівництвом генерала Брусилова. Наприкінці травня 1916 року російські війська розпочали наступ і після перемоги у битвах під Барановичами і під Ковелем захопили Буковину і східну частину Галичини, включно з Тернополем та Західну Волинь з Луцьком, Ця операція для російської армії була вдалою і царський уряд не поскупився на нагороди, так на грудях Артамонова С. Г. з'явився другий Георгіївський хрест.
Був випадок, коли С. Г. Артамонов потрапив в полон до австрійців, але його випустили українці австрійської армії. Після 1917 року Сергій Григорович опинився в Червоній Армії. Воював під керівництвом Котовського на Одещині. Після завершення І Світової війни та Громадянської війни він повернувся додому.
І Світова війна принесла народу море крові, смерть і каліцтво Вона привела до дезорганізації господарства країни: закривалися фабрики і заводи не вистачало сировини і палива, із-за недостачі робочих рук скоротилися площі посівів. В країні настав голод. Зростає незадоволення селян, яке іноді переростає в революційні виступи. Вечорами в селі Черториги можна було почути журливі пісні селян, а іноді і пісні, спрямовані проти існуючого ладу:
«Не надо нам монархов,
Не надо нам попов.
Бей спекулянтов
Дави кулаков»
(Спогади жителя села Шевченкове Сорбата Дмитра Михайловича.)

Місцевості

Голопузівка

Місцевість села, сучасна вулиця Гоголя, має кумедну народну назву, що відповідає розташуванню і вигляду вулиці. Колись тут була пустинна місцевість, серед якої височив специфічний пагорб, який своїм виглядом нагадував живіт. До 17 століття вищезгадана місцевість була незаселена через те, що місцевість пронизувалась вітрами з усіх боків. Навіть нечисленні дерева, які росли тут, не виростали високими. Спочатку пагорб розробили під городи, на що пішло багато часу, і лише на початку ХХ століття тут з'явились перші сільські хати. Люди освоїли ці землі, і якщо раніше на Голопузівці майже не росли дерева, то зараз на цій вулиці вирощують сливи та вишні. Вулиця і у наш час малозаселена — всього декілька дворів.

Хохівка

Переселенці з Московщини називали вулицю, засновану волинянами, Хохлівкою, а мешканців вулиці — хохлами. З часом назва трансформувалась в Хохівка. Сучасна вулиця Пушкіна дуже вузька, як і у давнину. Проїхати двом автомобілям назустріч одночасно вулицею важко. Існує легенда, що на цій вулиці було два колодязі з журавлями, а вода в них різна. В одному колодязі вода була неглибоко, звичайна, як і всюди в інших колодязях, а в іншому «молодильна». Вважалось що той, хто постійно пив воду і готував страви на ній, той довго мав «свіжий» вигляд, рідко хворів. Старожилів села на цій вулиці було найбільше. На жаль, в ньому втопився хлопчик, а батьки засипали колодязь, і після того він вже не відродився. Він і зараз нагадує про себе: земля, де він був, провалюється, і вода просочується на поверхню.

Довгулівка

Довгулівка, сучасна вулиця Пролетарська, називає Довгулівкою. Раніше на цій вулиці мешкали люди з прізвищем Довгуля. У давнину цією місцевостю протікала річка Ракита, люди селились переважно з крутої підвищиної сторони, побоюючись весняного паводку. Річки вже не існує, а крутий схил, що був над річкою, зараз називають Панською горою. Поряд розташовувався маєток панів Туманських.

Шлях

Сучасна найдовша вулиця села — Радянська. Розташована від початку села, зі сторони Глухова, і до мосту. Історично це була частина Київського шляху до Глухова. На вулиці колись була побудована поштова станція, постоялий двір, маєток Туманських, Миколаївська церква. За спогадами старожилів, на цій вулиці жили найзаможніші люди села. Престижно було заключити шлюб з юнаком або дівчиною з даної вулиці. Молодь Шляху завжди гуляла вечорниці та свята разом. Найдзвінкіші троїсті музики теж були на Шляху.

Верби

Частина сучасної вулиці Радянської (від мосту до виїзду на Землянку). За старовинною легендою, ця вулиця була проклята, і населення поступово вимирало, переселенці теж боялись селитись. Якось одному з мешканців вулиці приснився сон, що кожний батько, після народження дитини, повинен біля свого двору садити вербу. Після цього біля кожного двору кількість верб вказувала на кількість дітей в сім'ї. На цій вулиці найчастіше зустрічаються прізвища: Хандій, Смоловик, Назимко, Тамарович, Козаков.

Заріччя

Сучасна й старовинна назва вулиці Заріччя. Раніше у західній частині села протікала широка (до 10 м) річка Ракита, на правому високому березі якої з 15 століття починають селитись люди. Щоб потрапити на вищезгадану вулицю, було побудовано кілька дере'яних мостів. По колишньому руслу річки прокладена асфальтована дорога, яка зв'язує село Шевченкове з Обложками. За легендою, в давні часи тут затонув корабель з золотом, називають навіть місце, де потрібно шукати скарб (городи Павликів). Всім відомо, що найкращі гуси та вівці на Заріччі. На цій вулиці, частіше за інших, зустрічаються прізвища Клещенків, Чорноусів, Чалих, Прокопенків.

Московщина

Сучасна вулиця Червоноармійська. Іноді молодь називає її іменем Віктора Цоя. Прихильники таланту співака навіть самовільно замінили вказівники назви вулиці. Більшу частину села, від 15 століття, заселяли вихідці з Західної України, переважно Волині, а цю вулицю у 18 столітті, за наказом російського царя заселили вихідцями з російських губерній, переважно Курської та Воронізької. Місцеве населення називало новоселів москалями, московітами, а вулицю — Московщиною. Ця вулиця довго зберігала свої власні звичаї та обряди, існували також відмінності у мові. З часом вони були асимільовані. Про російське коріння нагадують поодинокі прізвища: Петрушки, Артамонови, Привалові. Раніше на цій вулиці стояла Покровська церква. Про неї нагадують лише залишки фундаменту та підвали.

Шкундовка

Сучасна вулиця Жовтнева була заселена в наприкінці ХІХ століття. Місцевість розміщена на пагорбі, ґрунти піщані, часті вітри. Легенда про походження назви говорить, що жителі села були добрими, людяними, завжди допомагали один одному у скрутну хвилину. І жив у ті часи на Шляху дід Шкундій — злий буркун, який не вжився з односельцями й переселився за село, подалі від людей. До вулиці прилягає провулок Піщаний. Найпоширеніші прізвища на вулиці: Якименки, Бережні, Дегтярі, Худани.

Галерея

Будинок культури	Меморіал загиблим у ВВв солдатам	Школа