Шевченко Андрій Віталійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Андрій Віталійович Шевченко
Andriy V Shevchenko.jpg
Народився 10 червня 1976(1976-06-10) (38 років)
смт Гвіздець,
Коломийський район,
Івано-Франківська область, Україна
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Партія безпартійний
Родичі батько — Віталій Шевченко, мати — Валентина Шевченко
Дружина Ганна Гомонай
Діти Марічка
Україна Народний депутат України
5-го скликання
безпартійний (БЮТ) 25 травня 2006 14 червня 2007
6-го скликання
безпартійний (БЮТ) 23 листопада 2007 2012
7-го скликання
безпартійний ("Батьківщина") 2012

Андрі́й Віта́лійович Шевче́нко (* 10 червня 1976, смт Гвіздець Коломийського району Івано-Франківської області) — український громадський діяч, політик та журналіст. Народний депутат України.

Освіта[ред.ред. код]

Закінчив школу-гімназію № 117 міста Києва (1993), із золотою медаллю.

Закінчив Вищу школу міста Аламіда (Каліфорнія, США, 1994)[1]..

Магістр журналістики. Закінчив Інститут журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1999, з відзнакою).

У 19941996 навчався в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» на факультеті суспільних наук.

2008 — стипендіат Єльського університету (США).

2009 — стипендіат Стенфордського університету (США).

Журналістська кар'єра[ред.ред. код]

19931997 — кореспондент газет «Наш час», «Українські вісті» (Едмонтон, Канада), «Час/Time», «Наша Україна».

19951997 — політичний кореспондент інформаційно-аналітичної телепрограми «Післямова» Олександра Ткаченка (ефір на телеканалах УТ-1, «1+1», частотах регіональних телекомпаній мережі УНІКА-ТБ).

19971998 — політичний кореспондент Телевізійної служби новин каналу «1+1», куди був запрошений разом із командою журналістів «Післямови» Олександра Ткаченка.

19981999 — кореспондент телепрограми Олександра Ткаченка «Обличчя світу» (телеканал «Інтер»). Автор програм про футболіста Пеле, генсека НАТО Хав'єра Солану, опального російського олігарха Бориса Березовського, генерального секретаря ООН Кофі Аннана, виконавчого директора МВФ Мішеля Камдессю, президента Світового Банку Джеймса Вулфенсона, російського політика Олександра Лебедя, білоруського політика Станіслава Шушкевича, бразильського архітектора Оскара Німайра.

У 19992002 роках працює на «Новому каналі» під керівництвом Олександра Ткаченка — спочатку як спеціальний кореспондент, згодом — як ведучий програм новин «Репортер», «Тема тижня», «Тема дня», «Спецрепортер». В цей період співпрацює, як журналіст, із зарубіжними радіостанціями: 1999 — кореспондент радіо «Ukrainian Broadcasting Network» (Нью-Йорк), 19992003 — кореспондент американського радіо «Голос Америки».

20032005 — шеф-редактор, ведучий новин «5-го каналу». Став першим українським ведучим новин, що вийшов у ефір у вишиванці: 21 листопада 2004 він відкрив програму «Ніч виборів» у вишитій сорочці.

Автор телефільму «Обличчя протесту» (2003) — про акції протесту «Україна без Кучми».

2005 — віце-президент Національної телекомпанії України (з інформаційної політики).

Володар премії «Телетріумф» у номінаціях «Найкращий ведучий інформаційної програми», «Найкращий документальний фільм», «Найкраща інформаційна програма».

Андрій Шевченко, кадр із телепрограми «Післямова», 1996 рік

Боротьба за професію[ред.ред. код]

Після запровадження Адміністрацією Президента Кучми цензури та темників у вересні 2002 Андрій Шевченко звільнився з посади ведучого «Нового каналу» та став одним з ініціаторів хвилі журналістських протестів в Україні. Був членом журналістського страйккому, співзасновником та першим головою Київської незалежної медіа-профспілки.

У грудні 2002 виступив на парламентських слуханнях щодо цензури, на яких продемонстрував темники.

На початку 2003 став одним з ініціаторів утворення 5-го каналу — непідцензурного цілодобового інформаційного телеканалу. Шевченко став шеф-редактором новоутвореного каналу, сформував його інформаційну службу, разом з Романом Скрипіним вів авторську програми «Час». Автор слогану «Канал чесних новин».

На противагу іншим київським телеканалам, які жорстко цензурувалися Адміністрацією Кучми, 5 канал запровадив Засади редакційної політики. Шевченко та Скрипін від імені журналістського колективу ініціювали та підписали з власником каналу Петром Порошенком публічну Угоду про взаєморозуміння, яка гарантувала його невтручання в редакційну політику.

У 2002 став співзасновником Фонду медіа-ініціатив.

У 20022003 Шевченко був секретарем Громадської ради з питань свободи слова та інформації при профільному парламентському комітеті.

Від 2003 — член правління «Інтерньюз-Україна».

Після Помаранчевої революції став одним з лідерів ініціативи щодо утворення в Україні суспільного мовлення. З квітня по жовтень 2005 працював віце-президентом Національної телекомпанії України. Представив Концепцію утворення суспільного мовлення, запровадив Засади редакційної політики НТКУ. Після фактичної відмови Президента Ющенка від утворення на базі НТКУ суспільного мовлення подав у відставку і залишив НТКУ.

Співзасновник і президент Центру суспільних медіа (з 2005).

За громадську діяльність на захист професії та за документальний фільм «Обличчя протесту» у 2005 році нагороджений Премією свободи слова «Репортерів без кордонів» (Відень, Австрія).

Політична діяльність[ред.ред. код]

Депутат Верховної Ради 5-го скликання (20062007) та 6-го скликань (з 2007) скликань Верховної Ради України. На обох виборах — № 5 у списку «Блоку Юлії Тимошенко». В обох скликаннях обирався головою Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.

У Верховній Раді України 5-го скликання у віці 30 років став наймолодшим головою комітету в історії Верховної Ради України. 15 червня 2007 достроково припинив свої повноваження під час масового складення мандатів депутатами-опозиціонерами з метою проведення позачергових виборів до Верховної ради.

У Верховній Раді України 6-го скликання з 2007 до 2010 року був першим заступником Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. Обраний головою Комітету як представник опозиції після президентських виборів 2010 року. У 13 січня 2012 року звільнений з посади голови Комітету голосами парламентської більшості (Партія регіонів, КПУ, Блок Литвина). Опозиція та громадські організації звинуватили Партію регіонів у «рейдерській атаці на Комітет свободи слова»[2] та у персональній розправі з Шевченком. 13 квітня 2012 перейшов до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.

Безпартійний.

У 2006 названий № 2 у рейтингу найперспективніших молодих політиків України за версією журналу «Фокус».

З грудня 2012 р. — народний депутат України 7-го скликання від партії Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» (№ 33 у списку). Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Активний учасник Євромайдану — приєднався до протестів у перший вечір — 21.11.2013, очевидець розгону Майдану у ніч на 30.11.2013, учасник оборони Майдану 11.12.2013 та 18-20.02.2014 р. Впродовж протестів займався звільненням євромайданівців від незаконного затримання, захистом євромайданівців під час їхнього перебування у лікарнях, СIЗО, судових процесах.

Законотворчість[ред.ред. код]

Пріоритети у законотворчій роботі: свобода слова, виборче законодавство, антитютюнове та антиалкогольне законодавство.

Автор Закону «Про доступ до публічної інформації», який був ухвалений у січні 2011 під тиском громадськості і суттєво розширив для громадян гарантії отримання інформації від органів влади. Співавтор низки інших ініціатив, спрямованих на зміцнення громадянського суспільства — зокрема, Закону «Про волонтерську діяльність» (2011) та Закону «Про громадські об'єднання» (2012).

Співавтор закону про заборону реклами та спонсорства тютюнових виробів(2012).[3]

Автор кількох законопроектів щодо суспільного мовлення в Україні.

Співавтор законопроекту про вибори, що передбачає систему «відкритих» партійних списків.

Нагороди[ред.ред. код]

  • У 2005 році отримав премію Телетріумф у номінації «Ведучий інформаційної програми».

Сім'я[ред.ред. код]

Дружина — Ганна Гомонай, телеведуча. Донька — Марічка (2004).

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]