Шевченко Тарас Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тарас Григорович Шевченко
Тарас Шевченко, автопортрет. 1840-1841 рр.
Тарас Шевченко, автопортрет. 1840-1841 рр.
При народженні Тарас Григорович Шевченко[1][2]
Псевдоніми, криптоніми Т. Ш.
К. Дармограй
Кобзарь Дармограй
Руэль[3]
Перебендя[4]
Дата народження 25 лютого (9 березня) 1814(1814-03-09)
Місце народження Моринці, Київська губернія
(нині Черкаська область, Україна)
Дата смерті 26 лютого (10 березня) 1861(1861-03-10) (47 років)
Місце смерті Санкт-Петербург (нині Російська Федерація)
Національність українець
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів українська, російська
Рід діяльності художник (живописець, гравер), поет, прозаїк, драматург, громадський діяч
Роки активності: 1826–1861
Magnum opus: «Кобзар»
Автограф Автограф — Шевченко Тарас Григорович
Хата Григорія Івановича і Катерини Якимівни Шевченків у Кирилівці. Малюнок Тараса Шевченка.

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814(18140309), с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Життєпис

Дитинство і молодість

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814(18140309) року[5] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[6]. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[7]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[8], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[9]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[12].

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[13]. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено)[14].

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[15], й 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[16]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[17].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[18]. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[19]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[21]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[22]. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра[23]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[24]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[25] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[26]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[27].

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[28]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра[29]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[30], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[31]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[32]. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[33].

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[34]. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки»[35], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[Джерело?].

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[36], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[37]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[38].

1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).[39].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[40]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[41]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[42].

Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[43], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[44]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[45], «Аполліно» — копія[46], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[47], «Маска Лаокоона»[48], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[49], «Голова Люція Вера»[50], «Голова Генія»[51]; «Анатомічна фігура»[52]; «Германік»[53]; «Фавн, що танцює»[54].

Викуп

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.

Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.[55]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[56]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[57]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[58]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[59]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[60], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[57].

Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:

  • «Анатомічна статуя Фішера»[61];
  • «Мідас, повішений Аполлоном»[62];
  • «Едіп, Антігона та Полінік»[63];
  • «Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[64].

В Петербурзькій академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[65]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[66], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[67].

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[68].

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[69].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[70].

У кінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[71].

Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[72]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[73].

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[74]. До неї увійшло 8 поезій[75]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[76] та «Гамалія» (1844)[77].

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найпопулярніших творів українського живопису[78].

Перша подорож Україною

13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[83] в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[84]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі[85].

Поет проти імперії

Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[86]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[87]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[88]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[89]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[90]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[91]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[92] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[93].

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[94]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:

«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[95].

Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там[96]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[97]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[98].

Друга подорож Україною

31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[99], Есмань, Кукуріківщину[100].

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[101]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що знаходиться у Миргородському краєзнавчому музеї.

Як про те свідчать автографи Шевченка під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони у Мар'їнському.

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину у Зеленій Діброві, побував у Княжому[102].

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[103].

Восени та взимку 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[104], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[105], «Кавказ»[106], «І мертвим, і живим…»[107], «Холодний Яр»[108], «Давидові псалми»[109]. Важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт»[110], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в рукописних списках.[111] Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[112] (1843 — 1845).

Арешт і заслання

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[113]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати[114].

В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)

У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Лише під час Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Друзі Шевченка клопотали про його звільнення, однак тільки у 1857 році, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858). У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Портрет Тараса Шевченка (фотоательє І. Досса, 1858)

Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[115]

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[Джерело?] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу, 1859. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[116].

«Церква Богдана» в Суботові.

Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку.[Джерело?] Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пиячка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, переїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання

Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д. / 59.945866° пн. ш. 30.25094° сх. д. / 59.945866; 30.25094
Посмертна маска
Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[115]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —

згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[117].

Літературна творчість

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.[Джерело?]

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, десять на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим».

Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість

Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (18431845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Червоний корпус Київського університету у 1846 році. Замальовка Тараса Шевченка

Період заслання

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

«

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 »

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

«

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

 »

Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[118], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

«

… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

 »

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Пам'ятник Кобзареві у Києві.

Доля творчого скарбу Тараса Шевченка

За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.

1840 року вийшла друком під назвою «Кобзар» його перша книжечка поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» та «Тарасова ніч». У цьому виданні твори постраждали від жорсткої, спотворюючої цензури.

1841 року, на ті кошти, що Шевченко зібрав від різних меценатів, прихильників його таланту, вдалося видати «Гайдамаки».

1844 року окремим книжками вийшли поема «Гамалія» та поема «Тризна» (російською мовою). Того ж року, під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка», окремою книжкою вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».

Під час арешту Шевченка 1847 року до рук жандармів III відділення потрапила рукописна збірка «Три літа» вже готова до друку, що містила такі твори, як «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» та ще десятки інших поезій і поем. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі ж поезії зі збірки «Три літа», що залишилися у приватних руках у рукописних списках, поширювалися серед народу. «Кавказ», «Холодний Яр», «До мертвих і живих…» були надруковані за кордоном (хоча й дуже неохайно), у Лейпцігу, 1859 року у книжці із назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Із заслання, з неволі, Шевченко привіз із десяток повістей, писаних російською мовою, та чотири «захалявних книжечки» віршів, які він «мережив і кучерявив», переховуючи від своїх наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали альбом «невольничої поезії», який умовно назвали «Малою книжкою». Цей альбом зберігався у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Після заслання, під час перебування у Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко переробляв твори, переписуючи їх до нового альбому, куди записував і нові твори. Так сформувалася нова книжка поезій — «Більша книжка» (умовна назва науковців). Проте надрукувати за свого життя Шевченкові із цих творів нічого не вдалося.

З великими труднощами Тарасові Шевченку пощастило видати лише деякі видані до заслання твори. Із нових вдалося додати мало що, як от поему «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) та «Давидові псалми».

Те, що до заслання та після нього Шевченкові та його друзям вдалося видати, увійшло до книжки «Кобзаря», що побачила світ 1860 року. Ця книжка поезій була останньою за життя Тараса Шевченка[119].

Художня творчість

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Політичні інтерпретації постаті

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

Погляди щодо релігії

Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві.[120]

Уся творчість Тараса Шевченка, Шевченкові листи і записи у «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[121] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[120]

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», у якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. У той же час перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[122]

На сьогодні більшість дослідників вважають Шевченка щирим християнином, який однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Подібні претензії знаходимо у текстах біблійних пророків.[121][123]

Варто також зазначити, що Шевченко став одним з перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[124]

Образ Тараса Шевченка

Пам'ятник Шевченку у Варшаві відкритий 2002 року — таким Шевченко майже ніколи не зображався за радянських часів.

Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[125][126][127][128] любив сміятися,[126][129] допомагати іншим[130][131] і вмів розвеселити незнайомих людей,[125][128] його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.[121]

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого і похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор декількох пам'ятників Шевченку закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проект пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера із критикою: мовляв такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати усіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. — Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича і в такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[132]

25 років по тому, 1964 року, було відкрито пам'ятник молодому Шевченку у Вашингтоні роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому із випнутими грудьми, спрямований уперед.

Вважається, що першим пам'ятником молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці в 1981 році.[133]

Дослідження життя і творчості Шевченка

Докладніше: Шевченкознавство

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті

Портрет роботи Івана Крамського, 1871
Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.
Пам'тна дошка Тарасу Шевченку, «Просвіта», Франківськ

Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Криворізький театр драми та музичної комедії імені Т. Г. Шевченка, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Одним із найкращих уважається монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).

«200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка»
срібна монета номіналом 50 грн

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар.

У жовтні 2014 року у Харкові на стіні 17-типоверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 кв. метрів.[134]

До 200-річчя з дня народження поета у березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[135].

До 200-річчя поета у Донецьку вийшло видання Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014 [136]

На інтерактивній карті проекту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти знаходяться в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дозволяє користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Див. також

Бібліографія

Видання
  • Т. Г. Шевченко. Кобзарь. Прага, 1876
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 10 т. — К.: Видавництво Академії Наук УРСР, 1939–1964.
  • Повне видання творів Тараса Шевченка: У 14 т. / Видавництво Миколи Денисюка. Чикаго. 1959–1961 рр.
  • Шевченко Т. Г. Твори: В 5 т. — К.: Дніпро, 1984–1985.
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К.: Наукова думка, 2001 — …
  • Тарас Шевченко. Живопис. Графіка: Альбом. — К.: Мистецтво, 1986. — 176 с.: іл.
Біографії
  • Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. — К.: «Дніпро», 1991. — 702 с.
  • Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — 2-е вид. — К.: Обереги, 2004. — 480 с. — (Б-ка укр. раритету).
  • Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (святого Димитрія Ростовського), Григорія Квітку — Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича, Олексу Довбуша / І. Андрусяк. — Київ : Грані-Т, 2008. — 96 сторінок — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-2923-77-3.
Дослідження
  • Антонович Д. В. Шевченко-маляр. — К.: Україна, 2004. — 272 с.
  • Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. — К.: Рад. письменник, 1991. — 212 с.
  • Збірник пам'яті Тараса Шевченка (1814–1914). Київ 1915
  • Гуржій І. О., Сарбей В. Г. Т. Г. Шевченко — революціонер-демократ. — К., 1961. — 47 с.
  • Гуржій І. О. Тарас Шевченко про героїчне минуле України. — К., 1964. — 46 с.
  • Огієнко І. Тарас Шевченко/ Упоряд. М. С. Тимошик. — К.: «Наша наука і наша культура», 2002. — 440 с. — («Рукописна спадщина». Т.2)
  • Рильський М. Т. Поетика Шевченка. К.: Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. — 24 с.
  • Річицький. Анд. Тарас Шевченко в світлі епохи (уривки, 1922)
  • Словник мови Т. Г. Шевченка: У 2 т. / Відп. ред. В. С. Ващенко. — К.: Вид-во АН УРСР, 1964.
  • Смілянська В. Л. Стиль поезії Шевченка. — К.: Наук. думка, 1981. — 263 с.
  • Шевченківський словник: У 2 т. / Відп. ред. Є. П. Кирилюк: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. — К.: Головна редакція УРЕ, 1976–1977.
  • Національний музей Тараса Шевченка: [Альбом] / Упоряд.: Т. Андрущенко, С. Гальченко. — К.: Мистецтво, 2002. — 224 с.: іл.

Примітки

  1. На момент народження Тараса Шевченка метричні книги в селі Моринці велися російською мовою, і його записали Тарасом («У жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его АгафииЕкатерины родился сын Тарас»; цитується за Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814—1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — С. 6-45.). На той час у документах не зазначували кріпаків по батькові (див. напр. текст вольної від 22 квітня 1838 року: «отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта»). При житті Шевченка в українських текстах вживали два варіанти: «Тарас Григорьевич» (див. напр. лист Григорія Квітка-Основ'яненко від 23 жовтня 1840 р. Основа: «мій коханий пане, Тарас Григорьевич») і «Тарас Григорович» (див. напр. лист того ж автора від 29 квітня 1842 г. Основа: «Милий і добрий мій паночку Тарас Григорович»). Російською мовою прийнято писати «Тарас Григорьевич Шевченко» (Большая советская энциклопедия. Третье издание. «Советская энциклопедия». 1969—1978 гг. В 30 томах.), українською мовою — «Тарас Григорович Шевченко» (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київ), іншими мовами — транскрибуючи з українського імені, наприклад «англ. Taras Hryhorovich Shevchenko" (Museum — Taras Shevchenko Museum — the only Shevchenko Museum in the Americas).
  2. http://museumshevchenko.org.ua/element.php?id=153 Національний музей Тараса Шевченка. Віртуальний архів. Метрична книга
  3. Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). — К.: Наукова думка, 1969
  4. «До Основ'яненка». Ізборник. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 119-121; С. 623-628.
  5. Запис № 10 у метричній книзі Моринців за 1814 рік (зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 3): «Тысяча восемьсот четырнадцатого года февраля двадцать пятого числа у жителя села Моринец Григория Шевченко и его жены Екатерины родился сын Тарас…»
  6. Див. статті «Шевченко Катерина Григорівна» і «Шевченко Микита Григорович» у Шевченківському словнику
  7. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 4
  8. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1407, розд. 3
  9. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1454, арк. 87
  10. Цей епізод описується у повісті Тараса Шевченка «Княгиня». Його також переповідає Олександр Кониський у своїй книзі «Тарас Шевченко-Грушівський», стверджуючи, що першим історію про «залізні стовпи» розповів Олександр Лазаревський.
  11. «Основа», 1862, кн. III, с. 4 — 5 (материалы); Твори, т. III, с. 167–168
  12. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1485, арк. 94
  13. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах. К., Вид-во АН УРСР: т. I — 1951, т. II — 1953, т. III — 1949, т. IV — 1949, т. V — 1951, т. VI — 1957, т. VII — кн. перша і кн. друга — 1961, т. VIII — 1963, т. IX — 1963, т. X — 1964 (далі просто Твори у десяти томах), т. III, с. 169–170; «Одесский вестник», 1892, № 226
  14. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 347
  15. «Основа», 1862, кн. III, с. 5; Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1511, арк. 95; Твори у десяти томах, т. II, с. 229
  16. «Основа», 1862, кн. III, с. 5; Твори у десяти томах, т. III, с. 170; Метрична книга с. Моринців за 1823 р., запис № 16. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві
  17. Див. статтю «Терещенко Оксана Антонівна» в Шевченківському словнику
  18. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1526
  19. Твори у десяти томах, т. III, с. 129
  20. «Основа», 1862, кн. III, с. 6; Твори у десяти томах, т. II, с. 229; ЦДІА УРСР, ф. 127, оп. 1013, спр. 164, арк. 798
  21. «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 562; Твори у десяти томах, т. II, с. 106
  22. Твори у десяти томах, т. III, с. 169–170; т. V, с. 225
  23. Твори у десяти томах, т. V, с. 225
  24. «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори у десяти томах, т. V, с. 225
  25. «Основа», 1862, кн. V, с. 50
  26. «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори, т. V, с. 225
  27. Твори у десяти томах, т. І, с. 355; т. V, с. 187–188
  28. «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 563
  29. «Основа», 1862, кн. III, с. 10
  30. Черкаський обласний архів, ф. 661, спр. 120, арк. 3 — 6
  31. Твори у десяти томах, т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 349
  32. Твори у десяти томах, т. V, с. 188
  33. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 348
  34. «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори, т. V, с. 188
  35. Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 1
  36. Чалый М. Жизнь и произведения Т. Шевченко, с. 22; «Санкт-Петербургские ведомости», 1831, 9 февраля; Жур П. Шевченковский Петербург, с. 30
  37. Твори у десяти томах, т. V, с. 188; Жур П. «Шевченковский Петербург», с. 47
  38. Твори у десяти томах, т. І, с. 3 — 8; т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 350, 353
  39. Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 2
  40. Твори у десяти томах, т. IV, с. 121–122; т. VII, кн. II, № 352, 353, 354, 355
  41. Бурачек М. Великий народний художник. X., «Мистецтво», 1939, с. 13
  42. Див. «Сборник материалов для истории императорской С.-Петербургской Академии художеств за сто лет ее существования». СПб., 1865, ч. II, с. 251; Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 6
  43. Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 5, 7
  44. Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 8
  45. Твори у десяти томах т. IV, с. 122; т. VII, кн. II, № 359
  46. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 360
  47. Твори у десяти томах, т. IV, с. 127; т. VII, кн. II, № 361
  48. Твори у десяти томах, т. IV, с. 125; т. VII, кн. II, № 362
  49. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 363
  50. Твори у десяти томах, т. IV, с. 128; т. VII, кн. II, № 364
  51. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 365
  52. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 366-369
  53. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 370
  54. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 371
  55. «Основа», 1862, кн. V, с. 54; Пискунов Ф. Шевченко, его жизнь и сочинения, с. 62; Твори у десяти томах, т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 356; Жур П. Шевченковский Петербург, с. 81
  56. Твори, т. IV, с. 135
  57. а б Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 6
  58. Див. Спасский И. Г. Русская монетная система. Место и значение русской монетной системы в мировом денежном хозяйстве. — Л., 1962
  59. Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., «Дніпро», 1972, с. 57 — 66
  60. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 6; Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., «Дніпро», 1972, с. 57 — 66
  61. Твори, т. IV, с. 133; т. VII, кн. II, № 373
  62. Твори, т. IV, с. 134; т. VII, кн. II, № 374
  63. Твори, т. IV, с. 131; т. VII, кн. II, № 375
  64. Твори, т. IV, с. 148; т. VII, кн. II, № 376
  65. Запис на відпускній Шевченка: «Васильевская часть, 2, кварт. № 100, записан 3 июня 1838 г., 18 февраля 1839. Надзиратель Иванов»
  66. Центральний Державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10-17
  67. Твори у десяти томах, т. V, с. 28
  68. Центральний державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10
  69. Твори у десяти томах, т. І, с. 15 — 16
  70. Жур Петр. Шевченковский Петербург. Лениздат, 1964, с. 140
  71. Олександр Деко. "Український (Леонардо) Тарас да Моринці. (Сторінки із «Шевченківського календаря» скорочено) / «Голос України», № 66 (5566) за 5 квітня 2013, сторінки 10-11, Посилання
  72. Українська радянська енциклопедія, т. 7, с. 300
  73. Твори у десяти томах, т. I, с. 3 — 8; 14; 11 — 13; 84 — 87; Бородін В. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., «Наукова думка», 1971, с. 65
  74. «Сын отечества», т. II, кн. 4, відділ IV, с. 836–837
  75. Твори у десяти томах, т. І, с. 21 — 24; 25 — 27; 48 — 54; 55 — 56; 57 — 59; 60 — 62; 63 — 67
  76. Твори у десяти томах, т. І, с. 75 — 81
  77. «Библиотека для чтения», 1844, т. 64, отд. VI, с. 41
  78. Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 36, 37, 38, 39
  79. Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Держлітвидав України, 1964, с. 118
  80. Справа № 81, ч. 6, арк. 60 — 65
  81. Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченко, с. 6
  82. «Русские пропилеи», т. II. М., 1916, с. 180–181; 203–204; «Киевская старина», 1888, кн. 10, с. 2 — 3
  83. Рід:Ревуцькі
  84. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 2130, арк. 16
  85. «Русские пропилеи», т. II. М., 1916, с. 181; Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 84
  86. Твори у десяти томах, т. VI, с. 392–393; 439
  87. Твори у десяти томах, т. VI, с. 32
  88. Твори у десяти томах, т. VI, с. 32 — 33
  89. «Радянське літературознавство», 1939, № 4, с. 95, 101
  90. «Маяк», 1844, т. XVII, № 34, гл. IV, с. 76; Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 92 — 97
  91. Бородін В. Т. Тарас Шевченко і царська цензура, с. 85
  92. Твори у десяти томах, т. І, с. 239–253
  93. Див. Бєлінський Віссаріон Григорович#Бєлінський і Україна
  94. Твори у десяти томах, т. VI, с. 236
  95. Справа № 96, літ. «Ш», арк. 5; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 18
  96. Твори у десяти томах, т. VI, с. 237
  97. Справа № 96, літ. «Ш», арк. 6; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Київ, ф. 1, № 380, арк. 1; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 18 — 19
  98. «Иллюстрация», 1845, т. І, № 34, с. 537–538; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 22 — 23; Державний музей Т. Г. Шевченка, Київ, А — 192, А — 7, арк. 1
  99. Кроми – населений пункт Росії. Розміщений на березі річки Кроми, 36 км до міста Орел . Через селище проходить дорога державного значення. В період другої поїздки Тараса Шевченка в Україну (1845) – повітове містечко, в якому налічувалось 5 церков. Пізніше занепало і в 1924 році стало селом. Зараз – це селище міського типу, районний центр Орловської області, біля семи тисяч жителів.(Кроми (рос.))
  100. Твори у десяти томах, т. III, с. 305–353; т. V, с. 33
  101. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 253; Твори у десяти томах, т. VI, с. 36 — 37
  102. Спогади про Шевченка. К., Держлітвидав України, 1958, с. 34; «Киевская старина», 1887, кн. U, с. 567–568
  103. «Киевская старина», 1894, кн. 2, с. 235; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., Держполітвидав УРСР, 1950, с. 82; Твори у десяти томах, т. VI, с. 237
  104. Твори у десяти томах, т. I, с. 262–272
  105. Твори у десяти томах, т. I, с. 310–324
  106. Твори у десяти томах, т. I, с. 325–329
  107. Твори у десяти томах, т. І, с. 330–336
  108. Твори у десяти томах, т. I, с. 337–339
  109. Твори у десяти томах, т. І, с. 340–347
  110. Твори у десяти томах, т. I, с. 354
  111. «Основа», 1862, кн. III, с. 4
  112. Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 312, 313, 314, 315
  113. Доповідь Орлова Миколі I. Кирило-Мефодіївське товариство.
  114. Король В.Ю. Історія України. Документи. Матеріали. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — С. 197. — ISBN 966-580-125-2.
  115. а б «Образ Києва та його околиць у 1959 році». Науково-популярний журнал «Чумацький шлях» № 3, 2009, сторінки 10-16. Автор Надія Наумова, завідуюча відділом Наукового музею Тараса Шевченка.
  116. А. А. Благовещенский. Шевченко в Петербурге (1858–1861) // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 337–346; 545–549.
  117. 22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, на Чернечій горі
  118. Ізборник. Подражаніє 11 псалму
  119. Від редакційної колегії / Корнійчук О. Є., Тичина П. Г., Рильський М. Т., Редько Ф. А., Копиця Д. Д.— В кн.: Тарас Шевченко. Кобзар. Повна збірка поезій./Академія наук УРСР. Інститут Української Літератури ім. Т. Г. Шевченка. Ред. колегія: Корнійчук О. Є., Тичина П. Г., Рильський М. Т., Редько Ф. А., Копиця Д. Д.— К.: Державне Літературне Видавництво, 1939.— 396 с.
  120. а б Дмитро Степовик. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с. — С. 18.
  121. а б в Дмитро Степовик. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с.
  122. Дмитро Степовик. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с. — С. 24-25.
  123. Оксана Забужко. Шевченків міф України [Текст]: спроба філос. аналізу. — 3-є вид. — К. : Факт, 2006.
  124. Давидові псалми // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837–1847. — С. 358–365; С. 742–748.
  125. а б А. О. Козачковський. Із спогадів про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 76-80
  126. а б О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 87-107.
  127. В. Л. Беренштам. Т. Г. Шевченко і простолюдини, його знайомі // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 107–112.
  128. а б М. Ф. Савичев. Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 255–264.
  129. Д. В. Григорович. Літературні спогади // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 75.
  130. Стороженко. Епізод із життя Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 82-83.
  131. Ф. П. Пономарьов. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 67-68.
  132. Дмитро Степовик. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с. — С. 42-43.
  133. Рейтинг «Погляду». 10 найцікавіших пам'ятників Шевченку в Україні // Погляд, 09.03.2013.
  134. У Харкові на багатоповерхівці почали малювати найбільший в Україні портрет Шевченка. УНІАН. 01.10.2014.
  135. «Интер» создал первую интерактивную карту объектов, посвященных Шевченко
  136. Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014 / укладач: Т. Г. Пішванова. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. – 176 с.

Посилання