Шелест Петро Юхимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Юхимович Шелест
Петро Юхимович Шелест

COA Ukrainian SSR.png 9-й Перший Секретар ЦК КП України Flag of Ukrainian SSR.svg
Час на посаді:
2 липня 1963 — 19 травня 1972
Попередник Микола Вікторович Підгорний
Наступник Володимир Васильович Щербицький

Flag of the Soviet Union.svg Заступник Голови Ради Міністрів СРСР
Час на посаді:
19 травня 1972 — 7 травня 1973
Прем'єр-міністр   Косигін Олексій Миколайович

Народився 1 (14) лютого 1908(1908-02-14)
село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії
Помер 22 січня 1996(1996-01-22) (87 років)
Московська область
Громадянство СРСР
Національність українець
Політична партія КПРС
Дружина Любов Банна (†1942)
Іраїда Павлівна Мозгова (з 1942 р.)
Діти Шелест Борис (1933 р. н.)
Шелест Віталій (1940 р. н.)
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня
Орден Червоної Зірки

Шелест Петро Юхимович (*1 (14) лютого 1908(19080214) село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії — †22 січня 1996, Москва) — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972). Батько Шелеста Віталія Петровича.

Біографія[ред.ред. код]

Походження і початки діяльності[ред.ред. код]

Народився в селі Андріївці Зміївського повіту Харківської губернії (тепер Балаклійського району Харківської області) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких ватажків).

Змалку працював на різних роботах у селі Уланівка на Полтавщині.

На інженерній роботі[ред.ред. код]

З 1923 р. — робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім — слюсар Харківського паровозоремонтного заводу.

З 1927 р. — навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Боровського райкому комсомолу (тепер Харківська область).

1928 — вступив у КП(б)У. Направлений на навчання у Харківський інститут народного господарства, згодом навчався в Харківському інженерно-економічному інституті.

19321936 — працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному інституті (закінчив 1935).

19351937 — служив у Червоній армії.

19371940 — працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на харківському заводі «Серп і молот».

На партійній роботі[ред.ред. код]

З 1940 р. — на партійній роботі: секретар Харківського міського КП(б)У з питань оборонної промисловості.

Під час радянсько-німецької війни 19411945 рр. — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

19481954 — очолював заводи у Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8.

В ЦК КПУ[ред.ред. код]

1954 — обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.

З лютого 1957 — перший секретар Київського обкому КП України.

Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.

15 вересня 1961 року відбувся пленум Київського обкому КП України, на якому першим секретарем обкому обрано П.Шелеста.

Репутація здібного управлінця, міцного господарника, доброзичливі стосунки з першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним сприяли стрімкому кар'єрному зростанню першого секретаря Київського обкому КПУ Петра Шелеста. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 — головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. В 1965 Шелест особисто звернувся до ЦК КПРС із проханням «дати згоду на розгляд питання про посмертну реабілітацію у партійному відношенні» голови Раднаркому УСРР в 1934–1937, одного з лідерів партії боротьбистів Панаса Любченка.

На чолі республіки[ред.ред. код]

Учасники пленуму ЦК КПУ 2 липня 1963 одностайно підтримали пропозицію прибулого з Москви секретаря ЦК КПРС Миколи Підгорного про обрання на першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.

З липня 1963 до 10 травня 1972 — перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку Микити Хрущова й Миколи Підгорного, хоча 1964 року разом із Підгорним відіграв важливу роль в усуненні Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

З 18 липня1963 до 1972 — член Президії Верховної Ради УРСР. Обрано як депутата від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу.

Важлива роль Шелеста в усуненні Хрущова посилила його власні позиції у найвищому політичному керівництві країни.

У середині листопада 1964 його обрали членом президії ЦК КПРС (як кандидат у члени президії ЦК КПРС Петро Шелест перебував лише 11 місяців з грудня 1963). Новий статус у партійній ієрархії надавав ваги та значущості виступам Петра Шелеста на засіданнях президії (згодом політбюро) ЦК КПРС, дозволяв активно боронити економічні інтереси УРСР, відстоювати елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушувати питання більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях.

1966 — введено до складу Політбюро ЦК КПРС.

19661972 — член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України.

Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні.

Вже 30 серпня 1963 на зустрічі з членами колегії КДБ при Раді міністрів УРСР і начальниками обласних управлінь КДБ, перший секретар ЦК КПУ П.Шелест зазначив, що в республіці спостерігається «пожвавлення націоналістичних елементів, мають місце прояви антирадянщини, розповсюдження листівок». [1]

У часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень- вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи настроєних громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус. Дізнавшись у лютому 1968 про те, що ув'язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук'яненко, М. Масютко, М. Горинь підготували більш як 20 документів антирадянського змісту, Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР: «Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського ладу СРСР про перегляд наявного в Дубровному ВТТ режиму утримання ув'язнених та побачень із родичами». Разом з тим, за занадто україноцентричну позицію, Шелест перебував на особливому контролі в Москві. Надходили відомості до Москви, зокрема, за допомогою добре відомого й виправданого в роки радянської влади засобу — анонімних листів. В одному з них, гучно підписаному "старі комуністи-літератори", прямо ставили питання: «До якої пори ця вакханалія на ідеологічному фронті Української РСР буде продовжуватися? Коли, врешті-решт, буде наведений більшовицький порядок? Просимо глибоко, з опитуванням народу перевірити стан ідеологічної роботи в Україні». Удару по ідеологічному апарату ЦК КПУ завдала газета «Правда», яка 16 грудня 1965 без традиційного погодження з керівництвом республіканської парторганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В. Маланчука «Сила великой дружбы». В ній нищівно таврувалися «рецидиви українського націоналізму». Причому це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто проґавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби. Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому Маланчука. Не знаючи, як розв'язати конфлікт, Шелест перевів Маланчука зі Львова до Києва, на малопомітну посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти, що фактично означало призупинення партійної кар'єри полум'яного борця з «українським буржуазним націоналізмом». Однак зібрані воєдино прорахунки в ідеологічній сфері призвели до зміщення в березні 1968 з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань Андрія Скаби. У липні 1970 звільнено голову КДБ при РМ УРСР В. Нікітченка, а на його місце Москва призначила Віталія Федорчука — беззастережного прибічника придушення дисидентського руху в УРСР. Негативно ставився до питання кримських татар, щодо цього в червні 1966 спеціально звернувся з листом до ЦК КПРС, в якому аргументував недоцільність їх повернення в Крим.

1968 — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у взаєминах з підлеглими був доволі грубий і авторитарний.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу в керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Звичайно, Шелест не був заповзятим націонал-комуністом, проте він щиро вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність усіх народів.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, Н. Саварин) вважали, що появу книжки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» інспірував сам Шелест і вона відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Разом з тим, син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Питання про літературну спадщину Винниченка порушено в коридорах влади 1969. На рівні ЦК КПУ розглядалося питання про передачу з Колумбійського університету США архіву українського письменника та громадського діяча. Однак задум владної верхівки УРСР не був реалізований. Петро Шелест згаданий епізод у щоденнику прокоментував таким чином: «Стало відомо, що у Колумбійському інституті є щоденники Винниченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у „націоналізмі“. У Москві є „політичні діячі“, котрі бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше відноситься Суслов». Разом з тим, саме з подачі Шелеста в Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічний проробіток завершився виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. Гострого осуду зазнала на зборах колег по творчому цеху художниця Алла Горська. У неї буквально вирвали визнання своєї провини й запевнення, що своєю працею з художнього оформлення Донецька вона виправдає високе звання радянського митця.

20 жовтня 1967 Шелест на нараді перших секретарів обкомів, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств і відомств, відповідальних працівників ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР заявив про «змикання українського буржуазного націоналізму й сіонізму», закликав належним чином підготуватися до протидії цьому «небезпечному союзу».

3 листопада 1969 Брежнєв, прийнявши у Кремлі першого секретаря ЦК Компартії України Шелеста, висловив йому незадоволення «наявними фактами націоналізму в республіці».

У книзі «Україно наша Радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960-х рр. Петро Шелест був одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії — двадцятишеститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Ідея фундаментальної історичної праці зародилася в Шелеста коли він працював першим секретарем Київського обкому КПУ. Під час чергової подорожі по ланах області машина загрузла в болоті. Тож довелося першому секретарю Київського обкому КПУ заночувати в найближчому селі. Там, у помешканні діда, П. Шелест випадково звернув увагу на дореволюційну книжку, в якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Ознайомлення з книжкою породило бажання Шелеста створити сучасну науково-популярну працю, яка б переповідала біографії майже 40 тисяч населених пунктів України. У травні 1962 президія ЦК КПУ прийняла спеціальне рішення про підтримку енциклопедичного видання про історію міст і сіл Української РСР. Всю практичну роботу вище партійне керівництво поклало на заступника голови РМ УРСР Петра Тронька та редакцію Української Радянської Енциклопедії на чолі з письменником Миколою Бажаном.

Шелесту належить низка влучних висловів-настанов. Серед них:

Життя — складна річ. Його треба сприймати таким, яким воно є. Але головне — треба працювати. Працювати.

Усунення від влади і останні роки життя[ред.ред. код]

Такий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Леонід Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україно наша Радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР.[1] Видану тиражем 100 тисяч, її вилучили з продажу та з бібліотек.

У квітні 1973 Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.

19741985 — працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Московській області Росії.

1989 — почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні.

1995 — видав свої спогади рос. «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС».

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Могила Петра Шелеста на Байковому цвинтарі

Помер 22 січня 1996 в Москві. 13 червня 1996 р. за його заповітом перепохований в Києві на Байковому цвинтарі.

В 2004 у видавництві Генеза в Києві за редакцією Юрія Шаповала накладом 3000 примірників вийшла друком книга: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.: В. Баран, О Мандебура та ін.: — 808 с.: іл. ISBN 966-504-341-2

Сім'я[ред.ред. код]

  • Дружина: Любов Банна (померла в 1942)
  • Дружина: Ираїда Павлівна Шелест (1913–2007) дівоче призвище Мозгова, одружилась з П. Ю. Шелестом в 1942 році, за фахом лікар
  • Син: Борис Петрович Шелест (1933-?), інженер-фізик
    • Онуки: Петро
  • Син: Віталій Петрович Шелест (нар. 1940), вчений-фізик, член-кореспондент НАН України (громадянин РФ)[2]

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]