Шляхта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Польський шляхтич. Рембрандт, 1637 р.

Шля́хта (пол. Szlachta) — провідний суспільний привілейований соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві та Русі-Україні у 14 — 18 століттях.

Деякі елементи шляхти мали місце в Великому князівстві Київському, Королівстві Русі, Гетьманській державі та на окупованих українських землях у складі Російської Імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії.

В сучасній українській мові слово шляхта також використовується як синонім слова аристократія і може використовуватися для перекладу слів нім. Adel, фр. noblesse, англ. nobility , рос. дворянство.

Назву шляхта запозичено з чеськ. «šlechta» (пол. szlachta), яка походить від верхньонімецького Slacht (сучасне нім. Geschlecht — рід, порода). Слово «шляхта» означає вид діяльності касти воїнів в кастовому суспільстві і походить від німецького слова Schlacht — битва.

Історія[ред.ред. код]

Свій початок Шляхта бере від лицарства, яке посідало «ius militare» та право наслідства «ius hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Шляхта становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, т. зв. можновладців — маґнатів, панів, а на українських землях — князів і бояр. Шляхта була зобов'язана відбувати військову службу, за що уряд надавав їй різні шляхетські привілеї: звільнення від податків, залежності від місцевої адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою роль в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до феодальної роздрібненості, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти.

За допомогу королеві шляхта здобувала низку привілеїв. Король Людовик І Анжуйський надав їй т. зв. Кошицький привілей (1374), яким за несення військової служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на державні посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу шляхта поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих феодалів (панів, баронів), так і масу лицарів (rycerzy, milites) чи середніх і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб. Згодом шляхта посилила свої впливи в місцевих сеймах, а Краківський привілей 1433 ґарантував їй особисту недоторканість. Скориставши зі скрутного становища короля Казимира IV Яґеллончика у війні з Тевтонським орденом, шляхта здобула нові привілеї (Цереквіцький привілей), підтверджені Нешавським статутом (1454), на основі якого за шляхтою закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сейми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут скасував також виключне право маґнатів на вищі державні посади й на обмеження прав міст. В 1496 р. король Ян Ольбрахт статутом у даним м. Пьотркові (Piotrków) узаконив прикріплення селян до землі, звільнив шляхти від оплати мита при довозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 зрівняні у правах з польською шляхтою, згодом частина з них була полонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, так що в 16 ст. в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна шляхта.

У 16 — 18 вв. права шляхти у політичному житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює державний організм. В 1573 р. король Генріх Валуа узаконив права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади, перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachecka). Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути прийняті тільки при однозгідності всіх послів, допровадило до анархії і занепаду Польщі, що при кінці 18 ст. закінчилося її поділами.

Шляхта на українських землях у складі Великого Князівства Литовського[ред.ред. код]

На українських землях у складі Великого Князівства Литовського, де панували феодальні відносини (див. Феодалізм), вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувався польськими королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у Великому Князівстві Литовському полягала в тому, що, тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою, і українько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (українській і білоруській) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклятурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київ. Руси), але також barones, nobiles, ziemianie, шляхта (для поляків).

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 привілей шляхтичам-боярам (armigeris sive bojaris), які переходили на католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі (1413) надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 підтриманий українськими і білоруськими маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським, але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр (principibus et boiaris tarn Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені привілеями 1492 і 1506. 1501 і 1509 надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну ролю відогравали пани, на Волині цю ролю мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До сер. 17 ст. більшість волинських маґнатів були українці; протягом 17 — 18 століть вони полонізувалися. На противагу маґнатам, чиї інтереси виходили за межі рідних земель середня і дрібна шляхта полонізувалася і наверталася на католицтво дуже повільно, аж до Визвольної війни.

Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у 3 редакціях: 1529 — визначено потрібні умови для зарахування до шляхетського стану, в якому перевагу мали маґнати; 1566 — поширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники; 1588 — закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії (1569) до польської корони приєднано українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місцеву шляхту зрівняно у правах з польською. На новоздобуті українські землі почали прибувати польські пани: маґнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські, які тут здобували великі латифундії. Помічною для польських панів була місцева чи зайшла шляхта. До поч. 19 ст. в Україні лишилося мало неполонізованої української шляхти, переважно дрібна, бо заможна була в більшості спольщена. Полонізація української шляхти почалася від Люблінської унії, вона набрала інтенсивности за короля Яна Казіміра, який 1649 заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сейму 1712 ставила їх поза законом. Не зважаючи на всі ці загострення, українська православна шляхта продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775, в якому сказано, що шляхетські православні роди повинні користатися такими ж правами, як і католицька шляхта. На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) полонізація шляхти продовжувалася і після розділів Польщі, за царського режиму до 1825. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-их pp. на Правобережжі тільки одна десята шляхти походила з корінних поляків, решта була українського роду, яка в різний час переходила на католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів українського («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу на католицизм для 140 родів (1 до 1569, 10 у 1569 — 1600, 48 у 1600 — 1650, 40 у 1650 — 1700, 41 у 1700 — 1767). У Галичині при українстві лишилися шляхетські роди: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі й ін. На поч. 17 ст. на Львівській землі нараховувалося 628 українських шляхтичів, а на Перемиській 1000. Більшість з них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші руська шляхта спольщилася ще в 15 ст., тоді як на Поділлі вона збереглася як службова шляхта при замках до 19 ст. Загальному процесові полонізації підпала також українська шляхта на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Український козацький шляхтич.

Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції — Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5. 4. 1641), при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Є.Плетенецький, Балабани, Захарія Копистенський, М.Копистенський, Атанасій Кальнофойський та ін. Багато вихідців з української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Д.Вишневецький, К. Косинський, П.Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. Тобто шляхтичі були як ­­і українцями, так і поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.[1] На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти… та Військові Запорозькому послушний буде» (1649); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи передше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: І. Виговський, М. Кричевський, Ю. Немирич, С. Мрозовицький (М. Морозенко), Д. Нечай, Г. Гуляницький, А. Жданович та ін. У коз. реєстрі, укладеному за Зборівською угодою (1649), нараховувано 750 шляхетських родів і бл. 1 500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2 500 осіб). Є й інші реляції про шляхту в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

Після Хмельницького шляхта продовжувала відігравати певну ролю в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. Натомість на Гетьманщині у 17 — 18 ст. постало Значне військове товариство, що складалося з колишніх реєстрових козаків, колишніх українських шляхтичів і заслужених козаків. Правне становище Значного військового товариства нагадувало статус шляхти, його члени були зобов'язані виконувати військові і адміністративні доручення, нести військову службу. Вони мали привілей володіти населеними маєтностями, брати участь у старшинських радах і в державному законодавстві. Товариші підлягали вищим інстанціям козацького судочинства, а 1763 був відновлений шляхетський суд. З 18 ст. виявилася тенденція серед Значного військового товариства перетворитися на замкнену і спадкову станову групу, однак з ліквідацією автономії Гетьманщини в 1780-их pp. Товариство ліквідовано, а частину його членів зараховано до російського дворянства. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743) визначено шляхетський стан в Україні, приналежними до якого вважали тих, що походили від предків шляхтичів, через народження чи отримання шляхетства за польської влади. До шляхти прирівнювано людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-маґнатського панування на Правобережній Україні під Польщею виник у 18 ст. рух українського селянства-Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 за т. зв. Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тисячі шляхтичів, євреїв, греко-католиків.

Шляхта на українських землях під владою Російської імперії[ред.ред. код]

Частина шляхти, що переходила на службу до Московії (Чернігівська, Стародубська, Рильська, Смоленська та інш.) підтверджувала свої привілеї ще з 17 ст. Після поділів Речі Посполитої наприкінці 18 ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської імперії. Місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядженнями царського уряду. До 1825 польські магнати і шляхта лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культурно-освітній царині (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина польського населення Київщини, Волині й Поділля, яке на 1840 р. становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, євреїв 458 000), належала до шляхти, частина якої прибула сюди на поч. 18 ст., зміцнюючи польську колонізацію. Польська група поділялася на нечисленних маґнатів, шляхтичів («земянство», середні і дрібні дідичі) і велику групу чиншової (ходачкової або веретяної) шляхти, яка жила на маґнатських землях і сплачувала чинш. Останні творили кадри адміністраторів маєтків, економів. Назагал маґнати ставилися льояльно до Російської Імперії, зате дрібна шляхта прагнула реставрувати Польщу, якою вона була перед поділами.

Після польського повстання 183031р.р. російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання, бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання шляхти на Кавказ був реалізований тільки в малій мірі. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхетство як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 років (1832–1852), при визначній участі генерал-губернатора Д. Бібікова, стала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві. Внаслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832-33 — 72140, 1834-39 — 93 140, 1840-46 — 160 000 і 1846-53 — 15 000. Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 р. вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліцейськими методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч з українським селянством, українізувалася.

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (бл. 17 500 родин) — великі і середні землевласники (szlachta ziemiańska), які володіли бл. З млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків (разом 568 000), ін. мали по кілька сот, ін. мали землю, яку обробляли самі. Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками. Значна частина леґалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство. Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», 1835 було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов'язаних до лояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» 1840 р. скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загальноросійське. Спроби русифікації шляхти роблено в освітній царині створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький монастир (на всього 86), а указ 1852 р. вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби.

Гідна уваги поява в кін. 1850-их pp. групи молоді зі спольщеної української шляхти — хлопоманів (див. Хлопоманство), які поривали зі шляхетством й хотіли працювати для українського народу. Цей рух очолив В. Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862) відкидав «шляхетський порядок … противний духові нашого народу…».

Після польського повстання 1863, в якому частина шляхти знову брала участь, прийшли переслідування і дальші обмеження шляхти у політичному, громадському, культурному житті. На грані 19 — 20 ст. серед полонізованої шляхти зформувалася група «українців польської культури» на чолі з В. Липинським, яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежности. Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917 р. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національності в Україні», але той договір був унедійснений радянською окупацією.

Шляхта на українських землях під владою Габсбургів[ред.ред. код]

На українських землях під Австрією шляхта була зрівняна у правах з австрійською. Спершу реформи Йосифа II обмежували права польської шляхти, але після його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австрійських вищих урядовців. Вплив польської шляхти ще більше зріс за намісника Галичини графа А. Ґолуховського (1849—75, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, шляхта і маґнати мали перевагу у земельній власності, посідаючи великі латифундії. У відновленій після 1918 р. Польщі і на окупованих нею українських землях щойно конституція 1921 р. знесла шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політичному і господарському житті.

Шляхта на Буковині[ред.ред. код]

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути привілейованим станом і за періоду Молдавського князівства (див. Молдавія). Боярський стан був забов'язаний до військової служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні і судові функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центральна державна адміністрація. Бояри, які втратили державні функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна шляхта — т. зв. резиші, охороняла кордони і становила посередню верству між шляхтою і вільними селянами. З часом українська шляхта — бояри на Буковині асимілювалися з молдавсько-румунською шляхетською верствою, румунізувалися. За австрійської влади (з 1774 р.) адміністративний апарат на Буковині був у руках румунського боярства. Румунська шляхта протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14 березня 1787 зрівняв шляхетський стан Буковини з галицьким; це також потвердив 1817 статут галицької шляхти. Навіть після введення конституційної монархії (1848), завдяки поміщицько-куріяльній виборчій системі, румунська шляхта мала великі впливи в управлінні краєм.

Шляхта на Закарпатті[ред.ред. код]

Після татарського набігу 1241 р. на Закарпатті будувалися оборонні замки й творилися маґнатські латифундії, переважно з угорської шляхти. Українці становили меншість серед пануючої феодальної верстви. Визначив себе князь Ф. Коріятович з зукраїнщеного литовського роду, який з 1393 р. став паном Мукачівської домінії. Українці становили переважно дрібну шляхту, яка часто бунтувалася проти маґнатів-феодалів (1514). Угорська шляхта на Закарпатті стояла в опозиції до австрійського централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і селянське підданство тривало на Закарпатті до 1848 р.. Угорська шляхта продовжувала мати вплив на політико-суспільне життя Закарпаття до XX ст.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Антонович В. Об околичной шляхте. К. 1867;
  • Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Архів Юго-Западной Росеии. ч. 4, т. І. К. 1867;
  • Лазаревский А. Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии. 1868; Smoleński W. Szlachta w świetle własnych opinji. * «Pisma historyczne», т. 1. Кр. 1901;
  • Леонтович Ф. Правоспособность литовско-русской шляхты. Журнал Министерства Народного Просвещения, ч. 3 — 7. П. 1908;
  • Викторовский П. Западнорусские дворянские фамилии, отпавшие от православия в конце XVI и XVII вв. ТКДА, 1908 — 11;
  • Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. — Kraków, 1909;
  • Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wolynia і Ukrainy. T. 1. — Brody, 1911;
  • Hruszewski M. Szlachta ukraińska na przełomie XVI і XVII wieku. Z dziejów Ukrainy. K. — Kp. 1912;
  • Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego, wydana staraniem dr. J. Jurkiewicza, Fr. Wolskiej, Ludw. Siedleckiego i Wacława Lipińskiego. — Kraków, 1912;
  • Липинський В. Україна на переломі, 1657–1659. Відень 1920;
  • Іваницький-Василенко С. Державське землеволодіння польської шляхти на Гетьманщині. Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Випуск 1. К. 1925;
  • Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини. В 300-ліття Хмельниччини (1648–1948). ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948;
  • Окіншевич Л. Значне Військове Товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. ЗНТШ, т. 157. Мюнхен 1948;
  • Grodziski S. Obywatelstwo w szlacheckiej Rzeczpospolitej. Kp. 1963;
  • Maciszewski J. Szlachta polska i jej państwo. B. 1969;
  • Czaplinski W., Kersten A. Magnateria polska jako warstwa spoleczna. Торунь 1974;
  • Acta Poloniae historica. Vol. 36. Etudes sur la noblesse, B. 1977 (Ред. J. Baszkiewicz);
  • Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period, 1569–1648. J. L. Rudnytsky, ed. Rethinking Ukrainian History. Едмонтон 1981;
  • Skakalski D. Noblesse lituanienne et noblesse volynienne au Xve siecle. Cahiers du Monde Russe et Sovietique. Vol. 23 (3 — 4). Париж 1982;
  • Kohut Z. The Ukrainian Elite in the Eighteenth Century and Its Integration into the Russian Nobility. The Nobility in Russia and Eastern Europe. Нью Гавен 1983;
  • Beauvois D. Le noble, le serf et le revizor. La noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831–1863). Париж 1986.
  • Смуток І. Шляхта самбірського повіту 16-18 ст.
  • Радослав Сікора: З історії польських крилатих гусарів. Київ: Дух і літера, 2012. ISBN: 978-966-378-260-7. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.
  • Радослав Сікора: Крилаті гусари Яна Собеського. Київ: Дух і літера, 2013. ISBN 978-966-378-311-6. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сергій Шаменков: Шляхтич із Червоної Русі//Український тиждень № 23(84) від 12 червня 2009 [1]