Шотландська незалежність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Шотландська незалежність (англ. Scottish independence; шотл. гел. Neo-eisimeileachd na h-Alba) — політична мета деяких політичних та громадських рухів за відновлення суверенітету Шотландії та її виходу зі складу Сполученого Королівства.

З правила, в залежності від політичних поглядів на цю мету, називається або відновленням шотландської незалежності, або шотландським сепаратизмом.

Шотландський уряд має намір провести референдум про незалежність Шотландії 18 вересня 2014 року і у випадку його успіху проголосити незалежність у березні-квітні 2016 року. З цією метою Шотландський уряд склав детальний план дій із готування й переходу до незалежності.

Історія[ред.ред. код]

Картина Вальтера Томаса Моннінгтона «Об'єднання парламентів Англії та Шотландії 1707 року»

Шотландія була незалежною державою з 843 по 1707 рік. Візит короля Георга IV в Шотландію 1822 року (перший візит правлячого монарха з 1650) з одного боку приніс деяку стабілізацію в Шотландії, з іншого боку надихнув прихильників незалежності на створення Шотландського уряду[1].

До середини XIX століття в Шотландії все більш виразно висловлювалася думка про створення свого самоврядного уряду. Уперше питання про самостійність шотландської асамблеї було порушене 1853 року, але розуміння знайшло, як не дивно, лише в консервативних колах, де помічали, що Ірландія отримала більше самоврядування, ніж Шотландія. 1885 року було відновлено міністерство у справах Шотландії та посаду секретаря в справах Шотландії при Уряді Великої Британії[2][3].

На початку XX століття рух за незалежність Шотландії набирав дедалі більшу силу. 1921 року утворилася Шотландська національна ліга. Спочатку вона не підтримувала повної незалежності Шотландії, а лише прагнула розширити її самоврядування. Під той час повна незалежність уважалася за малоймовірну[4][5].

1970-ті[ред.ред. код]

Відкриття родовищ в Північному морі біля східного узбережжя Шотландії зактивізувало дебати про повний суверенітет Шотландії. Шотландська національна партія запустила програму «Це шотландська нафта», вважаючи, що відкриття родовищ нафти може послугувати незалежності Шотландії, і кошти виручені за нафту можуть піти на користь однієї Шотландії, а не всьому Сполученому Королівству[6].

1978 року відбувся референдум про створення спеціального законодавчого органу в Шотландії. Утім, повноваження нового органу державної влади були серйозно обмежені. За створення шотландської асамблеї проголосувало 51,62% виборців, проти 48,38%[6]. Незважаючи на перемогу, лейбористський уряд Великої Британії відмовився визнати результати референдуму, вважаючи, що така мала перевага не відображає повноти думки жителів Шотландії. До того ж за умовами референдуму для створення парламенту потрібні були голоси 40% жителів Шотландії. При загальній явці в 63,6%, виявилося, що лише 32,9% проголосували ствердно. Відмова уряду в створенні шотландської асамблеї призвела до політичної кризи, частина депутатів від Шотландії висловила вотум недовіри Уряду Великої Британії. Яко вислід уряд було відправлено у відставку. На виборах, що відбулися травневих виборах 1979 року впевнену перемогу здобула Консервативна партія на чолі з Маргарет Тетчер. Питання про створення Шотландського парламенту було відкладено на довгі 20 років[7].

Передача повноважень[ред.ред. код]

Зал засідань шотландського парламенту
Націоналістичний напис в Единбурзі Покінчимо з правлінням Лондона

Провал референдуму 1979 року не привів на початку до консолідації політичних сил шотландських прихильників незалежності. Погляди шотландських політиків серйозно різнилися. Частина продовжувала виступати за повну незалежність Шотландії, помірні націоналісти вимагали часткового суверенітету.

1988 року в Шотландії був створений Шотландський Конституційний конвент, який об'єднав представників різних партій, громадських рухів та церков. 1989 року Шотландський Конституційний конвент прийняв заяву про повну незалежність Шотландії, цей документ не мав жодної юридичної сили, але зміг консолідувати багатьох прихильників незалежності, що призвело в кінцевому підсумку до виборів 1998 року.

Проти створення Шотландського парламенту традиційно виступала Консервативна партія, представники якої побоювалися, що створення Шотландського парламенту може призвести до повного суверенітету Шотландії. На загальних виборах 1997 року Консервативна партія на чолі з Джоном Мейджором[8] програла вибори лейбористам. Після виборів лейборист Дональд Дьюар, секретар у справах Шотландії заявив про можливість проведення нового референдуму про створення Шотландського парламенту.

На референдумі, що відбувся у вересні 1997 року, 74,3% (44,87% від загальної кількості виборців) схвалили створення Шотландського парламенту. 1998 року Парламент Великої Британії постановив Акт про Шотландію 1998 року, відповідно до якого в Шотландії створювалися власний парламент та адміністрація — аналог кабінету міністрів[6][9].

Шотландський парламент — це однопалатний законодавчий орган, що складається з 129 депутатів, 73 з яких обираються за мажоритарною системою від різних округів, а 56 обираються за спеціальною додаткової (змішаної) системі. Ще одного члена парламенту призначає своїм указом Королева за поданням депутатів. Призначається член парламенту є лідером партії, що перемогла і стає главою шотландка адміністрації[10].

Першим главою шотландкою адміністрації став Дональд Дьюар, лідер шотландських лейбористів. Шотландська національна партія на перших виборах стала опозиційною партією[6].

Референдум про повний суверенітет[ред.ред. код]

Перший міністр Шотландії Алекс Салмонд та його заступник Нікола Стерджен, 14 серпня 2007 р.

Під час виборчої компанії 2007 року Шотландська національна партія обіцяла в разі перемоги провести референдум про повний суверенітет Шотландії не пізніше 2010 року[11][12]. Після перемоги на виборах націоналісти взяли Білу книгу про майбутнє Шотландії, в якій викладені варіанти майбутнього Шотландії, а також її повний державний суверенітет[13][14]. Ряд британських політиків, у тому числі прем'єр-міністр Великої Британії шотландець Гордон Браун, різко засудили прийнятий документ[15]. Переможені партії об'єдналися проти партії націоналістів, що не дало останнім прийняти важливе рішення про призначення референдуму про суверенітет Шотландії[16][17][18]. Голосування пройшло 25 січня 2010 року, на якому референдум планувалося призначити на 30 листопада (День св. Андрія). Як спочатку очікувалося, рішення так і не було прийнято під час голосування. 2010 року було оголошено про те що призначення референдуму не буде можливим до нових виборів до парламенту 2011 року[19][20].

На вибори 2011 року ШНП йшла з програмою в якій проведення референдуму про незалежність Шотландії було основною метою в разі перемоги[21][22]. Шотландська національна партія отримала абсолютну більшість в парламенті, після чого сформував уряд Шотландії під повністю своїм контролем. Одразу після перемоги Алекс Салмонд заявив про намір провести референдум про незалежність в 2014 або 2015 році[23].

Перемога націоналістів та можливе проведення референдуму викликала суперечки серед британських політиків. Суперечки велися переважно з питання чи має право парламент Шотландії призначати референдум. Багато політиків вважають, що голосування в Шотландії не матиме юридичної сили, оскільки суперечить низці пунктів Акту про Союз 1707 року[24][25][26].

У січні 2012 року прем'єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон та міністр у справах Шотландії Майкл Мур заявили, що проведення цього референдуму можливо, але вони не згодні з призначеними термінами та складом[27].

Кампанія по незалежності Шотландії була запущена 25 травня 2012 року. Алекс Салмонд закликав мільйон шотландців підписати заяву про підтримку незалежності Шотландії до проведення референдуму. Дана пропозиція була підтримана рядом знаменитостей шотландського походження, в числі яких були Шон Коннері та Алан Каммінг[28].

Законність[ред.ред. код]

Частина британських юристів бачать незаконним рішення Шотландського парламенту про проведення референдуму, оскільки парламент Сполученого Королівства має повним суверенітетом на всій території Великої Британії[29][30][31].

Міжнародна легітимність[ред.ред. код]

Статут Організації Об'єднаних Націй закріплює право народів на самовизначення, Загальна декларація прав людини також гарантує право народів на зміну громадянства; Велика Британія є учасником обох документів. Політики шотландського та британського парламентів схвалили право шотландського народу на самовизначення[32][33].

Підтримка незалежності[ред.ред. код]

Найбільш активно ідею незалежності Шотландії підтримує Шотландська Національна партія, також за незалежність виступають Шотландська партія зелених, Шотландська соціалістична партія та Солідарність.

Серед плюсів незалежності виділяють:

  • Принцип самовизначення — шотландці самі будуть вирішувати всі питання відносно Шотландії[34].
  • Контроль за обороною та зовнішньою політикою — означає, що Шотландія надалі сама буде вибирати вступати, чи не вступати в будь-які міжнародні організації. Можливий вихід з НАТО і не вступ в ЄС[35].
  • Без'ядерний статус.
  • Контроль за видобутком нафти в Північному морі біля кордонів Шотландії, більша частина грошей буде залишатися в Шотландії, а не переходити до бюджету Великої Британії[36].
  • Форма правління — шотландці самі можуть вибрати, залишатися їм монархією або вибрати республіканську форму правління[37].

Супротивники незалежності[ред.ред. код]

Проти шотландської незалежності виступають усі три великі партії Великої Британії. Також в Шотландському парламенті у націоналістів є серйозна опозиція в особі Шотландської Лейбористської партії, Шотландської Консервативної партії, шотландських ліберал-демократів. Проти незалежності виступають також відомі політики-шотландці, наприклад Джордж Галловей.

Супротивники незалежності виділяють переважно економічні мінуси незалежності. Можливо будуть порушені важливі економічні зв'язки з іншими частинами Великої Британії, також вони вважають що в умовах серйозної конкуренції в глобальній економіці Шотландії вигідно залишатися частиною такої сильної в економічному та політичному сенсі державі як Велика Британія[38][39][40][41].

Громадська думка[ред.ред. код]

Відносно незалежності в Шотландії було проведено безліч опитувань громадської думки[42][43][44][45][46][47][48]. В середньому за повний суверенітет виступають від 32% до 38% населення Шотландії[49]. Після приходу до влади Шотландської Національної партії кількість прихильників незалежності дещо знизилась[49] В той же час кількість прихильників проведення референдуму коливається від 70% до 75%.[50].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Prebble, John. The King's Jaunt: George IV in Scotland, August 1822 'One and Twenty Daft Days'. Birlinn Publishers. ISBN 1-84158-068-6. 
  2. «Scottish Referendums». BBC. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 11 June 2007. 
  3. «Scottish Home Rule». Skyminds.net. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 6 April 2009. 
  4. «History of the Scottish National Party». Scottishindependence.com. Процитовано 6 April 2009. 
  5. «Multiculturalism and Scottish nationalism». Commission for Racial Equality. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 21 June 2007. 
  6. а б в г «The Devolution Debate This Century». BBC. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 11 June 2007. 
  7. «Regional distribution of seats and percentage vote». psr.keele.ac.uk. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 21 June 2007. 
  8. «Politics 97». BBC. September 1997. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 14 October 2006. 
  9. «Scottish Parliament Factsheet 2003». The Electoral Commission. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 16 December 2009. 
  10. «About Scottish Ministers» Scottish Government. Retrieved 26 September 2007.
  11. At-a-glance: SNP manifesto, BBC News, 12 April 2007.
  12. «SNP Manifesto (PDF)» (PDF). BBC News. Процитовано 19 January 2012. 
  13. Wintour, Patrick (4 May 2007). «SNP wins historic victory». The Guardian (London). Процитовано 20 June 2007. 
  14. SNP outlines independence plans, BBC News, 14 August 2007
  15. «UK | Scots split would harm UK — Brown». BBC News. 25 November 2006. Процитовано 6 April 2009. 
  16. «Commission on Scottish Devolution». Commission on Scottish Devolution. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 6 April 2009. 
  17. «Scotland | Devolution body members announced». BBC News. 28 April 2008. Процитовано 6 April 2009. 
  18. Calman devolution commission revealed, The Herald, 28 April 2008.
  19. «Referendum Bill». Official website, About > Programme for Government > 2009-10 > Summaries of Bills > Referendum Bill. Scottish Government. 2 September 2009. Архів оригіналу за 10 September 2009. Процитовано 10 September 2009. 
  20. «Scottish independence plan 'an election issue'». BBC News. 6 September 2010. 
  21. «Scottish election: SNP wins election». BBC News. 6 May 2011. 
  22. Black, Andrew (11 May 2011). «Scotland's 129 MSPs sworn in after SNP win». BBC News (BBC). Процитовано 26 June 2011. 
  23. Gardham, Magnus (2 May 2011). «Holyrood election 2011: Alex Salmond: Referendum on Scottish independence by 2015». The Daily Record. Процитовано 3 August 2011. 
  24. «Scotland Act 1998 (c. 46)». Opsi.gov.uk. 19 November 1998. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 6 April 2009. 
  25. Scotland and parliamentary sovereignty Legal Studies, Volume 24, Issue 4, pages 540–567, December 2004.
  26. «A Real Scottish Parliament». Scottishpolitics.org. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 6 April 2009. 
  27. MacDonnel, Hamish (11 November 2011). «Cameron's plan to take charge of Scottish independence vote». The Independent. Процитовано 12 November 2011. 
  28. Staff (25 May 2012). «Scottish independence: 'Yes' campaign to be launched». London: BBC News. Процитовано 25 May 2012. 
  29. An introduction to devolution in the UK House of Commons Library, Research Paper 03/84, 17 November 2003.
  30. «UK Parliament — Parliamentary sovereignty». Parliament.uk. 21 November 2007. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 6 April 2009. [недійсне посилання]
  31. N. Burrows, «Unfinished Business: The Scotland Act 1998», The Modern Law Review, vol. 62, issue 2, (March 1999), p 249:
  32. Hazell, Robert. Rites of secession, The Guardian, 29 July 2008.
  33. «Speech accepting the Scottish Labour leadership». Scottish Labour official website. Glasgow: Colin Smyth, Scottish General Secretary, The Labour Party. 18 December 2011. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 11 January 2012. 
  34. «Scotland's future will be in Scotland's hands». Архів оригіналу за 2013-01-18. 
  35. The future of the UK's strategic nuclear deterrent. с. 167. 
  36. Negotiating Self-Determination. Lexington Books. 2006. с. 168. 
  37. Martin, Lorna (10 October 2004). «Holyrood survives birth pains». The Guardian (London). Процитовано 21 June 2007. 
  38. Maddox, David (21 June 2008). «Oil price fuels fresh row on Scots 'deficit'». The Scotsman (Edinburgh). Процитовано 25 June 2008. 
  39. «Study finds no benefit in fiscal autonomy as McCrone calls time on Barnett». The Scotsman (Edinburgh). 26 January 2007. Процитовано 18 August 2007.  [недійсне посилання]
  40. «'Billions needed' to boost growth». BBC News. 14 March 2006. Процитовано 18 August 2007. 
  41. «Public/private sectors in economy need to be rebalanced». The Scotsman (Edinburgh). 15 March 2006. Процитовано 18 August 2007. 
  42. Hennessy, Patrick; Kite, Melissa (26 November 2006). «Britain wants UK break up, poll shows». The Daily Telegraph (London). 
  43. Hennessy, Patrick (15 January 2012). «Britain divided over Scottish Independence». The Daily Telegraph (London). 
  44. Allardyce, Jason (15 March 2009). «Voters ditch SNP over referendum». The Times (London). Процитовано 16 March 2009. 
  45. Scottish Independence UK Polling Report.
  46. Independence Poll TNS-BMRB, 13 December 2010.
  47. Support for independence growing Herald Scotland, 9 June 2011.
  48. Dinwoodie, Robbie (5 September 2011). «Yes voters take lead in new independence poll». The Herald (Glasgow). Процитовано 5 September 2011. 
  49. а б «Q&A: Scottish independence row». BBC News (BBC). 17 January 2012. Процитовано 19 January 2012. 
  50. «Polls on support for independence and for a referendum on independence». Independence First. Архів оригіналу за 2013-01-18. Процитовано 11 June 2007. 

Див. також[ред.ред. код]