Шрапнель

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Принцип дії шрапнельного снаряду
Схематичне зображення розриву британського снаряду з шрапнеллю

Шрапнель (по прізвищу винахідника — британського офіцера англ. Генрі Шрепнел) — у військовій справі — артилерійський снаряд основного призначення з готовими уражаючими елементами, призначений для завдання поразки живій силі, що розташована відкрито, а також військової техніки противника.

Історія[ред.ред. код]

Свою назву шрапнель отримала від прізвища англійського артилериста Генрі Шрепнел (англ. Henry Shrapnel), який розробив боєприпас подібного типу, що був прийнятий в 1803 році на озброєння армії Великої Британії. Вперше вона була застосована у 1808 році в битві при Вімейру.

Шрапнель являла собою тонкостінну склянку з вибивним зарядом з димного чорного пороху, заповненою металевими кульками (шрапнельних кулями) або пірамідками. Підрив вишібного заряду здійснювався за допомогою, так званої трубки — детонатора, з можливістю установки її спрацьовування після закінчення заданого часу, при ударі о перешкоду або після вильоту із каналу ствола гармати. Стрільба шрапнеллю велася таким чином, щоб при розриві снаряду на низхідній гілці траєкторії польоту викинуті кулі накривали бажану область земної поверхні. При цьому їх уражаюча дія забезпечувалася кінетичної енергією всього боєприпасу до розриву, а не дією вишібного заряду. Останній призначений для забезпечення формування конуса розсіювання готових уражаючих елементів і не був здатний самостійно забезпечити їм достатню кінетичну енергію. Хмара диму, що утворюється при розриві полегшувала коригування вогню.

В артилерійську практику XVIII століття міцно увійшла картеч — боєприпас для ураження живої сили противника, який по суті перетворював гармату в дуже великій дробовик: замість ядра в гарматний ствол заряджалися кілька сотень металевих кульок-куль, укладених в оболонку, котра легко згоряла. Постріл таким «дробом» був здатний завдати величезної шкоди ворожої піхоті або кінноті на близькій відстані, але на дистанції понад 400–600 метрів ефективність картечі різко падала — через низьку ймовірність влучення в ціль внаслідок розсіювання куль, а також зниження їх забійної дії з-за неоптимальної аеродинамічної форми і опору повітря. Артилеристи різних країн почали шукати способи поширити ефективну дію картечі на великі дальності. Як наслідок, вони дійшли до ідеї доставки куль (уражаючих елементів) до району цілі всередині спеціального снаряду з порожниною, що вистрілювався з гармати, й що викидалися в потрібний час за допомогою вишібного заряду. Генрі Шрепнел першим вирішив технічні, виробничі та організаційні проблеми, що виникали при цьому, і це дозволило армії Великої Британії приступити до широкому введенню нового боєприпасу.

Шрапнель швидко знайшла попит усіх армій світу, хоча вимагала для свого успішного застосування високої виучки артилеристів, що іноді, в ряді випадків межувала з високим мистецтвом, коли справа доходила до стрільби з закритих вогневих позицій. Розвиток артилерійської справи, поява таблиць стрільби дозволило до початку Першої світової війни поставити застосування шрапнелі на наукову основу.

У результаті в початковій маневреній фазі бойових дій шрапнель продемонструвала високу ефективність — широко відомий факт ураження більше 700 чоловік і приблизно такої ж кількості коней 21-го прусського драгунського полку всього лише 16 шрапнельними пострілами калібру 75 мм 6-ї батареї 42-го полку французької армії. Однак, з переходом до позиційної війни і після введення захисних шоломів (касок) шрапнель втратила свою результативність та була певною мірою витіснена, хоча і не повністю, осколковими і фугасними гранатами.

У 30-х рр. 20 століття шрапнель була витіснена більш потужними осколковими і осколково-фугасними снарядами. В кінці 60-х рр. 20 віку з'явилися артилерійські снаряди типу шрапнелі, споряджені стрілоподібними стрижнями, для ураження неукритої живої сили противника.

Наприкінці 20 — початку 21 століття шрапнель у вигляді боєприпасів з кулястими кулями практично не застосовується, але її «спадкоємцем» стали снаряди зі стрілоподібними уражаючими елементами, які аналогічні по ідеї і принципу застосування. Наприклад, в американському 105-мм снаряді знаходиться до 8 тис. таких стрижнів (довжина 24 мм, маса 0,5 г), які викидаються із снаряда за рахунок відцентрових сил і тиску порохових газів вишібного заряду і розсіюються у вигляді конуса. У Радянському Союзі був 122-мм розроблений артилерійський постріл цього типу 3Ш1 для гаубиць М-30 і Д-30, що володіє високою ефективністю проти відкрито стоять легкозахищених цілей. Його позначення — буква «Ш» вказує на певний ступінь спадкоємності зі старими шрапнельними боєприпасами, які маркірувалися тієї ж літерою.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]