Шульгин Олександр Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Шульгин Олександр Якович
Шульгин Олександр Якович
Шульгін, перший генеральний секретар міжнаціональних справ. Київ, 1917 рік

Час на посаді:
грудень 1917 — 24 січня 1918
Наступник Всеволод Голубович

Народився 30 липня 1889(1889-07-30)
Софине, Російська імперія
Помер 4 березня 1960(1960-03-04) (70 років)
Париж, Франція
Політична партія УПСФ
Батько Яків Шульгин
Мати Любов Устимович
Дружина Лідія Василівна Тяпу-Тяпу-Табунець-Жбан-Жлоба-Бублик-Погорільська Бублик-Погорільська
Діти Ростислав

Шульгин Олександр Якович (*30 липня 1889 — †4 березня 1960) — політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Біографія[ред.ред. код]

Олександр Шульгин родом з с. Софине Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Студіював історію й філософію у Петербурзькому Університеті (1908 — 15), згодом асистент у ньому (1915 — 17). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

Меморіальна дошка на будинку в Києві на вулиці Терещенківській

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30. 1. 1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918). У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був. 1933 — 1938 pp. виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.

У 1923 — 27 Шульгин жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою 1926 — 36, 1939 — 40 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945 — 46. У Парижі Шульгин з 1927 брав активну участь у житті української еміграції: 1929 — 39 гол. Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 — ред.). Під час німецької окупації був заарештований (1940 — 41). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946 — 60), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952 — 60), що об'єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, — 1948 — 52) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952 — 60).

Автор розвідок з історії української державності 1917 — 18 і діяльності уряду УНР у вигнанні: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926 — 38), «La Revue de Promethee» (1938 — 40), «Укр. літ. газеті» (1956 — 60) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Праці[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]