Щербина Микола Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Щербина Микола Федорович

Щербина Микола Федорович (2 грудня 1821(18211202) — 10 квітня 1869) — маловідомий російський поет, екофілософ. Народився в невеликий дворянській сім'ї під Таганрогом. Після закінчення Таганрозької гімназії жив у Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, служив у Міністерстві народної освіти, подорожував по Німеччині, Франції, Італії, Швейцарії, Англії. Велику увагу у творчості приділив темі природи, написавши цикл «Пісні про природу», хоча сучасники знали його як співака античного світу та автора сатиричних епіграм. У політичному плані в радянський час поет був визнаний «неблагонадійним», бо критикував різного штибу радикалів аж до революціонерів-демократів, що підривають підвалини держави[1]. Свою лепту вніс відомий критикан Д.I. Писарєв, який заявив: «Г.г. Фет, Полонський, Щербина, Греков і багато інших мікроскопічних поетиків забудуться так само скоро, як і ті журнальні книжки, в яких вони друкуються»[2]. А по сему вірші М. Ф. Щербини довгий час не перевидавалися і перше повне зібрання творів з'явилося в СРСР лише в 1970 році[1].

Філософські погляди Щербини відрізнялися від поглядів філософів сучасників. Він першим у вітчизняній культурній традиції підкреслив духовну рівноправність з природою, намагався замінити ідею про володарювання людини на ідею рівності всіх природних створінь. У його поглядах багато співзвучного ідеям святого Франциска Ассізького, Генрі Торо, Ралфа Емерсона і Альберта Швейцера одночасно. Недарма до одного зі своїх віршів, що ввійшли у «Пісні про природу», він взяв епіграфом відомий вислів Ж.-Ж. Руссо: «Все чудово, коли виходить з рук творця, все спотворюється в руках людини». У листі до свого товариша він зізнався: «Мені 23 роки. Я, як слід порядному хлопчикові, відданий пантеїстичному вченню»[2].

Проповідуючи холізм, любов і співчуття до всього живого і неживого, вихваляючи красу і свободу дикої природи, оголошуючи всі істоти своїми братами і друзями і одночасно категорично заперечуючи владу людини над природою, він стояв на голову вище таких прославлених поетів, відомих своїми натурфілософськими поглядами, як Федір Тютчев, Афанасій Фет і Яків Полонський.

« Он считает всех в мире единым целым.

Тогда одним живущим существом
Я вижу мир перед собою,
И многое скрывается в одном,
И дышит общею душою

 »

.

Стосунки поета з природою не дріб'язкові, не своєкорисливі, в них немає ніякого прагматизму. Його милування природною красою нагадує кантівську концепцію «незацікавленість», він оцінює естетику природи заради неї самої. Поет любить, радіє, захоплюється красою природи, не бажаючи при цьому мати її об'єктом любові і захоплення.

« Будто в мире я весь погружен

В созерцанье безбрежной природы
И в какой-то магический сон,
Полный жизни, ума и свободы.
Здесь от речи отвыкли уста:
Только слухом живу я, да зреньем...
Красота, красота, красота!
Я одно лишь твержу с умиленьем.

 »

Етична концепція автора проста, і разом з тим, геніальна. Адже «скрізь єдина царює думка і душа живе: В брилах каменів бездиханних, в райдужньому листі рослин»[3].

Мені будуть сестрою і братом І троянда, і вітер, і море: Одна напоїть ароматом Інші заберуть моє горе[3].

Всі тварини і рослини для поета «або друзі, або брати» — він не ділить їх на «корисних» і «шкідливих».

« Грежу я, чувствую, мыслю и внемлю:

Всюду я радостно вижу иль друга, иль брата.
Птицы заснули на ветках древесных,
В сон погрузилась семья насекомых,
Много зажглося в пространствах небесных
Звезд, мне из раннего детства родных и знакомых. (...)
Чувством широким тогда обнимаю
Сродную жизнь и стремленье всех сущих,
Маленький мир их любви открываю
В сердце летающих, в крошечной груди ползущих.

 »

За сто років до великого гуманіста Альберта Швейцера, який розробив етику благоговіння перед життям, поет оголосив своє кредо у поводженні з «братами нашими меншими»:

« Боюсь раздавить я ногою

Червя, что ползет под травою
Сияньем тепла наслаждаться;
Исполнен вниманьем
Для всякой летающей крошки,
И, груди сдержав колыханье,
В себя не втяну я дыханием
В лучах затерявшейся мошки.

 »

Дика природа для поета, також як для американських філософів-трансценденталістів Генрі Торо, Ралфа Емерсона, Джона М'юра місце набагато краще, світле і духовне, ніж світ людей.

« Здесь меня обнимает природа,

И все тихо, покойно кругом...
Только слышишь: «Свобода, свобода!» —
Пролепечет листок с ветерком.

 »

До людей звертає М. Щербина свій докір: "Єдність царює в природі нескінченній, — В одній твоїй родині сум'яття, людина![3].

М. Ф. Щербина в 1854 році проголосив (вірш «Природі»)[3]:

« Моей душе и чувству непонятно,

Что человек — властитель над тобой...
Нет!
Надо всем царишь ты всеобъятно
Чарующей своею красото.

 »

В іншому своєму пророчому творі, названному «Дар Прометея», він мріє[3]:

« Забыть людей, отвергнувших природу,

Природой брошенных в неведомую тьму,
Желавших покорить творенья свободу
Искусству Слабому, болящему уму...

 »

Публікації[ред.ред. код]

  • Щербина Н. Ф. Избранные произведения. — Л.: Сов. писатель, Ленингр. отд. — 1970. — 220 с.

Про нього[ред.ред. код]

  • Борейко В. Е. Николай Федорович Щербина (1821–1869) — первый русский и украинский поэт-экофилософ // Гуманитарный экол. журн. — 2002. — Т. 4.— В. 1. —С. 86-88.
  • Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  • Магина Р. Г. «Песни о природе» Н. Ф. Щербины // Уч. зап. МГПИ. — 1966. — Т. 248. — М. — С. 101–117.

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  2. а б Магина Р. Г. «Песни о природе» Н. Ф. Щербины // Уч. зап. МГПИ. — 1966. — Т. 248. — М. — С. 101–117.
  3. а б в г д Щербина Н. Ф. Избранные произведения. — Л.: Сов. писатель, Ленингр. отд. — 1970. — 220 с.