Юпітер (планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Юпітер  Jupiter symbol.svg
Jupiter.jpg
Покращене зображення Юпітера, створене на основі знімків «Вояджера-1» у 1979 році
Позначення
Названа на честь верховного бога Римського пантеону Юпітера
Велика піввісь 778 547 200 км
5,204 а. о.
Перигелій 740 000 000 км
4,950 а. о.
Афелій 816 620 000 км
5,458 а. о.[1]
Ексцентриситет 0,0484
Орбітальний період 11,862 років
Синодичний період 398,88 діб
Середня орбітальна швидкість 13,06 км/с
Нахил орбіти 1,305° до екліптики
6.09° до сонячного екватора
0,32° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла 100,492°
Аргумент перицентру 275,066°
Супутники 67
Фізичні характеристики
Середній радіус 69 911 ± 6 км
10,973 Землі
Екваторіальний радіус 71 492 ± 4 км
11,209 Землі
Полярний радіус 66 854 ± 10 км
10,517 Землі
Сплюснутість 0,06487
Площа поверхні 6,1419×1010 км²
121,9 Землі
Об'єм 1,4313×1015 км³
1321,3 Землі
Маса 1,8986×1027 кг
318 мас Землі
Середня густина 1330 кг/м³
Прискорення вільного падіння
на поверхні
24,79 м/с²
2,52 g
Друга космічна швидкість 59,5 км/с
Період обертання 9 год 55 хв 30 с
Нахил осі 3,13°
Альбедо 0,343 (Бонд)[1]
0,52 (геом. альбедо)[1]
Видима зоряна величина max −2,94m
Атмосфера
Тиск на поверхні 20—220 кПа[2]
Склад
89,8±2,0% Водень (H2)
10,2±2,0% Гелій
~0,3% Метан (CH4)
~0,026% Амоній (NH4+)
~0,003% Дейтерид водню (HD)
0,0006% Етан (CH3—CH3)
0,0004% Вода
Льоди:
Амоній
Вода
Гідросульфід амонію (NH4SH)
Юпітер, Європа, Іо, фотографія із «Вояджер 1»

Юпі́тер — п'ята й найбільша планета Сонячної системи. Відстань Юпітера від Сонця змінюється в межах від 4,95 до 5,45 а. о. (740–814 млн км), середня відстань 5,203 а. о. (778 млн км). Разом із Сатурном, Ураном і Нептуном Юпітер класифікують як газового гіганта.

Юпітер більш ніж удвічі масивніший за всі інші планети разом узяті; він майже в 318 разів масивніший за Землю. Однак маса Юпітера недостатня, аби перетворитися на зорю, подібну до Сонця: Для цього його маса мала б бути ще в 70—80 разів більшою. Однак у надрах Юпітера відбуваються процеси з досить потужною енергетикою: теплове випромінювання планети, еквівалентне 4·1017 Вт, що приблизно вдвічі перевищує енергію, яку ця планета отримує від Сонця. Вірогідним джерелом такої енергії є гравітаційне стиснення.

Планета була відома людям з глибокої давнини, що знайшло своє відображення в міфології і релігійних віруваннях різних культур: месопотамської, вавилонської, грецької та інших. Сучасна назва Юпітера походить від імені давньоримського верховного бога-громовержця.

Низка атмосферних явищ на Юпітері — такі як шторми, блискавки, полярні сяйва, — мають масштаби, що на порядки перевершують земні. Примітним утворенням в атмосфері є Велика червона пляма — велетенський шторм, відомий ще з XVII століття.

Юпітер має понад 67 супутників, найбільші з яких — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — було відкрито 1610 року. Дослідження Юпітера здійснюють за допомогою наземних і орбітальних телескопів, з 1970-х років до планети було відправлено 8 міжпланетних апаратів НАСА: «Піонери», «Вояджери», «Галілео» та ін.

Спостереження та їх особливості[ред.ред. код]

Відстань між Юпітером і Землею коливається від 588 до 967 млн км (видимі кутові розміри Юпітера при цьому змінюються від 50,1″ до 29,8″). Видима зоряна величина змінюється від −2,94m до −1,6m. Під час великих протистоянь (одне з яких відбувалося у вересні 2010) Юпітер видно неозброєним оком як один з найяскравіших об'єктів на нічному небі (після Місяця й Венери). Диск і супутники Юпітера — популярні об'єкти для спостереження астрономів-аматорів, які зробили низку відкриттів (наприклад, комети Шумейкера-Леві, одна з яких зіткнулася з Юпітером 1994 року, чи зникнення Південного екваторіального поясу Юпітера 2010).

В інфрачервоній ділянці спектра лежать лінії молекул H2 і He, а також лінії багатьох інших елементів[3]. Кількість перших двох несе інформацію про походження планети, а кількісний та якісний склад інших — про її внутрішню еволюцію.

Однак молекули водню й гелію не мають дипольного моменту, отже, абсорбційні лінії цих елементів непомітні доти, доки не починається їхня іонізація. Крім того ці лінії утворюються в найвищих шарах атмосфери і не несуть інформацію про глибші шари. Тому надійніші дані про кількість гелію й водню на Юпітері отримано зі спускового апарата «Галілео»[3].

Поки що не можна з упевненістю сказати, які процеси відбуваються в атмосфері Юпітера й наскільки сильно вони впливають на хімічний склад — як у внутрішніх областях, так і в зовнішніх шарах. Це створює певні труднощі детальної інтерпретації спектра. Проте вважається, що всі процеси, здатні так чи інакше впливати на велику кількість елементів, є локальним й досить обмеженими, отже, вони не здатні глобально змінити розподіл речовини[4].

Також Юпітер випромінює (здебільшого в інфрачервоній ділянці спектра) на 60% більше енергії, ніж отримує від Сонця[5][6]. Енергія виділяється за рахунок гравітаційного стиснення планети, внаслідок чого розмір Юпітера зменшується приблизно на 2 см за рік[7].

Гамма-діапазон[ред.ред. код]

Випромінювання Юпітера в гамма-діапазоні за даними «Чандра».

Випромінювання Юпітера в гамма-діапазоні пов'язано з полярними сяйвами, а також із випромінюванням диска[8]. Вперше зареєстровано у 1979 році космічною обсерваторією імені Ейнштейна(англ.)укр.. На Землі ділянки полярних сяйв у рентгенівському та ультрафіолетовому діапазоні практично збігаються, проте на Юпітері це не так. Ділянка рентгенівських полярних сяйв розташована набагато ближче до полюса, ніж ультрафіолетових. Ранні спостереження виявили пульсацію випромінювання з періодом у 40 хвилин, однак у пізніших спостереженнях ця залежність проявляється набагато гірше.

Очікувалося, що рентгенівський спектр авроральних сяйв на Юпітері схожий на рентгенівський спектр комет, проте, як показали спостереження Чандра, це не так. Спектр складається з емісійних ліній з піками поблизу 650 еВ (кисневі лінії), 653 еВ та 774 еВ (лінії OVIII), а також 561 еВ і 666 еВ (OVII). Існують також лінії випромінювання нижчих енергій у спектральній ділянці від 250 до 350 еВ. Можливо, вони належать сірці або вуглецю[9].

Гамма-випромінювання, не пов'язане з полярним сяйвом, вперше було виявлено при спостереженнях на ROSAT 1997 року. Спектр схожий зі спектром полярних сяйв, однак в районі 0,7-0,8 кеВ[8]. Особливості спектра добре описуються моделлю корональної плазми з температурою 0,4-0,5 кеВ із сонячною металічністю, з додаванням емісійних ліній Mg10+ та Si12+. Існування останніх, можливо, пов'язано з сонячною активністю в жовтні-листопаді 2003 року[8].

Спостереження космічної обсерваторії XMM-Newton показали, що випромінювання диска в гамма-спектрі — це відбите сонячне рентгенівське випромінювання[Джерело?]. На відміну від полярних сяйв, ніякої періодичності змін інтенсивності випромінювання на масштабах від 10 до 100 хв виявлено не було.

Радіоспостереження[ред.ред. код]

Радіозображення Юпітера: яскраві (білі) ділянки — радіовипромінювання радіаційних поясів.

Юпітер — найпотужніше (після Сонця) радіоджерело Сонячної системи в дециметровому — метровому діапазонах довжин хвиль. Радіовипромінювання має спорадичний характер і в максимумі сплеску досягає 106 янських[10].

Сплески відбуваються в діапазоні частот від 5 до 43 МГц (найчастіше — поблизу 18 МГц), в середньому їх ширина становить приблизно 1 МГц. Тривалість сплеску невелика: від 0,1-1 с (іноді — до 15 с). Випромінювання дуже поляризоване, особливо по колу, ступінь поляризації сягає 100%. Спостерігається модуляція випромінювання близьким супутником Юпітера Іо, що обертається всередині магнітосфери: ймовірність сплеску більша, коли Іо перебуває поблизу елонгації щодо Юпітера. Монохроматичний характер випромінювання свідчить про виділену частоту, швидше за все — гірочастоту. Висока температура яскравості (іноді сягає 1015K) потребує залучення ефектів типу мазерів[10].

Радіовипромінювання Юпітера в міліметровому — короткосантиметровому діапазонах має суто тепловий характер, хоча відповідна температура дещо вища рівноважної, що означає потік тепла з надр. Починаючи з хвиль ~9 см яскравісна температура (Tb) зростає — з'являється нетеплова складова, пов'язана з синхротронним випромінюванням релятивістських частинок із середньою енергією ~ 30 МеВ у магнітному полі Юпітера; на хвилі 70 см Tb сягає значення ~ 5×104 K. Джерела випромінювання розташовані по обидва боки планети у вигляді двох протяжних лопатей, що вказує на магнітосферне походження випромінювання[10].

Обчислення гравітаційного потенціалу[ред.ред. код]

Зі спостережень руху природних супутників, а також з аналізу траєкторій космічних апаратів можна відновити гравітаційне поле планети. У свою чергу, поле залежить від маси планети, її екваторіального радіуса і моменту інерції. У загальному вигляді гравітаційний потенціал подають у вигляді поліномів Лежандра вищих порядків[11]:

Jn J2 J4 J6
Значення 1,4697×10−2 −5,84×10−4 0,31×10−4

V_{ext}(r, \theta)=- \frac{GM}{r}\left(1-\sum_{i=1}^{\infty}\left(\frac{R_{eq}}{r}\right)^iJ_iP_i(cos\theta) \right)

де:
  • G — гравітаційна стала
  • M — маса планети
  • r — відстань від планети
  • Req — екваторіальний радіус
  • Pi — поліном Лежандра i-го порядку
  • Ji — коефіцієнт розкладання i-го порядку.

Під час прольотів поблизу Юпітера космічних апаратів Піонер-10, Піонер-11, Вояджер-1, Вояджер-2, Галілео і Кассіні для обчислення гравітаційного потенціалу використовувалися: вимірювання ефекту Доплера апаратів (для відстеження їх швидкості), зображення, що передається апаратами для визначення їх місця розташування щодо Юпітера і його супутників, радіоінтерферометрія з наддовгими базами[12]. Для «Вояджера-1» і «Піонера-11» довелося враховувати і гравітаційний вплив Великої червоної плями[13].

Крім того, при обробці даних доводиться постулювати вірність теорії про рух Галлілеєвих супутників навколо центру Юпітера. Для точних обчислень великою проблемою є також облік прискорення, що має негравітаційний характер[13].

За характером гравітаційного поля можна робити висновки про внутрішню будову планети[14].

Юпітер серед планет Сонячної системи[ред.ред. код]

Маса[ред.ред. код]

Сонячна система Юпітер (планета) Сатурн (планета) Нептун (планета) Уран (планета) Юпітер (планета) Сатурн (планета) Нептун (планета) Уран (планета) Земля Венера (планета) Марс (планета) Меркурій (планета)
Маса Юпітера в 2,47 рази перевершує масу інших планет Сонячної системи[15].

Юпітер — найбільша планета Сонячної системи, газовий гігант. Його екваторіальний радіус дорівнює 71,4 тис. км[16], що в 11,2 рази перевищує радіус Землі[1].

Юпітер — єдина планета, для якої центр мас із Сонцем перебуває поза межами Сонця (на відстані приблизно 7% сонячного радіуса).

Маса Юпітера в 2,47 рази[17] перевищує сумарну масу всіх інших планет Сонячної системи, разом узятих[18], в 317, 8 разів — масу Землі[1] і приблизно в 1000 разів менше маси Сонця[16]. Густина (1326 кг/м³) приблизно дорівнює густині Сонця і в 4,16 разів поступається густині Землі (5515 кг/м³)[1]. Сила тяжіння на його поверхні (якою зазвичай вважають верхній шар хмар) більш ніж у 2,4 рази перевершує земну: тіло, яке має масу, наприклад, 100 кг[19], буде важити стільки ж, скільки на поверхні Землі важить тіло масою 240 кг[20]. Це відповідає прискоренню вільного падіння 24,79 м/с² на Юпітері (проти 9,80 м/с² для Землі)[1].

Більшість відомих наразі екзопланет можна порівняти з Юпітером за масою й розмірами, тому його маса (MJ) і радіус (RJ) широко застосовуються як одиниці виміру для відповідних характеристик екзопланет[21].

Атмосфера[ред.ред. код]

Атмосфера Юпітера воднево-гелієва (співвідношення цих газів за обсягом: 89% водню й 11% гелію). Уся видима поверхня Юпітера — щільні хмари, розташовані на висоті близько 1000 км над «поверхнею», де газоподібний стан змінюється на рідкий і утворює численні шари жовто-коричневих, червоних і блакитнуватих відтінків. Інфрачервоний радіометр показав, що температура зовнішнього хмарного покриву становить −133°С. Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, ззовні виявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. На ділянках світлих зон відзначається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють ці зони, розташовуються на вищому рівні (приблизно 20 км), а їхнє світле забарвлення пояснюється підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Темні хмари, що розташовуються нижче, складаються здебільшого з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію і мають вищу температуру. Ці структури являють собою ділянки спадних потоків. Зони і пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера. Період обертання коливається від 9 год. 49 хв. на широті 23 градуси до 9 год. 56 хв. на широті 18 градусів північної ширини. Це призводить до існування стійких зональних чи плинних вітрів, що постійно дмуть вздовж екватора в одному напрямку. Швидкість у цій глобальній системі досягає від 50 до 150 м/с. На межах поясів і зон спостерігається сильна турбулентність, що приводить до утворення численних вихрових структур. Найвідомішим таким утворенням є Велика червона пляма, що спостерігається на поверхні Юпітера протягом останніх 300 років.

Велика Червона Пляма.

Велика Червона Пляма[ред.ред. код]

Велика Червона Пляма — овальне утворення зі змінними розмірами, розташоване в південній тропічній зоні. Насправді це довготривалий вільний вихор (антициклон) в атмосфері Юпітера, що робить повний оберт за 6 земних діб і що характеризується, як і світлі зони, що сходять плинами в атмосфері. Хмари в ньому розташовані вище, а температура їх нижча, ніж у сусідніх областях поясів. На 2000 рік «пляма» мала розміри 15х30 тис. км, а сто років перед цим спостерігачі відзначали в 2 рази більші розміри. Іноді вона буває не дуже чітко видимою.

Кільця[ред.ред. код]

Докладніше: Кільця Юпітера

Космічний апарат «Вояджер 1» у березні 1979 року вперше сфотографував систему слабких кілець, шириною близько 1000 км і товщиною не більш 30 км, що обертаються навколо Юпітера на відстані 57 000 км від хмарного покриву планети. На відміну від кілець Сатурна, кільця Юпітера темні (альбедо (відбивна здатність) — 0,05) і, ймовірно, складаються з дуже невеликих твердих часток метеорної природи. Частки кілець Юпітера, швидше за все, не залишаються в них довго (через перешкоди, створювані атмосферою й магнітним полем). Отже, раз кільця непостійні, то вони мають постійно поповнюватися. Невеликі супутники Метис і Адрастея, чиї орбіти лежать у межах кілець, — очевидні джерела таких поповнень. З Землі кільця Юпітера можуть бути помічені при спостереженні тільки в ІЧ-діапазоні.

Магнітне поле[ред.ред. код]

Юпітер має величезне магнітне поле, що складається з двох компонетних полів: дипольного (як поле Землі), що сягає відстані до 1,5 млн км від Юпітера, і недипольного, що займає іншу частину магнітосфери. Напруженість магнітного поля на поверхні планети 10—15 ерстед, тобто в 20 разів більше, ніж на Землі. Магнітосфера Юпітера у напрямку від Сонця сягає на 650 млн км (за орбіту Сатурна!), але в напрямку до Сонця вона майже в 40 разів менша. Магнітне поле захоплює сонячний вітер, утворюючи на відстані 177 000 км від планети радіаційний пояс, приблизно в 10 разів потужніший від земного. Він розташований між кільцем Юпітера й найвищими шарами атмосфери.

Магнітометричні виміри показали істотні збурення магнітного поля Юпітера поблизу Європи й Каллісто, що не може бути пояснено існуванням у цих супутників внутрішнього ядра з феромагнітної речовини, оскільки в такому разі магнітне поле, спадаючи пропорційно кубу відстані від супутника, було б у вісім разів меншим. Одне з можливих пояснень — поява в оболонках планет вихрових електричних струмів, магнітне поле яких спотворює поле планети-гіганта. Ці струми можуть поширюватися в провідній рідині, наприклад у воді з солоністю 37,5‰ (близько до солоності океанів Землі), що лежить під поверхнею небесного тіла; його існування на Європі вже майже доведено. Вихрові струми, що забезпечують спостережувані варіації магнітного поля, можуть утворюватися в шарі води товщиною трохи більше ніж 10 км.

Магнітосфера Юпітера утримує навколишню плазму у вузькому шарі, напівтовщина якого біля двох радіусів планети поблизу екватора еквівалентного магнітного диполя. Плазма обертається разом з Юпітером, періодично накриваючи його супутники. У системах відліку, зв'язаних із супутниками, магнітне поле пульсує з амплітудами 220 нТл (Європа) і 40 нТл (Каллісто), наводячи вихрові струми в провідних шарах супутників. Ці струми генерують вихрові магнітні поля також дипольної конфігурації, що накладаються на власні поля цих супутників. Періоди зміни магнітних полів становлять 11,1 і 10,1 годин для Європи й Каллісто, відповідно.

Внутрішня будова[ред.ред. код]

Внутрішню будову Юпітера можна уявити у вигляді оболонок із густиною, що зростає в напрямку до центра планети. На дні атмосфери завтовшки 1500 км розташований шар газорідкого водню завтовшки близько 7000 км. На рівні 0,88 радіуса планети, де тиск становить 0,69 Мбар, а температура — 6200°С, водень переходить у рідкомолекулярний стан і ще через 8000 км — у рідкий металевий стан. Поряд з воднем і гелієм шари містять невелику кількість важких елементів. Внутрішнє ядро діаметром 25000 км — металосилікатне, із часткою води, аміаку й метану, оточене гелієм. Температура в центрі становить 23000 градусів, а тиск — 50 Мбар.

Вимірювання з КА підтвердили існування значного теплового потоку з надр Юпітера, хоча й трохи меншого, ніж за даними наземних спостережень. Тобто, Юпітер випромінює в космос приблизно вдвічі більше енергії, ніж одержує від Сонця. З цим пов'язано згадане перевищення ефективної температури над рівноважною. Механізм генерації внутрішнього тепла до кінця незрозумілий[Джерело?]. Вірогідними джерелами може бути стиснення (~1 мм на рік[Джерело?]), що супроводжується виділенням гравітаційної енергії; безперервний перехід молекулярного водню в металевий; «осадження» гелію з воднево-гелієвого розчину і дрейф гелію до центру планети.

Супутники[ред.ред. код]

Докладніше: Супутники Юпітера

За даними на березень 2012-го року навколо Юпітера обертаються 66 супутників, завжди звернених до нього одним боком (внаслідок припливних сил). Їх можна розділити на декілька груп. Внутрішні супутники обертаються майже круговими орбітами, що практично лежать у площині екватора планети. Чотири найближчих до планети супутника Адрастея, Метида, Амальтея і Теба діаметром від 40 до 270 км перебувають на відстані 1—3 радіусів Юпітера й наближаються до межі Роша. Чотири наступні — найбільші, розташовані на відстані від 6 до 26 радіусів Юпітера. Їх відкрито 1610 року майже одночасно Симоном Марієм та Галілеєм. Їх називають галілеєвими супутниками, хоча перші таблиці руху цих супутників Іо, Європи, Ганімеду і Каллісто склав Марій.

Зовнішня група складається з маленьких (діаметром від 10 до 180 км) супутників, що рухаються витягнутими й дуже нахиленими до екватора Юпітера орбітами. Чотири ближчі до Юпітера супутники Леда, Гімалія, Лісітея, Елара рухаються в напрямку обертання Юпітера, а чотири зовнішніх супутники Ананке, Карме, Пасіфе і Сінопе рухаються у зворотному напрямку.

За допомогою наземних телескопів нового покоління групою астрономів з Астрономічного інституту Гавайського університету було відкрито ще 47 супутників Юпітера: спочатку діаметром 4-10 км (наприкінці 2000-го року), потім — діаметром від 2 до 4 км (2001 рік).

За кількістю супутників Юпітер обігнав Сатурн 2011 року. Останній супутник — S/2010 J 2 було відкрито 8 вересня 2010 року Крістіаном Вейллетом за допомогою 3,6-метрового телескопу Канада-Франція-Гаваї. Повідомлення про відкриття опубліковано 1 червня 2011 року[Джерело?].

Юпітер у культурі[ред.ред. код]

У художній літературі[ред.ред. код]

  1. «Мікромегас» Вольтера (1752) — головні герої по дорозі на Землю відвідують Юпітер, де «дізналися безліч прецікавих таємниць, які давно вже були б опубліковані у нас, якби панове інквізитори не повважали деякі положення дещо сумнівними»[22][23].
  2. «Подорожі в інші світи» (англ. A Journey in Other Worlds) Джона Джейкоба Астора IV (1894) — в романі описуються телефонні мережі, отримання сонячної енергії, авіа- та космічні перельоти, в тому числі, до Сатурна і Юпітера[24].
  3. «Джон Картер — марсіанин» Едгара Райса Берроуза (1943) — у другій повісті книги («Люди-скелети Юпітера») описані моргори — аборигени Юпітера, що збираються захопити Марс. Юпітер описаний як гігантська землеподібна планета, на якій, проте, сила тяжіння менша, ніж на Марсі через відцентрову силу. Густа атмосфера перешкоджає проникненню на поверхню сонячного світла, і планета освітлена гігантськими вулканами[25].
  4. «Син Сонця — Фаетон» М. Д. Руденка — фаетонці називають його «Ша-Гоша»[26] На ньому існує життя.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Dr. David R. Williams. (2007). «Jupiter Fact Sheet» (англійською). NASA. Архів оригіналу за 16 Oct 2010 13:07. Процитовано 2010-10-06. 
  2. National Aeronautics and Space Administration Probe Nephelometer NASA/JPL (1983) (6).
  3. а б Hunt, GE The atmospheres of the outer planets (англ.) — London, England: University College, 1983.
  4. Tristan Guillot, Daniel Gautier. Giant Planets (англ.). — 10 Dec 2009.
  5. Астрономия — Юпитер. — Астрономия и физика на ладони.
  6. Elkins-Tanton Linda T. Jupiter and Saturn — New York: Chelsea House, 2006. — ISBN 0-8160-5196-8.
  7. Guillot, T.; Stevenson, D. J.; Hubbard, W. B.; Saumon, D. Chapter 3: The Interior of Jupiter // Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere / Bagenal, F.; Dowling, T. E.; McKinnon, W. B — Cambridge University Press, 2004. — ISBN 0-521-81808-7.
  8. а б в X-rays from solar system objects
  9. Simultaneous Chandra X ray, Hubble Space Telescope ultraviolet, and Ulysses radi
  10. а б в Michel, F. C. The astrophysics of Jupiter Houston, Tex.: Rice University (Dec 1979).
  11. Tristan Guillot, Daniel Gautier Giant Planets.
  12. The Gravity Field of the Jovian System and the Orbits of the Regular Jovian Sate
  13. а б Gravity field of the Jovian system from Pioneer and Voyager tracking data
  14. Hubbard, W. B.; Burrows, A.; Lunine, J. I. Theory of Giant Planets С. 112-115.
  15. Вихідні дані по масах планет: Файл:МассаПланетСолнечнойСистемы.svg
  16. а б Азбука Звёздного неба Юпитер (рос.) // При создании сайта использованы материалы из книги Данлоп С. «Азбука звёздного неба» 1990 г. ⁠ : статья. — www.astro-azbuka.info.
  17. «Юпитер» (російською). Parsek.com.ua. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2011-02-19. 
  18. ООО «ФИЗИКОН» (2004). «Солнечная система. Планеты Солнечной системы. Юпитер.» (російською). Astrogalaxy.ru. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-03. 
  19. «Планетні системи. Юпітер». Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  20. «Jupiter — NASA» (англійською). Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2010-10-05. 
  21. Георгій Бурба «Оазиси екзопланет». // Журнал «Навколо світу» в"- 9 (2792), Вересень 2006.
  22. Voltaire; Cuffe, Theo; Mason, Haydn Trevor. Micromégas and other short fictions. — Penguin Classics, 2002. — ISBN 0140446869(англ.)
  23. Kragh, Helge; Pedersen, Kurt Møller. The Moon that Wasn't: The Saga of Venus’ Spurious Satellite. — Springer, 2008. — ISBN 3764389087(англ.)
  24. Bould, Mark. The Routledge Companion to Science Fiction / Sherryl Vint, Adam Roberts. — Taylor & Francis, 2009. — ISBN 041545378X
  25. Edgar Rice Burroughs Skeleton Men of Jupiter / Авт. ел. вид.: Aleyn D. Lester. — 1-е вид.. — 1942.
  26. Микола Руденко. Син Сонця Фаетон. — 2002.(англ.)