Якун Сліпий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Якун «Сліпий» — варяг, що носив шитий золотом плащ (за іншою версією шиту золотом пов'язку на хворих очах, «луду»). Про нього є згадка в літописі 1023 року, коли він з дружиною прийшов на допомогу Ярославу Мудрому у боротьбі з Мстиславом тмутороканським. В битві при Листині біля Чернігова союзники потерпіли поразку і Якун, загубивши на бойовищі плащ («луду»), втік до Новгорода.

З ім'ям його небожа Шимона Африкана (Африкан від Африка (ім'я рідного брата Якуна) Києво-печерський патерик пов'язує будівництво Успенського собору в Києві.

Прізвисько[ред.ред. код]

Дві скандинавські аристократичні династії — Семінги та Інглінги, — вважали своїм пращуром Одіна, верховного бога германських племен, що створювало над ними містичний ореол провіденційної обраності. Суперечка про те, чому Якуна називали на Русі Сліпим («д.укр Якун Сьлепъ»), або за іншим припущенням «Красивим», «Статним» (від слова «д.рус лепъ») досі не розв'язана.

Згідно зі скандинавською міфологією Одін пожертвував своїм оком, щоб напитися з джерела знань та мудрості (скальдичний епос «Молодша Едда») й отримати дар проникливого розуму і поетичного обдарування. В рунічній поезії часто згадується, що Одін маскувався під старого одноокого мандрівника з довгою сивою бородою та крислатим капелюхом, низько натягнутим на вуха; він озивався на ім'я Гестумблінді, що буквально означало «сліпий блукалець».[1]

Таким чином, характерна риса фізичного каліцтва (сліпота) може виступати у пізній скандинавській традиції, скоріше, як інкарнація міфічного божества-предка, хоча не виключено, що Якун, дійсно, втратив одне око під час військових сутичок. Доечі, ім'я легендарного руського князя Олега, насправді, було священним титулом helgi («святий», за слов'янським визначенням «віщий»), що втілював собою сакральну і ритуальну функцію запрошеного чи виборного правителя.[2] В будь-якому разі золотий корзно-плащ і символічна «одноокість» Якуна свідчили про його високе аристократичне походження.

Біографія[ред.ред. код]

Про життя Якуна можна дізнатися з Патерику і літописів. На початку 1020-х рр. на Русі з'явився відомий кондотьєр і авантюрист Якун (сканд. Hākon) Сліпий, що пристав на службу до київського князя Ярослава Мудрого.

Всі його старші родичі правили в Норвегії впродовж 40 років на межі X–XI ст., а йому самому в 1014-16 рр.[3] вдалося стати співправителем свого дядька. Проте, коли королівську владу в Норвегії захопив Олав Гаральдсон з клану Інглінгів, найбільше відомий сучасникам не військовою звитягою, а наверненням в християнство свого народу (він навіть був проголошений святим), Якун був змушений відправитися у вигнання.

Проте йому вдалося зробити успішну військову кар'єру в Київській Русі. В 1024 р. він брав участь у міжусобній війні свого сюзерена (Ярослава Мудрого) проти чернігівського князя Мстислава Хороброго де в кривавій битві під Лиственом втратив фамільну реліквію — дорогоцінну луду або вишитий золотом плащ[4][5].

Пізніше Якун опинився у володіннях свого нового сюзерена — данського короля Кнута Могутнього, — на Британських островах, але в 1028 р. після поразки Олафа Святого йому вдалося, щоправда лише в якості данського намісника й на дуже короткий час, повернутися до Норвегії, де вже за рік його підстерегла смерть: він втопився в одному з норвезьких фіордів[6].

Родина[ред.ред. код]

Якун залишив після себе двох синів Ульва та Ассура, однак їхній рід незабаром вгас.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Пріцак Омелян. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. (Київська бібліотека давнього українського письменства. Студії. Том. III). — К., 2003. — Т. 2. — С. 947, мапа.
  2. Hoffler О. Das Opfer im Semnonenheim und die Edda // Edda, Skalden, Saga: Festschrift Felix Genzmer. Heidelberg, 1952. — S. 1-67; Vries J. de. Die Helgilieder // Arkiv for nordisk filologi. — 1957. — B. 72. — S. 123–154.
  3. Пріцак Омелян. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг) (Київська бібліотека давнього українського письменства. Студії. Том. II). — К., 1997. — Т. 1. — С. 448.
  4. Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. Составление и общая редакция Л. А. Дмитриева и Д. С. Лихачева. — М., 1978. — С. 162.
  5. Желєзняк І. М., Корепанова А. П., Масенко Л. Т., Стрижак О. С. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. — К., 1985. — С. 81.
  6. Джонс Гвин. Викинги. Потомки Одина и Тора. С. 396, 398, 401, 405, 406.

Джерела[ред.ред. код]

  • Кабанець, Є. Скандинавське відлуння у історії Києво-Печерської лаври // Історико-географічні дослідження в Україні : збірник наукових праць / Національна академія наук України, Інститут історії України; — К. : Ін-т історії України, Чис. 11. — 2009. — С .86-110