Лесів Ярослав Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ярослав Лесів)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ярослав Лесів
Ім'я при народженні Ярослав Васильович Лесів
Народився 3 січня 1943(1943-01-03)
Лужки, Долинський район, Івано-Франківська область
Помер 9 жовтня 1991(1991-10-09) (48 років)
с. Павлівка
·автомобільна аварія
Країна  СРСР
Національність українець
Діяльність поет, правозахисник, священик, громадський діяч
Галузь політична діяльність[1], захист прав людиниd[1], творче та професійне письмоd[1] і церковне служінняd[1]
Відомий завдяки член Української Гельсінкської групи, Українського Національного фронту
Знання мов українська[1]
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
Другий зліва-направо о. Ярослав Лесів. 1990 рік

Яросла́в Васи́льович Ле́сів (3 січня 1943, Лужки, Долинський район, Івано-Франківська область — 9 жовтня 1991, Павлівка, Івано-Франківська область) — член Української Гельсінкської групи (УГГ), активний учасник національно-патріотичного і релігійного руху. Батько Ярослава Лесіва брав участь в УПА.

Життєпис[ред. | ред. код]

Батько і брат Ярослава Лесіва були засуджені за участь в ОУН і УПА.[2]

У 1965 році закінчив Івано-Франківський технікум фізичної культури. Після закінчення технікуму працював учителем на Кіровоградщині.[2]

Діяльність в УНФ[ред. | ред. код]

Приєднався до Українського національного фронту у цьому ж 1965 році, після знайомства із Дмитром Квецком. Поширював нелегальну літературу УНФ у транспорті та за місцем праці в смт. Завалля Кіровогорадської області.

У другій половині листопада 1967 року виїзною сесією Верховного Суду УРСР був засуджений за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації) КК УРСР до 6 років позбавлення волі. Разом з ним засудили його друзів Зеновія Красівського, Дмитра Квецька, Михайла Дяка.[2]

Після звільнення у 1973 році працював столяром на лісокомбінаті у місті Болехові, де й одружився, а наступного року народився син Тарас.

Діяльність в УГС[ред. | ред. код]

Став членом Української Гельсінської спілки. У 1979 році знову засуджений, за членство в УГС, цього разу на 2 роки. Покарання відбув у таборі загального режиму у м. Сарни на Рівненщині.

У травні 1981 року, перебуваючи в ув'язненні, отримав нові звинувачення і поновлення слідства. Протягом півроку протестував, оголосивши голодування.

15 листопада 1981 року, у день закінчення 2-річного терміну, в таборі відбувся суд, який присудив ще 5 років таборів суворого режиму. Відбував ув'язнення у Краснодоні на Луганщині.

Священник УГКЦ[ред. | ред. код]

Після звільнення став одним із активних ініціаторів відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). 1988 року розпочав навчання у підпільній семінарії, під керівництвом єпископа Василика. 17 липня 1988 року у с. Зарваниця на Тернопільщині відбулася літургія, в якій взяли участь близько 15 тисяч вірних УГКЦ. За організацію цієї літургії влада оштрафувала його на 50 рублів.[2]

У 1989 році прийняв сан священика УГКЦ. У самвидаві вийшла книжка проповідей Ярослава Лесіва. 2 серпня 1989 року їздив до Москви із групою вірян, щоб продовжити естафетну голодівку з вимогою легалізувати УГКЦ. Після повернення додому був заарештований КДБ, але наступного дня звільнений через протести прихожан церкви.

Провів десятки недозволених молебнів УГКЦ. Брав участь у перепохованні в Києві 19 листопада 1989 року Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.[2]

9 жовтня 1991 року загинув у ДТП в селі Павлівка (поряд із Івано-Франківськом) за нез'ясованих обставин, повертаючись з Києва із зустрічі з Леонідом Кравчуком. Болехівська та Івано-Франківська прокуратура швидко закрили справу. Але син Тарас не вірить, що трагедія була випадковістюї: «До загибелі батька хотіли викинути з потяга, була гонитва ще раніше на машинах, коли його автомобіль затискали з обох боків. Це був не перший замах на життя батька. Я гадаю, що спецслужби КДБ це і спланували. Спершу слідство проводили одні слідчі, потім інші, є багато нез'ясованих обставин».[2]

Похований на церковному подвір'ї біля храму Святої Параскевії у Болехові.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Табличка вулиці
Табличка вулиці
Меморіальна дошка

У рідному селі його іменем названа центральна вулиця. На стіні церкви Введення Пречистої Діви Марії встановлена меморіальна дошка.

Державні нагороди[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[3] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Твори[ред. | ред. код]

Библиотека Александра М. Кобринского > Поезії — з збірки Я. Лесіва «ТТ (Тюремна тиша)»

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Czech National Authority Database
  2. а б в г д е УІНП. 1943, народився дисидент Ярослав Лесів. УІНП (укр.). Процитовано 5 квітня 2024.
  3. Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Архів оригіналу за 29 вересня 2018. Процитовано 26 грудня 2021.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Лесів Ярослав. ТТ (тюремна тишина). Поезії. — Івано-Франківськ: Перевал, 1992. 64 с. Передмова Опанаса Заливахи.
  2. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР.— Вильнюс-Москва: Весть, 1992, С. 10, 31, 276.
  3. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980 років.— К.: Либідь, 1995.— С. 74, 168, 170, 173.
  4. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 109, 113, 114, 117, 132, 134.
  5. Зайцев Ю. Ідея і чин Українського національного фронту.— Львів: Український часопис.— Воля і Батьківщина, 1997 № 2.— С. 26-34.
  6. Сверстюк Є. Блудні сини України. К.: Знання, 1993.— С. 220—226.
  7. Вісник репресій в Україні.— Нью-Йорк: Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, 1980, 6-7; 1981, 7-12; 1982, 6-24.
  8. Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 55.— С. 18-19; вип. 56.— С. 66.
  9. ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1983, вип. 63.— С. 167—168.
  10. Вести из СССР. Т. 2, 1982—1984.— Мюнхен: Права человека.— 1982, 3-3.

Посилання[ред. | ред. код]

[Архівовано 10 січня 2017 у Wayback Machine.]