Ґарет Джоунс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ґарет Джоунс
Gareth Richard Vaughan Jones
Gareth Jones 2.jpg
Народився 13 серпня 1905(1905-08-13)
Баррі, Валія, Велика Британія Велика Британія
Помер 12 серпня 1935(1935-08-12) (29 років)
Маньчжурія
захоплений в полон та застрелений
Поховання Уельс
Діяльність журналіст
Відомий Вперше під власним іменем написав статті про Голодомор в західній пресі
Alma mater Триніті-коледж (Кембридж)
Батько Меджор Едгар Джоунс
Матір Енні Ґвен Джоунс
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Сторінка в інтернеті [www.garethjones.org Офіційна сторінка]

Ґарет Річард Воен Джоунс (англ. Gareth Richard Vaughan Jones, Гарет Джонс; *13 серпня 1905 — 12 серпня 1935) — відомий валійський журналіст, який уперше у західній пресі заявив під власним іменем, що в Україні у 1932-1933 роках відбувся Голодомор. Його репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

Родина[ред.ред. код]

Ґарет Джоунс народився 13 серпня 1905 року в Баррі. Його батько, Меджор Едгар Джоунс (англ. Major Edgar Jones), протягом 35 років був директором школи для хлопчиків у Баррі. Едгар Джоунс активно підтримував Лігу націй та був прихильником миру. Мати Ґарета, Енні Ґвен Джоунс (англ. Annie Gwen Jones), в молодості вперше подорожувала за межі Уелсу, до України, аби працювати тьютором Артура Юза — одного з синів Джона Юза, засновника майбутнього міста Донецьк. На початку XX століття вона приєдналась до руху суфражистів і перша зустріч учасників руху в південному Уельсі мала місце саме в будинку Джоунсів[1].

Родина спочатку мешкала в будинку в районі Колкот міста Баррі. Ґарету вдалось переконати батька придбати та переїхати до будинку в районі Порт у Кастел, з чудовим видом на Бристольський канал.

Мати навчала Ґарета до семи років. Потім він навчався в школі батька, звідки поступив до Абериствитського коледжу, звідти до Страсбурзького університету (1923-1925 рр.), і нарешті до Триніті-коледжу в Кембриджі (1926-1929 рр.), який він закінчив з відзнакою за вивчення німецької, французької, та російської мов. Враховуючи рідну вельську та англійську мови, Ґарет вільно володів п'ятьма мовами[2].

Він склав іспити для служби в консульській службі з найвищими оцінками та отримав пропозицію працювати в Китаї, яку він відхилив. Зважаючи на чудове знання європейських мов, погодитись на цю пропозицію означало велике розчарування та непорозуміння для його родини. Ґарет подорожував Європою та до Сполучених Штатів. Він працював на французькому пароплаві, стокером на норвезькому човні та кермовим на маленьких шведських та німецьких човнах. У 1923 році, через знецінення німецької марки, подорож Німеччиною коштувала йому п'ять шилінгів[2].

В 1930 році він став радником з питань міжнародної політики колишнього ліберального прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа. Наступного року Ґарет вже працював помічником Айві Лі, радника з публічних відносин Рокфелера, Пенсильванської залізниці, Крайслера та інших американських підприємств. Лі, який добре знав Росію, попросив Ґарета супроводжувати Джека Хайнца II, онука засновника компанії Heinz в подорожі до СРСР[2].

Через економічну депресію Ґарет працював у Айві Лі лише один рік після чого повернувся на роботу до Девіда Ллойд Джорджа. Тут він отримав завдання дослідити заходи, які були задіяні Беніто Муссоліні в Понтійських болотах для звільнення Італії від малярії. В 1933 році Ґарет був відправлений до Ірландії аби взяти інтерв'ю у Президента Еймона де Валери партії Фіанна Файл. Ґарет написав про ІРА та її ненависть до Британії[2].

Діяльність[ред.ред. код]

Як плідний журналіст Ґарет Джоунс писав статті для багатьох британських газет, зокрема, The Western Mail, The Times та Manchester Guardian, в Німеччині його статті друкувалися в Berliner Tageblatt, а також у Сполучених Штатах завдяки International News Service[3].

Висвітлення подій в СРСР[ред.ред. код]

Фото, зроблене Ґаретом Джоунсом під час поїздки в СРСР

1932 року Ґарет Джоунс написав статтю для The Western Mail про зустріч із вдовою Володимира Леніна Надією Крупською в Комісаріаті освіти в Москві. За словами Ґарета, «Вона згадувала виробництва таким самим тоном, як уельський міністр може згадувати Бога чи релігію.»[4]

Під час третьої та останньої подорожі до Радянського Союзу в березні 1933 року Ґарет знехтував попередженням посольства і забороною ОДПУ на в'їзд іноземним журналістам до України та нелегально відправився у подорож. Ґарет записав в щоденнику про зустріч з Малкольмом Маггеріджем у Москві перед початком подорожі. Поки Ґарет перебував в Україні, Маггерідж написав три статті для Манчестер гардіан, однак вони були надруковані наприкінці місяця без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко в середині газети. Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема New York Evening Post та Манчестер Гардіан[4][5]:

« Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хлібу. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду.»

Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче пуля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей. Іноземний експерт з Казахстану сказав мені, що близько 5 000 000 з 11 000 000 тамтешніх жителів померли від голоду. Окрім диктатора Йосипа Сталіна, голодаючі ненавидять Джорджа Бернарда Шоу за його оповідання про вдосталь їжі, яку вони начебто мають, але їжі нема, і селяни надто слабкі для роботи в полі.

 »

Суперечка з Дюранті та іншими журналістами[ред.ред. код]

Під час першої п'ятирічки главою радянського управління преси (заступник завідуючого Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ) був Константин Уманський.

Американський журналіст Юджин Лайонс, який знав Уманського ще з тих часів, коли той був кореспондентом ТАРС у США і пізніше главою її Іноземного бюро, говорив, що систему доступу іноземних журналістів до висвітлення подій в Радянському Союзі будували на принципі «ти — мені, я — тобі», — інколи журналістам вдавалося примусити цензора піти на поступки, демонструючи професійну солідарність, але в цілому все базувалося на компромісах. Та без дозволу Уманського телеграф просто не передавав телеграми кореспондентів. Більш того, багато західних інтелектуалів, упевнених у тому, що радянський експеримент має величезну перевагу перед дуже очевидними страхіттями капіталізму, відчайдушно хотіли бачити у ньому промінь надії. А у світі, де доступ до «творців новин» часто є визначальним моментом у тому, чи буде що написати у газету, доступ до влади сам по собі стає перевагою. Як згадував Лайонс у своїх мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937):

« Справжнім купівельним засобом у Москві, здатним купити те, чого не можна було придбати ні за рублі, ні за долари, була влада. А влада означала — товариш Сталін, товариш Уманський, віртуозний комбінатор, чий дядько був кращим приятелем двоюрідного брата члена колегії ГПУ. Запрошення на прийоми у «вузькому колі», на бридж із «великими людьми», компліменти у «Правді», задоволення соціальних амбіцій дружини — усе це діяло набагато краще, ніж примушувати кореспондента прикусити язик з допомогою погроз… У Москві або в Берліні, в Токіо чи в Римі — спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс-у-ніс із розгніваним цензором і дверями кабінетів, що зачиняються перед тобою.[6]  »

Також Лайонс пригадує, що на зустрічі з іноземними журналістами в готельному номері одного з кореспондентів Уманський наказав їм назвати в своїх повідомленнях Ґарета Джоунса брехуном. Тим, хто відмовиться, буде заборонено висвітлювати Московські показові процеси проти шістьох англійських інженерів у квітні 1933 року, так звану «Справу Метро-Вік»[7]. Висвітлення саме цих процесів для іноземних журналістів становило великий інтерес тому, що на лаві підсудних, на відміну від решти таких процесів, знаходились громадяни Великобританії. Після тривалих переговорів була вироблена формула заперечення, яку Лайонс згадує так[8]:

« Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку.[9]  »

Волтер Дюранті, який лише рік тому отримав Пулітцерівську премію, зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю «Росіяни голодні, але не помирають із голоду»,[10] яка починалась з викриття Джонса у контексті, який прояснює все:

« У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів в американській пресі з'являється «страхітлива історія» із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть.[11]  »

Стаття, здавалося, розставила все на місця. Британці сердиті, і тому навіть поверхневі спостереження цього розумного, але зухвалого наївного юнака впали на благодатний грунт. Такі «страшилки» з'являються регулярно, а правда полягає у тому, що становище справді важке, в управлінні сільським господарством справді були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання. Далі Дюранті пояснював:

« Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть.[12]  »

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства».

Джоунс спробував захистити себе у листі до «Нью-Йорк таймс»; Малкольм Маггерідж, виїхавши з СРСР, відмовився написати листа на його підтримку, хоч Джоунс публічно хвалив анонімні статті Маггеріджа у «Манчестер Гардіан». Проте багато організацій, переважно правого спрямування, взяли участь у спробах розповісти світу про Голодомор 1932—1933 рр., але протягом двох-трьох років це питання відійшло на задній план і було практично забуте.

Ґарет Джоунс і сам був спантеличений. У листі до товариша, який мав намір поїхати до СРСР, Гарет писав:

« Шкода! Ти повеселишся, дізнавшись, що маленький «Джонський», який і мухи не зачепить, удостоївся честі потрапити до чорного списку ОДПУ, і йому заборонено в'їзд до Радянського Союзу. Я чув, що у секретній поліцейській папці з моїм іменем зберігається довгий список моїх злочинів, у тому числі, як це не смішно, шпигунство. Насправді, Литвинов надіслав спеціальну телеграму з Москви до радянського посольства у Лондоні, щоб вони як слід поскаржилися на мене містеру Ллойд-Джорджу.[13]  »

Висвітлення подій в Німеччині[ред.ред. код]

У 1933 відвідав Німеччину, де був свідком приходу нацистів до влади. Ґарет був особисто знайомий із Гітлером та Геббельсом. Він був першим іноземним журналістом, який летів з Гітлером в його літаку. Стаття про цей політ розпочинається словами:

« Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться. В кількох футах від мене сидить Адольф Гітлер, канцлер Німеччини та лідер найбільшого, потужного як виверження вулкану націоналістичного піднесення, яке бачив світ.[14]  »

Далекий схід та загибель[ред.ред. код]

Коли в лютому 1935 року Ґарет Джоунс відвідав Токіо, він жив у будинку Ґюнтера Штайна (нім. Günther Stein), кореспондента газети London News Chronicle. Той самий будинок був вимушений використовувати радянський розвідник Ріхард Зорге як базу для радіозв'язку з Радянським Союзом. Ґюнтер Штайн полишив Японію в 1938 році, а в 1943 році працював разом з агентом радянської розвідки Агнес Смедлі (англ. Agnes Smedley) з «Манчестер гардіан» журналістом від Ассошіейтед прес в Китаї[15].

Подорож до Внутрішньої Монголії була організована за сприяння Адама Пурпіса (англ. Adam Purpis), представника підставного німецького підприємства НКВС Вестваґ. Пан Пурпіс став одним з фігурантів шпигунського скандалу в Нью-Йорці в 1940 році[16]. В подорожі до Внутрішньої Монголії Ґарета супроводжував доктор Герберт Мюллер, на якого, як було згодом з'ясовано, SIS вела справу з 1917 до 1952 рр. і який був агентом комуністичного інтернаціоналу в Китаї[15].

Герберт Мюллер був звільнений через два дні після захоплення. Ґарет Джоунс був застрілений через 16 днів після захоплення, напередодні свого 30 дня народження.

Вплив[ред.ред. код]

Ніґель Коллі припускає, що Джордж Орвелл читав статті Джоунса про Голодомор 1932-1933 років в Україні, знав про трагічну загибель Джоунса, і, можливо, віддав йому данину назвавши його прізвищем одного з головних персонажів оповідання «Колгосп тварин» — фермера пана Джонса (англ. Mr. Jones)[17]. Крім того, саме так, «пан Джоунс», звертався до Ґарета Джоунса в статті-спростуванні повідомлення про Голодомор Волтер Дюранті («Росіяни голодні, але не помирають із голоду»).

Принагідно, Ґарет та Малкольмом Маггеріджем зображені в оповіданні «людськими істотами», що «вигадують нові брехні». Ймовірно, Волтер Дюранті зображений тут як пан Скавутишин англ. Mr. Whymper[17]:

« Задля дальшого існування колгоспу було необхідно заховати цей стан перед зовнішнім світом. Завалення вітряка додало людським істотам сміливости і тепер вони почали вигадувати нові брехні про Колгосп Тварин. Знову розходились чутки, що усі тварини вмирають від голоду та недуг, що вони безпереривно воюють між собою і що дійшло до поїдання одноплемінників та власних дітей. Наполеон ясно розумів яких поганих наслідків доведеться чекати, коли викриється правда про харчове положення. Щоб розповсюдити протилежні уявлення, він вирішив послужитися п. Скавутишином.[18]  »

Пам'ять[ред.ред. код]

Меморіальна дошка Ґарета Джоунса в м. Абериствит

Коли Ґарет помер, The Western Mail вирішила віддати данину його пам'яті та видала обрані статті в книзі В пошуку новин (англ. In Search of News), а виручені з продажів книги гроші були направлені на фінансування освітньої програми[19].

В 1990 році Маргарет Сіріол Коллі, племінниця Ґарета Джоунса, прибирала в будинку, де жила сестра Ґарета, коли їй було дев'яносто, та знайшла повну валізу щоденників, а також статті Ґарета. Усвідомлюючи велику вагу знайдених матеріалів для дослідників Голодомору, Маргарет зробила копії і виклала їх в Інтернет. Ці документи знайшов Морган Вільямс. За допомогою німецького військового аташе, деякі матеріали були надруковані, зокрема, про п'ятирічні плани Сталіна, колективізацію й індустріалізацію.

2 Травня 2006 на території Абериствитського університету було установлено пам'ятну дошку в його честь з написами трьома мовами: англійською, валлійською та українською.

В листопаді 2008 року Президент України Віктор Ющенко посмертно вшанував Ґарета Джоунса присвоєнням ордену «За заслуги»[14][20].

Одна з двох сюжетних ліній документального фільму «Живі» режисера Сергія Буковського присвячена долі британського журналіста Ґарета Джоунса. Прем'єра фільму відбулася в Україні 21 листопада 2008 року у дні 75-тих роковин Голодомору. В Нью-Йорку фільм «Живі» вперше було показано 2 грудня 2008 року в рамках наукової конференції «Голодомор у кінематографі», яку організувала Програма українських досліджень Колумбійського університету[21]. Британська прем'єра відбулась 13 листопада 2009 року в Кембриджському університеті, а наступного дня фільм вже брав участь на фестивалі Марґарет Мід у Нью-Йорку.

З нагоди прем'єри фільму у Британії, Бібліотека Рена коледжу Святої Трійці розгорнула експозицію щоденників Ґарета Джоунса, де разом із іншими є записи про Голодомор. Їх було розміщено поряд із рукописами короля Генріха VIII, філософа Людвіґа Вітґенштайна та записниками Ісаака Ньютона[21].

«Живі» нагороджено, зокрема, «Срібним абрикосом» на Єреванському МКФ, «Ґран-прі Женева-2009» Міжнародного форуму MEDIAS «Північ-Південь» у Женеві, спеціальним призом журі Міжнародного фестивалю артхаузного фільму в Батумі (Грузія)[21].

В 2011 році Іван Лозовий та Аскольд Крушельницький заснували конкурс серед журналістів «Приз Ґарета Джоунза»[22]. Учасники мають подати статтю на загальну тему «Ґарет Джоунс — Волтер Дюранті — Голодомор». 15 грудня того ж року в приміщенні Національного університету «Києво-Могилянська Академія» відбулось нагородження перших переможців: Аркадія Сидорука та Ігоря Кручика за статті «Джоунс, Мейс і Дюранті: Що в їхніх іменах?» та «Натхненні інсинуації»[23].

Статті Джоунса[ред.ред. код]

З багатьох написаних Джоунсом статей можна виділити 12 найважливіших:

Основні статті Ґарета Джоунса, в яких голод в Україні названо цілеспрямованим терором:

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Margaret Siriol Colley, 1999, p. ii-iii
  2. а б в г Margaret Siriol Colley, 1999, p. v
  3. Margaret Siriol Colley, 1999, p. vi
  4. а б Margaret Siriol Colley, 1999, p. vii
  5. «OVERVIEW 1930-33. Gareth Richard Vaughan Jones». GarethJones.org. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 17 січня 2012. 
  6. Цитовано за Джеймс Мейс, Повість про двох журналістів
  7. англ. Metrovik Affair: в березні 1933 року шістьох англійських інженерів-електриків компанії «Метрополітен-Вікерс», які працювали на будівництві одного з промислових об'єктів у Росії, були заарештовані разом з великою групою осіб, підозрюваних у шкідництві та шпигунстві. Всі радянські громадяни, за вийнятком одного, та два інженера «Метро-Вік» отримали різні терміни ув'язнення. Англійський уряд оголосив торговельне ембарго, яке було знято в липні 1933 року, коли всі англійські інженери були звільнені. Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачева, Nota Bene, М. 1992
  8. Вибіркова пам'ять Професор Джеймс Е. Мейс, «День»
  9. Assignment in Utopia, С. 572
  10. Walter Duranty (Friday March 31st 1933). «Russians Hungry, but not Starving». www.garethjones.org (англ.). New York Times. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 12 січня 2012. 
  11. Цитовано за Джеймс Мейс, Повість про двох журналістів
  12. Цитовано за Джеймс Мейс, Повість про двох журналістів
  13. Цитовано за Джеймс Мейс, Повість про двох журналістів
  14. а б Олекса Семенченко (2009-11-13). «У Британії вперше виставили на публічний огляд записи викривача Голодомору в Україні». Радіо Свобода. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2009-11-15. 
  15. а б «Dr. Herbert Muller (alias Gissler) was a Soviet Agent?». GarethJones.org. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2011-11-26. 
  16. William R. Corson (1985), The new KGB, engine of Soviet power, New York: Morrow, 0688041833, ISBN 0688041833, http://openlibrary.org/books/OL3022672M/The_new_KGB_engine_of_Soviet_power 
  17. а б Was Gareth Jones's surname behind George Orwell’s naming of ‘Farmer Jones' in Animal Farm?
  18. Ґ. Оруел Розділ Сьомий // Колгосп тварин = Animal Farm. — «Прометей», 1945.
  19. Margaret Siriol Colley, 1999, p. xxx
  20. Указ Президента України № 1057/2008. Про відзначення державними нагородами України громадян іноземних держав. 19 листопада 2008 року
  21. а б в Юрій Шевчук (2009-11-13). «Фільм про Голодомор і дивацтво фонду Катерини Ющенко». Життя. Українська Правда. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 12 січня 2012. 
  22. «Конкурс приз «Ґарета Джоунза»». Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 12 січня 2012. 
  23. «У Києві завершився конкурс «Приз Ґарета Джоунза» на тему Голодомору в Україні». Радіо Свобода. 2011-12-15. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 12 січня 2012. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Фільми[ред.ред. код]