Рене Генон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Рене Ґенон (фр. René Guénon, 1886, Блуа, Франція — 1951 Каїр, Єгипет) — французький філософ і письменник, представник інтегрального традиціоналізму, автор книг «Схід і Захід» (1924), «Криза сучасного світу» (1927) та ін. У 1912 р. прийняв іслам і став послідовником школи суфізму, з 1930 р. жив у Каїрі. Одружився з єгиптянкою, з якою мав декілька дітей — один з його синів пізніше загинув в автокатастрофі в Парижі.

Ґенон — основоположник інтегрального традиціоналізму[ред.ред. код]

Ідею Традиції як універсальної парадигми[1], спираючись на давні і розгалужені дослідження в цій області, висунув Рене Ґенон. У Рене Ґенона знаходимо докладний виклад світу Традиції (архаїки, премодерну), ідейних основ традиційного суспільства в усіх його різновидах. Особливо цікавим у працях Рене Ґенона є те, що в них він проголосив свою прихильність Традиції, але цілковито не відмовився при цьому від сучасної філософської мови[2]. Використовуючи у своїх працях широкий культурологічний, міфологічний та теологічний матеріал, Рене Ґенон піддав європейську цивілізацію Нового часу нищівній критиці. На його думку, Захід і, зокрема, сучасне суспільство є результатом поступової деградації та занепаду першопочаткового традиційного ладу[3]. Праці Рене Ґенона становлять найбільш фундаментальну та безкомпромісну теорію традиціоналізму. Ідеї Рене Ґенона та його послідовника Юліуса Еволи, філософію традиціоналізму, що випливає з концепцій цих авторів, можна вважати граничною формою антитези сучасності.

Саме Рене Ґенон зауважив, що єдино беззаперечне людське знання — це знання, тотожне у всіх народів землі, увічнене у древніх священних книгах. Той народ і та епоха, що відступають від примордіального, неминуче опиняються у кризі, і ніщо не може їх вивести з цієї кризи, крім повернення до древнього знання. Рене Ґенон побачив, що сучасні псевдовчення, яким є насамперед ідея розвитку, маскують і стимулюють процес занепаду і загибелі людства. Мислитель відкидає поняття цивілізації, так як у цьому понятті немає необхідності. Там, де людство стоїть на основі Традиції, воно процвітає, оскільки живе за законами метафізичного базису людської природи, а відходячи від цього базису, втрачає легітимність власного буття і гине. Що стосується поняття цивілізації, то воно, поза усім іншим, подає справу так, начебто розквіт життя — заслуга так званої об'єктивної дійсності, незалежної від людини. Омана ця властива всьому сучасному людству. Рене Ґенон же посилається на Сен-Мартена, який говорить, що не на людину потрібно дивитися через природу, а на природу через людину. Тобто він стоїть на тій же позиції, на якій у середині XX століття була теоретична фізика. Сучасний світ немовби отримує дивне — протиприродне — задоволення, будучи впевненим, начебто людину мучають незалежні від людини сили. Але ж розквіт є там, де людина, володіючи своїми духовними силами, що завжди є в її розпорядженні, свідомо творить розквіт; коли ж вона відвертається від цих сил, її чекає неминуча загибель.

Рене Ґенон передрікав неминучу загибель західної цивілізації[4]. Питання тільки в тому, чи на зміну їй прийде якесь інше суспільство, чи ж західне людство, знищивши всі інші типи культур, візьме світ у залізні обійми і ця цивілізація буде останньою в історії циклу.

Криза сучасного світу[ред.ред. код]

Книга Рене Ґенона «Криза сучасного світу»[5] є свого роду памфлетом усіх його прихильників та традиціоналістів узагалі. Аби зрозуміти його філософію, нижче представлені уривки з передмови до цього найважливішого та найвпливовішого твору автора:

Для уникнення можливих непорозумінь слід зробити кілька попередніх зауваг щодо назви цієї праці, необхідних для ясного розуміння її суті. Багато хто сьогодні вже більше не сумнівається в існуванні світової кризи (якщо розуміти слово «криза» у звичайному сенсі). Цей факт свідчить про дуже помітні зміни, що відбулися в суспільній свідомості: під тиском деяких обставин певні ілюзії дійсно зникають. Нас, зі свого боку, не може не радувати такий стан справ, оскільки саме визнання існування кризи вже є позитивною ознакою — останнім проблиском світла в мороці сучасного хаосу — і свідчить про можливості відновлення нормальних пропорцій в сучасній свідомості. У зв'язку з цим віра в нескінченний «прогрес», яка аж до останнього часу вважалась недоторканою і незаперечною догмою, перестає бути абсолютною і всезагальною. Знаходиться все більше людей, які усвідомлюють (хоча інколи вельми туманно) те, що західна цивілізація не може нескінченно розвиватися в одному і тому ж напрямі, і що в якийсь момент вона досягне певної точки, в якій розвиток припиниться, а сама ця цивілізація, можливо, повністю зникне в результаті страшного катаклізму. Ймовірно, не всі ясно уявляють собі, звідки походить головна небезпека. Фантастичні або дитячі страхи, що часто висловлюються з цього приводу, в достатній мірі свідчать про наявність тут багатьох помилкових поглядів і забобонів. Однак, в будь-якому разі, наявне відчуття якоїсь небезпеки, навіть якщо вона сприймається не стільки розумом, скільки почуттями. Достатньо вже й того, що багато хто починає розуміти, що цивілізація, якою так пишаються сучасні люди, зовсім не займає привілейоване становище в світовій історії, і що її може очікувати така ж сама доля, котра раніше спіткала багато інших цивілізацій, котрі зникли в більш чи менш віддалені епохи і нерідко залишили по собі лише ледве помітні або майже цілком нерозпізнавані сліди.

Коли стверджують, що сучасний світ перебуває в стані кризи, під цим зазвичай мають на увазі, що він досяг критичної стадії свого розвитку і що неминуча його тотальна трансформація. Така трансформація, у свою чергу, передбачає радикальну зміну всього ходу її розвитку, яка з необхідністю рано чи пізно має відбутися, хоча невідомо, чи це відбудеться з волі людей, чи незалежно від неї, несподівано чи поступово, в результаті катастрофи чи без неї. Таке розуміння кризи цілком законне і частково відповідає тому, що й ми самі тут маємо на увазі; однак саме частково, оскільки ми дотримуємось загальнішої точки зору, згідно з якою вся сучасна епоха цілком, весь сучасний світ як такий, знаходяться в стані глибокої кризи. Саме тому ми й назвали книгу «Криза сучасного світу». В наш час очевидно, що криза наближається до свого розв'язання, і це гранично загострює ненормальність такого стану справ, який існує вже протягом кількох століть, але наслідки якого ще ніколи не були так потворні та відверті, як сьогодні. З цієї причини прискорюється й послідовність подій, що розгортаються, і очевидно, що все це може тривати деякий час, але все ж не до нескінченності. І навіть якщо не знати точної часової межі, важко позбутися відчуття, що все це буде тривати не так вже й довго.

Однак слово «криза» має в собі і ряд інших сенсів, які обумовили й те, що воно краще всього відповідає темі нашого дослідження. Дійсно, етимологія цього слова — яку часто не враховують при звичайному його застосуванні, але яку обов'язково треба мати на увазі, щоб повернути слову його початкове і найбільш глибоке значення, — робить його синонімом таких понять як «суд», «рішення», «встановлення відмінностей», «розрізнення». Фаза, яку зазвичай вважають «критичною» в найбільш широкому сенсі, безпосередньо передує завершенню всього процесу, незалежно від того, призведе це до негативних чи позитивних наслідків. Тому у цій фазі відбувається підготовка до винесення остаточного «рішення», зважування всіх «за» і «проти», визначення того, які результати є позитивними, а які негативними, і нарешті, остаточне з'ясування того, на чию сторону врешті-решт схиляться терези. Звичайно, ми не претендуємо на те, щоб дати тут повний опис і оцінку результатів актуальної кризи. Це було би тим більш передчасно, що криза ще не закінчилась, і поки що важко сказати, коли і яким чином цей кінець настане. У будь-якому випадку краще утриматися від прогнозів, підстави для яких не достатньо зрозумілі для більшості, і котрі з цієї причини, скоріше всього, будуть неадекватно витлумачені і лише посилять хаос замість того, щоб привнести у нього елементи порядку. Ми намагаємося лише, в тій мірі, наскільки це нам підвладно, продемонструвати всім тим, хто ще здатний щось зрозуміти, неминучість деяких наслідків цієї кризи, стосовно яких вже неможливі жодні сумніви. Таким чином, частково і непрямим способом готуємо ґрунт для тих, кому призначено зіграти певну роль в грядущому «суді», в грядущому «вирішенні» кризи, після чого в історії людства настане нова ера.

Деякі застосовані нами вище вирази, без сумніву, викличуть асоціації з тим, що називають «Страшним Судом» або «Судним днем». Це цілком правомірно в обох випадках — будемо ми розглядати ідею «Страшного Суду» символічно чи буквально, оскільки ці два підходи зовсім не виключають одне одного (детальніше зупинитися на цьому ми, на жаль, в цей час не можемо). Як би там не було, згадані раніше "зважування всіх «за» і «проти» і "розділення результатів на «позитивні» і «негативні» нагадує нам розділення на «обраних» і «проклятих» на дві групи, котрим віднині суджено незмінно залишатися такими і надалі. Хоча тут йдеться лише про аналогії, слід визнати, що вона в цьому випадку повністю обґрунтована, оперативна і відповідає внутрішній природі речей. Проте тут треба зробити деякі додаткові роз'яснення.

Той факт, що значна кількість людей сьогодні одержимі ідеєю «кінця світу», є далеко не випадковим. У певному сенсі це дуже сумна обставина, оскільки всі екстравагантні форми, в яких виявляється ця неадекватно зрозуміла ідея, всі новоявлені в різноманітних колах вульгарні месіанські рухи, — словом, всі так типові для нашої епохи прояви незрівноваженості і дисгармонії лише ще більше посилюють всезагальний хаос. Як би там не було, факт лишається фактом, і одержимість «кінцем світу» сьогодні очевидна. Без сумніву, найпростіше було б, не вдаючись у деталі, відкинути подібні концепції як безглузді та необґрунтовані фантазії. Проте ми, зі свого боку, вважаємо, що значно корисніше, висвітливши ці помилкові погляди, показати їхні причини і, не зважаючи на всі спотворення і збочення, виявити наявні в них зерна істини. (Помилковість — це чисто заперечлива категорія, і тому вона завжди відносна. Абсолютної помилковості не може існувати, і саме це поняття цілком безглузде). Якщо подивитися на речі саме таким чином, стане очевидно, що стурбованість «кінцем світу» тісно пов'язана зі станом загальної стривоженості, в котрому перебувають сучасні люди. Смутне передчуття дійсно близького кінця спонтанно діє на уяву деяких людей, природним чином породжуючи дикі і грубо матеріальні образи, що пізніше виражаються в екстравагантних месіанських рухах. Однак таке пояснення не виправдовує самі ці рухи. Принаймні, якщо й можна вибачити людей, що мимоволі впадають в оману, схильні до цього завдяки всій навколишній атмосфері і не несуть за це відповідальності, то для виправдання власне самої облуди не може існувати взагалі ніяких підстав або причин. Тому нас ніяк не можна звинуватити в потуранні «псевдо-релігійним» виявам сучасного світу, рівно як і в потуранні облудним поглядам в цілому. Наскільки нам відомо, частіше всього нам, навпаки, докоряють в недостатній терпимості, і те, що ми висловили трохи вище, можливо, переконає наших критиків в тому, що єдина точка зору, на якій ми наполягаємо і якої ми завжди намагаємось дотримуватись — це точка зору неупередженої і об'єктивної істини…

Існує термін, який став популярним в епоху Відродження і який з самого початку містив у собі всю програму сучасної цивілізації: цей термін — «гуманізм». Люди Відродження дійсно прагнули все звести до чисто людських пропорцій, виключити принципи більш високого рівня і, висловлюючись символічно, відвернутися від Неба під приводом підкорення землі. Древні греки, прикладу яких вони, як їм здавалось, слідували, ніколи не заходили так далеко в цьому напрямі, навіть в періоди найглибшого інтелектуального занепаду. Для них відверто утилітарні міркування ніколи не мали вирішального значення, як це нерідко відбувається з сучасними гуманістично орієнтованими людьми. Гуманізм являє собою першу форму того, що пізніше стало сучасним «лаїцизмом» — чисто секулярним, світським світоглядом. Саме завдяки своєму прагненню звести все до людини як самоцілі, сучасна цивілізація вступила на шлях послідовного опускання і деградації, які завершились зверненням до рівня найнижчих елементів у людині і орієнтацією на задоволення його найгрубіших матеріальних запитів. А це останнє є достатньо примарною метою, оскільки цивілізація постійно породжує значно більшу кількість штучних потреб, чим сама спроможна задовольнити.

Чи дійде сучасний світ до фатального кінця того шляху, на який він став? Чи ще до того, як він порине в засмоктуючу його безодню, знову відбудеться втручання спрямовуючої сили так само, як це відбулося в період занепаду греко-латинської цивілізації? Ми вважаємо, що зупинка на півдорозі більше неможлива і, згідно зі всіма вказівками традиційних доктрин, ми увійшли в останню, завершальну стадію Калі-юги, в найтемніший період цієї «темної доби», в епоху дисолюції, з котрої можна вийти лише через страшний катаклізм. За такого стану справ ми потребуємо не просто часткового виправлення ситуації, але повного і радикального її оновлення. Хаос і безладдя настільки поширились і досягнули тієї точки, що набагато перевищили всі відомі раніше межі. Починаючи з Заходу, вони загрожують розповсюдитись на решту світу. Ми можемо бути абсолютно переконаними, що тріумф цих сил приречений бути тимчасовим та ілюзорним, проте сьогодні він настільки тотальний, що в ньому не можна бачити знаку найстрахітливішої з тих криз, які відбувалися з людством в ході нинішнього циклу. Хіба ми не досягли вже згаданої в священних книгах Індії циклічної стадії, «коли всі касти змішуються і навіть традиційна сім’я зникає»? Достатньо озирнутися довкола, щоб переконатися, що саме це і відбувається сьогодні, і побачити повсюдно ознаки найглибшого виродження, названого Євангелієм «мерзотою запустіння». Нам не можна недооцінювати серйозність подібної ситуації. Слід розглядати її такою, якою вона є, без оптимізму, але й без песимізму, тому що кінець старого світу буде в той же час і початком нового.

Ці міркування підводять нас до запитання: в чому полягає причина існування періодів, подібних до нашого? Насправді, якими б анормальними не виглядали наші умови, взяті самі по собі, вони є елементом загального порядку речей, — того єдиного порядку, який часто складається з суми часткових і відносних безпорядків. Наша епоха, якою б трагічною і страшною вона не була, повинна нарівні з іншими мати своє законне місце в загальному ході людського розвитку, і вже сам той факт, що її прихід передбачено традиційними доктринами, є цьому достатнім підтвердженням. Додамо, що і як при інших змінах стану, перехід від одного до наступного циклу може відбуватися лише в цілковитій темряві.

Ось таким є в загальних рисах і найбільш суттєвих моментах достеменне пояснення сучасного світу, проте слід ясно усвідомлювати, що такого роду пояснення зовсім не є виправданням цього світу. Навіть якщо хвороба неминуча, від цього вона не стає здоров'ям. Якщо, врешті-решт, зло непрямим чином служить добру, то воно саме по собі не перестає бути злом. Сучасна цивілізація має причину для свого існування і є саме тим, чим вона повинна бути, і вона виникла в призначений для неї час і на відведеній для неї території. Проте це не заперечує того факту, що судити її треба відповідно до слів Євангелія: «Зіпсуття повинно прийти в світ, проте горе тим, через кого воно прийде».

Книги в хронологічному порядку (за датою першої публікації)[ред.ред. код]

  • «Вступ у вивчення індуїстських доктрин» («Introduction générale à l’étude des doctrines hindoues», 1921)
  • «Теософізм — істория псевдорелігії» («Le Théosophisme — Histoire d'une pseudo-religion», 1921)
  • «Облудність спіритизму» («L'erreur spirite», 1923)
  • «Схід і захід» («Orient et Occident», 1924)
  • «Людина і її реалізація згідно з Ведантою» («L'homme et son devenir selon le Vêdânta», 1925)
  • «Езотеризм Данте» («L’ésotérisme de Dante», 1925)
  • «Цар світу» («Le Roi du Monde», 1927)
  • «Кризис сучасного світу» («La crise du monde moderne», 1927)
  • «Духовний авторитет і світська влада» («Autorité Spirituelle et Pouvoir Temporel», 1929)
  • «Святий Бернар» («Saint-Bernard», 1929)
  • «Символізм хреста» («Le symbolisme de la croix», 1931)
  • «Численні стани буття» (Les états multiples de l’Être, 1932)
  • «Східна метафізика» («La metaphysique orientale», 1939)
  • «Правління кількості и знамення часу» (Le règne de la quantité et les signes des temps, 1945)
  • «Замітки про ініціацію» («Aperçus sur l'initiation», 1946)
  • «Принципи безкінцевого вичислення» («Les principes du calcul infinitésimal», 1946)
  • «Велика Тріада» («La Grande Triade», 1946)

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вишинський С. Проблеми філософської ідентифікації школи інтегрального традиціоналізму / Святослав Вишинський // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. Збірник наукових праць. — 2010. — Вип. 504—505. — С. 48—53.
  2. Вишинський С. Традиція і Сучасність у поняттєвому дискурсі інтегрального традиціоналізму / Святослав Вишинський // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. Збірник наукових праць. — 2010. — Вип. 534—535. — С. 53—57.
  3. Вишинський С. Темпоральні виміри інтегрального традиціоналізму / Святослав Вишинський // Наукові записки. Серія «Філософія». — 2010. — Вип. 7. — С. 116—123.
  4. Вишинський С. Доля буття у дзеркалі фундаментальної онтології та інтегрального традиціоналізму / Святослав Вишинський // Мультиверсум. Філософський альманах. — 2011. — Вип. 9 (107). — С. 188—200.
  5. Генон Р. Криза сучасного світу / Рене Генон // Перехід-IV.