Іван Мазепа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мазепа.
Іван Мазепа
пол. Jan Mazepa Kolędyński
Прапор
Прапор
 Гетьман Війська Запорозького
(на Лівобережжі)
1687 — 1704
Монарх: Іван V Олексійович
Петро I
Попередник: Іван Самойлович
Наступник: Іван Скоропадський
Прапор
Прапор
 Гетьман Війська Запорозького
всієї Наддніпрянської України
1707 — 1709
Прапор
Прапор
 Гетьман Війська Запорозького
у вигнані
1708 — 1709
Наступник: Пилип Орлик
 
Народження: 20 березня 1639(1639-03-20)[1]
Мазепинці,
Київське воєводство,
Річ Посполита
Смерть: 21 вересня 1709(1709-09-21) (70 років)
Бендери, Османська імперія або Варниця, Османська імперія
Поховання: Галац
Країна: Річ Посполита і Московське царство
Релігія: православ'я і православ'я
Освіта: Києво-Могилянська академія
Рід: Мазепи
Батько: Стефан-Адам Мазепа
Мати: Марія Магдалина Мазепа
Шлюб: Ганна Половець
Автограф:
Нагороди:
орден Андрія Первозванного орден Білого Орла

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Висловлювання у Вікіцитатах

Роботи у  Вікіджерелах

Іван Степа́нович[2] Мазе́па (Коледи́нський)[3] (20 березня [30 березня] 1639, Мазепинці або ж, за іншими даними, 29 серпня [8 вересня] 1639, Біла Церква[4] — 21 вересня [2 жовтня] 1709[5] за іншими джерелами, у ніч з 21 на 22 вересня [3 жовтня][6], Варниця) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687—1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704—1709)[7][8]. Князь Священної Римської імперії (1707—1709). Представник шляхетського роду Мазеп-Колединських герба Курч із Київщини.

Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок до економічно-культурного розвитку Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави з кордонами часів Хмельниччини.

Як визначний державний діяч дбав не лише про економічну та військову могутність України, а й про її культуру, про піднесення освіти, науки, мистецтва, зміцнення авторитету церкви[9].

Кавалер орденів Андрія Первозваного (1700) і Білого Орла (1705). Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 року став на бік шведів. Після поразки під Полтавою був вимушений переселитись до Молдовського князівства.

Молоді роки[ред. | ред. код]

У 1592 році король Сигізмунд II Август подарував маєток шляхтичеві Михайлові Мазепі-Калединському (Колодинському[10]) гербу Курч[11]. Батько — Стефан-Адам Мазепа, покозачився в часи Хмельниччини, став 1654 року Білоцерківським отаманом, у 1659 році був наказним полковником Білоцерківського полку, представляв Гетьманщину на сеймі у Варшаві 1659 році, призначений у 1663 році білоцерківським підстаростою. Мати — Марина Мокієвська — представниця старого шляхетського роду з Білої Церкви; присвятила молоді роки сім'ї, вихованню сина Івана та доньки Олександри. Шлюбу Мазепи та Мокієвської у 1638 році передувало засудження Степана Михайловича до позбавлення шляхетської честі через вбивство шляхтича Яна Зеленського[12].

Таблиця з написом і гербом Івана Мазепи на будівлі колегіуму в Чернігові

Дитинство припало на час Хмельниччини й Руїни. Змалку мусив навчатися військової справи, їзди верхи, фехтування. Мати відправила на навчання до Києво-Могилянської колегії. У ній він здобув освіту, імовірно, у 1650—1657 роках, за часів ректорства Л. Барановича та Й. Галятовського, де 6 років вивчав поетику, риторику, латину[13][9] та інші предмети. Добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, цікавився усіма видами літературної творчості; протягом життя опанував вісім іноземних мов. Крім української, російської та польської[6], вільно володів латиною (за спогадами французького дипломата Жана Балюза, «блискучим знанням цієї мови міг суперничати з кращими нашими отцями-єзуїтами»), говорив італійською та німецькою. Пилип Орлик свідчив, що Мазепа дуже добре знав і татарську, яку в ті часи знало багато козацької старшини[14]. До певної міри знав французьку мову[6].

Закінчивши навчання, повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його до двору короля Речі Посполитої, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем, зумів швидко завоювати прихильність короля.

На королівській службі[ред. | ред. код]

Ян II Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами, щороку висилав за кордон трьох талановитих юнаків шляхетського походження для покращення освіти. Мазепа потрапив до цієї трійки стажистів; відвідав Німеччину, Францію, Італію, можливо, Австрію у дипломатичній місії козаків.

1659 року повернувся до Речі Посполитої. Гетьманські клейноди привіз як гінець від короля у березні 1663 обраному гетьманом Павлу Тетері, які той відіслав назад (згідно зі статусом, їх мав привезти посол)[15].

Познайомився зі справами українського населення (1660-ті роки), з лобістами українського питання в сеймі Речі Посполитої. У 1662—1669 роках король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османській імперії, Московії.

Легенда про вигнання[ред. | ред. код]

Рекламний плакат до кантати М. Балфе

Під час служби при дворі Яна II Казимира мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризостомом Пасеком[16], що ледве не закінчився дуеллю в королівських палатах. Ян-Хризостом Пасек згадував у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Автор мемуарів оповів, що коханкою Мазепи була дружина визначного магната Речі Посполитої; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати голого до дикого коня та пустити степом. Історик Сергій Павленко, вивчаючи реалії 1660-х років, дійшов висновку, що, скоріш за все, тридцятирічний Мазепа був посередником у стосунках свого спонсора, білоцерківського старости князя Дмитра Вишневецького із заміжньою Оленою Загоровською. Вона не могла розлучитися з нелюбим чоловіком, бо католикам заборонялося це робити. Мазепа возив їй дорогоцінні  подарунки не від себе, а від відомого у Польщі магната. Після навчання у Європі за спонсорські кошти він не міг мати стільки золота та срібла, аби задобрювати ним улюблену жінку та її слуг[17]. Однак поширена про нього мемуаристом Яном Пасеком вигадка зіграла загалом позитивну роль у поширенні відомостей про складну долю українського правителя. Вона додала його біографії інтриги, неординарності. Тому не випадково він став героєм багатьох поем, п'єс, романів. Ця історія з усіма подробицями була дуже романтична і приваблива, сучасники перетворили її на епопею. Поети, малярі та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — скористалися нею у своїх творах, звеличили її героя, що став символом. Едґар Кіне порівнював нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.

Повернення в Україну та служба у Дорошенка[ред. | ред. код]

Орієнтовно в 1669 І.Мазепа повернувся додому. Після смерті батька успадкував посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 року він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, що стало «переломним моментом» (Дорошенко) у житті та діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддав себе українській державній справі[18].

Появу Мазепи при чигиринському гетьманському дворі було пов'язано з великою зміною у його особистому житті: у Корсуні, десь після 1669 року одружився з трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, про яку мало що відомо. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи[19]. Разом з тим, на Афоні знайдено помянник, де дружину Мазепу названо Марією[20]. За іншими даними, вона мала дочку від Мазепи, яка рано померла. Ймовірно, у гетьмана ще були діти, які рано померли. Іван Мазепа виховував сина і дочку Марії від першого шлюбу.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, згодом (десь близько 1674 року) виконував обов'язки генерального писаря (так він називається у переговорах з представниками Московії, у царських листах). Брав участь у війні Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід до Галичини 1672 року). Дорошенко оцінив великі здібності («метикуватості й цікавості», як каже Величко) Мазепи, доручав важливі дипломатичні місії.

Перехід до Самойловича[ред. | ред. код]

У червні 1674 року Дорошенко послав Мазепу до Криму й Османської імперії, дав татарський ескорт, кілька полонених козаків із Лівобережжя, призначених у подарунок ханові та султанським достойникам. Під час подорожі біля річки Інгул Мазепа потрапив до рук запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу й урятував. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідавшись про це, зажадав у Сірка видати йому Мазепу, Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (липень 1674 року). Досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою (було обрано військовим осавулом).

Батуринський дипломат[ред. | ред. код]

Починаючи з 1676 року, І. Мазепа практично щороку їздив з дипломатичними місіями до Москви.   Він, виконуючи настанови гетьмана, переконував російських урядовців передати слобідські полки під управління Гетьманщини, не підписувати Вічного миру, який узаконював поділ України, ділився міркування про економічні нововведення в автономії, давав поради, як краще організувати оборону Києва від ординців тощо.  У ході переговорів у Посольському та Малоросійському приказах батуринський дипломат мав зустрічі з царями, передавав їм дипломатичну пошту від І. Самойловича.

У боротьбі за Київську митрополію[ред. | ред. код]

«В останньому акті трагедії Української Церкви сильно завинив Іван Мазепа, будучий гетьман України: його підпис під незаконним обранням на Київського митрополита московського кандидата єпископа Гедеона Четвертинського стоїть між першими…– так підсумував події 1685—1686 роках Іван Огієнко. — Іван Мазепа сильно вислужився Москві, і щоб її задобрити, легко зробив як гетьманський представник незаконні вибори, і тим передав Українську Церкву Москві»[21]. Насправді ці твердження не відповідають дійсності.[джерело?]

Гетьман Іван Самойлович доручив генеральному осавулу Івану Мазепі як довірнику зайнятися організацією проведення церковного собору в липні 1685 року За настановами з Москви українські духовні особи мали на ньому чітко заявити про відокремлення Київської кафедри від Константинопольського патріархату та обрати митрополитом місцевого архієрея. Незважаючи на такі орієнтири, собор сформулював неочікувані для государів та московських урядовців рішення про розв'язання згаданих церковних проблем лише канонічним способом. Делегати одностайно обрали митрополитом луцького єпископа Гедеона Четвертинського, який як кандидат на цю духовну посаду не сподобався російським зверхникам. І. Мазепа брав активну участь у переговорах з церковної проблематики у Москві, Батурині, Києві, Чернігові. Він, як і гетьман, обстоював українські інтереси в питанні належності Київської митрополії.

Усупереч бажанням І. Мазепи, І. Самойловича, провідних діячів Гетьманщини надати Г. Четвертинському титул екзарха Константинопольського патріарха, Київську митрополію захопили Московський патріархат із допомогою російського уряду шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу, фальсифікацій та силового тиску[22].

Здобуття гетьманства[ред. | ред. код]

Докладніше: Коломацький переворот

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року внаслідок чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича позбавлено влади та заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу й Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

У старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.

Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші ім'я, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України[23].

Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових «Коломацьких статей» (основа — «Глухівські статті» Дем'яна Многогрішного 1669 року, з деякими додатками на користь Москви). Коломацькі статті були вироблені учасниками зміщення І.Самойловича, претендентами на посади у гетьманському уряді 24 липня за активної участі та тиску В. Голіцина. І. Мазепі не можна дорікати за те, що цей документ значно послаблював позиції Гетьманщини. Переговорний процес щодо вироблення статей старшини вели з В. Голіциним не як рівноправні договірні сторони, а як безурядові претенденти на посаду. Через це останні не могли принципово обстоювати свою точку зору і дуже перечити фаворитові царівни Софії. Саме його договірні тези мали пріоритет. Тому їх краще називати Голіцинські статті.

У них було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Річчю Посполитою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримським ханством. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Окрім залог та воєвод, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Гетьманство[ред. | ред. код]

Сторінка з «Апостола» 1695 року з титулом Івана Мазепи.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Ревний заступник православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки соборів, споруджених у стилі українського бароко. Загалом за роки його правління зведено понад 200 церков, з них 45 під безпосереднім патронатом володаря булави. Слід зазначити, що цей великий комплекс робіт забезпечувався здебільшого з гетьманської скарбниці. Тобто зібрані від податків кошти гетьман вкладав у розбудову Києво-Печерської лаври, будівництво великого муру довкола неї та інші церковні проєкти. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (тоді відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).

Як і Богдан Хмельницький та Іван Самойлович, Мазепа поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Цікаво, що в «Апостолі» 1695 року було зазначено, що видання книги «За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося».

У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана»[24][25]. Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше допомагав царю в приборканні запорожців (що виборювали право на освоєні території[26]), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці старався мати добросусідські відносини з Річчю Посполитою, Кримським ханством, Османською імперією. Мав таємні контакти з високопосадовцями цих країн. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Івана Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Спирався головним чином на старшинські роди, що свого часу емігрували з Правобережжя, та найманців. За опозицію мав колишніх прихильників Самойловича (здебільшого усунутих з провідних посад), запорожців та південні полки. Останні, окрім глибинних соціально-орієнтованих причин, мали ще і значні амбіції свого полковника щодо гетьманської булави[27].

Протягом правління гетьмана в Гетьманщині не відбулося жодного протестного повстання проти володаря булави. Так зване «повстання Петрика» козацька спільнота не підтримала. На його заклик повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», відгукнулися лише кримські татари (замість допомоги вони стали грабувати населення, що завдало безповоротних репутаційних втрат «ватажку»). Про «бунти» 1708 року гетьман доповідав царським урядовцям навмисне, аби залишки гетьманського війська не були відправлені до Смоленщини. Про це пізніше розповіла у ході допитів старшина, яка потрапила у полон після Полтавського бою.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Завдяки дипломатичному хисту зумів налагодити стосунки з царівною Софією, фактичним керівником московського уряду князем Голіциним, з їхнім наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 року.

Усупереч забороні міжнародних дипломатичних зносин, зафіксованої в «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Речі Посполитій, Ґіраїв у Криму, інших.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Новосергіївську на річці Самара.

Прагнув знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, дбав про забезпечення її представників маєтностями (гетьманські універсали Василеві Борковському, Прокопові Левенцю, Михайлові Миклашевському, Іванові Скоропадському тощо). Захищав інтереси простих козаків, посполитих (зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років тощо), в яких регулювалися питання оподаткування, відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа різними способами сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промислового виробництва, торгівлі.

Господарство[ред. | ред. код]

Особиста рахівниця Івана Мазепи

Українське господарство в добу Мазепи пережило піднесення. Поширилися торговельні зносини також з Кримським ханством і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Зросла і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Наприкінці XVII століття дуже розвинулися галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

Відомо 14 Універсалів Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого 1688 року Гетьман Іван Мазепа підтвердив маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 року він дозволив стародубівському полковникові Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 року архієпископові чернігівському і новгородському у посесію надано Неданчицьку рудню.

Суспільство[ред. | ред. код]

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича. Провадилася іншими темпами, подекуди іншими методами, сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища, перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини (провідну верству Козацько-Гетьманської держави).

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині вважалося тоді дуже поважною силою (і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави). У руках козацтва були чималі площі землеволодіння, важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

Розвиток торгівлі та промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міст, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Селянство в часи Івана Мазепи становило більшість населення України. Попри поширену думку, ніякого масового, взагалі закріпачення селян у часи Мазепи не відбувалося. Селяни, по-перше, ще не втратили юридичні права на землю, і якщо право займанщини вже переставало братися до уваги як право власності, то письмово оформлені документи підтверджували таке право беззастережно. Значно пізніше, через десятиліття, в другій половині XVIII століття такі письмові угоди селян перестали визнавати за юридичні документи, якщо земля, на якій вони жили, була повторно роздана конфідентам верховної влади, по-друге, навіть там, де селяни жили на землі державців, вони повністю зберігали за собою право вільного переходу на нове місце проживання, з правом забрати своє рухоме майно, але досить часто продавали й землю, яку вони обробляли, і яка формально-юридично належала державцям, що ставало причиною багатьох конфліктних ситуацій, як це засвідчують документи тих часів.

Натомість існує лише один документ, універсал Мазепи, вписаний до полтавських актових книг (і з огляду на відсутність оригіналу точна передача змісту його може викликати сумніви), що стосується Полтавщини, де селянам заборонялись селянські переходи, та попри те, що в тисячі інших універсалів Мазепи такого немає, а навпаки, в них досить широко віддзеркалюються вільні переходи селян від одних державців до інших, в українській історіографії традиційно широко використовуються посилання лише на зазначений вище універсал у роботах, які стосуються соціально-економічного становища України за часів Мазепи, що фатально спотворює дійсний правовий статус селянства тих часів.

Матеріальне становище селянства почало помітно погіршуватися за часів Північної війни, коли воно було сильно обтяжене розквартируванням у Гетьманщині багатьох московських полків унаслідок тотальної мілітаризації Московського царства Петром І, годувати голодних московських солдатів та утримувати коней драгунів мало за свій кошт українське населення, сталося це після Полтави, вже за Скоропадського, мляві спроби якого протидіяти цьому були надто анемічними, щоб Московія взяла їх до уваги, хоч до закінчення Північної війни у нього були деякі дипломатичні можливості, щоб послабити та відтермінувати цей тягар, спричинений брутальним порушенням царським урядом автономних прав Гетьманщини.

Розвиток культури[ред. | ред. код]

Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головно архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Відносини з Московією[ред. | ред. код]

1689 року у результаті палацового перевороту до влади у Москві прийшла партія Наришкіних, яка усунула від керування царівну Софію і надала владні повноваження юному Петру І. Гетьман Мазепа надавав йому активну допомогу в грандіозних походах на османів і татар (див. Азовські походи (1695—1696)), кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової османської фортеці на Азовському морі. Правитель Гетьманщини постійно давав молодому монархові поради у справах Речі Посполитої, Криму, Швеції: проте при цьому між ними не було тісної особистої дружби. Стосунки обох діячів не виходили за традиційні рамки співпраці сюзерена із васалом. Проте козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», московські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Немає сумніву, що Мазепа був відомою постаттю далеко поза межами України.

У Москві високо цінили особу гетьмана Мазепи. За свої успіхи й заслуги у Північній війні гетьман, як другий із черги, був нагороджений у Москві в 1700 року тодішнім найвищим орденом святого Андрея, а 1703 року отримав від Августа II теж найвище тодішнє польське відзначення — орден «Білого Орла». А у 1707 році гетьману Мазепі цісарем Йосифом І надано титул «Князя Святої Римської Імперії». Згідно з австрійським архівом зберігся лист Мазепи до цісаря Йосифа I, що находиться в «Райхсадельсамт» Австрійського Державного Архіву у Відні.[28] У цьому, по-німецькому написаному листі до цісаря, Мазепа згадує на вступі про свої заслуги у війнах проти турків, зокрема про участь по стороні «Святої Ліги», яку то в 1684 року був зорганізував його батько Леопольд I, проти Оттоманської Порти. Дальше, Мазепа пише про своє становище та владу яку він виконує як гетьман України, посилаючись на факт, що «Його Цісарський Маєстат», зволивши надати княжий титул Меншикову, не відмовить у проханні також його наділити княжим титулом. Згідно з урядовими замітками на останній сторінці Мазепиного листа, за вказівкою цісаря та за підписом князя Шенборна, 1 вересня 1707 року Мазепі надано титул «Князя священної Римської Імперії»

Завдяки довірливим стосункам із царем Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам |Правобережжі в 1702 року Після того як цей район знову було заселено, шляхта Речі Посполитої спробувала вигнати звідти козаків. Джерела підтверджують, що І. Мазепа фінансував правобережне козацтво, його ватажків, забезпечував їх зброєю, саме він організував на Правобережжі повстання, аби зайняти цю українську територію. Незабаром перед повстанцями впали такі твердині Речі Посполитої, як Немирів, Бердичів та Біла Церква (див. Облога Білої Церкви (1702)). З утечею на захід шляхти Речі Посполитої, схоже, було на те, що розгортається щось на зразок зменшеного варіанту 1648 року (див. Хмельниччина). Однак 1702 року полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти С. Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Річ Посполиту вдерся найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконав царя дозволити йому зайняти Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані. На вимогу царя та урядовців Речі Посполитої І. Мазепа арештував С. Палія, з яким у нього у той момент теж не склалися стосунки (полковник зловживав алкоголем і не підкорявся наказам володаря булави).

21 квітня 1708 року Василь Кочубей і Іван Іскра подали Петру донос з 25 статей на Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

У Москві Мазепа мав власний дім поблизу Малоросійської колегії, архітектором якого, можливо, був Іван Зарудний.[29]

Справа Кочубея й Іскри[ред. | ред. код]

Універсал Мазепи
  • 1 стаття. 1706 року, в Мінську гетьман говорив на самоті, що княгиня Дольська, родичка Станіслава Лещинського, запевняла його, що король Станіслав бажає дати запорозькому війську бажану волю.
  • 2 стаття. Того ж року Мазепа погано говорив про литовського гетьмана Огінського, союзника московського государя.
  • 3 стаття. Почувши, що король Август покинув Польщу і поїхав у Саксонію до шведського короля, Мазепа радів з цього приводу.
  • 4 стаття. 1707 року почувши, що коло Пропойська розбите царське військо, гетьман, спитав у Кочубея пошепки чи правдива ця новина.
  • 5 стаття. Того ж року в Батурині, за обідом, Мазепа сказав що дістав новину про поразку царського війська, і потім дуже сміявся з цього. Потім пив за здоров'я княгині Дольської.
  • 6 стаття. Потім через тиждень Мазепа говорив Кочубею: «Я просив у царя війська для захисту Києва й України, він відмовив, і нам доведеться шукати дружби в короля Станіслава».
  • 7 стаття. 17 травня того ж року я просив дозволу віддати свою доньку за сина Чуйкевича, але Мазепа порадив мені віддати її за польського шляхтича, бо скоро з ляхами побратаємося.
  • 8 стаття. 28 травня сербський єпископ Рувим говорив, що гетьман журився і жалівся йому, що государ Україну обтяжує.
  • 9 стаття. 29 травня гетьман за обідом говорив: «Москва хоче взяти в тяжку неволю всю Україну».
  • 10 стаття. Гетьман запрошував до себе єзуїта ксьондза Зеленського. Як відомо, цей єзуїт завжди говорив не боятися шведів і підтримувати їх. Чого б то Мазепі його запрошувати, якби він не мав злих намірів?
  • 11 стаття. Полтавський писар Олександр Чуйкевич говорив, що він заходив до гетьмана, але двері були зачинені й гетьманський слуга сказав: «Гетьман з полковниками читає гадяцький договір гетьмана Виговського з поляками».
  • 12 стаття. В грудні 1707 року приїжджав в Батурин шведський канцелярист Кікін і Мазепа зібрав 300 озброєних компанійців захищати його.
  • 13 стаття. На Різдво 1708 року приїжджав до гетьмана вищезгаданий Зеленський і гетьманський писар Пилип Орлик проводив його до гетьманського хутора під Бахмачем.
  • 14 стаття. Мазепа говорив, що якщо хтось з полковників не піде разом з ним, то того він ув'язнить в тюрмі без милосердя.
  • 15 стаття. Мазепа часто посилає козаків Кондаченка і Биєвського з усними дорученнями до хана й аккерманських татар.
  • 16 стаття. Одного разу, коли Мазепа підгуляв, то почав вихваляти зрадників Виговського і Брюховецького: «Вони хотіли б вибитися з неволі, та злі люди їх до того не допустили, і ми хотіли б далі дбати про свою непорушність і волю, та ще способів до того не маємо…».
  • 17 стаття. Одного разу гетьман говорив полковникам: «Ви думаєте, що я хочу віддати гетьманство Войнаровському; я сього не бажаю; вільно вам буде вибирати гетьманом кого схочете. Коли між вами є той, хто міг би свою батьківщину захищати, я тому уступлю; коли ж бажаєте залишити на мені цей тягар, то слухайте мене. Доведеться нам, умовившись і постановивши свій намір, братися за шаблі.»
  • 18 стаття. Мазепа тримає при собі слуг-поляків і посилає їх без царського на те указу.
  • 19 стаття. Государ наказував дивитись щоб люди не переселялися з Лівобережжя на Правий берег, але Мазепа нічим їм не перешкоджає.
  • 20 стаття. На Коломацькій раді постановлено, щоб українці наближалися до великорусів, а гетьман того не допускає і Україна щораз віддаляється і чужіє.
  • 21 стаття. Усі міста українські не укріплені й сам Батурин 20 літ стоїть без поправки. Люди кажуть, що так робиться в тій цілі, щоб міста не могли захищатися.
  • 22 стаття. Коли до гетьмана прийшла звістка, що запорожці з Петриком піднялися з татарами проти великорусів, Мазепа сказав: «Нехай би ці ледарі робили те, що мають робити».
  • 23 стаття. Одна близька до Мазепи особа говорила про татар: «Ці люди нам скоро знадобляться».
  • 24 стаття. Гетьман говорив львівському міщанинові Русиновичу: «Щоби тільки Бог дав мені сили і здоров'я, котре ослабло, я прихильний полякам. Бачу, що цар образив Польщу, але й Україну від сильно обтяжив».
  • 25 стаття. Гетьман самовільно орудує військовою скарбницею, роздає землю своїм прихильникам. Наприклад, помер полковник Солонина, то Мазепа віддав його села генеральному обозному Дуніну-Борковському, не залишивши нічого нащадкам полковника Солонини.

Північна війна[ред. | ред. код]

Докладніше: Велика Північна війна
Докладніше: Північна війна в Україні

На початку XVIII століття у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Велика Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І (палкий прихильник західних звичаїв) вирішив модернізувати армію, управління, суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована 1654 року традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги (замість захисту своєї землі від безпосередніх ворогів — поляків, татар, османів, вони були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі). Регулярно українські полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60, 70 % складу. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська (вважали гіршим, часто використовували просто як гарматне м'ясо). Коли поповзли чутки про наміри царя реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування серед українських селян, міщан: скаржилися, що в їхніх містах, селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля московитських військ». Гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Головними причинами виходу з-під московського протекторату Іван Мазепа називав неспроможність Московщини забезпечити військовий захист українських територій, порушення української адміністративної автономії та владної вертикалі в Гетьманщині, плани щодо реорганізації її соціального та політико-адміністративного устрою і примусового переселення українців на інші землі[30].

Союз із Королівством Швеція[ред. | ред. код]

Ще на початку 1707 року відбулася подія, яка згодом вивела з рівноваги гетьмана та його оточення. Цар-реформатор 10 лютого підписав іменний указ «Про приєднання Києва та інших черкаських міст до відомства Білгородського розряду». Гетьманські урядовці у 1707 року були поставлені перед фактом наміру створення на базі Гетьманщини Київської губернії, передачі за настирливими зверненнями польських союзників царя Правобережжя України Польщі. Невдоволення цими рішеннями Москви спровокували опозиційні настрої, потаємні зібрання старшин (осінь 1707 року, Києво-Печерська лавра), бажання змістити поступливого царю гетьмана. Похід Карла ХІІ детонував активність старшини. Частина її на чолі з В. Кочубеєм прагнула розв'язати кардинальні проблеми Гетьманщини за допомогою перезавантаження владної команди[31]. Зміна гетьмана на Данила Апостола могла б змусити російських урядовців перед загрозою війни дати задній хід реформаціям і піти на поступки гетьманській верхівці, залишивши все без особливих змін. Донос В. Кочубея та І. Іскри не розв'язав завдань, які ставили перед собою опоненти І. Мазепи: Петру І ніколи було напружуватися і заглиблюватися в їхні аргументи у час, коли шведи вже вирушили у похід і треба було негайно зайнятися справою зустрічі противника. Російське командування, віддаючи І. Мазепі на страту донощиків, водночас виводило з-під управління гетьмана козацькі полки у розташування російських військ. Фактично український правитель місяць за місяцем з наближенням шведів позбавлявся військового потенціалу, з яким було легше б визначатися у тому лихолітті.

У травні 1708 року у Білій Церкві старшини з гетьманом клялися на Євангелії бути заодно у боротьбі за Вітчизну. Про опозиційність верхівки гетьманського уряду засвідчують донесення Францишка Грабі, резидента-представника великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського при дворі гетьмана І. Мазепи, до свого патрона.

Реалії жовтня 1708 року були не на користь партії змовників, що прагнули відокремити Україну від Московії: каролінці пішли не на Москву, а на Стародубщину; під управлінням гетьмана залишилося 5 городових козацьких полків, 2 компанійських та 5 сердюцьких полків (разом до 12000 козаків). Більшість факторів вказувало на приреченість повстання проти царя. Але побоювання, що російські урядовці затіяли таємну гру, аби виманити гетьмана та його однодумців у польову штаб-квартиру для арешту, зрештою вплинуло на визначення верхівки Гетьманщини. Вони вирішили іти на зближення зі шведським військом.

25 жовтня гетьман переправляється через Десну за 4–5 кілометрів від Коропа, біля села Оболоння. Разом з ним були його однодумці й наближені: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький — Дмитро Горленко, лубенський — Дмитро Зеленський, чигиринський — Костянтин Мокієвський, корсунський — Андрій Кандиба, компанійські полковники Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, Гнат Галаган, сердюцький — Яків Покотило, писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський, канцелярист Антонович та інші знатні товариші.

Із собою на другий берег Десни І. Мазепа взяв лише до 1500 старшин, компанійців і козаків (інших залишив у Батурині).

30 жовтня 1708 року І. Мазепа писав у листі І. Скоропадському з Дігтярівки, що у Гірках Карл ХІІ «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією». Це спростовує думку російського історика В. Куликової про те, «ніхто не згадує про будь-які домовленості, підписані під час цих зустрічей, з чого можна зробити висновок про їх укладення раніше».

Оригінали союзницької угоди не збереглися. До нас дійшли лише копії договірних статей 1710—1711 років, а також рукопис П. Орлика «Вивід прав України», знайдений істориком Ільком Борщаком і опублікований у 1925 році у Львові. У ньому також вміщено текст угоди між Україною і Карлом ХІІ:

1. Й. К. В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що — як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; по його смерти, яка — треба сподіватися — не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

За всіма ознаками, це є справжній документ, який був вироблений 29–30 жовтня 1708 року в Гірках.

Петро І вирішив жорстоко покарати мазепинців. До Батурина, гарнізон якого складався 1 листопада з 7–8 тисяч військовиків (чотири сердюцькі й три городові полки, Батуринська, Коропська та Воронізькі сотні — кожна по 500—700 гармашів, пушкарів, козаків), було стягнуто 14 полків корпусу О. Меншикова, дивізія Р. Боура, два полки І. Анненкова, 5000 стрільців київського воєводи Д. Голіцина.

2 листопада 1708 року Батурин був взятий вночі завдяки тому, що московські стрільці, які постійно були при гетьманах І. Самойловичу, І. Мазепі, добре знали всю підземну інфраструктуру  Батуринської фортеці. Вони проникли таємними лазами  до міста та забезпечили відкриття вхідних воріт веж. Практично усі оборонці були винищені. Лише 1000 захисникам вдалося врятуватися.

Поширений міф про те, що ніхто далі не підтримав мазепинців, не відповідає дійсності.

У квітні 1709 р. до мазепинців прийшло близько 7600 запорожців (за підрахунками Д. Яворницького, у кошового К. Гордієнка було 38 куренів по 300, 200, 150 козаків, що в середньому й становить таку кількість). Барділі вказує, що до мазепинців приєдналося 8000 запорожців.

Шведський перебіжчик Леон Івашкеєвич  свідчив 17 червня 1709 року на допиті, що «в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашнего дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки». Маємо при цьому достовірне джерело про загальний склад оборонців Гетьманщини.

Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт 4 травня 1709 року написав донесення в Лондон: «Підполковник та інші офіцери, захоплені в полон у цій битві, показали, що король шведський так само займає квартиру в Будищах, війська ж свої розташував так, щоб блокувати російський загін, який стоїть у Полтаві. Козаків, які перейшли на бік короля шведського, вони налічують до 15.000».

Для підрахунку кількості учасників повстання мазепинців важлива й статистика втрат учасників боротьби за волю України протягом кампанії кінця 1708—1709 років У Батурині загинуло їх до 12–14 тисяч, у Переволочні — 3 тисячі. Також російськими військами були спалені (переважно з козаками та жителями) Маячка, Нехворощ, Келеберда, Старий Кодак, Новий Кодак, Старі Санжари і Нові Санжари. Практично щотижня протягом січня–червня 1709 року гинули в бойових сутичках по 200—300 запорожців, козаків. Якщо скласти втрати повсталих і кількість їх в Полтавському бою (11000 — за донесенням Ч. Вітворта), то вийде, що гетьмана І. Мазепу підтримало своїм життям, активною участю до 35 000—40 000 українців.

Сучасні дослідження спростовують міф про те, що з маріонетковим гетьманом І. Скоропадським, якого «обрав» цар, у Полтавському бою було 10000 козаків: насправді Петро І в цю «українську армію» додав московські полки, донців, калмиків, які становили 80 % її складу.

Іван Мазепа та Карл XII на Дніпрі після Полтави

Упродовж осені, зими, весни 1708—1709 років військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшло Московське царство, у результаті чого провалилися плани Шведської імперії підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

Творчість[ред. | ред. код]

Іван Мазепа був людиною емоційної, пристрасної вдачі. Він мав ряд талантів та достоїнств: грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі поетичні спроби гетьмана, зокрема його «Дума», пісня про чайку-небогу, псалми і ряд інших поезій. Шедевром інтимного епістолярію є листи гетьмана до Мотрі — дочки Генерального судді Василя Кочубея.[32]

Славнозвісна «Дума» гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…» є дуже важливою пам'яткою української національно-політичної думки XVII—XVIII сторіччя. У своєму вірші, Мазепа майстерно зобразив всю величність своєї політичної ідеології. Більш того, вірш «Дума» є цінним документальним зображенням становища України кінця XVII століття.[33]

Смерть[ред. | ред. код]

Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдовському князівстві, що належало Османській імперії. Тут, біля міста Бендери у селі Варниця, 21 або 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помер і був похований[6]. Згодом перепохований у Галаці (нині Румунія). Через два роки османські мародери зруйнували могилу. Згодом козаки перепоховали тіло гетьмана.

Анафема Російської Православної Церкви[ред. | ред. код]

Докладніше: Анафема на гетьмана Івана Мазепу

Петро І виграв не лише Полтавську битву, він виграв інформаційну війну проти українського гетьмана Івана Мазепи. Образ невдячного зрадника, створений ще за правління Петра, згодом підтримувала великоросійська офіційна ідеологія. За іронією долі І. Мазепі, котрий усе своє життя зберігав відданість православній церкві і став чи не найбільшим меценатом та фундатором православних храмів на теренах України, понад два століття в усіх церквах Російської імперії щорічно в першу неділю великого посту проголошували анафему. Полярно різні оцінки Мазепі давали автори дореволюційної літератури. Радянська держава продовжила традицію таврування постаті українського гетьмана, ім'я якого згадувалося виключно в лайливому контексті[34].

За розпорядженням царя Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. Пряма цитата:

Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа, бывший гетман украинский, или паче — антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре… Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы…
[35][відсутнє в джерелі]

Досі Російська православна церква та Українська православна церква Московського патріархату анафему не зняли.

Наприкінці 2018 року Вселенський Патріарх оголосив, що анафема на Івана Мазепу була накладена з політичних причин і тому була недійсною ще з початку накладання[36]. КПЦ наполягає на тому, що гетьман помер як вірянин Вселенського патріархату: «В еміграції в м. Бендери Іван Мазепа вільно сповідався у православних священиків Вселенського патріархату. Саме вони напутствували його на смертному одрі і відпустили від гріхів, а потім і відспівували. Його тіло було покладене в православній церкві містечка Варниці, яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату, а згодом його перепоховали в місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі Свято-Георгіївського монастиря місцевий митрополит відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом. Цей митрополит був ієрархом Вселенського патріархату. Отже, можемо говорити, що Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкви Вселенського патріархату!»[37]

Утім, частина православного духівництва, зокрема архімандрит Віктор (Бедь) від УПЦ МП, вважає цю анафему вже недійсною[38][39]. У Михайлівському монастирі (УПЦ-КП) моляться за упокій його душі. 10 липня 1918 року у Софійському соборі єпископ Назарій з дозволу митрополита Київського і Галицького Антонія відслужив панахиду за гетьманом Іваном Мазепою. Під час панахиди за пропозицією Валентина Отамановського було вирішено перенести прах Мазепи, Петра Калнишевського, Павла Полуботка до Святої Софії, поховати поряд з гробницею Ярослава I Мудрого[40][відсутнє в джерелі].

Невизнання анафеми Вселенським Православ'ям[ред. | ред. код]

У вересні 2018 року Вселенський патріархат після початку Надання автокефалії Українській православній церкві повідомив, що ніколи не визнавав неканонічної анафеми, яка була накладена на українського гетьмана Івана Мазепу Російською православною церквою.[41][42]

Культурна спадщина[ред. | ред. код]

Ставлення до гетьмана в історіографії[ред. | ред. код]

Рішення Мазепи відмовитись від союзницьких стосунків з Московією досі розглядається значною частиною російських істориків (як і раніше офіційною історіографією Російської імперії та СРСР) як зрада і порушення Переяславської угоди.

За часів перебудови 1986—1991 років у СРСР уперше були дозволені публікації з іншим трактуванням дій гетьмана. Після проголошення незалежності Україною 1991 року ставлення до Мазепи в офіційних історичних дослідженнях й підручниках значно покращилося. На відміну від російської історіографії сучасна українська (переважно правобережна, рівно як і його, свого часу, рідня) взагалі часто вважає його національним героєм України[43][44][45][46][47]

Меценатство[ред. | ред. код]

Докладніше: Церковна діяльність Івана Мазепи
  • Києво-Печерська лавра:
    • Троїцька Надбрамна церква (1106—1108; перебудови XVII—XX століть) відновлена коштом Мазепи
    • Успенський собор (1073—1089; перебудова XVII—XVIII століть) відновлений коштом Мазепи (1690) + подарунки.
    • Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) побудована коштом Мазепи
    • Кам'яний мур (1696—1701) будувався коштом Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 року); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 року був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви святого Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати Івана Мазепи) (1698—1701)
    • Церква Різдва Богородиці (1696)
  • Микільська лікарняна церква (кінець 1690-х)
  • Трапезна Покрови Богородиці (кінець 1690-х, знищена більшовиками у 1960-их)
  • Вознесенська церква (1701—1705)
  • Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)
  • Військовий Микільський собор (1690—1696)
  • Богоявленський собор (1693)
  • Софійський собор у Києві (1697—1700)
  • Дзвіниця, дзвін і мури Софіївського монастиря у Києві (1699—1707)
  • Дзвіниця Пустинно-Миколаївського монастиря (друга половина 1690-х)
  • Собор Живоначальної Трійці в Батурині (1692)
  • Церква Святого Миколи в Батурині
  • Воскресенська церква в Батурині
  • Церква Покрови Богородиці в Батурині
  • Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря
  • Успенська церква Глухівського монастиря (1692)
  • Трапезна та дзвіниця Глухівського монастиря
  • Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря
  • Мала трапезна церква Густинського монастиря
  • Покровська церква в селі Дігтярівці Новгород-Сіверського району Чернігівської області (1708—1709 або 1710)
  • Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)
  • Церква Петра і Павла в селі Іванівському (початок 1700-их)
  • Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)
  • Дерев'яний храм Святого Іоанна Предтечі Кам'янського Успенського монастиря
  • Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (початок 1700-их)
  • Храм Преображення Господня Лубенського Мгарського монастиря
  • Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря
  • Дерев'яний храм в ім'я Воскресіння Христового в Любечі
  • Мурована Воскресенська церква в Любечі
  • Собор Святого Миколая Макошинського Миколаївського монастиря
  • Церква в селі Мохнатин (1692) іконостас із гербом Мазепи,
  • Церква Пресвятої Богородиці в Новобогородицьку (1688)
  • Вознесенський собор у Переяславі (1700)
  • Дерев'яна церква в с. Прачі
  • Дерев'яна церква Святого Іоанна Хрестителя
  • Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові (1679—1695)
  • Церква Святого Івана Євангеліста з вівтарем у Чернігові
  • П'ятницька церква в Чернігові
  • Церква Іоанна Предтечі в Чернігові
  • Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові
  • Микільська церква у Білій Церкві (1706)
  • Братський Богоявленський монастир
  • Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві
  • Корпус Києво-Могилянської академії (1703)
  • Чернігівський колегіум (1701—1702)
  • Хрестовоздвиженський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689—1709)[48]

Мазепа в літературі та мистецтві[ред. | ред. код]

Докладніше: Іван Мазепа в літературі та мистецтві
Ежен Делакруа. Мазепа на коні
«Мазепа на переправі через Дніпро»
Корнило Устиянович, 1883
Монета 10 гривень із зображенням I. C. Мазепи
10-гривнева банкнота із зображенням I. C. Мазепи (найстаріший варіант, не в обігу)
10-гривнева банкнота із зображенням I. C. Мазепи
Нова 10-гривнева монета із зображенням І. С. Мазепи

Гетьман Іван Мазепа — найвідоміший в Європі та Америці гетьман України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур. Серед найвідоміших творів:

Фільми[ред. | ред. код]

  • «Мазепа» (1909) В. Гончарова (в головній ролі А. Громов),
  • «Мазепа» (1913) Д. Сахненка,
  • «Мазепа» (1914) В. Гардіна з І. Мазжухіним,
  • «Мазепа» (1914) Є. Пухальського, П. Чардиніна.
  • у стрічці «Обітниця» (1992) гетьмана грає Ф. Стригун.
  • Про нього і сценарій Г. Штоня «Ой горе тій чайці…»,
  • документальний фільм режисера Л. Анічкіна «Анатема» (1992)
  • «Гетьман Іван Мазепа» режисера К.Крайнього (Київнаукфільм) (1993)
  • кінотвір Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002. В головній ролі П. Іллєнко, С. Марченко, Б. Ступка).
  • Таємниці великих Українців — Іван Мазепа

У Полтаві з 2003  по 2012 рік проходив всеукраїнський фестиваль «Мазепа-фест». На ньому митці представляють свої літературні, музичні твори, відбуваються зустрічі із діячами культури.[50]

Нагороди[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Відтворення образу[ред. | ред. код]

Населені пункти[ред. | ред. код]

Вулиці[ред. | ред. код]

Детальніше див. Вулиця Івана Мазепи

Вулиця в Києві[ред. | ред. код]

У жовтні 2007 року вулицю Січневого повстання у Печерському районі Києва рішенням Київради перейменовано на вулицю Івана Мазепи.

За відповідне рішення проголосували 71 з 96 присутніх депутатів Київради. Проти був лише один.

Рішення було прийняте з метою вшанування пам'яті одного з найвидатніших гетьманів України та враховуючи рішення Київради від 20 листопада 1997 року «Про повернення деяких історичних назв та перейменування на відзнаку 80-річчя пам'ятних подій української революції 1917—1920 років».

На брифінгу перед початком засідання сесії секретар Київради Олесь Довгий підкреслив, що це перейменування є дуже важливим в історичному сенсі, бо Мазепа має безпосереднє відношення до зазначеної вулиці. Зокрема, розміщені тут Вознесенська церква та жіночий монастир зведені за кошти Івана Мазепи, за його ж кошти зведено кам'яний мур Києво-Печерської Лаври та проведено низку будівельних робіт на її території[54].

Проте на засідання Київради 8 липня 2010 року більшу частину вулиці (від Площі Слави до площі Героїв Великої Вітчизняної війни) перейменували на вулицю Лаврську. Є інформація, що це було зроблено на прохання московського патріарха Кирила. При цьому комісія Київради з питань культури не ухвалювала рішення про таке перейменування[55].

8 липня 2016 розпочато збір підписів під петицією про повернення імені Івана Мазепи частині вулиці, що пролягає від площі Слави до площі Героїв Великої Вітчизняної війни.[56][значущість факту?]

Наукові заклади[ред. | ред. код]

Меморіальні дошки[ред. | ред. код]

Пам'ятники[ред. | ред. код]

Перший пам'ятник Івану Мазепі встановили у 1994 році в с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області (Україна). Скульптор Е. Горбань. Пам'ятник встановлено на кошти відомого українського мецената Мар'яна Коця.[59]

У 2007 році 3-й Президент України Віктор Ющенко видав указ № 955/2007 від 09.10.2007, яким передбачалося спорудження пам'ятника Іванові Мазепі та його соратникам в Києві, Полтаві та інших населених пунктах України до 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу.[60] У частині відкриття монумента в Києві цей указ наразі не реалізовано. Постійна комісія Київради з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв'язків 18 жовтня 2021 спрямувала офіційний запит до Уряду щодо стану реалізації цього указу в частині спорудження пам'ятника гетьманові Мазепі в місті Києві та стану його фінансування.[61][62]

22 липня 2017 року в рамках фестивалю «Гетьманська слава» в смт Коломак був урочисто відкритий пам'ятник Івану Мазепі.[63]

30 листопада 2018 року Владислав Попович від імені ГІ «Почесна Варта» і громади Ніжина в день 300-річчя трагічної загибелі Карла XII встановив пам'ятний камінь у центрі Ніжина, на якому планувалося встановити меморіальну дошку на честь Івана Мазепи, Карла XII і Пилипа Орлика. Проте, того ж дня за розпорядження Ніжинського міського голови цей камінь було забрано з місця встановлення.[64]

Кораблі[ред. | ред. код]

  • На честь нього був названий крейсер «Гетьман Іван Мазепа».
  • 2 жовтня 2022 року у Стамбулі був спущений на воду корвет «Гетьман Іван Мазепа».

Інше[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ SNAC — 2010.
  2. ↑ Біографія Івана Мазепи (розгорнуто). www.mazepa.name. Архів оригіналу за 19 квітня 2021. Процитовано 13 лютого 2018.
  3. ↑ Полонська-Василенко, Наталія (1995). Ульяновський, Василь; Головко, Світлана (ред.). Історія України (вид. 3). Київ: Либідь. с. 53. ISBN 978-5-325-00589-3.
  4. ↑ Доктор історичних наук Юрій Мицик вважає дату народження Івана Мазепи 20 березня 1639 р.  неправильною, оскільки небесним патроном гетьмана вважався Іоанн Предтеча (Мицик Ю. «Іван Мазепа». — К., 2007. С. 10–11). Історик Сергій Павленко, вивчивши панегірики, присвячені правителю України, його листи та інші джерела, дійшов висновку: найправдоподібніше такою датою було 29 серпня 1639 р. (день усікновення голови Іоанна Предтечі). Нині цей день припадає на 11 вересня (Павленко С. «До питання про день народження гетьмана Івана Мазепи: 20 березня чи 11 вересня?» // Батуринська старовина. Збірник наукових праць. Вип. 8 (12). Ніжин, 2020. С. 32–40). Дату 20 березня поширив поет і краєзнавець Тимко Падура, який нібито дізнався про неї від свого вчителя. А той, своєю чергою, побачив кілька сумнівних рядків з біографії гетьмана в Кременецькому молитовнику XVIII століття. Іван Мазепа не міг народитися у родовій маєтності Мазепинцях, оскільки шляхтичі жили під охороною Білоцерківського замку, а господарювали на хуторах. У той час територію округи Білоцерківщини винищив набіг ординців.
  5. ↑ Historical Dictionary of Ukraine / Ivan Katchanovski, Zenon E. Kohut, Bohdan Y. Nebesio, Myroslav Yurkevich. — 2nd ed. — Toronto ; Plymouth ; Lanham: The Scarecrow Press, 2013. — 361 p.
  6. ↑ а б в г Станіславський В. В. Мазепа Іван Степанович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 421. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  7. ↑ Підкова, Ігор; Шуст, Роман, ред. (2002). Мазепа Іван Степанович. Довідник з історії України (вид. 2-ге, доопрац. і допов). Київ: Генеза. с. 285—286.
  8. ↑ Офіційний титул:«Пресветлейшего и державнейшего великого государя его царского величества Войск Запорожских гетман славного чина святого апостола Андрея и Белого Орла кавалер» (Універсали Івана Мазепи. 1687—1709. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. Центральний державний історичний архів України. — Київ; Львів, НТШ, 2002).
  9. ↑ а б Хижняк З. І. Мазепа Іван Степанович // Києво-Могилянська академія в іменах XVII—XVIII ст.: Енциклопедичне видання / відп. ред. В. С. Брюховецький, наук. ред., упоряд. З. І. Хижняк. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2001. — C. 342—345. — 736 c. — ISBN 966-518-132-7.
  10. ↑ Матковський, Ян (1 серпня 2014). Іван Мазепа чи Ян Колодинський?. Волинський монітор. Архів оригіналу за 6 червня 2021.
  11. ↑ Доба правління гетьмана І. Мазепи. Козацький Народ. Архів оригіналу за 17 квітня 2012. Процитовано 28 червня 2012.
  12. ↑ В. В. Кривошея Степан Мазепа і Білоцерківщина «Гілея»: Збірник наукових праць. — К., 2009. Випуск 25
  13. ↑ В. Сєрчик подає, що також в Єзуїтськім колегіумі в Полоцьку
  14. ↑ Таїрова-Яковлева, Тетяна (2007). Мазепа (PDF). Життя чудових людей (рос.). Москва: Молода гвардія. с. 15—16. ISBN 978-5-235-02966-8.
  15. ↑ Дашкевич, Ярослав (1994). Павло Тетеря. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. Київ: Варта. с. 267.
  16. ↑ Крупницький, Борис (2003). Гетьман Мазепа та його доба. Київ: Україна. с. 22. ISBN 966-524-123-0.
  17. ↑ Павленко, Сергій (2019). Нова версія про причини фігурування І. Мазепи у судовій справі про зраду О. Загоровською свого чоловіка. Сіверянський літопис (4-5): 237—249. doi:10.5281/zenodo.3546403. ISSN 2518-7430.
  18. ↑ Оглоблин, Олександер (2001). Розділ І. Іван Мазепа до гетьманства. У Винар, Любомир; Гирич, Ігор; Атаманенко, Алла (ред.). Гетьман Іван Мазепа та його доба (вид. 2-е доповнене). Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто. ISBN 1-879070-13-8.
  19. ↑ («Historische Remargues», 22.I.1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116)
  20. ↑ Багаліка, Анастасія; Шумило, Сергій (18 серпня 2018). Вчені виявили документальну знахідку, де записане справжнє ім'я дружини гетьмана Івана Мазепи. громадське радіо. Архів оригіналу за 6 червня 2019.
  21. ↑ Огієнко, Іван (1948). Приєднання церкви української до церкви московської в 1686 р. (DjVu). Вінніпеґ: Наша культура. с. 67.
  22. ↑ Павленко, Сергій (27 грудня 2019). Участь генерального осавула Івана Мазепи у виборах митрополита 1685 р. та перепідпорядкуванні Київської митрополії. Сіверянський літопис (6): 129—160. doi:10.5281/zenodo.3593610. ISSN 2518-7430.
  23. ↑ Оглоблин, Олександер (2001). Розділ ІI. Іван Мазепа — гетьман України. У Винар, Любомир; Гирич, Ігор; Атаманенко, Алла (ред.). Гетьман Іван Мазепа та його доба (вид. 2-е доповнене). Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто. ISBN 1-879070-13-8.
  24. ↑ Ворона, П. (2009). Від Богдана до Івана…. Рідний край. № 1. с. 42—45. ISSN 2075-1222.
  25. ↑ Також ймовірно що річ про Івана Самойловича
  26. ↑ Кащенко, Адріан (1992). Оповідання четверте (роки 1681—1709) боротьба за права й вольності Війська Запорозького. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. Київ: Веселка. ISBN 5-301-01007-7.
  27. ↑ Кривошея, Володимир (2004). Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків (вид. 2-ге). Київ: Стилос.
  28. ↑ Мацьків, Теодор (1995). Розділ четвертий. Мазепа в австрійських джерелах. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах (вид. друге, доповнене). Київ — Полтава.
  29. ↑ Кучерук, Олександр (1990/1991). Головний архітектор Москви. Пам'ятки України (4/1): 44—57. ISSN 0131-2685.
  30. ↑ Тарапон О. Мазепа Іван // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 466. — 912 с. ISBN 978-966-2464-48-1
  31. ↑ Олегович, Сергій (2002). Організація імпічменту Мазепи 1707 року. Сіверянський літопис (6): 22—31. ISSN 2518-7430.
  32. ↑ Смолій, Валерій. Іван Мазепа. Міська спеціалізована молодіжна бібліотека. Архів оригіналу за 18 жовтня 2017. Процитовано 25 січня 2018.
  33. ↑ Оглоблин, Олександер (2001). «Дума» Гетьмана Івана Мазепи. У Винар, Любомир; Гирич, Ігор; Атаманенко, Алла (ред.). Гетьман Іван Мазепа та його доба (вид. 2-е доповнене). Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто. ISBN 1-879070-13-8.
  34. ↑ Тарапон О. Мазепа Іван // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 468. — 912 с. ISBN 978-966-2464-48-1
  35. ↑ Русская православная церковь. Официальный сайт Московского патриархата. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 17 травня 2022.
  36. ↑ Філарет пояснив, чому Вселенський патріархат згадав про анафему Мазепі. Укрінформ. 21 вересня 2018. Архів оригіналу за 14 жовтня 2018.
  37. ↑ Джума, Наталя (18 вересня 2018). "Мазепа помер як вірний Матері-Церкви Вселенського патріархату!" - архієпископ Тельміський Іов (Геча). Цензор.НЕТ. Архів оригіналу за 25 квітня 2019.
  38. ↑ В УПЦ МП нагадали, що анафема на гетьмана Івана Мазепу недійсна. Korrespondent.net. 22 березня 2013. Архів оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 20 березня 2017.
  39. ↑ Архімандрит УПЦ МП доводить відсутність анафеми на Мазепу. Обозреватель. 22 березня 2013.
  40. ↑ Історичний календар: цей день в історії (29 Червня). Інститут історії України НАН України. Архів оригіналу за 29 червня 2016.
  41. ↑ Вселенський патріархат вважає анафему Мазепи неканонічною. Лівий берег. 17 вересня 2018. Архів оригіналу за 18 вересня 2018.
  42. ↑ Пиріг, Володимир (17 вересня 2018). Вселенський патріархат вважає російську анафему на Мазепу неканонічною. Zaxid.net. Архів оригіналу за 18 вересня 2018.
  43. ↑ Станіславський, В’ячеслав. Гетьман Іван Мазепа – герой України. www.mazepa.name.
  44. ↑ Антипович, Г. (2007). Згадаймо праведників, які змусили світ шанувати Україну: [до 300-річчя від часу обрання Івана Мазепи Гетьманом України]. Молодь України (57): 8.
  45. ↑ Станіславський, В’ячеслав (2004). Національний герой Іван Мазепа (PDF). Слово Просвіти (37): 10. Архів оригіналу (PDF) за 1 листопада 2021.
  46. ↑ Красильникова, Г. (2008). Гетьман Іван Мазепа — зрадник чи народний герой?. Історія України (39): 16—21.
  47. ↑ Сюндюков, Ігор; Тисячна, Надія (17 жовтня 2008). Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА: Гетьман Мазепа — непересічна особистість, яка викликатиме інтерес ще не одне століття. День (187): 6—7.
  48. ↑ Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи. www.mazepa.name.
  49. ↑ В. Брехуненко, «Від Богдана до Івана не було гетьмана»!, «Воєнна історія» № 4(46), 2009 р. Архів оригіналу за 12 квітня 2013. Процитовано 25 грудня 2013.
  50. ↑ Цього року "Мазепа-фест" триватиме три дні. УНІАН. 4 вересня 2011. Архів оригіналу за 11 грудня 2011.
  51. ↑ Павленко, Сергій (2009). Дніпропетровський портрет гетьмана І. Мазепи. Сіверянський літопис (укр.) (2-3): 239—243.
  52. ↑ Агеєва, Віра (BBC News Україна). Мазепа - герой чи зрадник: образ гетьмана у Байрона і Пушкіна. BBC News Україна.
  53. ↑ Верьовкін, Олександр. Як та чому перейменовують вулиці у Запоріжжі. Запорозька Січ. Архів оригіналу за 13 січня 2017. Процитовано 12 січня 2017.
  54. ↑ Шокало, Марта (24 жовтня 2007). У Києві з'явилася вулиця Івана Мазепи. BBC. Архів оригіналу за 17 грудня 2007. Процитовано 12 грудня 2008.
  55. ↑ Вулицю Мазепи назвали Лаврською - частину. BBC. 8 липня 2010. Архів оригіналу за 11 липня 2010. Процитовано 09 жовтня 2010.
  56. ↑ Повернути ім'я Івана Мазепи частині вулиці у Печерському районі міста Києва, що пролягає від площі Слави до площі Героїв Великої Вітчизняної війни. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 19 липня 2016.
  57. ↑ Боднарук, Л. Лучани вшанували гетьмана Мазепу / Леся Боднарук // Волинь. — 2013. — 18 трав. — С. 6.
  58. ↑ Виговська, Тетяна (29 серпня 2016). Під час VII Білоцерківського Параду Вишиванок у Білій Церкві відкрили барельєф Мазепи. Час Змін Інформ. Архів оригіналу за 17 січня 2021. Процитовано 18 листопада 2017.
  59. ↑ Пам’ятники на честь Івана Мазепи. www.mazepa.name.
  60. ↑ Указ Президента України від 9 жовтня 2007 року № 955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу»
  61. ↑ У Києві на Печерську побудують пам'ятник Івану Мазепі. kyiv24.news. 11 листопада 2021. Архів оригіналу за 11 листопада 2021.
  62. ↑ Київська міська рада № 08/290-83 від 18.10.2021
  63. ↑ В області відкрили пам'ятник Івану Мазепі. Харківська обласна державна адміністрація. 22 липня 2017. Архів оригіналу за 25 липня 2017. Процитовано 25 липня 2017.
  64. ↑ Камінь спотикання або Ментальне п’ятиколонство. Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина". 4 грудня 2018. Архів оригіналу за 26 травня 2020.
  65. ↑ Mazeppa Park. www.mooresvillenc.gov. Процитовано 18 грудня 2023.
  66. ↑ Указ Президента України від 6 травня 2020 року № 168/2020 «Про присвоєння почесних найменувань військовим частинам Сухопутних військ Збройних Сил України»

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Іван Мазепа
у сестринських Вікіпроєктах
q: Цитати у Вікіцитатах?
s: Теми у Вікіджерелах?
CMNS: Іван Мазепа у Вікісховищі?
Попередник
Іван Самойлович 		Гетьман України
1687-1709 		Наступник
Іван Скоропадський
Пилип Орлик
Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іван_Мазепа&oldid=42301069