Підводні човни проєкту 611

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Підводні човни проєкту 611
човен-музей в Амстердамі
Під прапором СРСР СРСР
Спуск на воду 1951-1957 рр (26 човнів)
Виведений зі складу флоту 1980—1996 рр
Проєкт
Тип ПЧ Великий океанський ПЧ
Розробник проєкту ЦКБ-18
Головний конструктор С. А. Егоров
Класифікація НАТО Zulu
Основні характеристики
Швидкість (надводна) 17 вузлів (32 км/год)
Швидкість (підводна) 15 вузлів (28 км/год)
Робоча глибина занурення 170 м
Гранична глибина занурення 200 м
Автономність плавання 75 діб
Екіпаж 61 особа (68 з артилеристами)
Розміри
Довжина найбільша (по КВЛ) 90,5 м
Ширина корпусу найб. 7,5 м (9,54 з стабілізаторами)
Середня осадка (по КВЛ) 5 м
Водотоннажність надводна 1831 т
Озброєння
Артилерія спарена 57-мм гармата СМ-24ИФ (до 1956 року)
Торпедно-
мінне озброєння
Носові: 6 ТА калібру 533-мм, 4 кормові ТА калібру 533-мм (22 торпед, або 6 торпед + 32 міни)
ППО спарений 25-мм автомат 2М-8 (до 1956 року)
Зображення на Вікісховищі

Підводні човни проєкту 611 (Zulu) — тип великих океанських підводних човнів СРСР. Побудовано і передано флоту 26 човнів цього проєкту. Подальшим розвитком цього проєкту був успішний і масовий проєкт 641

Історія[ред. | ред. код]

Роботи над новим поколінням великих підводних човнів, перериваються під час німецько-радянської війни і поновилися одночасно зі створенням проєкту 613[1]. Проєкт був створений в 19471948 роках в ЦКБ-18 Наркомату суднобудівної промисловості, головний конструктор С. А. Єгоров. Призначенням нових човнів були дії на океанських комунікаціях, причому як проти суден противника, так і з метою захисту конвоїв союзників, мінні постановки, далека розвідка. У конструкції підводного човна помітно істотний вплив німецьких підводних човнів типу XXI, а деякі механізми були уніфіковані з будованим одночасно проєктом 613. Новинкою для радянського підводного кораблебудування стало використання зовнішніх шпангоутів міцного корпусу, що дозволило поліпшити внутрішню компоновку обладнання і механізмів.

Будівництво головного човна проєкту розпочалося 10 січня 1951 року на ленінградському суднобудівному заводі № 196 (нині — «Адміралтейські верфі»).[2] Після завершення будівництва він став найбільшим підводним човном в СРСР. Останній човен проєкту став до ладу 15 липня 1958 року. Будівництво велося на суднобудівних заводах № 196 «Судомех» в м. Ленінграді (8 одиниць) та № 402 в м. Молотовску (Сєверодвінськ) (18 одиниць)[3].[4]

Конструкція[ред. | ред. код]

Малюнок правого борту проєкту 611 без кулеметів. Виступ у кілі нижче носа човна виявляє розміщення гідролокатора Тамір 5LS Двокорпусна трохвальна, міцний корпус поділявся на сім відсіків:

  • Перший відсік — носовий торпедний: шість торпедних апаратів.
  • Другий відсік — акумуляторний. На верхньому ярусі знаходилися кают-компанія для офіцерів, рубка гідроакустика, душова, на нижньому ярусі — перша група акумуляторних батарей.
  • Третій відсік — центральний пост, висувні пристрої.
  • Четвертий відсік — акумуляторний. На верхньому ярусі — кают-компанія старшин, радіорубка, комори, камбуз, на нижньому ярусі — друга група акумуляторів.
  • П'ятий відсік — дизельний. У ньому розміщувалися всі три головних дизельних двигуна і два дизель-компресора.
  • Шостий відсік — електромоторний. Служив для розміщення трьох головних гребних електродвигунів.
  • Сьомий — кормовий торпедний. Чотири торпедні апарати, ліжка особового складу, на нижньому ярусі — допоміжний електродвигун.[4]

Радіоелектронне і гідроакустичне обладнання[ред. | ред. код]

Проєкт 611 був розроблений для звичайних торпедних атак для ураження цілей, якими вони були під час війни, і тому також був обладнаний обладнанням виходячи з досвіду війни. Командирський Перископ типу С-2 був німецького виробництва[5] і був доповнений Luftzielperiskop на деяких човнах. Для пошуку підводних цілей використовувався гідроакустичний комплекси «Тамір» 5ЛС і НЕЛ-4 Окрім цього на човнах були антени для активного і пасивного радара, систем впізнавання «свій — чужий» і системи довгохвильових і короткохвильових хвильових радіопередавачів/приймачів.

Озброєння[ред. | ред. код]

Артилерія: Човни спочатку були оснащені палубними спареними 57-мм гарматами СМ-24-СИФ, встановленими в передній частині рубки. Ця гармата використовувала осколково-фугасні снаряди, які були придатні в першу чергу для протиповітряної оборони. Боєпостачання проводилося з трьох змінних магазинів, скорострільність 100—150 пострілів в хвилину. Ця гармата була розроблена у 1947 році на базі авіаційної гармати С-60 Другої світової війни для ураження бойових повітряних цілей на висоті до 6000 метрів.[6] У цієї гармати було багато конструктивних недоліків, тому до 1956 року вона була знятий з озброєння човна. Від чого підводна швидкість човна збільшилася через в зниження опору води при русі в підводному положенні на один вузол.

Ще було встановлено на задній частині рубки спарену 25-мм автоматичну гармату 2М-3. Недоліком встановлення цієї гармати було те, що через наявність перископів й антен на рубці з неї неможливо було вести вогонь в сторону носа човна, тільки в сторони носа й бортів. Ця гармати були також з часом зняті з човнів, аби звільнити місце для встановлення шноркеля покращеної конструкції в задній частині рубки.

Торпедне озброєння: На човнах проєкту 611 було встановлено шість носових і чотири кормових торпедних апарати калібру 533-мм, з боєкомплектом у 22 торпеди. Або 6 торпед і 32 міни типу АМД-1000.

Енергетичне обладнання[ред. | ред. код]

Підводні човни були оснащені трьома судовими дизельними двигунами типу 37Д потужністю по 2000 к.с. (1,471 кВт). Ці двигуни працювали на спалювані соляри і кисню (з навколишнього повітря). Вони працювали тільки над водою або при підводному русі з працюючим шноркілем. На них човен досягав швидкості до 18 вузлів. На великих глибинах електродвигуни живилися від свинцево-кислотних акумуляторів. Два електродвигуни ПГ-101, потужністю 1350 к.с. (993 кВт) обертали два бокових гребні вали, середній вал приводив в рух і електродвигун ПГ-102 потужністю 2700 к.с. (1985 кВт). Центральний вал міг також обертатися і від електродвигуна ПГ-104 потужністю 140 к.с. (103 кВт), котрий споживав набагато менше енергії, ніж інші двигуни і був набагато більш тихим.

Ремонти і модернізації[ред. | ред. код]

Багато підводних човнів проєкту 611 піддавалися модернізаціям по тому чи іншому проєкту. Відомі проєкти 611РУ, 611РЕ, 611РА, АВ611, АВ611С, АВ611Е, АВ611К, АВ611Ц, АВ611Д, 611П, П611, В611, ПВ611.

Проєкт АВ611[ред. | ред. код]

Під керівництвом головного конструктора М. М. Ісаніна була розроблена модифікація проєкту 611, що отримала позначення «В-611». Проєкт включав оснащення човнів двома балістичними ракетами Р-11ФМ з ядерною ГЧ (головною частиною, розміщеними в подовженій рубці, по висоті усього корпусу. Був модифікований один човен — Б-67. Після його модернізації, за зміненим проєктом, отримав позначення «проєкт АВ611», в літературі зустрічаються також позначення, «А611» або «611АВ». Подібним чином були модифіковані ще 5 човнів: Б-73, Б-78, Б-79, Б-89, Б-62.

Проєкт «Ліра»[ред. | ред. код]

Одна з човнів був переобладнана для проведення наукових досліджень в області військово-морської науки.[7][4]

Сучасний статус і перспективи[ред. | ред. код]

У 1980—1990 роках усі човни були виведені зі складу флоту.

Представники[ред. | ред. код]

Назва Заводський номер Закладений Спущений на воду Прийнятий флотом (Флот) Примітки
Завод № 196 «Судомех», Ленінград
Б-61 580 10 січня 1951 26 липня 1951 31 грудня 1953 Добудовувалася і випробовувалася в Таллінні
Б-62 631 6 вересня 1951 29 квітня 1952 31 грудня 1953 «Вега». Модернізувався як АВ611, АВ611Ц.
Б-63 632 6 лютого 1952 17 липня 1952 30 червня 1954 З 1978 — Б-863
Б-64 633 15 травня 1952 29 листопада 1952 30 грудня 1954 З 1970 — Б-864
Б-65 634 24 липня 1952 21 березня 1953 6 грудня 1954
Б-66 635 15 грудня 1952 30 червня 1953 29 грудня 1954 «Ліра». З 1970 — Б-866
Б-67 636 26 березня 1953 5 вересня 1953 30 червня 1956 Модернізувався як В611, ПВ611, 611РА
Б-68 637 6 червня 1953 31 жовтня 1953 27 листопада 1955 Модернізувався як 611РЭ
Б-69 638 14 вересня 1953 18 червня 1954 31 грудня 1955 Модернізувався як 611П
Завод № 402, Сєвєродвінськ
Б-70 351 14 травня 1954 18 вересня 1955 29 червня 1956
Б-71 402 7 червня 1954 19 травня 1956 30 вересня 1956 Модернізувався як 611РУ
Б-72 403 16 листопада 1953 18 вересня 1955 30 червня 1956
Б-73 404 16 серпня 1954 16 січня 1957 30 листопада 1957 «Ліра». Модернізувався як АВ611, АВ611К
Б-74 305 27 вересня 1954 5 липня 1956 31 жовтня 1956
Б-75 306 11 листопада 1954 8 липня 1956 6 листопада 1956
Б-76 307 24 січня 1955 25 серпня 1956 21 листопада 1956
Б-77 208 7 травня 1955 20 вересня 1956 30 листопада] 1956
Б-78 209 16 липня 1955 13 липня 1957 30 листопада 1957 «Мурманський комсомолець». Модернізувався як АВ611, АВ611С, АВ611Д
Б-79 210 19 грудня 1955 16 липня 1957 3 грудня 1957 Модернізувався як АВ611
Б-80 111 1 лютого 1956 16 січня 1957 13 липня 1957 Зберігся як музейний човен у Нідерландах
Б-81 112 19 квітня 1956 З 1970 — Б-881
Б-82 113 15 липня 1956 12 травня 1957 17 серпня 1957 Модернізувався як 611РЕ
Б-88 514 17 серпня 1956 4 липня 1957 25 вересня 1957 «Орион»
Б-89 515 5 лютого 1957 21 вересня 1957 13 грудня 1957 Модернізувався як АВ611, АВ611Е
Б-90 516 25 жовтня 1956 17 серпня 1957 30 жовтня 1957 «Марс»
Б-91 517 25 січня 1957 26 листопада 1957 15 липня 1958 Модернізувався як 611П. З 1970 — Б-891

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Кормилицин Ю. Н., Хализев О. А. Устройство подводных лодок, том 1,стор 59-61
  2. На смену крейсерским, vdvsn.ru, 2006/01/10
  3. 611 на navy.su
  4. а б в Википедия: Подводные лодки проекта 611
  5. submarines.narod.ru, gesichtet am 7. Juli 2011
  6. ZIF-24 bei navweaps.com, gesichtet am 6. Juli 2011
  7. Подводная атака на треску, vdvsn.ru, 2008/09/17

Література[ред. | ред. код]

  • А. Б. Широкорад: Советские подводные лодки послевоенной постройки Москва 1997, ISBN 5-85139-019-0.
  • Н. В. Усенко, П. Г. Котов, В. Г. Реданский, В. К. Куличков: Как создавался атомный подводный флот Советского Союза Санкт-Петербург 2004, ISBN 5-89173-274-2
  • Norman Polmar, Jurrien Noot: Submarines of the Russian and Soviet navies, 1718—1990. US Naval Institute Press, 1991, ISBN 0870215701.
  • Oleg Bucharin, Pawel L. Podwig Russian Strategic Nuclear Forces. The MIT Press, 2004, ISBN 978-0262661812.
  • Christoph Bluth: The collapse of Soviet military power. Dartmouth Pub Co, 1995, ISBN 1855214822.
  • Steven J. Zaloga: Scud Ballistic Missile and Launch Systems 1955—2005. Osprey Publishing, 2006, ISBN 978-1841769479.
  • Paul E. Fontenoy: Submarines: an illustrated history of their impact. ABC-CLIO, 2007, ISBN 978-1851095636.

Посилання[ред. | ред. код]