613 (тип підводних човнів СРСР)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Проект 613
Whiskey class SS.svg
S-189 in Saint Petersburg.JPG
С-189 в Санкт-Петербургу
Під прапором СРСР СРСР
Спуск на воду 1951-1957 рр (215 човнів)
Виведений зі складу флоту 1980-1996 рр
Основні характеристики
Тип корабля Середній ПЧ
Позначення проекту 613
Розробник проекту ЦКБ-18
Головний конструктор В. М. Перегудов
Класифікація НАТО Whiskey
Швидкість (надводна) 18,2 вузлів (34 км/год)
Швидкість (підводна) 13-13,6 вузлів (25-26 км/год)
Робоча глибина занурення 170 м
Гранична глибина занурення 200 м
Автономність плавания 30-45 діб
Екіпаж 52 особи
Розміри
Водотоннажність надводна 1055 т
Водотоннажність підводна 1347 т
Довжина найбільша (по КВЛ) 76,06 м
Ширина корпусу найб. 6,55 м
Середня осадка (по КВЛ) 4,55 м
Силова установка
2 дизеля 37Д потужністю по 2000 к. с.
Озброєння
Артилерія спарена 57-мм гармата СМ-24-ЗТФ
Торпедно-
мінне озброєння
Носові: 4 ТА калібру 533-мм, 2 кормові ТА калібру 533-мм (12 торпед, або 22 міни)
ПВО спарений 25-мм автомат 2М-8 (до 1956 року)
Commons-logo.svg Зображення на Вікісховищі

Проект 613 (Whiskey) — тип середніх підводних човнів СРСР. Побудовано і передано флоту 215 човнів цього проекту. Серія стала найбільшою в радянському підводному флоті. 43 човни згодом були передані різним країнам, ще 21 човен був побудований в Китаї за радянськими кресленнями та з використанням радянських комплектуючих. Надалі розвитком проекту став проект 633.

Історія[ред.ред. код]

В 1942 році конструктори з ЦКБ-18 почали роботу над проектом нового середнього підводного човна, призначеної для заміни човнів типу «Щука». Проект отримав номер 608, головним інженером було призначено В. Н. Перегудов. Початковий запропонований конструкторами варіант мав водотоннажність 770-800 тонн, однак замовники вважали такі розміри надто великими і проектну водотоннажність було задано в 640-660 тонн[1] Паралельно в КБ заводу № 194 розроблявся варіант проекту, позначений 608-1. У 1944 році обидва проекти були представлені в Управління кораблебудування, але підтримки не отримали через невиконання вимог по озброєнню і радіусу дії.

30 липня 1944 року в Фінській затоці було потоплено німецький підводний човен U-250 типу VIIC. Затонулого, на глибині 27 метрів, човна в жовтні підняли і відбуксирували в Кронштадт. Нарком ВМФ М. Г. Кузнецов в січні 1945 року видав наказ, відповідно до якого припинялися роботи за проектом 608 і починалося створення проекту 613, який повинен бути заснований на конструкції німецького човна, але з деяким збільшенням водотоннажності з 770 до 800 тонн.

Після закінчення війни радянські фахівці ознайомилися з недобудованими німецькими «електрочовнами» типу XXI, які були захоплені на верфях Данцига. Навесні 1946 року з Великої Британії були отримані чотири добудованих човни типу XXI. Результатом морських випробувань тих човнів стало повна зміна технічного завдання за проектом 613 у серпні 1946 року, а тип XXI був взятий за основу нового варіанту проекту основного радянського післявоєнного підводного човна. Ескізний проект був завершений у жовтні 1947 року, робочі креслення були готові до серпня 1948 року.

Будівництво підводних човнів проекту 613 велося з 1950 по 1957 роки. Всього було побудовано 215 субмарин, з них 115 - у Горькому на заводі № 112 «Червоне Сормово», 76 - в Миколаєві на заводі № 444 «ім. Носенко », 19 - в Ленінграді на заводі № 189« Балтійський завод ім. Орджонікідзе », 7 - в Комсомольськ-на-Амурі на заводі № 199 «ім. Ленінського Комсомолу». Темпи будівництва були дуже високі. У середньому кожні п'ять днів флот отримував новий підводний човен. Річне виробництво доходило до 73 одиниць. У процесі будівництва в проект часто вносилися зміни. Головним підводним човном проекту стали закладені в Горькому С-80 і ленінградська С-61.[2]

Конструкція[ред.ред. код]

Файл:613 PressureHull.PNG
Схема міцного корпусу човна проекту 613

Проект 613 має двокорпусну конструкцію. Суцільнозварний міцний корпус із зовнішнім розміщенням шпангоутів розділявся водонепроникними перегородками на 7 відсіків:

  1. Торпедний. Відсік-сховище.
  2. Акумуляторний і житловий.
  3. Центральний пост. Відсік-сховище.
  4. Друга група акумуляторів, житлові приміщення старшин.
  5. Дизельний.
  6. Електромоторний.
  7. Торпедний. Відсік-сховище.

Перший, третій і сьомий відсіки відділялися увігнутими перегородками, розрахованими на тиск в 10 атмосфер (глибина 100 м), решта перегородок були плоскими і витримували тиск в 1 атмосферу. На палубі човна в районах першого і сьомого відсіків знаходилися аварійні буї, які в разі аварії спливали, показуючи місце розташування човни і дозволяючи зв'язатися з поверхнею з підводниками у відсіках-сховищах за допомогою телефонного зв'язку по кабелю, що з'єднує буй з човном. Акумуляторні відсіки, другий і четвертий, мали перетин у вигляді вертикальної «сполученої вісімки»: у нижній частині, що мала більший діаметр, розміщувалися акумуляторні батареї. Це конструктивне рішення було запозичено з німецьких підводних човнів. Занурення човна здійснювалося прийомом води в 10 цистерн головного баласту, розміщених в легкому корпусі. З метою спрощення конструкції і зниження вартості човнів кінгстони були тільки в цистернах № 4 і № 5.[3]

Озброєння[ред.ред. код]

Артилерійське озброєння складалося з спареної автоматичної установки СМ-24-ЗІФ калібру 57-мм, і спареної автоматичної зенітної гармати 2М-8 калібру 25-мм зразка 1945 року. У 1956 році у зв'язку з розвитком реактивної авіації , розміщення артилерії на підводних кораблях було визнано таким що не забезпечує протиповітряну оборону, і гармати були демонтовані, що зменшило екіпаж і збільшило підводну швидкість човнів. Торпедне озброєння човна складалося з 6 торпедних апаратів калібру 533-мм: 4 носових і 2 кормових. Для носових апаратів в першому відсіку на стелажах зберігалися 6 запасних торпед. Замість 10 носових торпед човен міг брати 20 мін типу АМД-1000: по дві міни в кожен апарат і 12 мін на стелажах. Торпедні стрільби здійснювалася з глибин до 30 метрів.[4]

Енергетичне обладнання[ред.ред. код]

Основою енергетичної установки були два двотактних дизельних двигуна моделі 37Д, котрі, при рівній потужності з випускаємими в роки війни дизелями 1Д (у 2000 к. с.) мали менші габарити, але були більш шумними. У крейсерському положенні вони двома гребними гвинтами розганяли човен до максимальної швидкості в 18,25 вузла. Економічна надводна швидкість становила 8-10 вузлів. Запасу палива вистачало на 8580 миль при 10 вузлах або на 13000 миль при 8 вузлах.

Два головних електродвигуна моделі ПГ-101 мали потужність по 1350 к. с. і забезпечували швидкість повного підводного ходу в 13,1 вузла, яка могла підтримуватися протягом години. Два електродвигуна економічного ходу моделі ПГ-103 мали потужність по 50 л. к. і розганяли човен під водою до швидкості 1,97 вузла. На економічних електродвигунах заряду батарей вистачало на 352 милі підводного ходу. Дизелі і головні електродвигуни з'єднувалися шинно-пневматичними роз'єднувальними муфтами «ШПРМ», які, у порівнянні з раніше використованими муфтами «папєрі», спрощували процес монтажу гребних валів і дозволяли встановити дизелі і вали на звукоізолюючих амортизаторах. Електродвигуни економічного ходу з'єднувалися з гребними валами через безшумні текстропні передачі і фрикційні муфти. Електроживлення в підводному положенні забезпечували дві групи акумуляторних батарей 46СУ по 112 елементів в кожній, розміщені у другому і четвертому відсіках. Їх зарядка здійснювалася головними електродвигунами, які оберталися дизелями і працювали в режимі генераторів електроенергії. Човни проекту 613 оснащувалися пристроєм роботи дизелів під водою (РДП, шноркелем), який являв собою висувну шахту, котра дозволяла, перебуваючи на перископній глибині, здійснювати забір повітря для вентиляції відсіків і роботи дизелів. Спеціальний поплавковий клапан охороняв шахту від попадання води. Застосування РДП дозволяло як йти під водою на дизельному ходу, так і використовувати дизелі для зарядки акумуляторних батарей без спливання.[5]

Радіоелектронне і гідроакустичне обладнання[ред.ред. код]

Комплекс радіоелектронного оснащення проекту 613 в процесі будови та експлуатації неодноразово змінювався. Підводні човни отримали станцію радіолокації виявлення надводних цілей «Прапор». Гідролокатор «Тамір-5Л» і станція шумопеленгування «Марс-24КІГ» (згодом замінялася на «Фенікс») забезпечували виявлення цілей в підводному положенні.[6]

Експлуатація[ред.ред. код]

Ремонти і модернізації[ред.ред. код]

На човнах проекту 613 було проведено багато модернізацій, розроблених для поліпшення характеристик човнів, випробувань нових видів озброєння, виконання додаткових завдань. Деяка кількість запланованих модернізацій не були реалізовані.

Проект Підводних човнів Головний конструктор Призначення Нове озброєння, обладнання
613В 27 збільшена до 45 діб автономність
613М 1 випробування нових систем озброєння
проект 613Ц С-384 випробування нових систем озброєння глибина застосування торпед 70 м
613Е «Катран» С-273 [7] або C-293[8] випробування аеробної (повітрянонезалежної) ЕУ електрохімічний генератор (ЕХГ).
640 4 Я. Є. Євграфов станції дальнього радіолокаційного огляду (в далі модифікувалися за проектом 640Ц і розроблялися 640У і 640Т) РЛС «Ластівка»
П-613 1 випробування ракетного комплексу П-5
644 6 П. П. Пустинцев оснащені КР; подальший розвиток - 644Д і 644.7 2x П-5
665 6 Б. А. Леонтьєв оснащені КР; розвиток 644 4x П-5
613-А 1 випробування ракетного комплексу П-70 Аметист
613-АД 1 випробування ракетного комплексу П-70 Аметист
613П-120 1 випробування ракетного комплексу П-120 Малахіт
В613 С-229 Р-11ФМ
613Д4 1 Дослідні човни для проведення випробувань з підводного старту ракет Р-21
613Д5 1 Дослідні човни для проведення випробувань з підводного старту ракет Р-27
613Д7 Дослідні човни для проведення випробувань з підводного старту ракет Д-7
613РВ випробування ракето-торпед
613С С-43 С. М. Якимівський випробування рятувального обладнання

Інциденти[ред.ред. код]

Бойове використання[ред.ред. код]

Сучасний статус і перспективи[ред.ред. код]

У 1980 — 1990 роках усі човни були виведені з складу флоту.

Оцінка проекту[ред.ред. код]

Представники[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Проекты 608, 608-1
  2. Википедия: Подводные лодки проекта 613
  3. Википедия: Подводные лодки проекта 613
  4. Википедия: Подводные лодки проекта 613
  5. Википедия: Подводные лодки проекта 613
  6. Википедия: Подводные лодки проекта 613
  7. Проект 613Э, deepstorm.ru
  8. Подводная лодка проект 613Э, navy.su
  9. Подводная атака на треску, vdvsn.ru, 2008/09/17
  10. Википедия: Подводные лодки проекта 613

Література[ред.ред. код]

  • А.Б. Широкорад Советские подводные лодки послевоенной постройки' Москва 1997, ISBN 5-85139-019-0.
  • А. Е. Тарас Дизельные подводные лодки 1950—2005 М. Харвест 2006 ISBN 5-17-036930-1

Ресурси інтернету[ред.ред. код]