Laserdisc

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Laserdisc (ліворуч) та DVD у порівнянні

Laserdisc (LD) — перший комерційний оптичний носій даних, використовуваний, насамперед, для домашнього перегляду кінофільмів. Технологія Laserdisc із застосуванням світлопропускаючого носія[1] була розроблена Девідом Полом Греггом у 1958 році (і запатентована в 1961 і 1990 роках)[2][3].

Стандартний лазердиск для домашнього використання має діаметр 30 см (11.81 дюймів) і склеєний з двох односторонніх вкритих пластиком алюмінієвих дисків. Якість зображення та звуку відтворюваних із лазердисків переважає аналогічні параметри у DVD, що в першу чергу пов'язане з тим, що сигнал записаний у аналоговому форматі. Незважаючи на технологічну перевагу над VHS і Betamax, Laserdisc не мав істотного успіху на світовому ринку: в основному був розповсюджений у США і Японії, а в Європі і Росії були поширені мало. Технології, відпрацьовані в цьому форматі, потім були використані в CD і DVD. Пізніше LaserDisc повністю поступився місцем DVD, і виробництво дисків застарілого формату й програвачів для них було припинено.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. U.S. Patent 3 430 966 Transparent recording disc, 1969.
  2. U.S. Patent 3 530 258 Video signal transducer, 1970.
  3. U.S. Patent 4 893 297 Disc-shaped member, 1990.