Suicide

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Suicide
фотографія
Suicide: Мартин Рев і Елан Віґа
Основна інформація
Жанр авант-рок · прото-панк · панк-рок · електропоп · синті-поп
Роки 1970
Країна США
Звідки Нью Йорк
Мова англійська
Тематика сучасний світ
Лейбл Brake Out, Chapter 22, Mute, Red Star, Rhino, Sympathy For The Record Industry, WaxTrax, ZE
Склад Елан Віґа — вокал
Мартин Рев — синтезатор

Suicide (англ. самогубство) — американський дует, що стояв біля витоків панк-року, індастріалу та електропопу. Сформований 1970 року у місті Нью-Йорк.

Біографія[ред.ред. код]

1970-ті[ред.ред. код]

Suicide виникли наприкінці 1970 року як музичний проєкт скульптора-авнґардиста Елана Віґи (справжнє ім'я — Берух Алан Бермовиц, народ. 1938) та безробітного піяниста Мартина Рева (справжнє ім'я — Мартин Ревербай, народ. 1947). Віґа перебував під враженням від виступів Velvet Underground і Stooges, а Рев захоплювався музикою Телоніюса Монка та Сисила Тейлора. Можна сказати, що Suicide радикалізували та довели до абсурду мінімалізм поп-музичного та джазового андеґраунду кінця 1960-х.

Віґа фактично був бездомним, крав, вживав наркотики. Його скульптури були такими собі хрестами-розп'яттями, зібраними зі знайденого на вулиці сміття і неонових трубок, що їх він крав на будівельних майданчиках. Є відома фотоґрафія Suicide з 1970-х, що на ній знято двох, схожих радше на бездомних жебраків, ніж на музикантів, чоловіків: один стоїть, обпершись на брудну стіну, другий лежить на картонці, згорнувшись «калачиком». Так от це не артистична поза — це правда життя.

З гуртом художників Віґа заснував перший з тогочасних комунальних будинків культури. Міська влада зняла приміщення для комуни незаможних художників, що зобов'язалися влаштувати ріжноманітні культурні заходи. Скориставшись безконтрольністю, Віґа жив у цій виставковій залі, що вона слугувала одночасно і студією, і концертним майданчиком. На концерті якогось аванґардистського біґ-бенду він познайомився з одним з його учасників — Мариіном Ревом, що йому також нікуди було подітися у кошмарному Нью-Йорку. Мартин став часто навідуватися до ґалереї. Він був джазовим клавішником, а також непогано грав на баранах. Так виникла ідея синтезаторного дует, відбулися перші репетиції, а згодом і перші концерти.

Коли Рев і Віґа зауважили, що на підйомі знаходяться такі особи як Петті Сміт і Ramones, вони зробили спробу приклеїтися до панк-хвилі, але безрезультатно. Їхні виступи викликали лють панків: у Suicide не було гітар, не було барабанів, вони — з точки зори рок-музики — були ненормальні.

Музика[ред.ред. код]

Музику Suicide 1970-х можна описати як похмуру гіпертрофовану пародію на Елвіса Преслі. Те саме стосується і текстів: примітив, але виконаний чуттєвим, сильним голосом рокабілі-героя.

Дике синтезаторне ревіння просто обурювало слухачів. Якщо м'який і мелодійний синтезаторний гуркіт Kraftwerk, піонерів елєктро-попу з Німеччині, сприймався як щось інопланетно-загадкове, то Suicide звучали як казна що. Мартин Рев носив афро-шевелюру та величезні чорні окуляри (його «фірмовий» зовнішній вигляд), а Елан Віґа перев’язував волосся широкою стрічкою або хустинкою, на тіло вдягав ковбойську різнобарвну сорочку та шкіряну куртку з кантрі-бахромою, ноги в широченних штанах, а в руках — ланцюг. Цим ланцюгом Віґа розмахував над головою, бив по стінах, гуляючи підчас вистпу по клюбу, а також відбивався від знахабнілою публіки.

У відповідь публіка шаленіла та просто ненавиділа музикантів. На сцену летіли плювки, пляшки та ножі. Якось після закінчення виступу в Торонто об елєктроорґан, що залишили на сцені, ще п’ятнадцять хвилин поспіль розбивали порожні пляшки.

Перша платівка[ред.ред. код]

Дебютний альбом "Suicide" (1977), свого часу майже не помічений і мало ким оцінений, сьогодні звучить як сенсація, як фантастика, як божевілля. Його рівня більше ніхто не зміг дотягти — ані сам гурта, ані його епігони, а їх була маса, особливо в середовищі британського та німецького синті-попу та «нової хвилі» 1980-х: Cabaret Voltaire, DAF, Depeche Mode, Erasure, Sigue Sigue Sputnik, Sisters Of Mercy, Soft Cell, Yaz і далі до індастрійєлу, нойзу та мінімалістичного елєктро-попу.

Музику альбому зроблено всього на двох інструментах — на орґані Farfisa і на ритм-машині (виготовленій фірмою, що жадного стосунку до музичних інструментів не мала). Орґан був поламаний, і Мартин Рев не мав грошей його полагодити.

Музика — монотонний стогін, що захлинається сам у собі. Дуже часто один і той самий акорд довбеться від початку пісні до її кінця. Пісні гурту піснями можна вважати лише умовно. Ніяких змін у піснях не відбувається: напруга не зростає і не спадає; жадного полегшення, зміни гармоній, збивок, приспівів. Настрій перших секунд залишається незмінним до кінця номеру. Ритмічно Suicide схожі радше на уповільнений рокабілі.

Віґа не стільки співає, скільки голосить. То він холодний і байдужий, то істеричний. У стилі Віґи нескладно розчути манеру Преслі. Власне, Suicide і називали «Елвісом з пекла». Голос пропущено через ревербератор, він звучить в ореолі жахливого луна-ефекту, що розмазує його в просторі.

Найбільш забойним номером платівки є 10-хвилинна пісенька "Frankie Teardrop". У ній йдеться про безробітного молодого чоловіка, очевидно, ветерана війни, що переступив межу, вбив спочатку свою дитину, дружину, а потім і самого себе.

1980-ті й після[ред.ред. код]

Після виходу дебютного альбому Suicide кілька разів з'їздили до Европи та виступили як гурт на розігріві в Елвіса Костелло і Clash. Ці концерти були катастрофою, так само як американське стадіонне турне разом із гуртом Cars. Коли почалася епоха синті-попу, і відверті епіґони (наприклад, Soft Cell) потрапили до гіт-парадів і заробили грошей, Suicide припинили своє істнування.

Історія Suicide після першого альбому, це — історія пристосування до актуальної поп-музики. З одного боку, Suicide провокували свою аудиторію; з иншого — прагнули робити музику, що мала б успіх.

Їхнім продюсером з кінця 1970-х був Рік Окезек, гітарист Cars, що намагався втиснути гурт у кічевий елєктро-поп. Це дуже помітно на другому альбомі “Suicide” (або “Alan Vega and Martin Rev”, 1980): більшість доріжок на ньому — дивний недо-синті-поп.

Після восьмирічної перерви Suicide повернулися до студії, щоби записати “A Way of Life” (1988) — альбом «пісень» без мелодій (за винятком 'I Surrender', присвяченої чи то жінці, чи то героїну), без веселощів, але з масою монотонного техно-ритму, збоченого диско та задушливої луни голосів відчайдушних мешканців міського пекла.

Платівка “Why Be Blue” (1992) — найнижча точка творчої еволюції гурту. Вона звучить як пародія на послідовників і учнів Suicide — невдала імітація «елєктронної музики для тіла» (electronic body music, EBM).

П’ятий — і станом на сьогодні — останній альбом “American Supreme” (2002) став поверненням до форми, але, як завжди у випадку з Suicide, вельми своєрідним. Слова «пісень», як і раніше, звучать одночасно і приголомшливо щиро, і карикатурно. Тематика — занепад, смертельна хвора Америка, насильство. Музика — розчленований гаус, дефективний гіп-гоп й ураганні хвилі луна-ефектів.

Цікавинки[ред.ред. код]

  • Suicide запустили у вжиток слово «панк» стосовно музики: свої перші виступи початку 1970-х вони називали «панк-месами» (punk mass).
  • Дует демонструє неспроможність (або небажання) реґулярно працювати в студії та видавати музику так, як це заведено в музичній промисловості. З 1970 року вони спромоглися видати лише п’ять альбомів.
  • Наскільки послідовно Suicide уникають перетворюватися на звичайний рок-н-рол-бенд, настільки ж послідовно уникає їх комерційний успіх. Точніше в їхньому випадку він набуває збочених форм: найбільше грошей від продажу платівок дует заробив не від продажу одного зі своїх альбомів, а від продажу звукової доріжки до фільму «Ворона» (The Crow, 1994), до якої увійшла їхня пісня ”Ghost Rider”, але знову ж таки не в їхньому виконанні, а у виконанні гурту Генрі Роллінса.

Дискографія[ред.ред. код]

  • Suicide (LP, Red Star, 1977)
  • 21½ Minutes in Berlin / 23 Minutes in Brussels (LP, Red Star, 1978) Запис двох концертних виступів: у Neue Welt (Берлін) 30 липня 1978 і в Ancienne Belgique (Брюссель) 16 червня 1978.
  • Suicide: Alan Vega and Martin Rev (LP, ZE/Island, 1980)
  • ½ Alive (CS, ROIR, 1981) Збірка записів репетицій, демо та живих виступів.
  • Ghost Riders (CS, ROIR, 1986) Запис виступу в Walker Art Center (Міннеаполіс) 19 вересня 1981.
  • A Way of Life (LP, Chapter 22, 1988)
  • Why Be Blue (CS/CD, Brake Out, 1992)
  • Zero Hour (CD, Red Star, 1997) Концерт у Берліні.
  • American Supreme (2xLP/CD, Mute, 2002)
  • Attempted: Live At Max's Kansas City 1980 (2xLP/CD, Sympathy For The Record Industry, 2004) Виступ у клюбі Max's Kansas City (Нью-Йорк), 18 січня 1980.
  • Live 1977-1978 (6xCD, Blast Firt Petite, 2006) Записи 14 виступів у США та Західній Европі.

Література[ред.ред. код]

  • Алан Веґа і Мартін Рев розмовляють з друзями [інтерв'ю] // «Аутсайдер» (Київ). — №3 (2004). — Стор. 24-27.
  • Андрей Горохов. Музпросвет. — Москва: Ad marginem, 2003. — С. 54-56 (Suicide).(рос.)
  • Андрій Горохов. Suicide // «Аутсайдер» (Київ). — №3 (2004). — Стор. 20-23.
  • Роман Піщалов. Рецензія на кн.: David Nobahkt. Suicide: No Compromise (SAF Publishing, 2004) // «Аутсайдер» (Київ). — №7 (2007). — Стор. 56-58.
  • Рой Трекін. 23 хвилини над Брюсселем // «Аутсайдер» (Київ). — №3 (2004). — Стор. 28-29.
  • Alan Licht, "Suicide", The Wire, Issue 224, October 2002, pp. 36-41.(англ.)
  • David Nobahkt, Suicide: No Compromise, SAF Publishing Ltd., 2004, 224 pp.(англ.)
  • Simon Reynolds, 'Suicide Watch', Village Voice, 29 January 2002.(англ.)
  • Jon Wilde, 'Every night I thought I'd be killed', The Guardian, 1 August 2008.(англ.)

Посилання[ред.ред. код]