The Cure

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
The Cure
фотографія
The Cure на концерті в Сантьяго в 2013 році.
Основна інформація
Жанр Готичний рок, альтернативний рок, пост-панк, нова хвиля
Роки 1976 — дотепер
Країна Велика Британія Велика Британія
Звідки Кроулі
Лейбл Fiction, Suretone, Geffen, Polydor, Elektra, Asylum, Sire
Склад Роберт Сміт
Роджер О'Доннелл
Саймон Геллап
Джейсон Купер
Колишні
учасники
Колишні учасники
Інші
проекти
Malice, Easy Cure, Siouxsie and the Banshees, The Glove
Офіційний сайт

The Cure — британський рок-гурт, утворений в Кроулі (англ. Crawley, Сассекс, Англія) 1976 року. За час існування склад гурту неодноразово змінювався. Лише Роберт Сміт, будучи фронтменом, вокалістом, гітаристом та композитором, є єдиним постійним учасником гурту. Гурт виник в кінці 1970-х, під час буму пост-панку та нової хвилі, що прийшли у Великобританії на зміну панк-року. Його дебютом стали сингл «Killing an Arab» і альбом Three Imaginary Boys (1979). На початку 1980-х The Cure записували нігілістичні, похмурі та наповнені трагізмом роботи, які відіграли важливу роль у формуванні готичного року.

Після випуску Pornography (1982) подальше існування гурту було під питанням, і Сміт вирішив змінити його імідж. Починаючи з синглу «Let's Go to Bed» (1982) The Cure все частіше стали записувати легкі, орієнтовані на поп-сцену пісні. B кінці 1980-х завдяки серії вдалих альбомів популярність The Cure росла, в тому числі в США, де сингли «Lovesong», «Just Like Heaven» та «Friday I'm in Love» потрапили в Billboard Hot 100. До початку 1990-х The Cure стали одним з найпопулярніших гуртів в жанрі альтернативного року. Станом на 2004 рік сумарні продажі всіх альбомів становили 27 мільйонів копій[1]. За понад тридцять років The Cure випустили тринадцять студійних альбомів та тридцять дев'ять синглів.

Історія[ред.ред. код]

Формування гурту і ранні роки (1973–1978)[ред.ред. код]

Попередником The Cure був гурт The Obelisk, створений учнями середньої школи Нотр-Дам в англійському місті Кроулі, Західний Сассекс. Єдиний його виступ відбувся в квітні 1973 року. Тоді гурт складався з Роберта Сміта (піаніно), Майкла Демпсі (гітара), Лоуренса Толхерста (ударні), Марка Секкано (соло-гітара) та Алана Гілла (бас-гітара)[2]. У січні 1976 року Секкано заснував гурт Malice, до якого входили Сміт, Демпсі і ще два однокласника з католицької школи Сент-Вілфрід. Секкано незабаром покинув Malice і заснував команду Amulet, яка грала в стилі джаз-рок. Натхненні панк-роком, який захопив в той час Великобританію, учасники Malice в січні 1977 року стали відомі як Easy Cure. До цього часу в їхній склад влилися барабанщик Лоуренс Толхерст та соло-гітарист Порл Томпсон[3]. Після декількох невдалих спроб знайти гідного кандидата на роль вокаліста, Сміт у вересні 1977 року сам став фронтменом[4].

Приблизно в ці ж роки Easy Cure перемогли в конкурсі талантів німецького лейбла Hansa Records та отримали право укласти контракт зі студією. Музиканти записали для лейбла кілька пісень, але жодна з них так і не була видана[5]. Через розбіжності з керівництвом студії контракт був розірваний в березні 1978 року. Роки потому Сміт заявив в інтерв'ю: «Ми були дуже молоді. Боси студії хотіли зробити з нас поп-гурт та просили записувати аранжування на відомі хіти, але нам це не було цікаво»[5]. Томпсон пішов з гурту в травні, а тріо (Сміт, Толхерст та Демпсі) взяло назву The Cure, яке запропонував Роберт[6]. У тому ж місяці гурт провів свої перші студійні сесії в якості тріо і розіслав демо-запис десяткам великих звукозаписних лейблів[7]. Це принесло свої плоди: у вересні 1978 року скаут (розвідник) рекорд-лейбла Polydor Records Кріс Перрі запросив молодих артистів в нову студію Fiction Records, що відбрунькувалися від Polydor[8]. Однак Fiction не була повністю облаштована та готова до роботи, тому The Cure в грудні 1978 року випустили свій дебютний сингл «Killing an Arab» на маленькому лейблі Small Wonder Label. Раніше The Cure зіграли цю пісню в ефірі передачі впливового діджея Джона Піла[9]. Через провокаційну назву «Killing an Arab» отримав змішані оцінки. Гурт звинувачували в расизмі, але насправді пісня була написана під натхненням від повісті французького письменника Альбера Камю «Сторонній»[10]. Під час видання синглу на Fiction в 1979 році гуртові довелося помістити на обкладинку синглу напис, який заперечував будь-які расистські конотації. Рання стаття NME про гурт називала The Cure «ковтком свіжого приміського повітря в атмосфері столичної кіптяви та бруду»[11].

Three Imaginary Boys (1978-1980)[ред.ред. код]

The Cure випустили у світ свій дебютний альбом Three Imaginary Boys в травні 1979 року. Зважаючи малого досвіду групи в студійній роботі Перрі та звукорежисер Майк Хеджес повністю контролювали хід записи[12]. Музиканти, особливо Сміт, були не дуже задоволені своїм дебютом. В інтерв'ю 1987 року Роберт сказав: «Поверхнева робота — вона мені не подобалася навіть під час запису. Було багато зауважень, що альбом звучить занадто примітивно, і я думаю, що вони виявилися виправданими. Навіть коли ми закінчили його, я все ще хотів внести певні зміни»[13].

Другий сингл «Boys Don't Cry» вийшов в червні. Після цього в якості розігріваючої групи The Cure відправилися в турне з Siouxsie and the Banshees з нагоди виходу у останніх альбому Join Hands. Тур тривав з серпня по жовтень та охопив Англію, Північну Ірландію та Уельс. Під час туру Сміту доводилося щовечора виступати в складі одразу двох гуртів, оскільки гітарист The Banshees Джон Маккей покинув гурт[14]. Цей досвід дуже сильно вплинув на Роберта: «У першу ніч виступи з The Banshees я був вражений тим, наскільки добре я можу грати подібну музику. Вона так відрізнялася від музики The Cure. До цього моменту я хотів, щоб ми грали щось подібне до Buzzcocks, Елвіса Костелло або припанкованих The Beatles. Будучи одним з Banshee, я повністю поміняв свої погляди»[15].

Третій за рахунком сингл «Jumping Someone Else's Train» вийшов у світ в жовтні 1979 року. Трохи пізніше Демпсі був звільнений з гурту через неприйняття матеріалу, який Сміт надав для запису нового альбому[16]. Демпсі став учасником гурту Associates, а до The Cure приєдналися Саймон Геллап (бас-гітара) та Метью Хартлі (клавішні) з колективу The Magspies. The Cure, The Passions та Associates на розігріві — всі три гурти мали контракти з Fiction Records — в листопаді-грудні 1979 року провели Future Pastimes Tour по Англії. The Cure зміненим складом виконували і кілька пісень з майбутнього альбому[17]. Одночасно з цим Сміт, Толхерст, Демпсі, Геллап, Хартлі та Томпсон, їх друзі та родичі на бек-вокалі та місцевий листоноша Френкі Белл в якості основного вокаліста випустили вініловий сингл «I'm a Cult Hero» під вигаданим ім'ям Cult Hero[18].

Готичний період творчості (1980–1982)[ред.ред. код]

Перший логотип The Cure (1979–1982).

Оскільки при зведенні першої платівки гурт не повністю контролював процес запису, Сміт більш уважно підійшов до запису другого альбому Seventeen Seconds, який він продюсував в тандемі з Майком Хеджесом[19]. Seventeen Seconds був випущений в 1980 році і досяг 20 позиції в офіційному британському чарті[20]. Альбомний сингл «A Forest» став першим хітом гурту, зайнявши 31 позицію в національному чарті[20]. На новій платівці The Cure відійшли від поп-настрою першого альбому: сюжети пісень песимістичні або зовсім безвихідні[21]. Хеджес назвав новий запис «похмурим, атмосферним і зовсім відмінним від Three Imaginary Boys»[22]. У рецензії на альбом журналіст NME зазначив: «Здається неймовірним, що такий молодий гурт як The Cure подолав таку відстань за такий короткий проміжок часу»[23]. У той же час Сміт болісно сприйняв створену в пресі концепцію «анти-іміджу» гурту[24]. Роберт публічно заявляв, що вже ситий по горло натяками на «анти-імідж», який приписували гурту, вважаючи, що вона таким чином продумано маскує простоту своєї творчості. За його словами, «ми повинні були відірвати від себе цей анти-імідж, який ми ніколи не створювали. Таке відчуття, що ми намагалися бути якимись незрозумілими. Ми просто не любимо штампи в рок-музиці. Але все це вийшло з-під контролю»[25]. У тому ж році Three Imaginary Boys був випущений на американський ринок під назвою Boys Don't Cry. Альбом змінив обкладинку, і в нього були додані сингли, що вийшли в 1979 році. The Cure вирушили в своє перше світове турне на підтримку нових релізів. Після туру Метью Хартлі покинув гурт. «Я прийшов до висновку, що гурт рухався в бік похмурої суїцидной музики, а це не зовсім те, що мене цікавить», — говорив він[26].

Гурт разом з Майком Хеджесом зібрався для роботи над своїм третім альбомом Faith (1981), який продовжував тему страждань, розпочату Seventeen Seconds[27]. Альбом досяг 14 позиції у британському чарті[28]. На касетах також був присутній інструментальний саундтрек до фільму «Carnage Visors». Ця анімаційна робота показувалася перед початком виступів гурту під час Picture Tour 1981[29]. В самому кінці того ж року був випущений сингл «Charlotte Sometimes», що не увійшов до альбому. У цей період настрій альбомів передавався самим музикантам: The Cure відмовлялися виконувати ранні пісні, а іноді Сміт, який увійшов в образ, залишав сцену після концерту весь у сльозах[30].

У 1982 році The Cure записали і випустили альбом Pornography, який закріпив за гуртом статус лідерів сцени готичного року[31]. Сміт зізнався, що під час роботи в студії він «переживав серйозний емоційний стрес. Але це не мало ніякого відношення до гурту, просто я перейшов на новий щабель, я виріс, і змінилися погляди на життя. Думаю, я підійшов до запису, перебуваючи на самому дні. Озираючись назад і вислуховуючи думки людей, що оточували мене, я розумію, що був скоріше чудовиськом в обличчі людини»[13]. Геллап так згадував про альбом: «Нас захопив нігілізм […] Ми співали: „Зовсім неважливо, якщо ми всі помремо“ — і адже ми справді так думали тоді»[32]. Кріс Перрі був стурбований тим, що на альбомі не було хіта для радіо, і попросив Сміта і продюсера Філа Торнеллі підготувати пісню «The Hanging Garden» для випуску у вигляді синглу[33]. Незважаючи на зовсім не мейнстрімових звучання платівки Pornography, проте, став першою роботою гурту, що потрапила в Топ 10 британського чарту, досягнувши восьмого номера[28]. На підтримку альбому стартував тур Fourteen Explicit Moments, під час якого гурт вперше почав виходити на сцену у своєму класичному образі — з масивними зачісками і великою кількістю розмазаної губної помади на обличчі[34]. Під час турне відбулося кілька інцидентів (у тому числі бійка з Робертом), які підштовхнули Саймона Геллапа до відходу з гурту. Геллап і Сміт не розмовляли протягом вісімнадцяти місяців після сварки[35].

Зростаючий комерційний успіх (1983–1988)[ред.ред. код]

Сміт в 1985 році.

Відхід Геллапа з гурту і співробітництво Сміта з Siouxsie and the Banshees породили чутки про розпад The Cure. У грудні 1982 року Роберт зауважив в інтерв'ю виданню Melody Maker: «Чи продовжить The Cure своє існування? Я постійно задаю собі це питання […] я не думаю, що зможу і далі працювати в тому ж форматі. Що б не трапилося, я, Лоуренс і Саймон ніколи не будемо разом. Я в цьому упевнений»[36].

Перрі був дуже зацікавлений у збереженні найприбутковішого гурту свого лейблу. Він прийшов до висновку, що The Cure потрібно змінити музичний стиль. Перрі наполегливо доносив свою думку до Сміта і Толхерста; за його словами, «ці слова в основному призначалися Сміту, який хотів покінчити з The Cure в будь-якому випадку»[37]. З Толхерстом, який перекваліфікувався на клавішника, дует у кінці 1982 року записав сингл «Let's Go to Bed». Хоча Сміт розглядав сингл як прохідну і «дурну» пісню для преси[38]. Сингл досяг певного успіху і зайняв 44 позицію в чарті Великобританії[28]. Потім, вже в 1983 році, послідували два успішніших сингла: синтезаторний «The Walk» в дусі New Order (12 місце в чарті) і заснований на джазових мелодіях, «The Lovecats»[21]. Останній став першим синглом, що потрапив в десятку британського чарту, він піднявся на сьому позицію[28]. До Різдва ці сингли і бі-сайди до них були видані, як збірник Japanese Whispers, який планувався для продажу тільки в Японії, але рекорд-компанія прийняла рішення поширити його по всьому світу. У цей же період Сміт і басист The Banshees Стівен Северін заснували гурт The Glove, з яким записали альбом Blue Sunshine. В цей же час Толхерст продюсував перші два сингли і дебютний альбом гурту And Also the Trees[39].

У 1984 році The Cure видали альбом The Top, в якому чітко простежується вплив психоделічного року. Роберт зіграв на всіх інструментах, крім ударних, які зайняв Енді Андерсон, і саксофона, на якому грав Порл Томпсон, що повернувся до гурту. Альбом увійшов в десятку найкращих у Великобританії і став першою роботою The Cure, яка потрапила в національний чарт США Billboard 200, досягнувши 180 місця[40]. Melody Maker похвалив альбом, назвавши його «психоделією, що не має віку»[41]. The Cure у складі Сміта, Томпсона, Андерсена і грав на бас-гітарі продюсера Філа Торнеллі відправилися в світовий тур Top Tour. За результатами цього туру був випущений перший концертний альбом Concert: The Cure Live. Ще до турне Енді Андерсен був звільнений з групи за погром, влаштований ним в кімнаті готелю. За ударну установку був запрошений Борис Вільямс. Філіп Торнеллі також залишив гурт, але вже через втому і постійні переїзди[42]. Місце басиста, ненадовго, було вакантне: так як технік The Cure Гері Біддлз зміг помирити Сміта і Геллапа, який у той час грав у гурті Fools Dance[43]. Роберт був у захваті від повернення Саймона. В інтерв'ю Melody Maker він заявив: «Ми знову стали гуртом»[44].

У 1985 році в новому складі гурт випустив альбом The Head on the Door. На цій платівці музиканти поєднали мелодійні і песимістичні мотиви, з яких у всіх попередніх роботах переважало щось одне. Альбом досяг 7 місця у Великобританії і вперше для The Cure потрапив в Топ 75 в США, зайнявши 59 позицію. Міжнародний успіх спіткав і два сингли з цього альбому: «In Between Days» та «Close to Me». У 1986 році, після світового туру на підтримку альбому, The Cure видали збірку синглів Standing on a Beach в трьох форматах, кожен — з трек-листом, що відрізнявся. На збірці були, зокрема, перевидані «Boys Don't Cry» (у новій версії), «Let's Go to Bed» та «Charlotte Sometimes». Збірник потрапив в Топ 50 в США. Також було випущено збірник Staring at the Sea, що містив добірку відеокліпів на композиції з основної компіляції. Турне, яке пройшло в підтримку збірки, стало основою для нового концертного альбому The Cure in Orange, записаного в Франції. У цей період The ​​Cure став дуже популярним гуртом в Європі, зокрема, в країнах Бенілюксу, Франції і Німеччини, і змусив говорити про себе в США[45].

У 1987 році The Cure випустили перший альбом з «великої трійки» Kiss Me, Kiss Me, Kiss Me, що зайняв 6 і 35 місця у Великобританії і США, відповідно[46][40]. Успіх першого синглу «Why Can't I Be You?» був закріплений третім синглом «Just Like Heaven», який потрапив в Billboard Top 40[47] і став однією з найвідоміших та значущих робіт гурту. Після виходу альбому The Cure вирушили в Kissing Tour, під час якого в Толхерста з'явилися проблеми з алкоголем, і він незабаром зрозумів, що не в змозі повноцінно виступати на концертах. На його місце був запрошений Роджер О'Доннелл[48]. У 1988 році The Cure видали The Peel Sessions — запис виступу тоді ще молодого гурту на радіо у Джона Піла в грудні 1978 року[21].

Disintegration і світовий успіх (1989–2002)[ред.ред. код]

У 1989 році в світ вийшов альбом Disintegration. Платівка віддавала похмурою атмосферою готичного звуку в традиціях Faith і Pornography[49]. Три сингли з альбому потрапили в Топ 30 у Великобританії і Німеччині («Lullaby», «Lovesong» та «Pictures of You»), а сам альбом дебютував на третій позиції в національному чарті Великобританії і дістався до 12 позиції в Billboard 200[28][40][47]. «Fascination Street», перший сингл, випущений тільки на території Америки, досяг першої позиції в чарті Hot Modern Rock Tracks, але цей успіх досить швидко затьмарило інше досягнення — третій сингл «Lovesong» зайняв другу позицію в Billboard Hot 100, ставши єдиною піснею The Cure, що потрапляла в Топ 10 синглів в США[47].

Під час запису Disintegration гурт поставив ультиматум Сміту — або йде Толхерст, або інші музиканти[50]. У лютому 1989 року вихід Толхерста з гурту був офіційно підтверджений у ЗМІ[51]. Таким чином Роджер О'Доннелл став повноправним членом The Cure, а Сміт залишився єдиним музикантом, який був у гурті з моменту заснування. Сміт стверджував, що Толхерст перестав прикладати достатньо зусиль і зловживав алкоголем[51]. Оскільки Лоуренс значився в складі гурту під час запису Disintegration, то був згаданий в буклеті до альбому як людина, що грала на «інших інструментах», хоча достеменно відомо, що в створенні платівки він абсолютно ніяк не брав участі. The Cure також відправилися в масштабне турне Prayer Tour, який пройшов з величезним успіхом[52].

Кадр з кліпу на пісню «Friday I'm in Love».

У травні 1990 року Роджер О'Доннелл покинув гурт, і місце клавішника зайняв Перрі Бемоунт[53]. У листопаді The Cure випустили збірник реміксів Mixed Up. Альбом був прохолодно зустрінутий публікою і не досяг високих позицій у чартах[54]. Єдина нова пісня «Never Enough» вийшла і у вигляді синглу. У 1991 році The Cure виграли Brit Awards в номінації «Найкращий британський гурт»[55]. У тому ж році Толхерст подав до суду на Сміта і Fiction Records, заявляючи, що він є співвласником імені «The Cure» разом зі Смітом. У 1994 році суд ухвалив рішення на користь Сміта. У 2000 році старі друзі помирилися і Толхерст навіть відвідав деякі концерти The Cure[56]. Незважаючи на тривали судові розгляди гурт приступив до запису нового альбому[57]. Альбом Wish посів перше місце у Великобританії і друге в США. Сингли «High» і «Friday I'm in Love» стали міжнародними хітами[28][40]. Роберт Крістгау назвав альбом найкращим у кар'єрі гурту[58]. The Cure в черговий раз відправилися в світове турне Wish Tour з гуртом Cranes і випустили за його результатами два концертні альбоми Show (вересень 1993) і Paris (жовтень 1993)[59][60].

У період між випуском Wish і початком запису наступного альбому в групі знову відбулися зміни складу. Томпсон залишив гурт, щоб брати участь в концертах супергурту Page and Plant, який складався з колишніх учасників гурту Led Zeppelin Джиммі Пейджа та Роберта Планта. Борис Вільямс також залишив гурт, і на його місце прийшов Джейсон Купер. Студійна робота над альбомом почалася в 1994 році, коли гурт складався лише з Сміта і Бемоунта. Трохи пізніше до них приєдналися Геллап, у якого були проблеми зі здоров'ям, і Роджер О'Доннелл, якого попросили повернутися в гурт в кінці року[61]. Wild Mood Swings, випущений в 1996 році, був прохолодно зустрінутий публікою і поклав кінець серії комерційно успішних записів[62]. На початку року The Cure відіграли на кількох фестивалях в Південній Америці, за якими послідував світовий тур. У 1997 році в світ вийшов другий за рахунком, після Standing on a Beach, збірник синглів Galore, до якого увійшли хіти групи в період з 1987 по 1997 рік включно і новий сингл «Wrong Number». У 1998 році The Cure записали пісню «More Than This» для саундтреку до фільму «Цілком таємно» і кавер пісні «World in My Eyes» гурту Depeche Mode для триб'ют-альбома For the Masses[63].

За контрактом гурт був зобов'язаний записати ще один альбом. Після комерційних невдач Wild Mood Swings і Galore Сміт вважав, що справа йде до розпаду The Cure, і тому хотів зробити серйозніший, глибокий альбом[64]. Робота над Bloodflowers велася з 1998 року, реліз відбувся в 2000 році[65]. За словами Сміта, він став останньою частиною в імпровізованій трилогії, в якій також значилися Pornography і Disintegration[66]. Гурт також провів дев'ятимісячний Dream Tour, концерти якого в загальній сукупності відвідали близько одного мільйона людей. У 2001 році The Cure покинули Fiction і випустили збірник Greatest Hits і DVD з найкращими кліпами. У 2002 році гурт був хедлайнером на дванадцяти великих літніх фестивалях і відіграла три тривалих концерти (один в Брюсселі і два в Берліні), на яких були повністю послідовно виконані альбоми Pornography, Disintegration і Bloodflowers. Два концерти в Берліні стали основою для DVD The Cure: Trilogy, випущеного в 2003 році[66].

У наш час (з 2003 року)[ред.ред. код]

The Cure на концерті в 2004 році. Зліва направо: Роберт Сміт, Джейсон Купер, і Саймон Геллап

У 2003 році The Cure підписали контракт з Geffen Records. У 2004 році вийшов бокс-сет Join the Dots: B-Sides & Rarities 1978–2001 (The Fiction Years), що складається з чотирьох дисків. Цей збірник включав сімдесят пісень, у тому числі раніше не виданих, і 76-сторінковий буклет з історією гурту та кольоровими фотографіями. Альбом піднявся на 106-у позицію в американському чарті[67]. У тому ж році гурт видав на новому лейблі свій дванадцятий альбом, який називався просто The Cure і був записаний з новим продюсером Россом Робінсоном. Альбом потрапив у топ-10 чартів по обидві сторони Атлантики[28][40]. На підтримку альбому група відіграла хедлайнером на Coachella Valley Music and Arts Festival в травні. З 24 липня по 29 серпня The Cure провели в США концертний тур Curiosa. На кожному концерті було обладнано дві сцени: на головній сцені грали The Cure, Interpol, The Rapture та Mogwai, а серед виступаючих на другій сцені були Muse, Scarling, Меліса Ауф дер Маур та Thursday. Curiosa став одним з найуспішніших літніх фестивалів 2004 року в Америці[68]. У тому ж році гурт отримав почесну нагороду MTV Icon uken і виступила на телебаченні[69].

У травні 2005 року Роджер О'Доннелл і Перрі Бемоунт були звільнені з гурту. За словами О'Доннелла, Сміт сказав йому, що мав намір урізати гурт до трьох осіб. Раніше О'Доннелл говорив, що дізнався про дати туру тільки завдяки фан-сайту гурту[70]. Решта членів групи — Сміт, Геллап і Купер — кілька разів виступали як тріо, поки в червні того ж року не було оголошено про повернення до складу Порла Томпсона, який став повноцінним учасником виступів на літніх фестивалях, у тому числі на Live 8 в Парижі 2 липня. Трохи пізніше гурт записав кавер на композицію Джона Леннона «Love» для альбому Make Some Noise(англ.)укр.. 1 квітня 2006 The Cure виступили в Альберт-холі на благодійному концерті організації Teenage Cancer Trust. Це був останній виступ гурту в тому році. У грудні вийшов концертний DVD The Cure: Festival 2005, що включає тридцять пісень з турне 2005 року.

Сміт на фестивалі в Роскілле 2012 року

The Cure приступили до запису матеріалу для свого тринадцятого альбому в 2006 році. Спочатку Сміт планував записати подвійний альбом[71]. У серпні, в самий останній момент, група оголосила, що у зв'язку з роботою над альбомом їх осіннє північноамериканське турне переноситься з осені 2007 року на весну 2008 року[72]. Альбом 4:13 Dream був виданий восени 2008 року і отримав змішані відгуки як у пресі, так і серед фанатів[73]. Перед релізом платівки The Cure випускали по одному синглу кожне тринадцяте число з травня по серпень, а у вересні видали EP Hypnagogic States , весь дохід від якої перераховувався до фонду американського Червоного Хреста. 25 лютого 2009 гурт переміг в номінації Godlike Genius («Богоподібний геній») і виступив на церемонії ShockWaves NME Awards 2009 року на O2 Арені в Лондоні[74].

5 вересня 2011 року The Cure стали хедлайнерами фестивалю «Bestival» на острові Вайт, зігравши з клавішником Роджером О'Доннелом, що повернувся до складу. 5 грудня запис виступу був виданий як подвійний концертний альбом Bestival Live 2011. Платівка містить 32 композиції та видана на незалежному лейблі Sunday Best. Bestival Live став першим концертним альбомом гурту з 1993 року. У 2012 році The Cure виступлять хедлайнерами на ряді літніх фестивалів в Європі, серед них Primavera Sound в Барселоні, Maxidrom в Москві (це перший виступ гурту в Росії), фестиваль в Роскілле та фестивалі Редінг і Лідс[75].

Відеокліпи[ред.ред. код]

Ранні кліпи The Cure були низької якості, що визнавали і самі музиканти. Толхерст говорив: «Ці відео були абсолютною катастрофою; ми не були акторами і не могли донести до глядачів свою індивідуальність»[76]. Ситуація змінилася після виходу «Let's Go to Bed», першого кліпу, знятого у співпраці з режисером Тімом Поупом. Поуп додав до кліпів The Cure елемент гри. Як сказав Поуп в інтерв'ю Spin, він «завжди вважав, що у них є і така сторона, просто її ніколи не показували»[13]. У 1980-х Поуп постійно працював з гуртом, і його кліпи зіграли свою роль у зростанні популярності The Cure. За словами Неда Реггетта з Allmusic, його кліпи стали синонімом The Cure[77]. Сам Поуп відгукувався про The Cure так: «Роберт Сміт дійсно розуміє камеру. Його пісні дуже кіногенічні. Я маю на увазі ось що: на першому рівні лежать всі ці дурниці і гумор, але під ними — психологічні манії і клаустрофобія Сміта»[78].

Стиль та вплив[ред.ред. код]

The Cure вважаються одними з творців та найзначніших фігур пост-панку та готик-року[79][80]. При цьому сам Сміт заперечував проти того, щоб його гурт асоціювали з готик-роком: «Сумно, що на нас навішують ярлик „готів“. Ми не класифікуємося. Напевно, спочатку ми грали пост-панк, але в цілому це неможливо»[81]. Сміт відгукувався про готик-рок як про «неймовірно нудну та монотонну музику. Щось заупокійне»[78]. При цьому The Cure грали і позитивну поп-орієнтовану музику. Як зазначав автор Spin, «The Cure завжди були одним з двох: або <…> Роберт Сміт плаває в готичній печалі, або своїми підведеними губною помадою пальцями награє солодкий, схожий на цукрову вату поп»[82].

Відмінною рисою гурту є впізнаваний вокал Сміта. Сміт не володіє широким вокальним діапазоном, але використання вібрато, навмисне виділення ключових слів, зміна швидкості співу роблять спів Сміта емоційним та чуттєвим[83].

The Cure стали одним з перших альтернативних гуртів, хто зміг увійти в чарти та домогтися комерційного успіху, коли альтернативний рок ще не став частиною мейнстріму. У 1992 році NME охарактеризував The Cure як «готичний конвеєр з виробництва хітів (на цей момент — 19), міжнародний феномен, і, проте ж, найуспішніший альтернативний гурт, що скорботно мандрує по землі»[84]. У 1980-х The Cure були більш успішні, ніж такі їх сучасники, як The Smiths та Happy Mondays, хоча в 1990-х популярність гурту пішла на спад[85].

Серед гуртів, на які вплинули The Cure: The Rapture, Interpol, Bloc Party та Hot Hot Heat(рос.)укр.[85][86]. Лідер Interpol Пол Бенкс говорив: «The Cure — це група, яка вплинула на нас всіх в Interpol. У молодості я багато їх слухав. Карлос [ басист Карлос Денглера] теж. По правді кажучи, його манера гри на гітарі та клавішних склалася саме під їх впливом. Що стосується мене, то Роберт Сміт був одним із прикладів: ти не можеш бути Робертом Смітом, якщо ти не Роберт Сміт. Це одна з груп, яка вплинула на Interpol найбільше, оскільки ми всі їх любимо. Вони легенди»[87].

Пісні The Cure використовувалися в декількох десятках кінофільмів[88]. Для фільму «Ворон» (1994) музиканти спеціально записали пісню «Burn», а для фільму «Суддя Дредд» (1995) — заголовну тему «Dredd Song». Ці пісні не виходили на альбомах і були вперше видані на збірнику Join the Dots: B-Sides & Rarities 2004 року. Пісня «Boys Don't Cry» дала назвою фільму Хлопці не плачуть, а «Just Like Heaven» — фільму Між небом та землею. В останньому фільмі заголовну пісню переспівала Кеті Мелуа[89]. У 1990 році колишній вокаліст Nosferatu Гері Кларк заснував кавер-групу The Cureheads.

Дискографія[ред.ред. код]

Докладніше: Дискографія The Cure
Студійні альбоми

Учасники[ред.ред. код]

Теперішні
Колишні
  • Майкл Демпсі — бас-гітара (1976–1979)
  • Марк Секкегно — соло-гітара (1976)
  • Порл Томпсон — гітара (1976–1978, 1984–1992, 2005–2010)
  • Лол Толхерст — ударні (1976–1982, 2011), клавішні (1981–1988, 2011)
  • Мартін Крізі — вокал (1976)
  • Пітер О'Тул — вокал (1977)
  • Метью Хартлі — клавішні (1979–1980)
  • Енді Андерсон — ударні (1983–1984)
  • Філ Торнеллі — бас-гітара (1983–1985)
  • Борис Вільямс — ударні (1984–1994, 2001)
  • Перрі Мемоунт — клавішні (1990–1994), гітара (1995–2005)
Схема

Примітки[ред.ред. код]

  1. Lee, Steve. (2004-07-08). «Move Day 2: The Cure interview». ManchesterEveningNews.co.uk. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2007-03-31. 
  2. Apter, 2006, p. 26
  3. Apter, 2006, p. 38
  4. Apter, 2006, p. 46
  5. а б Frost Deborah. Taking The Cure with Robert // Creem. — (1 жовтня 1987). Процитовано 14 серпня 2013.
  6. Apter, 2006, p. 56–57
  7. Apter, 2006, p. 62
  8. Apter, 2006, p. 68
  9. Blashill, Pat. Just Like Hell // Spin. — 16 (Березень 2000) (3) С. 100-106.
  10. Hull, Robot A. The Cure:…Happily Ever After // Creem. — (Січень 1982).
  11. Thrills, Adrian. Ain't No Blues for the Summertime Cure // NME. — (16 грудня 1978). Процитовано 5 серпня 2013.
  12. Apter, 2006, p. 84
  13. а б в Sweeting, Adam. «The Cure — Curiouser and Curiouser». Spin. July 1987.
  14. Apter, 2006, p. 105
  15. [Interview of Robert Smith made by Alexis Petridis in 2003, Mark Paytress, 'the Siouxsie & The Banshees official biography', Sanctuary 2003, page 96]
  16. Apter, 2006, p. 106
  17. Apter, 2006, p. 112
  18. Apter, 2006, p. 100-101
  19. Apter, 2006, p. 114
  20. а б «The Cure» (англ.). The Official Charts Company. Процитовано 18 вересня 2013. 
  21. а б в Steven Grant; Ira Robbins, Brad Reno. «Cure». Trouser Press ukru. Архів оригіналу за 26 січня 2012. Процитовано 7 липня 2011. 
  22. Apter, 2006, p. 117
  23. Kent, Nick. Why Science Can't Find Cure for Vagueness // NME. — (26 квітня 1980).
  24. Gosse, Van. The Cure Play It Pure // The Village Voice. — (21 квітня 1980).
  25. Morley, Paul. Days of Wine and Poses // NME. — (12 липня 1980).
  26. Apter, 2006, p. 126
  27. Apter, 2006, p. 132
  28. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок guinness не вказаний текст
  29. Apter, 2006, p. 136
  30. Apter, 2006, p. 141
  31. Reynolds, Simon. Rip It Up and Start Again: Postpunk 1978–1984. Penguin, 2005. Pg. 358. ISBN 0-14-303672-6
  32. Apter, 2006, p. 161
  33. Apter, 2006, pp. 158–59
  34. Apter, 2006, pp. 166–67
  35. Apter, 2006, p. 171
  36. Sutherland, Steve. The Incurables // Melody Maker. — (18 грудня 1982).
  37. Apter, 2006, p. 174
  38. Apter, 2006, p. 176.
  39. Parrish, Peter. (14 грудня 2005). «And Also The Trees — 1980-2005» (англ.). Stylus Magazine uken. Процитовано 23 вересня 2013. 
  40. а б в г д «Artist Chart History – The Cure: Albums». Billboard. Процитовано 2011-04-30. 
  41. Sutherland, Steve. «Topsy-Turvy» [The Top review]. Melody Maker. 5 травня 1984.
  42. Apter, 2006, p. 207
  43. Apter, 2006, p. 208.
  44. Sutherland, Steve. A Suitable Case for Treatment // Melody Maker. — (17 серпня 1985). (англ.)
  45. Apter, 2006, pp. 12–13
  46. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок UK_chart не вказаний текст
  47. а б в «Artist Chart History – The Cure: Singles». Billboard. Архів оригіналу за 2011-01-28. Процитовано 2008-09-19. 
  48. Apter, 2006, p. 229
  49. Witter, Simon. The Cure: The Art of Falling Apart // Sky. — (Червень 1989).
  50. Apter, 2006, p. 238
  51. а б Apter, 2006, p. 240
  52. Apter, 2006, p. 242-243
  53. «The Cure 1990» (англ.). Impressionofsounds.com. Процитовано 19 вересня 2013. 
  54. Apter, 2006, p. 252
  55. «Brit Awards > 1991». Brit Awards Ltd. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2008-09-19. 
  56. Mitchell, Daniel. (2003). «Интервью Лоуренса Толхерста». Ink19. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-04-30. 
  57. Apter, 2006, p. 255
  58. Christgau, Robert. «The Cure». Архів оригіналу за 26 січня 2012. Процитовано 7 липня 2011. 
  59. «Show» (англ.). Impressionofsounds.com. Процитовано 19 вересня 2013. 
  60. «Paris» (англ.). Impressionofsounds.com. Процитовано 19 вересня 2013. 
  61. Apter, 2006, p. 270
  62. Apter, 2006, p. 275
  63. «The Cure 1998» (англ.). Impressionofsounds.com. Процитовано 18 вересня 2013. 
  64. Apter, 2006, p. 281, 284
  65. Apter, 2006, p. 284
  66. а б Hodgkinson, W. (30 мая 2003). «Timeless tunesmith». The Guardian. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-04-30. 
  67. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Billboard_charts не вказаний текст
  68. Apter, 2006, p. 295
  69. The Cure take the icon test BBC. Процитовано 4 квітня 2013 (англ.)
  70. MacNeil, Jason. (2005-05-27). «Update: Two Members Exit The Cure». Billboard.com. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2009-01-11. 
  71. Cohen, Jonathan. (2007-07-09). «The Cure seeing double on 13th studio album». Yahoo.com. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2007-07-12. 
  72. «North American Fall 2007 Cure shows re-scheduled for Spring». 
  73. «Top of the Morning to You Sir Suretone Press Release». thecure.com. 2008-09-08. Процитовано 2008-09-17. 
  74. «The Cure proclaimed Godlike Geniuses by Tim Burton». NME. 2009. Архів оригіналу за 2013-06-30. Процитовано 2013-03-31.  (англ.)
  75. «2012 summer festivals». The Cure official homepage. Архів оригіналу за 2012-06-17. Процитовано 2012-06-16. 
  76. Apter, 2006, p. 177—178.
  77. Raggett, Ned. «Staring at the Sea: The Images» (англ.). Allmusic. Процитовано 22 вересня 2013. 
  78. а б Sandall, R. Caught In The Act (травня 1989).
  79. David Punter, Glennis Byron The Gothic. — Wiley-Blackwell, 2004. — P. 59. — 315 p. — ISBN 9780631220633
  80. Erlewine, Stephen Thomas. «The Cure». All Music Guide. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-04-28. 
  81. «Smith seeks cure for writers' block». Yahoo!. 6 грудня 2006. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-04-28. 
  82. Greenwald, Andy The Cure — The Head on the Door (2005) (12).
  83. Charles Allen Mueller The Music of the Goth Subculture: Postmodernism and Aesthetics. — ProQuest, 2008. — P. 70. — 245 p. — ISBN 9781109045741
  84. Collins, Andrew. The Mansion Family (18 квітня 1992).
  85. а б Willmott, Ben. (14 серпня 2007). «Have you goth an opinion on the Cure's comeback?». Ґардіан. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-06-28. 
  86. Empire, Kitty. (27 червня 2004). «The nihilist loses his edge». Observer. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-06-28. 
  87. Paul Banks (Interpol) on The Cure (жовтні 2010).
  88. «The Cure». Internet Movie Database. Архів оригіналу за 2012-01-26. Процитовано 2011-07-14. 
  89. Whitmire, M. The Sound of 'Heaven' (2005) (39) С. 66.

Література[ред.ред. код]

  • Apter, Jeff. Never Enough: The Story of the Cure. — Omnibus Press, 2006. — ISBN 1-84449-827-1. (англ.)
  • Barbarian, Steve Sutherland L; Smith, Robert. Ten Imaginary Years. — Zomba Books, 1988. — ISBN 0-946391-87-4. (англ.)
  • Carman, Richard. Robert Smith: "The Cure" and Wishful Thinking. — Independent Music Press (UK), 2005. — ISBN 978-0-954-97041-3 (англ.)
  • Jeremy Wulc: My dream comes true: Carnet de route avec The Cure (фр.). — Camion Blanc, 2009. (фр.)
  • Hopkins, S.; Smith, Robert; Foo, T. The Cure: A Visual Documentary. — Omnibus Press, 1988. — ISBN 0-7119-1387-0. (англ.)
  • Thompson, Dave. In Between Days: An Armchair Guide To The Cure. — Helter Skelter Publishing, 2005. — ISBN 1-905139-00-4. (англ.)
  • Thompson, Dave; Greene, Jo-Ann. The Cure: A Visual Documentary. — Omnibus Press, 1988. — ISBN 0-7119-1387-0. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]