The Stranglers

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
The Stranglers
фотографія
The Stranglers (2014)
Основна інформація
Жанр Паб-рок, пост-панк, панк-рок, нова хвиля
Роки 1974 — дотепер
Країна Велика Британія Велика Британія
Звідки Гілфорд, Суррей (Guildford, Surrey)
Мова англійська
Лейбл United Artists, EMI, Epic, Castle Communications
Склад Jean-Jacques Burnel, Jet Black, Dave Greenfield, Baz Warne
Колишні
учасники
Hugh Cornwell, Hans Wärmling, John Ellis, Paul Roberts
http://www.stranglers.net

The Stranglers — британський рок-гурт. Утворений навесні 1974 року в Гілфорді під назвою The Guildford Stranglers. Після багатьох персональних змін у травні 1975 року до складу групи ввійшли: Х'ю Корнвелл (Hugh Cornwell; 28 серпня 1949, Лондон, Велика Британія) — гітара, вокал; Дейв Грінфілд (Dave Greenfield) — вокал, клавішні; Жан-Жак Бернел (Jean-Jacques Burnel), справжнє ім'я Браян Даффі (Brian Duffy; 26 серпня 1943) — ударні.

1992 року Х'ю Корнвелл дебютував із своєю новою формацією CCW (Cornwell, Cook & West), до складу якої ввійшли також Роджер Кук та Енді Вест. А тим часом The Stranglers у новому складі уклали угоду з фірмою «China Records» і повернулися на музичний ринок платівкою «In The Night».

Історія гурту[ред.ред. код]

Історія The Stranglers бере початок в Лунді, Швеція, куди біохімік Х'ю Корнвелл, випускник Бристольського університету, приїхав на науково-дослідну практику. Щоб розвіяти нудьгу лабораторного способу життя, він (вже мавши досвід сольних концертів в 1968 — 1972 роках, переважно в ресторанах Кейта Флойда)[1] зібрав тут гурт під назвою Johnny Sox[2], до складу якого увійшли двоє американців, що рятувалися в Швеції від військового призову (якийсь Майк з Чикаго — ударні та Герт Гудвін — вокал), і швед Ян Кнутсон (бас-гітара)[3]. Незабаром Х'ю умовив усіх відправитися на пошук удачі в Лондон, куди гурт (вже без барабанщика) і прибув ранньою весною 1974 року[4].

Джет Блек[ред.ред. код]

Поки Корнуелл вивчав біохімію в Брістолі, Джет Блек був процвітаючим бізнесменом в Гилдфорде (на північний захід від столиці), де володів транспортним агентством (його фургони розвозили морозиво) та магазином, спеціалізувався на продажу алкогольної продукції[5]. Віддушину від стресів Блек шукав в музиці: у юності він був напівпрофесійним барабанщиком і грав у джаз-оркестрах (використовуючи, в числі інших, псевдонім Jethro Whitethorne) [2]. На початку 1970-х років він купив власну ударну установку, а до початку 1974 року, остаточно втративши інтерес до бізнесу, який відбудовував все попереднє десятиліття[5], вирішив організувати власну професійну рок-групу. Безрезультатно прослухавши близько 25 гітаристів і 40 басистів[6], він потім сам відгукнувся на оголошення в тижневику Melody Maker («... шукається барабанщик»). У Кемдені, районі Північного Лондона, відбулася його перша зустріч з Х'ю Корнуелл та учасниками гурту Johnny Sox[7].

Пізніше в численних біографіях стверджувалося, що Джет «приєднався» до групи[1], але сам він не раз підкреслював, що справа йшла інакше. Все почалося з півгодинної спільної репетиції в покинутій квартирі на півночі Лондона, де Х'ю Корнуелл мешкав в якості сквотери. Блек, взагалі кажучи, не збирався входити в «чужий» гурт, але за проведені з музикантами півгодини зрозумів, що вкрай заінтригований Корнвеллом, який демонстрував явний авторський потенціал[8]. Барабанщик та запропонував музикантам, які не мали на той момент ні гроша, перебратися до нього в Гілдфорд. Так було б зручніше для всіх, але головне, музикантам належало перш ніж вийти на сцену, проробити серйозну підготовчу роботу[7].

Учасники Johnny Sox деякий час не погоджувалися на переїзд і з недовірою ставилися до нового знайомого (за описами Жана-Жака Бернела барабанщик в ті дні «відбілював волосся і хизувався під фланелевих 'дудочках' на три дюйми вище щиколотки») [9]. Опір їх було зламано, ледь лише Джет згадав про можливість розселити всіх на верхньому поверсі власного винного магазину[8]. Провівши кілька днів у безперервних репетиціях зі складом, він прийшов до висновку, що всерйоз до музики ніхто, крім Х'ю Корнуелла, не відноситься. Джет Блек висунув ультиматум: або ви починаєте грати всерйоз, чи ідете; все, крім Х'ю, вибрали другий варіант. 11 вересня 1974 року, день, коли припинили своє існування Johnny Sox (сталося це за дивним збігом в той самий день, коли двоє американців дізналися про те, що в США оголошена амністія дезертирам), і виникло ядро The Stranglers, вважається офіційною датою народження групи[4]. До цього, в 1972 — 1973 роках Johnny Sox записали в загальній складності понад 50 оригінальних композицій; в їх числі були «Country Chaser» і «Strange Little Girl» (друга з них через багато років стала хітом The Stranglers) [2].

Жан-Жак Бернел[ред.ред. код]

Жан-Жак Бернел познайомився з Х'ю Корнвеллом випадково; знайомий останнього підкинув його, що повертався з тренування, в Лондон на автомобілі[7]. Будучи професійним гітаристом з класичною освітою, Бернел (вивчав історію в Бредфордському університеті та потім економіку в Хаддерсфілдском політехнічному інституті) [10], хоч і виступав час від часу з симфонічними оркестрами, не розглядав перспективу почати музичну кар'єру всерйоз. Двома головними захопленнями були для нього карате та мотоцикли. Х'ю і Джет, зрозумівши, що Жан-Жак — потенційно талановитий автор, який завжди мріяв грати на басу, в квітні 1974 року запропонували того зайняти місце в новому складі. У Корнуелла мався в розпорядженні незадіяний інструмент: це й зумовило місце Бернела в складі[4].

Джет Блек передав керування своїм бізнесом керуючому та перевіз тріо в Чіддінгфорд, містечко в десяти милях від Гілдфорд. Тут він зняв будинок, розселив в ньому музикантів та прийняв на себе обов'язки менеджера. Доукомплектований гітаристом Хансом Вормлінгом (англ. Hans Warmling), шведським приятелем Корнуелла, що грали раніше в The Jackie Fountains (1964 — 1967) та The Spotniks (1971)[2], квартет почав в Гилдфорде активну концертну діяльність[11].

Нарешті Джет, сповнившись упевненості в тому, що групу чекає велике майбутнє, на подив друзів та знайомих розпродав свої підприємства, залишивши при собі один лише фургон, в якому перш розвозити морозиво, і який тепер на багато місяців став для ансамблю єдиним засобом пересування[12]. На виручені від продажу підприємства гроші група існувала аж до отримання першого великого контракту[7].

Назва The Stranglers[ред.ред. код]

Прийнято вважати, що група взяла собі назву — спочатку The Guildford Stranglers — «на честь» Бостонського душителя[13], про який в ті дні писала преса всього світу[14]. Це справедливо лише частково: як пізніше згадував Блек, слова «душитель» та «асфіксія» були в ті дні достатньо популярними: постійно звучали в кіно і на телеекрані, попадалися в заголовках газет. Поступово саме поняття strangling зробилося на внутрішньому жаргоні групи прозивним: воно означало всілякі неприємності[11]. Після невдалого концерту в Гилдфорде Бернел зауважив: «Душителі остаточно нас дістали». Саме ця жартома вимовлена ​​фраза (з чим згодом погоджувалися всі учасники) та стала джерелом назви групи[4].[~ 1]

Критика гурту. Відносини з пресою[ред.ред. код]

Незважаючи на те, що першому успіху The Stranglers передували три роки безперервної концертної діяльності, 1977 року для багатьох — перш за все, представників британської музичної преси, — їх поява в числі лідерів «нової хвилі» стало цілковитою несподіванкою. Музичні критики спробували штучно відокремити групу (яку називали «вискочками», «опортуністами», «попутниками») від стрімко розвивалася панк-сцени. «При тому, що насильство, вдаючись до якого вони карали огудників, не має собі виправдання, необхідно визнати: деякі виступи в пресі були злісними особистими нападками, що не мали ні найменшого відношення до музики. Не дивно, що група піддавалася на провокації»[15], — відзначає оглядач ресурсу Punk_77.

Характерною в цьому сенсі була стаття в Melody Maker, де хтось «М. О.» 23 квітня 1977 року писав: «Якщо і є в роке щось передбачуване, так то лише, що ледь виникає нове <рух>, як тут же з'являються і бажаючі стрибнути на підніжку. Природно, панк і нова хвиля будуть мати безліч таких попутників, адже тут немає правил та приписів... Stranglers якраз та здаються мені такий от групою, яка вирішила витягти <з нового руху> грошову вигоду». Рецензент (порівнюючи групу з Clash та The Damned) стверджував, що «енергії в неї не більше, ніж у слимака», а тексти не лише не виражають «фрустрації сьогоднішньої молоді», але, навпаки, пропонують старі банальності, «хіба що з розкиданими тут і там непристойностями».[16]

Протиставляючи панкам музикантів ансамблю, репортери раз за разом вказували на вік, походження та освіченість останніх. Барт Міллз присвятив свою статтю в «Дейлі Мейл» (1978) жартівливому «викриття» Корнуелла, який на сцені «плює в глядачів... та насолоджується жахом, який наводить ", а після концертів... «читає Punch, потягує дороге вино, міркує про архітектурі ацтеків і дає колегам поради, що стосуються того, як вести себе за столом». Вважаючи, що Корнуелл зумів «артистично приховати свої корені, що виростають із середнього класу», автор статті нагадує: «Самая ретельно охороняється таємниця в сучасній музиці полягає в тому, що Корнуелл — випускник університету з вченим ступенем в біохімії».[17]

Ж.-Ж. Бернел:
Британська музична преса відчуває проблему, коли мова заходить про людей одночасно — мислячих та діяльних. Для них, якщо ти рок-н-ролер, то повинен бути рохля. Лузер: ось їх герой. Якщо ти крутий, мислити не повинен; якщо мислиш — повинен бути витонченим та тихим. Ми — люди мислячі і при цьому фізично розвинені: саме тому вони так і не зрозуміли, як до нас ставитися.[18]

З випадкового епізоду в липні 1976 року, коли в клубі посварилися Бернел і Пол Сімонон з The Clash (приятелі Корнуелл та Страммер з цього приводу, як згадував Бернел, обмінялися лише реплікою: «здається, наші басисти там побилися ?») преса роздула конфлікт, подавши його символ розбрату між «старими реакціонерами» та новим, «прогресивним» поколінням в новій хвилі.[19]

Дуже скоро учасники Stranglers взяли за звичай власноруч «карати» журналістів, відгукуються про них негативно або образливо, і незабаром для преси одразу стали «найненависнішою групою в історії року».[20] Таким чином відносини їх з пресою увійшли в порочне коло; Джон Севідж, якому Бернел розбив ніс, згодом «помстився» The Stranglers, взагалі не згадавши їх у своїй книзі, присвяченій історії нової хвилі.[18]

Політичні розбіжності[ред.ред. код]

Істотним чинником, що зумовив конфлікт Stranglers та преси були політичні розбіжності. Група принципово відмовлялася співпрацювати з лівими організаціями («Рок проти расизму», «Рух за ядерне роззброєння») через що журналісти, дотримувалися лівих поглядів (перш за все, Джулі Берчілл і Тоні Парсонс) відкрито зарахували їх до вкрай правим[19]. Джулі Берчілл привселюдно оголосила Бернела «фашистом» після того, як той висміяв «Анти-нацистську лігу» (англ. Атеі-Nazi League), яка, на його думку, своїми масовими акціями протесту лише створювала рекламу щодо нечисленному |Національному фронту).[21]

дивина ситуації полягала в тому, що центральна преса, при всій своїй антипатії до The Stranglers, в силу наростаючої популярності групи не могла собі дозволити її ігнорувати.[22] Усі ранні релізи групи (насамперед, X-Cert та Raven) отримали високі оцінки рецензентів, а NME навіть надав Бернелу простір на сторінках для розлогого політичного есе.[23] Втім, коли той же тижневик за рік до цього опублікував матеріал, складений виключно з висловлювань Джета Блека про національні особливості аудиторії різних країн (Німеччині, Франції, Шотландії, Швеції) під загальним заголовком: «Яка країна сильніше смердить ?» (англ. Which Country Stinks Most?), багато хто розцінив наслише тенденційну «вичавлювання» як, у свою чергу, провокаційний жест з боку видання на адресу групи.[24]

Згодом у багатьох склалося враження, що конфлікт групи з пресою був в якомусь сенсі взаємовигідним, і The Stranglers почасти свідомо провокували вороже до себе ставлення. Так, коли Роберт Крістгау («декан факультету рок-критики» за визначенням одного з колег) заздалегідь попередив американських журналістів, щоб ті «не захоплювалися Stranglers», група (як розповідав Бернел), відправила йому телеграму такого змісту: «Якщо ви не почнете нас дуже і дуже боятися, ми заїдемо до вас додому та засунь вашій дружині шматок справжнього англійського біфштекса...»[7]

Згодом зазначалося, що конфронтація з пресою в якомусь сенсі послужила групі хорошу службу, назавжди зберігши за нею «дисидентську» ауру. «<The Stranglers> з перших днів примкнули до славної англійської традиції бродячих " кореневих " груп, які пресою зневажають, але в кінцевому підсумку нескінченними гастролями завойовують собі таку любов по всій країні, яку не заробити позерством з газетних сторінок. Діючи в дусі — не наслише вже й сміховинною, я б сказав, — кальвіністської робочої етики, подібні групи ідеально відповідають чисто британському відчуття fair play, підказує співчувати переслідуваному»[7], — писав американський журналіст Кріс Салевич.

Зміна ставлення до гурту[ред.ред. код]

Ставлення засобів масової інформації до The Stranglers стало змінюватися після 1980 року, затьмареного двома інцидентами, під час яких як британська так і французька Феміда проявили надмірну суворість. Втім, до цього часу радикально змінилися як музичний стиль The Stranglers (люту агресивність змінили граничною стриманістю в самовираженні), так і їх манера спілкування з репортерами.

Якщо 1978 року кореспондент Sounds Енді Пірт писав: «Насолоджуючись страхом, який до цих пір вселяє репутація The Stranglers, Жан-Жак Бернел грає з журналістами, як кішка з клубком вовни»[25], то вже два роки потому Пет Гілберт в Record Mirror відзначала, що Жан-Жак Бернел — «дуже привабливий співрозмовник», яка цікавиться історією, літературою та філософією, чиї «пізнання вселяють побожний жах»[26].

1979 року Дейв Маккаллох (NME) писав про Stranglers: «... вони загрожують, але не нападають, та й взагалі, виявилися тепер великим добродушним монстром, в остаточному підсумку, смішним, не більше того»[27]. Рік потому той же тижневик відгукнувся про Х'ю Корнуелл як про «істинному джентльмена», а Джованні Додома, кореспондент Sounds в квітні 1980 року охарактеризував Жана-Жака Бернела як «надзвичайно тихого та задумливого людини».[28]

Дискографія[ред.ред. код]

Студійні альбоми[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б «Hugh Cornwell history». www.hooverdamdownload.com. Процитовано 2010-02-22. 
  2. а б в г «The Stranglers. Prehistory» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-09-15. 
  3. «Hugh Cornmell. History» (англійською). Процитовано 2009-10-07. 
  4. а б в г «The Stranglers. History» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-09-16. 
  5. а б «The Stranglers: A short history — Part 1». www.stranglers.net. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2010-02-22. 
  6. Band History. The Stranglers. — cambridgerockfestival.co.uk. — 2009-10-07
  7. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок american не вказаний текст
  8. а б «The Stranglers: A short history — Part 2». www.stranglers.net. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2010-02-22. 
  9. «The Stranglers >> The Band >> Jet» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-16. 
  10. «The Stranglers» (англійською). Процитовано 2009-09-15. 
  11. а б «The Stranglers: A short history — Part 3». www.stranglers.net. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2010-02-22. 
  12. «The Stranglers» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-09-30. 
  13. Бостонський душитель. www.cbsnews.com. — 2009-09-08
  14. «The Stranglers» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-09-12. 
  15. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок personal не вказаний текст
  16. M.O. (1977). «Rattus Norvegicus review». Melody Maker. www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-26. 
  17. Bart Mills (1978). «Secret of a Strangler». Daily Mail. www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-28. 
  18. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок independent не вказаний текст
  19. а б «JJ Burnel: інтерв'ю 2005 року, стр 3» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-01. 
  20. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок allmusic_bio не вказаний текст
  21. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок nme не вказаний текст
  22. «The Stranglers >> Albums >> Black & White Part2» (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-26. 
  23. JJ Burnel (1977). «Burnel's political essay». NME. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-10-26. 
  24. Jet Black (1977). «Which Country Stinks Most?». NME/www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 2011-01-29. Процитовано 2009-11-02. 
  25. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок andy_peart_sounds не вказаний текст
  26. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок pat_gilbert не вказаний текст
  27. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок mcculloch_nme не вказаний текст
  28. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок sounds_80 не вказаний текст

Посилання[ред.ред. код]


Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «~», але не знайдено відповідного тегу <references group="~"/>, або ж бракує закриваючого </ref>