Іванов Валерій Феліксович
| Іванов Валерій Феліксович | |
|---|---|
 | |
| Народився |
19 липня 1961 (62 роки) Луганськ |
| Країна |
 Україна |
| Діяльність | науковець, журналіст |
| Alma mater | Київський національний університет імені Тараса Шевченка |
| Галузь | філологія |
| Заклад | КНУ імені Тараса Шевченка |
| Вчене звання | професор |
| Науковий ступінь | доктор філологічних наук |
| Нагороди |
Золота медаль НАН України за перемогу в конкурсі молодих науковців (1992) |
 Висловлювання у Вікіцитатах | |
Вале́рій Фе́ліксович Івано́в (народився 19 липня 1961 року) — доктор філологічних наук (1996), професор (2000). Президент Академії української преси з квітня 2001.[1] Автор першого в Україні підручника «Журналістська етика» (2006, у співавторстві з Володимиром Сердюком).[2] Автор посібника «Практикум із журналістської етики» (2012, у співавторстві з Сергієм Штурхецьким).[3] Член НСЖУ і Комісії з журналістської етики (до 2013 року). Завідувач кафедри реклами та зв'язків з громадськістю Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1999 року).
Біографія[ред. | ред. код]
Валерій Іванов народився у Луганську 19 липня 1961 року. У 17 років влаштувався на роботу до шахти «Ворошиловградська 1-2» у Шахтопрохідницьке управління № 5 тресту «Ворошиловградшахтопроходка».
Освіту здобув у місцевому педагогічному інституті (нині — університет), де вчився на історичному факультеті. У 1988 році став аспірантом, асистентом, доцентом факультету журналістики КНУ ім. Шевченка. З 1995 року — заступник директора з наукової роботи. У 1996 році захистив докторську дисертацію на тему «Методологія та методика дослідження змісту масової комунікації». З 1997 року — професор кафедри періодичної преси, згодом — завідувач кафедри організації масово-інформаційної діяльності Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Крім того, Валерій Іванов є сумісником на кафедрі соціальних комунікацій філологічного факультету Маріупольського державного університету.
Досягнення[ред. | ред. код]
Валерій Іванов є професором, доктором філологічних наук, завідувачем кафедри організації масово-інформаційної діяльності (згодом — реклами та зв'язків з громадськістю) Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1999); президентом Центру вільної преси; членом Комісії з журналістської етики; першим віцепрезидентом Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива», членом Європейської асоціації комунікаційних досліджень та освіти (ECREA), президентом Академії української преси і заступником голови навчально-методичної комісії з журналістики Міністерства освіти і науки України. Член Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова (з 2024)[4].
У 1992 році Іванов виборов золоту медаль НАН України за перемогу в конкурсі молодих науковців[джерело?].
Доробок[ред. | ред. код]
Професор Іванов — автор і співавтор понад 300 наукових робіт, зокрема 28 монографій, 6 підручників і 15 посібників, 45 брошур[джерело?]. Основні серед його власних робіт такі:
- «Это нашей истории строки» (1990)
- «Техніка оформлення газети» (1994, 1997, 2000)
- «Соціологія і журналістика» (1994, 1998)
- «Контент-аналіз: Методологія і методика дослідження» (1994)
- «Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації» (1996)
- «Соціологія журналістики» (1998)
- «Соціологія масової комунікації» (1999, 2000, 2003)
- «Законодавство про ЗМІ» (1999)
- «Інформаційне законодавство» (1999)
- «Основи техніки оформлення газети» (2000)
- «Медіа та політреклама у дзеркалі закону» (2001)
Він виступив співавтором у створенні таких робіт:
- «Основи комп'ютерної журналістики» (1995)
- «Сучасні комп'ютерні технології і засоби масової комунікації» (1996)
- «Масова комунікація» (1997)
- «Комп'ютерні технології в ЗМІ» (1997)
- «Комп'ютер для журналіста» (1998, у 2 т.)
- «Основи масово-інформаційної діяльності» (1999)
- «Телебачення спецоперацій» (2003)
- «Досвід контент-аналізу» (2003)
- «Experience of Content Analysis» (2005).
Скандали[ред. | ред. код]
Валерій Іванов, на думку, Комісії з журналістської етики (КЖУ) та Національної спілки журналістів України протягом 2019 року піддавався тиску з боку правоохоронних органів. Сам Іванов висловлював занепокоєність безпекою своєї сім'ї через проведений обшук, арешт банківських рахунків сім'ї та регулярної публікації статей на сайтах та негативних коментарів у Фейсбуці[5][6].
Особисте життя[ред. | ред. код]
Батько — гірничий інженер, мати — інженер-хімік. Дружина — доктор педагогічних наук, професор, працює в системі Академії педагогічних наук України. Син — Денис Валерійович Іванов — журналіст, учасник проєкту журналістських розслідувань, який 2018 року публікував інформацію про одного з високопоставлених чиновників Нацполіції[6][5]. Валерій Іванов захоплюється класичною літературою. Товаришує з Петром Тимофійовичем Мірошниченком і Георгієм Георгійовичем Почепцовим.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Офіційний сайт [Архівовано 31 серпня 2018 у Wayback Machine.] АУП
- ↑ «Журналістська етика» [Архівовано 16 липня 2015 у Wayback Machine.] — підручник
- ↑ «Практикум із журналістської етики» [Архівовано 23 січня 2013 у Wayback Machine.] — посібник
- ↑ Список членів Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова
- ↑ а б ГЛАВКОМ. Поліція проти професора філології. Усі деталі гучного скандалу. www.glavcom.ua (укр.). Архів оригіналу за 1 серпня 2020. Процитовано 1 серпня 2019.
- ↑ а б Українська правда. Поліція чи КДБ? Історія однієї помсти: як правоохоронці цькують і переслідують громадян. www.pravda.com.ua (укр.). Архів оригіналу за 15 квітня 2020. Процитовано 5 серпня 2019.
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Іванов Валерій Феліксович |
- Валерій Іванов про журналістське розслідування, 2010, блог на «УП» [Архівовано 3 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
- Валерій Іванов про медіа в передвиборчий період, рік 2014, ефір з Миколою Вереснем [Архівовано 5 квітня 2016 у Wayback Machine.]