Катря Гриневичева

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катря Гриневичева
Катерина Гриневич
Ім'я при народженні Катерина Банах
Народилася 19 листопада 1875(1875-11-19)
Винники
Померла 25 грудня 1947(1947-12-25) (72 роки)
Берхтесґаден (Німеччина)
Поховання Берхтесгаден
Діяльність література, просвітництво
Сфера роботи творче та професійне письмоd[1], Історична проза[d][1], освіта[d][1] і феміністичний рух[1]
Роки активності 1906-1947
Magnum opus повісті «Шоломи в сонці» (1928) та «Шестикрилець» (1929)
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Катерина Гриневич відома як Ка́тря Гриневиче́ва (з дому Банах; 19 листопада 1875, Винники біля Львова — 25 грудня 1947, Берхтесґаден, Баварія) — українська письменниця та освітянка. Діячка жіночого руху на Галичині, очільниця Союзу українок.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася в сім'ї Василя Банаха, державного службовця, і Марії Кубай, як найстарша дитина. Дати освіту дочці і шістьом синам було батькам нелегко, тож життя в родині межувало зі спартанською простотою.

Брати Катрі (крім Григора, який помер ще дитиною) здобули високу освіту. Д-р Валерій був адвокатом у Надвірній, о. Іван — сотрудником греко-католицької катедри у Перемишлі, д-р Володимир — лікарем, Денис — учителем й організатором хору в с. Гаях під Львовом, Євген — хорунжим УГА, загинув 1920 року в «чотирикутнику смерті», наймолодший Богдан впав від польської кулі в часі листопадових боїв у 1918 у Львові[2].

Раннє дитинство провела у Винниках. Коли їй минуло 3 роки, родина переїхала до Кракова. Тут минули дитячі й шкільні роки, тут закінчила польську вчительську семінарію й почала писати польською. У семінарії було заведено факультативне вивчення української мови для тих майбутніх учительок, що мали працювати у Східній Галичині, і Катерина Банах починає вивчати рідну мову. На цей час припадає її зустріч із Василем Стефаником, який схилив письменницю до української літератури[3]. У спогадах Стефаник писав про краківський період їх біографій: «Треба уладжувати шевченківський концерт… Радикали перепачковують на одну з деклямацій „Каменярів“ Франка ... Декляматорка, тепер пані Гриневичева, думаю, не взяла на себе непростимого гріха»[4].

Через батькового приятеля, вчителя з Винник Григора Врецьону познайомилася з Осипом Гриневичем. Після одруження й закінчення семінарії 19-літня вчителька переїхала до Львова, де й прожила майже все життя. Чоловік працював учителем в українській школі вправ при Львівській учительській семінарії, мешкали при вул. Б.Ґловацького (тепер Я.Головацького), 8. У 1896 році народила сина Володимира Тараса, у 1898-му — Ярослава Євгена, у 1903 — донькк Дарію Наталію.

У Львові Катря Гриневичева, крім літератури, займалася редакційно-видавничою справою, стала однією з активних діячок жіночого руху в Галичині. 1909 року товариство "Просвіта" доручило їй редагувати журнал для дітей «Дзвінок», який став популярним не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині. В журналі з'явилися історичні оповідання самої Гриневич, адресовані молоді: «Перед похороном князя Романа», «Ярослав Осмомисл», «Княжичі»[2].

Мала роман з Гнатом Хоткевичем, про який її біографи рідко згадують. Шанувальниця таланту письменниці Ярослава Ваврисевич про цей епізод каже коротко: «Музикою … зачарував її Гнат Хоткевич настільки, що подалася до нього в Київ»[5].

На початку Першої світової війни (1914) обидва її сини пішли охотниками [Архівовано 15 вересня 2016 у Wayback Machine.] до Легіону УСС, а Гриневичева разом з іншими втікачами-галичанами опинилася в таборі для воєнних виселенців у Ґмюнді (Нижня Австрія). Нелегке табірне життя описала у збірці оповідань «Непоборні» (1926). Потім був табір в Ґредінґу, де працювала вчителькою.

У 1917 повернулася до Львова, де стала свідком листопадових боїв 1918-го, працювала в редакції «Українського Слова». Залишилася у місті після відходу Галицької Армії, працювала вчителькою. У 1920 з війни повернулися її сини. У 1922-1924 очолювала «Союз українок».

Її старший син Володимир одружився з Марією Федак, донькою адвоката та громадського діяча Степана Федака, доктор права, працював суддею в Городенці та Перемишлі. Молодший син Ярослав став адвокатом у Надвірній. Донька Дарія була професоркою в гімназії сестер Василіянок у Львові, згодом одружилася з українським економістом Іллею Витановичем (Витановичі мешкали у Львові на вул. Малаховського, тепер Остроградських, 2).

У 1926 помер (на 62 році життя) чоловік, Осип Гриневич. Письменниця лишилася самотньою, хоча до неї сваталися відомі галичани, зокрема, Василь Стефаник. Вона присвятила себе вихованню внучки Арети Витанович.

Коли вибухнула Друга світова війна (1939), Катря Гриневич перебувала у Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала до Львова. Завдяки цьому вона уникла трагічної долі свого брата, д-ра адвоката Валерія Банаха, вивезеного НКВДистами з Надвірної до Станиславова, а відтак на копальні Донбасу, де він загинув. У січні 1940 Катря Гриневичева зі синами Ярославом і Володимиром та їхніми родинами з підробленими документами німців, що нібито репатріювалися з Галичини до Райху, виїхала до генерал-губернаторства (окупованої німцями території Польщі) й оселилася у Кракові, місті свого дитинства й юності.

У 1944, рятуючись перед радянським наступом, Катря Гриневичева з деякими членами своєї родини знову вирушила на захід: Криниця, Братислава, Відень, Саксонія, Баварія. Врешті втікачі опинилися в таборі для «переміщених осіб» (DP, «ді-пі») в американській зоні окупації (Карлсфельд біля Мюнхена). Тут були також скульптор Сергій Литвиненко, який вирізьбив погруддя письменниці, літературознавець Остап Грицай, поет Євген Маланюк.

У серпні 1947 Катря Гриневичева зламала ногу, її поклали до міського шпиталю в Берхтесґадені, де зробили операцію. У цьому ж шпиталі письменниця померла в ніч проти 27 грудня 1947 року. Похована на цвинтарі Берхтесґадені[2].

Літературна та громадська діяльність[ред. | ред. код]

Катря Гриневичева належить до кола письменників, яке з'явилося на обрії української літератури на початку XX ст. Вона формувалася у колі прогресивних, демократично настроєних літераторів Західної України, підтримувала дружні стосунки з Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Гнатом Хоткевичем. Найбільше орієнтувалася на Івана Франка, який перший помітив її небуденний письменницький талант і почав друкувати її твори у редагованих ним виданнях.

Перша збірка Катрі Гриневичевої «Легенди і оповідання» (1906) була популярною, основу книжки становлять оповіді, присвячені тяжкому й безпросвітному життю бідарських дітей. Письменниця добре знала дитячу психологію, бачила, за яких тяжких умов зростали й виховувалися діти галицької бідноти, тому багато сил віддала народному вихованню, формуванню шкільної лектури. У 1910—1912 pp. вона редагувала дитячий журнал «Дзвінок» (Львів 1890—1914).

Враження Першої світової війни покладені в основу збірки «Непоборні» (1926), яка принесла письменниці широке визнання поряд з творами на антивоєнну тему Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцкова, Ольги Кобилянської, повістю Осипа Турянського «Поза межами болю».

Основою історичних повістей Гриневичевої «Шестикрилець» (1935) та «Шоломи в сонці» (1928) стали події на Галицько-волинській землі другої половини XII — початку XIII ст. Гриневич спирається на історичні джерела, а також використовує тогочасні праці Михайла Грушевського, І. Линниченка, М. Кордуби, І. Шараневича, Д. Зубрицького. Увага зосереджена на основних подіях життя князя Романа Мстиславича: подорож до Угорщини, одруження з Рюриківною, похід на ятвягів, боротьба з великим боярством, укріплення західних кордонів, зміцнення зв'язків із півднем, боротьба з половцями, посилення єдності Русі, незгода з Рюриком Київським, похід на Польщу і смерть володаря. Повість складається зі своєрідного циклу оповідань, об'єднаних спільним героєм та ідейним пафосом. Письменниця творить культ героя — людини, воїна, князя, розуміє й виправдовує духовну самотність, твердість у боротьбі з боярською опозицією. Мстиславича зображено за різних обставин, і скрізь він — розумний політик і дипломат, хоробрий воїн, лицар честі й доброти, великий будівничий своєї держави.

Могила Катрі Гриневичевої в Берхтесґадені

Боротьба за спадщину Романа Мстиславича була не менш тривалою і жорстокою, ніж та, яку він вів, об'єднуючи і зміцнюючи Галицько-Волинське князівство. Про це йдеться у повісті «Шоломи в сонці», яка хронологічно продовжує «Шестикрильця», але має вже іншу тональність. Головним героєм твору виступає народ, він дає відсіч угорським окупантам Галича, стримує польський натиск на Волинь, розбиває Рюрика Київського з його найманцями. Героїчною смертю у цій битві гине і дівчина Ясиня, один із найсвітліших жіночих образів Гриневичевої.

Катря Гриневичева виробила власний стиль письма, її мова дещо архаїзована, як це й належить історичному полотну, збагачена давньоруською лексикою, взірцями давньої календарно-обрядової поезії. Сучасники докоряли їй за історизм мовлення, ускладненість образно-стильової системи. Письменниця дещо відійшла від традиційної оповідальності. Її стиль розрахований на емоційне, образне сприйняття подій. Катря Гриневичева свідомо культивує стиль літературного бароко з його багатою орнаментикою, вишуканістю й вибагливістю вислову, високою поетичною насиченістю образу. Динамічний сюжет її традиційної історичної повісті заступають ряди розрізнених величних і барвистих картин. Сучасного читача, призвичаєного до ясного й прозорого тексту, можуть вразити незвичайні художні засоби письменниці, її примхливі синтаксичні конструкції, іноді досить заплутані структури, оригінальний словник. Багатий і розмаїтий декоративний реквізит є складовою частиною літературного мислення письменниці.

Повісті Катрі Гриневичевої вияскравлюють цікаву й напружену сторінку історії України. Письменниця оживила історію, привернула увагу до тих історичних осіб та безіменних героїв, які в грізну годину будували свою державність, захищали її від ворожих нападів і внутрішніх чвар.

Творчий доробок[ред. | ред. код]

Авторка циклу «Легенди й оповідання» (1906), збірки оповідань і нарисів «По дорозі в Сихем» (1923), «Непоборні» (1926), великих епічних творів «Шоломи в сонці» (1928), «Шестикрилець» (1929, 1935).

Окремі видання[ред. | ред. код]

  • Гриневичева К. Непоборні: Повісті, оповідання, новели. — Львів: Каменяр, 2004. — 359 с.
  • Гриневичева К. Шестикрилець. Шоломи в сонці. — К.: Дніпро, 1990.

Окремі твори[ред. | ред. код]

Аудіозаписи творів[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г Czech National Authority Database
  2. ↑ а б в Ігор Мельник. Катря Гриневичева — репрезентантка галицького жіноцтва // Zbruch, 19.11.2015. Архів оригіналу за 25 серпня 2016. Процитовано 24 серпня 2016.
  3. ↑ Катря Гриневичева. Коло життя // Краківські вісті, 09.03.1941. Архів оригіналу за 29 серпня 2016. Процитовано 24 серпня 2016.
  4. ↑ Василь Стефаник. Про ясне минуле // Альманах вкраїнського студентського життя в Кракові. Краків, 1931, с. 9-11. Архів оригіналу за 14 лютого 2016. Процитовано 24 серпня 2016.
  5. ↑ Забуті імена: письменниця Катря Гриневичева // Вголос, 19.11.2015. Архів оригіналу за 14 квітня 2016. Процитовано 24 серпня 2016.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково — краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Львів-Винники, 2012. — 88с.
  • Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники: Друксервіс, 2016. — 312 с.
  • Байцар Андрій. Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.
  • Герасимова Г. П. Гриневичева Катря [Архівовано 8 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 203. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  • Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біогр. нарис [Архівовано 8 серпня 2017 у Wayback Machine.]. — Торонто: Гомін України, 1968. — 95 с.
  • Горак Р. Покута Катрі Гриневичевої // Дзвін. — 1990. — № 2. — С. 77-81.
  • Качкан В. А., Качкан О. В. «Вкинула світла на далекі дороги суспільності» (Катря Гриневичева: біографічна мозаїка; пороги творчості, що замовчують листи) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. — К., 2011. — С. 11-44.
  • Лебедівна Л. Релігійно-містичні мотиви прози Антона Лотоцького та Катрі Гриневичевої // Дивослово. — 2005. — № 9. — С. 62-65.
  • Мишанич О. Катря Гриневичева та її історичні повісті // Гриневичева К. Шестикрилець. Шоломи в сонці. — К., 1990. — С. 314—331.
  • Мишанич О. Історія української літератури XX ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
  • Погребенник Ф. Катря Гриневичева // Жовтень. — 1989. — № 1. — С. 50-51.
  • Разживін В. М. Особливості стилю історичної прози Катрі Гриневичевої // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. — К., 2005. — Вип. 10. — С. 314—321.
  • Харлан О. Д. Історична проза Катрі Гриневичевої. — К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997. — с.117.
  • Харлан О. Д. Катря Гриневичева: Літературний портрет. — К.: Знання, 2000. — 168 с.
  • Харлан О. Д. Гриневичева Катря [Архівовано 8 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — 712 с. — ISBN 966-02-3966-1.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Катря_Гриневичева&oldid=40490972